На другий тиждень воєнного стану у ПНР прокотилася звістка про те, що двоє послів попросили притулку у США. Багатьох ця новина втішила та зміцнила на дусі, адже це означало, що навіть найвірніші з вірних ламаються. Але коли час не приніс чергових проявів непокори чиновницькому апарату та відмов виконувати накази в армії, інтерес суспільства до дипломатів зменшився. Однак на міжнародній арені це все-таки щось значило.

Про притулок попросили Ромуальд Спасовський, посол у США, та Здзіслав Рураж, посол в Японії. Більше уваги зосереджувалося на першому з них, адже Токіо – це не Вашингтон. А в холодну війну США були головним ворогом соціалістичного табору. Хоча притулку в Сполучених Штатах просили обидва дипломати, та саме Спасовський перебував там на посаді, у самісінькій пащі ворога мирного табору.

Під руку з Рейганом

У Держдепартаменті розглядалися два конкуруючі варіанти: якомога більше допомагати «Солідарності» в Польщі та допомагати, але не надто дразнити СРСР – необхідний чинник балансу сил у розділеному світі. Подвиг Спасовського став агітаційною підтримкою для прихильників першого варіанту і для самого президента Рональда Рейгана, що було відображено в ЗМІ. Спасовський був на місці і на прес-конференції сказав: «Я не можу далі представляти владу, відповідальну за акти жорстокості та насильства».

Підписуйтесь на наш фейсбук 19 грудня 1981 року колишній посол попросив про притулок, а через два дні дипломата з дружиною прийняв в Овальному кабінеті президент Рональд Рейган у присутності віце-президента та найближчих радників. Кажуть, Рейган запитав гостя, що, на його думку, він повинен зробити для Польщі. Спасовський відраджував його від будь-якої економічної допомоги державі, натомість вважав потрібною гуманітарну допомогу, а ще попросив провести у Білому домі на Святвечір, 24 грудня, акцію запалювання свічок на знак солідарності з «Солідарністю».

У своєму різдвяному зверненні Рейган закликав американців запалити свічки, а 30 січня 1982 року оголосив Міжнародним днем солідарності з Польщею. Світ облетіло фото президента, на якому він проводжає гостей до автомобіля. Ішов дощ, Рейган тримав над ними парасольку, турботливо обіймаючи пані Спасовську. Сам же Спасовський тримав президента під руку. Такого прощання з гостями з боку глави американської держави не було ні до того, ні після.

Одна з американських державних установ моментально профінансувала телепрограму «Let Poland be Poland» (Нехай Польща буде Польщею), де, окрім президента Рейгана, за вільну Польщу виступали й інші лідери Заходу, поп-зірки та культурні діячі, наприклад, Чеслав Мілош. Програму переглянуло 185 мільйонів глядачів у всьому світі. Трансляція відбулася 31 січня 1982 року, а в День солідарності (30 січня) у багатьох західних столицях пройшли масові акції солідарності з поневоленим польським народом. Ще ніколи Польща не була такою популярною.

Можливо, поштовхом до цього пропагандистського удару по соціалістичному табору і самому СРСР, який підозрювали в підбурюванні до впровадження воєнного стану в Польщі, став вчинок Ромуальда Спасовського, зрештою, обидва перебіжчики були важливим елементом інформаційного наступу США на радянський табір. Обидва вони також виступили в програмі «Let Poland be Poland», бо до того часу Здзіслав Рураж встиг приїхати із Токіо до США.

Ймовірно, безпосереднім імпульсом вчинку Руража став Спасовський. Посол у Токіо зробив те саме через чотири дні в місцевому американському посольстві. Є свідчення, які пояснюють таку затримку тим, що в цей час помирав улюблений собака посольської сім'ї, і вони не хотіли залишати тваринку в останні дні її життя. Той факт, що Здзіслав Рураж поїхав на «похорон» собаки на службовому автомобілі, оздобленому державним прапором, схоже, підтверджує важливість цієї події в житті родини Руражів.

Здзіславу Руражу, його дружині та дочці посол США в Японії негайно надав притулок.

З резиденції до безпечного будинку

У всякому разі, обставини надання притулку обом послам могли б стати сюжетом для екшену.

У посольствах ПНР були дві ієрархії – офіційна та інша, до якої входили цивільні та військові спецслужби. Злісні антикомуністи кажуть – але це не може бути правдою – що у тій іншій, важливішій ієрархії, водій міг бути вищим за посла.

Дружина посла Руража в «притулковий» день вийшла одна з резиденції на території посольства, повідомивши, що йде до перукаря. Трохи пізніше посол завантажив валізи в машину, не скориставшись послугами водія, і разом з дочкою поїхав «до пральні». У попередньо узгодженому місці в машину сіла дружина, і всі разом поїхали до посольства США в Токіо.

Резиденція посла у Вашингтоні розташовувалася за кілька кілометрів від посольства, що полегшувало роботу. Після того, як Ромуальд Спасовський зателефонував заступнику держсекретаря з проханням надати притулок, резиденцію непомітно оточили співробітники ФБР. Водія посла, який повертався з міста, затримали на узбіччі. Ніхто з персоналу не входив і не виходив з будівлі, а працівники, що працювали на дві ставки, перебували в посольстві. Спакувавши речі, Спасовські під охороною залишили резиденцію.

В обох випадках наступним місцем проживання утікачів був так званий безпечний відомчий будинок американських служб. З безпечного будинку в Токіо сім'я Руражів наступного дня вирушила рейсовим літаком до США. З безпечного будинку у Вашингтоні родину Спасовських переселили на постійну таємну квартиру, як і Руражів після прильоту до США.

У ПНР обом послам дуже швидко оголосили смертний вирок, їх позбавили громадянства, громадських прав та усього майна. Що цікаво – відроджена Республіка Польща у 1990 році замінила смертні вироки Руража та Спасовського на 25 років ув’язнення. Протверезіння, не без участі американської дипломатії, настало через кілька місяців, і вироки засудженим були скасовані. Жоден з них так і не повернув свого майна і не повернувся до Польщі.

Принциповий комуніст

Подейкують, що Ромуальд Спасовський підтримував «Солідарність», у спілку вступила його донька, а його дружина, активно практикуюча католичка, вважає, що першим поштовхом до відходу її чоловіка від комунізму стало їхнє церковне вінчання у 1944 році – номінально Ромуальд був євангелістом, а практично – атеїстом. Наступним важливим моментом стала приватна аудієнція в Івана Павла ІІ у 1980 році. Тож процес був довгим, але, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Ті, хто читав нещодавно опубліковані мемуари Спасовського, кажуть – і їм можна вірити, адже книга має 728 сторінок – що автор натякає на свої сумніви щодо системи практично з самого початку.

Але факти є такими: після захоплення Варшави Червоною армією 25-річний Ромуальд Спасовський вступив до Школи політичних офіцерів. Потім він служив в Польській військовій місії в Західному Берліні, тобто став офіцером розвідки, завданням якого було стежити за окупаційною Британською армією Рейну. Протягом кільканадцяти місяців його підвищили з підпоручника до майора. Невдовзі після цього він перейшов у запас і розпочав кар'єру в дипломатії. Виникає питання: чи можна бути колишнім офіцером розвідки?

Здобувши дипломатичну практику в посольстві ПНР у Лондоні та Німеччині, Спасовський працює посланником у Буенос-Айресі, послом у Сполучених Штатах у 1955-61 роках, послом в Індії у 1967-70 роках, директором, а потім заступником державного секретаря в Міністерстві закордонних справ у 1972-78 і знову послом у Сполучених Штатах з 1978 до кінця 1981.

Розповідаючи про ставлення польської діаспори в Америці до Спасовського, Ян Новак-Єзьоранський охарактеризував його як винятково ревного, принципового та затятого комуніста. Думка Новака представлена у сентиментально-психологічному та апологічному фільмі Вінцентія Роніша. Проте у тому ж фільмі Новак-Єзьоранський говорить: «Я вірю в чесне навернення».

У цьому фільмі багато розповідається про дитинство Ромуальда Спасовського та вплив його батька, також комуніста, якого він слухався майже все своє життя.

Владислав Спасовський був марксистом-леніністом і фанатичним шанувальником Радянського Союзу. Під час окупації Спасовський-старший не дочекався радянської візи від посольства в Берліні. Якби її надали, то – як сказали йому у Гестапо – батька і сина Спасовських випустили б з Генерал-губернаторства. Замість візи прийшла агресія Третього Рейху проти СРСР, через що Владислав Спасовський покінчив життя самогубством. У листі він наказав синові бути вірним ідеалам. Син поклявся у цьому, пережив окупацію у домі матері (батьки були розлучені) у Міланувеку, вивчаючи іноземні мови. Прихід Червоної армії приніс можливість і необхідність піти стопами Владислава – не в кожного іменем батька названо вулицю у Варшаві (1952-1992).

Якщо йти за логікою «Кар’єри і совісті», можна припустити, що Спасовські були віруючими людьми. Владислав і Ромуальд вірили в марксизм-ленінізм, а син Ромуальда і онук Владислава, Владислав Каєтан, так само палко у марксизм не вірив. У віці 19 років він покінчив життя самогубством у Нью-Делі, в резиденції свого батька, бо настільки не хотів повертатися до ПНР. Так розповідається у фільмі і так вважає габілітований доктор Патрик Плескот у відео на сайті Інституту національної пам’яті. Після повернення до Польщі, а згодом і до США Ромуальд Спасовський жив у тіні двох самогубств своїх найближчих рідних.

Телепрограма «Dziennik Telewizyjny» доволі передбачувано прокоментувала те, що Спасовський залишив установу. «Заради своїх егоїстичних, дріб’язкових інтересів, хоча він багато чим завдячує своїй батьківщині», він нібито звів наклеп на ПНР, виправдавши сподівання своїх замовників «за Юдині срібняки». Що, до речі, стало дивовижним поворотом для цієї програми. Також говорили про те, що центральне керівництво не погодилося продовжити місію, бо Спасовський працював дедалі гірше, начебто через «депресію, викликану особистими переживаннями». Тобто йому світив кінець кар'єри, а тут Америка і долари. Все просто.

Але не дуже. Юзеф Чирек, тодішній міністр закордонних справ, розповідає у вищезгаданому фільмі, що в середині 1981 року він попередив Спасовського, що той закінчить місію навесні 1982 року, але як тільки звільниться місце котрогось із заступників міністра, який поїде на роботу в дипломатичну установу, він негайно призначить на вакантну посаду Спасовського.

Навіть якщо припустити, що Чирек порожніми обіцянками підсолоджував Спасовському остаточне звільнення з міністерства, то що в цьому страшного? ПНР під час воєнного та післявоєнного стану не була приємним для життя місцем, але, як говорив славнозвісний речник Єжи Урбан, «уряд себе прогодує». Спасовський належав би до цієї групи, може, збудував би собі дачу в якомусь генсеківському районі на Мазурах і писав би мемуари. Не було чого так сильно боятися.

Натомість політичний біженець – це з різних міркувань психологічно незручна позиція, а після отримання смертного вироку, який Спасовського не здивував, – ще й небезпечна. Це створювало додаткові незручності у його житті, йому доводилося переодягатися, забути власне прізвище тощо.

Спасовський, який знав світ, точно не розраховував на віллу з басейном у сонячній Каліфорнії. Якісь «срібняки» були, але квартира, як розповідали його американські друзі, була заставлена речами із секонд-хенду. Він жив скромно, переважно на аванс від видавництва за книгу «Звільнення одного» («The liberation of one»), яка мала бути відповіддю на довоєнний твір його батька «Звільнення людини» («Wyzwolenie człowieka»). Певний дохід йому приносили лекції і читання.

Книга «Звільнення одного» продавалася не надто добре. У колах творців громадської думки було модно бути «анти-антикомуністом», як писав Леопольд Тирманд про своє письменницьке становище десять років тому. «New York Times» розкритикувала книгу, під час авторських зустрічей траплялися навіть запитання із натяками на антисемітизм, які були звичними питаннями до поляків у США. У матеріальному плані притулок у Штатах був для Спасовського не найкращою угодою.

У більш зваженому фільмі «Посол Спасовський» («Ambasador Spasowski») Тадеуша Смяровського 2009 року Станіслав Ґломбінський, багаторічний кореспондент PAP у Вашингтоні та Нью-Йорку, прямо називає вибір Спасовського «ідіотизмом», бо той «перекреслив ним усе своє попереднє життя».

Для старих товаришів це, мабуть, саме так і виглядало. Серед антисистемної опозиції Ромуальд Спасовський і Здзіслав Рураж не могли викликати довіри. Найбільше Спасовського підтримав Ян Новак-Єзьоранський (той, що «вірив у чесне навернення»), давши інтерв’ю для Радіо Вільна Європа.

Енергійний і прагматичний активіст

Якщо Ромуальд Спасовський був віруючим, то Здзіслав Рураж, як вважає Патрик Плескот, був прагматичним. Він просто вважав, що іншої Польщі після війни не буде і що треба намагатися робити щось добре в тих умовах, які є. Мабуть, він хотів дуже швидко зробити щось для Польщі, тобто для себе, тобто для Польщі – у цьому годі розібратися, адже в 16 років, відразу після війни, він вступив до Польської робітничої партії, а до молодіжного крила компартії він належав, будучи ще п'ятнадцятирічним хлопцем. За словами Плескота, Рураж був «енергійним активістом».

Енергійний підліток у партії для дорослих в місті Конське стартував і будував кар’єру у такому ж темпі, як Спасовський. Він теж був пов'язаний з військовими службами, і явно не з «чистою» дипломатією, а з Міністерством зовнішньої торгівлі. Він закінчив Головну школу закордонної служби та Головну школу планування і статистики, де здобув ступінь кандидата та доктора економічних наук. У перервах між численними поїздками до дипустанов він викладав у Головній школі планування і статистики, а за наукову кар’єру його було удостоєно званням надзвичайного професора.

Він розминувся зі Спасовським у Вашингтоні, де працював в Офісі економічного радника посольства ПНР у шістдесятих роках. Був багаторазовим представником ПНР в установах ООН у Женеві, у Польщі був радником Едварда Герека з економічних питань, а послом у Токіо, акредитованим також у Манілі, лише десять місяців 1981 року.

Здзіславу Руражу приділяли менше уваги, ніж Ромуальдові Спасовському, але коли він залишив посольство, там знайшли його відкритий лист до генерала Ярузельського:

«Пане Генерале, віддавши наказ застосувати Польське Військо проти польського народу, Ви забезпечили собі місце в нашій кривавій історії як мучитель цього народу. Навіть гірше, бо не тільки як мучитель, а й як цинік і брехун, і навіть комедіант, який сміє паплюжити слова нашого національного гімну при оголошенні воєнного стану! Ви, пане Генерале, діяли не в ім'я захисту інтересів нашої нації, а в ім'я захисту інтересів радянського імперіалізму. Як польський солдат, Ви, пане Генерале, підняли руку не на іноземних загарбників, боронити Батьківщину від яких є вашим святим обов’язком, а на свій власний народ! (…) Хіба ж Ви, пане Генерале, настільки наївний, що не усвідомлюєте, кому служите? Чи Ви, пане Генерале, звичайний боягуз, якому легше вбивати беззахисних шахтарів, ніж боротися проти іноземної агресії?»

Бунтівний посол закінчив листа такими словами:

«Навіть після того, як Ви оголосили воєнний стан, мені хотілося вірити, що Ви шукали привід, аби привести наші війська в стан бойової готовності і перегрупувати їх таким чином, щоб якомога ефективніше протистояти іноземному втручанню. Щоправда, логіка і знання наших реалій підказували мені інше, але я справді не підозрював, що у Вас, пане Генерале, живе душа зрадника і менталітет вбивці (...). Якби Ви справді мали честь солдата, то стали б навколішки перед могилою Невідомого солдата і пустили б собі кулю в лоба! Можливо, тоді нація пробачила б Вам скоєні злочини».

Прожити все життя як комуніст, а тут раптом такі речі з «Кодексом» Бозевича в руках. Однак, з цим пафосним листом мало хто міг ознайомитися.

Між нонконформізмом і опортунізмом

Секрет того, що двоє послів ПНР попросили притулку в США, лежить десь між нонконформізмом і опортунізмом, принаймні на думку тих, хто над цим замислювався. Людські дії часто мають складну мотивацію, і так, мабуть, було в обох цих випадках.

Поштовхом для звернення про надання притулку стало введення воєнного стану в Польщі. За свідченнями тогочасників, Спасовського потрясла різня у шахті «Вуєк». Але жоден із них не відреагував на більш масові вбивства – Познань 1956 чи грудень 1970 на Узбережжі. Чому саме зараз?

Причиною може бути надія, яку дала «Солідарність» і яка була знищена саме воєнним станом. Колись у ПНР не було жодної альтернативи.

Тільки у духовній сфері, бо матеріально Здзіслав Рураж теж заробляв публікаціями. Він писав більше статей, ніж Спасовський, час якому забирали книжки. Здзіслав Рураж нічого не знав про його можливе відкликання. Гіпотетично він міг боятися звільнення, бо мав справи із Гереком, хоча призначили його ще в часи «оновлення». Своїм однозначним звільненням Спасовський «завдячував» Гереку. Саме на прохання першого секретаря його знову призначили послом у США, чого зазвичай не практикують. Якби Здзіслав Рураж став жертвою поновлення Ярузельського, то йому б вдалося якось зберегти свою гарну віллу з двома гаражами та мерседесом. У нього було своє оточення в університеті, зв'язки, можливості.

Ромуальд Спасовський має апологетів серед людей, пов’язаних з американською адміністрацією, а фільм «Кар’єра і совість» свідчить про те, що він мав їх і в Польщі. Здзіслав Рураж – тільки за океаном. Колишній посол США у Варшаві Віктор Еш заявив: «Посол Рураж був людиною незламних принципів, яка у важкий для Польщі час прийняла непросте рішення твердо відстоювати свої переконання, і його пам’ятатимуть за його відвагу».

Жодного з цих випадків не можна пояснити жартом про те, якою є мрія кожного поляка з вісімдесятих років: «Перестрибнути через прилавок Pewex [скорочення від Przedsiębiorstwo Eksportu Wewnętrznego (пол. Підприємство внутрішнього експорту), - прим. перекл.] і попросити політичного притулку».

Ромуальд Спасовський охрестився у 1986 році та помер від раку в 1995 році. Здзіслав Рураж також помер від раку 2007 року.

Слушно було б написати про Руража та Спасовського напередодні 13 грудня, у річницю воєнного стану, але тоді пишуть про справжніх героїв. А щоб стати справжнім героєм, який закарбовується в уяві, потрібно зробити щось важливе в правильному місці у правильний час. Вони обидва виконали ці умови лише частково, бо все найважливіше тоді відбувалося в Польщі, ну і ще ці біографії...

– Кшиштоф Зволіньскі

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук