Культура

Оппенгеймер не мав рацію

«Оппенгеймер» Крістофера Нолана – фільм настільки ж заплутаний, наскільки й ефектний. Теоретично, він не займається пропагандою. Однак на практиці пропонує занадто багато однобоких висновків. І все ж таки правий мав рацію не головний герой фільму, а речники гонки ядерних озброєнь. Сьогодні нам це відомо достеменно.

Навіть попередні фільми Крістофера Нолана, теоретично детективи («Пам'ятай», «Безсоння»), хоча й були скеровані на вузьке коло глядачів, але з надзвичайно глибоким сюжетам, можна сказати, візіонерськими. Пізніше, чи то під час роботі над серією фільмів про Бетмена, чи працюючи над якоюсь науковою фантастикою («Інтерстеллар», «Початок»), чи то над історією Другої світової війни («Дюнкерк»), Нолан не обмежувався масштабом, масовими сценами, технічними новинками. Всюди були присутні неймовірні візуальні акції, навіть своєрідний пафос.

Іноді він надто ускладнював речі – його наступна науково-фантастична картина «Тенет» була, принаймні для мене, заважкою, хоча також сповнена напрочуд виразних образів і звуків. Однак, Нолан зробив собі ім'я завдяки стилю, який неможливо підробити. А також своєрідною незалежністю від поточної кон'юнктури ідеологічних примх.

Історія без прикрас

Кілька років тому я брав участь у дискусії про його фільм. Сперечався про стрічку «Дюнкерк» з двома типовими кінокритиками. Вони обидва закидали фільму класичні звинувачення, продиктовані політкоректністю: відсутність жінок і людей іншої раси. А він просто хотів показати історію 1940 року такою, якою вона була, «без прикрас». Однак з деяким подивом дізнався, що це був фільм, знятий з однобічної, «націоналістичної» британської перспективи. Що відсутній німецький ворог був дегуманізований. Тож навіть зіткнення між демократією та нацизмом іноді піддається сучасній релятивізації – головне нікого не образити.

Нахабний геній Оппенгеймер. Демон погибелі чи Прометей XX століття?

«Тепер я став Смертю, руйнівником світів», – нібито сказав він після скинення бомб на Хіросіму та Нагасакі.

побачити більше
Сценарій до останнього фільму «Оппенгеймер» написав сам Нолан. Він заснований на біографічній книзі лауреатів Пулітцерівської премії «Оппенгеймер. Тріумф і трагедія Американського Прометея" Кая Берда і Мартіна Шервіна. Зізнаюся, я досі не читав цього історичного репортажу, але режисер в загальних рисах передає задум авторів.

Цей фільм бурхливо обговорюється не лише в польському інтернеті. Він також оповитий несподіваною додатковою «рекламою». Невідомий мені досі сайт «Ліві жінки» розкритикував його в пух і прах. «Оппенгеймер» не лише тенденційно зображає американських лівих 1930-х, 1940-х і 1950-х років як невиліковних простаків. Він також залишає поза увагою людей з іншим кольором шкіри, а жінкам відводить підлеглі соціальні ролі.

Повторюся: Нолан намагається передати характер, атмосферу минулих епох. Тому він уникає виправлення історії в дусі створення нових реалій відповідно до сьогоднішніх соціальних і моральних змін. Внесення таких коректив є нелогічним. Адже якщо, наприклад, у феодальній Англії, показаній в сучасному кіно, чорношкірі могли бути дворянами та населяти королівські двори, то про яку несправедливість і подальшу емансипацію може йти мова.

Сучасні коректори в дусі прогресивної політкоректності, схоже, цього не розуміють. І, до речі, не пам'ятають, що при всіх допустимих хитрощах у бік фантастики, якщо вже намагаєшся розповісти історію, то варто хоча б намагатися говорити правду.

Нолан не такий, звідси, до прикладу, й абсурдні претензії до «Дюнкерка». Написавши це, я, однак, зазначу, що не можу, як історик США XX століття, погодитися з його розповіддю про батька американської атомної бомби Джуліуса Роберта Оппенгеймера. Не йдеться, боронь Боже, про грубу фальсифікації фактів. Важливо, однак, те, що не сказано і не показано. Отже, ми маємо історію про зародження холодної війни, ніби вирвану з контексту. Контексту, який стає все менш очевидним для майбутніх поколінь.

Складнощі наративу Нолана

Почну з того, що фільм знятий ніби всупереч правилам сучасної попкультури, надзвичайно спрощуючи та часом намагаючись спростити до максимуму сюжет стрічки. Оповідь тут розгортається щонайменше у чотирьох часових проміжках, що переплітаються між собою. Після вступу з 1930-х років маємо цікаво представлену історію про Мангеттенський проєкт, коли американські військові, бажаючи зрівнятися з німцями, які готували нову страшну зброю, покладалися на ексцентричного вченого з комуністичними зв'язками, бо саме він привіз до США квантову фізику.
Кілліан Мерфі в ролі Оппенгеймера. Фото: Image Capital Pictures / Film Stills / Forum
Але в цю послідовність дивовижних кадрів з бази в Лос-Аламосі, кульмінацією яких є репетиція перед скиданням бомби на Хіросіму, вже вплетені перші повоєнні сцени з суперечками про те, чи варто створювати ядерну зброю разом з Росією, чи варто давати їм доступ до ядерних таємниць.

Потім, своєю чергою, маємо справу з двома переплетеними розслідуваннями часів президентства Дуайта Ейзенхауера: рада, сформована з членів Комісії з атомної енергії допитує Оппенгеймера, намагаючись позбавити його доступу до секретних даних, що має покласти край його публічній кар'єрі, і водночас комітет Сенату розглядає справу Оппенгеймера в контексті затвердження Льюїса Штрауса, який багато років очолював Комісію з атомної енергетики, на посаді міністра торгівлі.

   Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Кінознавець Пьотр Клетовський має рацію, ці сюжети балачок важко було б перетравити без вражаючих зйомок, чудової гри акторів та особливо зворушливої музики. А також без безперервних стрибків, перепадів настрою та бурхливих емоцій.

Але варто також знати, що між цими двома розслідуваннями була різниця в 4 роки: Оппенгеймера допитували у 1954 році, а Штрауса – у 1958-му. У фільмі це зовсім не відчувається. А тому складність обох сцен, адже ми постійно повертаємося до старих сюжетів, флешбеки переслідують флешбеки, може стати певним викликом для непосвяченого глядача. Як і багато інших елементів. У фільмі з'являються десятки персонажів: фізики, чиновники, військові, політики. Загубитися в цих хащах доволі легко.

Проте від акторів важко відірвати погляд. Не лише від Кілліана Мерфі, який грає в ролі Оппенгеймера, але й від Роберта Дауні-молодшого у ролі Льюїса Штаусса чи Меттома Деймона у ролі генерала Леслі Ґровза, який стежив за фізиками Мангеттенського проєкту. Або не менш несподіваною та майже невпізнанною грою Кейсі Аффлека в ролі сурового офіцера американської розвідки.

Друг пояснив мені, що молоді глядачі вважають кінематографічні інверсії в часі меншим викликом, тому що, серед іншого, Нолан привчив їх до такої «стрибкоподібної» оповіді про реальність. Можливо. Але я не був би настільки впевнений, що у них в голові не залишиться більш загальне враження, пульсуюче кольорами та звуками, ніж чітка багатосюжетна історія з усіма її складнощами.

Комунізм як невинне хобі

Проблеми зі розуміння сюжету може справити вимова. На початку тема стосунків Оппенгеймера з комуністами повторюється кілька разів. Комуністами є його брат, його коханка та, зрештою, його дружина. Хтось відходить від комунізму, а хтось ні. Але безпосередня заангажованість в комуністичну ідеологію або загравання з нею, як у випадку з Оппенгеймером, постає тут як невинне хобі купки балакучих яйцеголових. З точки зору окремих особистостей, це могло навіть виглядати саме так. Але в чому проблема, запитає неуважний глядач, особливо у сценах, де ці давні пов’язання ідуть в докір вченому в не надто прихильному розслідуванні через багато років?

Фактично ми не дізнаємося (хоча є кілька згадок, наприклад, про ставлення КП США до Другої світової війни), що комуністи були небезпечною сектою, яка не цуралася шпигунства проти власної держави. Як передати це в художній історії? І це вже виклик для Нолана, який також є сценаристом стрічки.
Так було навіть наприкінці 1930-х років, коли існував своєрідний симбіоз між деякими з них (часто криптокомуністами) та адміністрацією «Нового курсу» Франкліна Делано Рузвельта. Оппенгеймер спочатку не заперечував проти пакту Молотова-Ріббентропа, вважаючи, що Сталіна примусили до нього. Очевидно, Рузвельт теж так думав, але він офіційно відмежувався від Сталіна між 1939 і 1941 роками, хоча б на підставі засудження агресії СРСР проти Фінляндії. Тут ми лише чуємо, що для Оппенгеймера, також як для єврея, пріоритетом є боротьба з нацизмом.



Генерал Ґровз, військовий керівник Манхеттенського проєкту, після війни під час одного зі своїх розслідувань каже, що жоден з фізиків, зібраних у Лос-Аламосі, не повинен мати доступу до даних, важливих для національної безпеки, через їхні погляди чи зв'язки. При цьому він певною мірою захищає лояльність Оппенгеймера – зрештою, він вступив з ним у симбіоз, і разом вони створили бомбу. У американських військових не було особливого вибору у протистоянні спільному німецько-японському ворогу.

Академіки, як ті, що емігрували з Європи, так і ті, що народилися в Америці, були симпатиками комуністів, причому в значно більшій мірі, ніж середньостатистичні американці. На національному рівні КП США була невеликою сектою. Але в наукових лабораторіях та інтелектуальних колах аж кипіло від її впливу. Тут навіть дізнаємося про неї, так би мовити, мимохідь. Але чи зрозуміємо ми, дивлячись сам фільм, соціально-політичний сенс цього домінування? Навряд чи, адже політичні суперечки у фільмі здебільшого оминаються.

Чи поділитися з Радянським Союзом?

А проблема існувала. Кілька разів ми чуємо, як Оппенгеймер, який не має нічого проти використання ядерної бомби у війні з нацистами та навіть японцями, натякає на те, щоб поділитися секретами атомної енергії з Радянським Союзом. Вони ж, зрештою, союзники. На якусь мить про це нібито замислився і сам Рузвельт, не без впливу показаного у фільмі відомого фізика Нільса Бора (його грає Кеннет Брана), який втік з окупованої німцями Данії. Але американський президент, хоча, напевно, не погодився б на гонку озброєнь зі Сталіним після війни, зрештою, цю ідею відкинув. Очевидно, під впливом британського прем'єр-міністра Вінстона Черчилля.

Український режисер дає німцям алібі?

У фільмі головні жертви Другої світової війни - це мирне населення Німеччини.

побачити більше
Адміністрація Гаррі Трумена відкинула цю ідею ще раз на знаменитій зустрічі у вересні 1945 року, коли з подібною пропозицією виступав «корисний ідіот», колишній віцепрезидент і міністр торгівлі Генрі Воллес. Дещо на цю тему навіть говорив консервативний військовий міністр Генрі Стімсон, зрештою як і американські генерали, які все ще міркували в категоріях військового союзу. Натомість думки науковців у цій дискусії не мали вирішального впливу.

Але уявімо, що було б, якби подібні мрії підхопили американці. Як би змінилася історія? Уявімо собі це все в контексті того, що ми вже знаємо про комуністичний радянський режим, про який у фільмі інформація повністю відсутня.

Водночас Оппенгеймер проігнорував підозри військових, що серед фізиків у Лос-Аламосі може діяти радянський шпигун. Цю його наївність добре показано у фільмі. Через роки з'ясувалося, що на різних етапах розробки ядерної зброї таких шпигунів було навіть кілька. Але чи варто дивуватися, що коли для консенсуалістів настав час розплати, який умовно називають епохою маккартизму, ще недавно хвалений «Оппі» опинився в тіні різноманітних підозр.

На цьому етапі саме пересічні американці кілька років мстилися комуністичній інтелектуальній еліті. Іноді наосліп і з різними перегинами, але зіткнення з комуністичною Москвою, хоч і потенційне, було справді потенційно смертельним. Холодна війна залишалася війною. Нолан, слідом за авторами книги, показує, що повоєнні обвинувачі фізика були здивовані тим, що він погодився на створення руйнівної бомби під час війни, але не на створення нової зброї проти Радянського Союзу. Вони побачили в цьому доказ його все ще прокомуністичних симпатій. Водночас у фільмі все набагато складніше. «Оппі», однак, відчуває сумніви і докори сумління після масового знищення в Хіросімі і Нагасакі. Саме перебуваючи під їхнім впливом він застерігає від подальшої гонки озброєнь.

Чи була бомба злочином?

Це показано дещо гротесково. Так, наводяться аргументи з політичного та урядового боку – що бомба є альтернативою не менш руйнівним звичайним атакам на японські міста. І що налякавши владу в Токіо, вона запобігла необхідності захоплення японських островів з десятками тисяч вбитих «американських хлопців». Сам Оппенгеймер непослідовний у цьому питанні. Але чи цього достатньо? У чому нас хочуть переконати?

Зрештою, Гаррі Трумен у виконанні Гері Олдмана у своїй відвертій безпринципності є чистою карикатурою. Так, справжній Трумен був самозакоханим і простодушним, в тому числі коли назвав Оппенгеймера «плаксою», що у фільмі зовсім не відповідає дійсності. Але в наш час, коли ліві вважають бомбардування Хіросіми злочином, він заслуговує на більш делікатне ставлення. Цей ліберальний і соціально чутливий демократ був більш значущим персонажем, ніж постать, створена Олдменом.

Зрештою, дилеми вченого морально зрозумілі. Весь цей кошмар, разом з променевою хворобою японців, мабуть, переслідував його. Однак часом у мене складалося враження, при всіх перипетіях сюжету, що я дивлюся копію більш ранніх пацифістських маніфестів.

Оппенгеймер сіяв сумніви щодо створення водневої бомби, будучи наляканим масштабами гонки озброєння. – Не існує кращих чи гірших бомб, – відповів йому інший фізик, показаний у фільмі як дивак, Едвард Теллер. Трумен думав так само як і Теллер. Громадська думка була на боці цього рішення, особливо після того, як у 1949 році стало відомо, що Радянський Союз провів власні випробування ядерної зброї.

Скорпіони в пляшці

Випробування Оппенгеймера фактично припали на епоху наступного президента, республіканця та провідного генерала Другої світової війни Дуайта Ейзенхауера. Цей військовий прийшов до влади під гаслами ще більшої твердості у відносинах СРСР. Але водночас, саме як людина з воєнним досвідом, він перебував в ілюзії, що гонку озброєння можна зупинити.
Оппенгеймер та його опонент Льюїс Штраусс (Роберт Дауні-молодший). Фото: Image Capital Pictures / Film Stills / Forum
Саме при ньому «Оппі» написав статтю в «Foreign Affairs» у лютому 1953 року, тобто на самому початку каденції, в якій рекомендував припинити гонку ядерних озброєнь. У цьому тексті він порівнював США і СРСР з двома скорпіонами, замкненими в пляшці. Кожен може вбити іншого, але ціною власного життя.

Ейзенхауер спочатку, здавалося, погоджувався з його думкою. Оппенгеймер тоді був головою Консультативного комітету при Комісії з атомної енергії. Але почалася протидія. Конгресмен Девід Борден надіслав до ФБР досьє на «Оппі» разом із думкою, що він може бути радянським шпигуном і автором витоків про атомну зброю. Саме це стало поштовхом до розслідування спеціальною радою, що діяла при Комісії з атомної енергії. Ейзенхауер шукав цю формулу, не бажаючи, щоб справою займався сумнозвісний сенатський комітет Джозефа Маккарті, який, незалежно від того, добре це чи погано, не зважав на державні таємниці та часто створював проблеми для його адміністрації (Маккарті був республіканцем).

Щоправда, звинувачення Бордена були несправедливими, а засідання ради – інквізиційним, частково заснованим на засекречених документах. Оппенгеймер мав обмежені можливості для захисту. Хоча Нолан приписує йому частково непослідовність, частково наївність, він намагається викликати симпатію до нього в цих довгих серіях болісних допитів.

Штраус мав рацію

Повторюся: ті часи мали свої патології, комісія Маккарті била наосліп і не завжди справедливо. Можливо, і ця рада теж. Але правда в тому, що це Оппенгеймер помилявся. У цьому сенсі усунення його від таємниць національної безпеки було слушною ідеєю. Саме так найбільша гонка озброєнь і технологічна перевага Америки, що виникла в результаті, врятувала світ від радянського панування. Але з фільму про це ми не дізнаємося.

Так само як ми не дізнаємося, що «Оппі» загрожувало позбавлення доступу до секретних даних і втрата посади в Комісії з атомної енергії. Якби радянський державний службовець подібного рангу та функцій почав ділитися зі Сталіним своїми сумнівами щодо сенсу гонки озброєнь його б розстріляли. За часів панування наступників Сталіна – скоріш за все, його б чекала цивільна смерть.

Супроти Оппенгеймера, спочатку приховано, а потім відкрито виступав адмірал Льюїс Штраусс. Надзвичайно цікавий персонаж, також єврей, син продавця взуття, який досяг всього власною працею. Самоучка з досконалими знаннями, він став багатієм, а потім державним службовцем. За Трумена цей республіканець працював членом Комісії з атомної енергії. За Ейзенхауера – її головою.

«Російський уряд, уряд атеїстів, не матиме жодних моральних сумнівів проти розробки нових видів зброї», – попереджав Штраусс, переконуючи за створення «супер бомби» (тобто водневої). Тут він показаний як людина, ображена на конкурента за те, що той нібито підірвав його авторитет серед науковців. З метою помсти він ініціював інтригу проти Оппенгеймера.

Можливо, саме ці мотиви й відіграли ключову роль, а методи Штраусса, можливо, були жалюгідними. Але водночас це було серйозне зіткнення раціональностей, яке не можна звести до чисто особистої конкуренції. І зараз я скажу, щось, що викличе критику у плачливих пацифістів: саме Штраусс мав рацію. У всякому разі, він мав її більше, ніж доктор фізики, якого він звинувачує у фіналі, хоча своєю історією той вплинув і на блокування кар'єри самого Штраусса.

Я не прагну відмовити когось від перегляду вражаючого, жахливо довгого, але емоційно насиченого фільму Нолана. Але так сталося, що ми знаємо фінал цієї та інших подібних історій. Хоча воїни маккартизму вчинили більше шкоди, продиктованої партійною чи екологічною ненавистю, то ми знаємо, що історія Америки часів холодної війни говорить про переваги ризику у відносинах з Радянським Союзом. Ризики, які в той час могли здаватися загрозливими або морально неприйнятними.

Я не виступаю тут на захист однієї партії, у США існував відносний консенсус з різних подібних питань – я, зрештою, захищаю демократа Трумена нарівні з республіканцем Штрауссом. Здається, що Голлівуд, навіть у своїх найоригінальніших постановках, не може звільнитися від певних шаблонів. До речі, справа не лише в Голлівуді. Фільм американо-британський, власне британцем є сам Нолан. Це насправді стосується еліт усього Заходу.

– Пьотр Заремба

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук
Основна світлина: Крістофер Нолан і Кілліан Мерфі на знімальному майданчику фільму «Оппенгеймер». Фото: Image Capital Pictures / Film Stills / Forum
побачити більше
Культура Попередній випуск
Велика маленька людина
Він долучився до поширення націоналістичних ідей у Німеччині та Італії.
Культура випуск 10.11.2023 – 17.11.2023
Годинник на зап’ясті короля, тобто помилки в кіно
У «Катині» можна побачити фрагмент жовтої літери «М» на червоному фоні... «МакДональдз».
Культура випуск 10.11.2023 – 17.11.2023
Час, коли кістки оживуть і повернуться до нового життя
«Малюйте так, щоб Польща воскресла», – казав Мальчевський студентам.
Культура випуск 8.09.2023 – 15.09.2023
Політичний вимір таланту. Митцям участь відверто прощали
Лені Ріфеншталь визнали лише «прихильницею» нацистів, і справу закрили за давністю. Вона померла у 2003 р. у віці 101 років.
Культура випуск 1.09.2023 – 8.09.2023
Самурайський меч масової культури
Відсторонений від зйомок фільму, режисер намагався покінчити життя самогубством, перерізавши собі вени на зап’ясті 36 разів.