«Тепер я став Смертю, руйнівником світів», – нібито сказав Роберт Оппенгеймер, коли дізнався про скидання уранової та плутонієвої бомб на Японію. Він зібрав елітну групу вчених, які понад два роки працювали над секретним дослідницьким проєктом у США і створили потужну зброю, здатну покласти край війні, знищивши пів міста за кілька миттєвостей.

Йдеться про цитату з «Бгаґавад-ґіти», священної книги індуїзму та однієї з найулюбленіших книг науковця. Оппенгеймер мав різнобічні інтереси. Нащадок заможних єврейських емігрантів з Німеччини, він закінчив бостонський Гарвард, а також англійський Кембридж, перевершуючи своїх однолітків зі студентських років як ерудицією, так і нахабством. «Запитай мене латиною, я відповім тобі грецькою», – хизувався він ще в підлітковому віці. Окрім класичних мов, він читав ще кількома, зокрема й санскритом. Один з його найбільших друзів Ісидор Ісаак Рабі – американський фізик, який народився в ортодоксальній родині на Підкарпатті та згодом став Нобелівським лауреатом 1944 року (за резонансний метод спостереження магнітних властивостей атомних ядер), якось скаже про нього «Оппенгеймер? Багатий, розбещений єврейський хлопчисько з Нью-Йорка».

Екстравагантний теоретик і чудовий організатор

Цей обдарований і добре освічений «хлопчисько» сам так і не отримав Нобелівської премії, але крутився в оточенні найвидатніших фізиків свого часу, причому по обидва боки океану. Він мав менше шансів отримати визнання Нобелівського комітету не тому, що не був генієм, а через те, що йому бракувало того, що німці називають «sitzfleisch»: здатності наполегливо працювати над дослідницькою проблемою доти, доки вона не буде вирішена. Тим часом він був видатним фізиком-теоретиком, цікавився також хімією та ядерною фізикою, знавцем літератури, вправним моряком, який водночас був занурений у вивчення чорних дір. Мав неймовірну наукову інтуїцію, але при цьому міг недбало проводити математичні розрахунки.

Крім того, він був екстравагантним і надихаючим лектором для студентів і, перш за все, феноменальним організатором, відповідальним за створення величезного за своєю значущістю винаходу в історії науки. Оппенгеймер 80 років тому прискореними темпами закладав практичні основи ядерної фізики, а також специфічного «ядерного синтезу» – проєкту, що об’єднав найвидатніших вчених свого часу з американськими військовими, з метою поставити на коліна Третій Рейх і Японію.

У 1943 році під його керівництвом у Лос-Аламосі почали збирати вчених, інженерів та персонал для створення секретного ядерного Мангеттенського проєкту. Спочатку кілька десятків, потім тисяча, а потім цілих вісім тисяч видатних умів того часу розмістилися в містечку, прихованому від світу посеред плато в Нью-Мексико. У найкоротші терміни були зведені завод з очищення плутонію, ливарня, бібліотека, аудиторія та десятки лабораторій, складів і офісів, прихованих від світу. Так матеріалізувалися надсекретні плани адміністрації Франкліна Делано Рузвельта. Президент США у 1939 році був натхненний листом від фізиків Лео Сіларда та Юджина Вігнера (стурбованих можливістю розробки Третім Рейхом атомної бомби) підписаним самим Альбертом Ейнштейном. Вони ввічливо повідомляли, що США можуть розробити новий тип зброї з нечуваним потенціалом, і Рузвельт всерйоз сприйняв цю загрозу. Ще до закінчення війни американці мали бомбу, яку можна було скинути й на Берлін, але зрештою її використали для того, аби зламати бойовий дух японців та мінімізувати втрати власної армії.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Тут варто замислитися над тим, чому саме американці, а не німці змогли зробити такий значний стрибок у технології масового знищення. Окрім залученості нацистів на багатьох фронтах війни та в роботі над дещо іншими технологіями, пояснення цього може критися в ідеології НСДАП. Антисемітизм Третього Рейху вже до війни спричинив еміграцію здібних умів – не лише з Німеччини та Австрії, але й з інших країн Європи. Прикладів цьому достатньо. Отто Фріш, який розшифрував результати першого штучного розщеплення ядра й першим визначив, що це може бути використано у військових цілях, виїхав із Гамбурга в 1933 році – ще до запровадження Нюрнберзьких законів. Його наставник, який згодом став лауреатом Нобелівської премії 1943 року Отто Штерн, зробив те ж саме. Через походження своєї дружини Енріко Фермі, лауреат Нобелівської премії з фізики 1938 року, творець першого у світі ядерного реактора, а згодом ключовий співробітник команди Оппенгеймера, був змушений покинути Італію. До «команди» Мангеттенського проєкту входили й інші вчені, яким не було чого чекати в Європі часів Голокосту: чеський єврей Георг Плачек, а також польські вчені того ж походження Юзеф Ротблат і Станіслав Улам та багато інших. Сам Ейнштейн (який не брав участі в Мангеттенському проєкті) також емігрував назавжди з Німеччини до США після приходу Гітлера до влади.

Щоправда, уже в 1939 році була створена німецька група ядерних досліджень, до якої за військовим наказом приєднався Вернер Гейзенберг – фізик-теоретик, лауреат Нобелівської премії 1932 року, який отримав її за фундаментальний внесок у створення квантової механіки. Проєкт був перерваний бомбардуваннями союзників, саботажем поставок важкої води з Норвегії до Німеччини і, зрештою, арештом німецьких фізиків-ядерників союзниками. Вони не розробили бомбу, але ядерний реактор був побудований. Побоюючись німецької програми, США та Велика Британія розпочали спільну програму зі створення ядерної бомби. У ній вони використали довоєнні американські напрацювання з використання ядерної енергії для приведення в рух кораблів, включаючи метод розділення ізотопів урану.

Як зазначав Алекс Веллерштейн – історик науки та ядерної зброї, а заразом професор технологічного інституту Стівенса – Мангеттенський проєкт у 1945 році зібрав близько 2 мільярдів доларів (це приблизно 30 мільярдів доларів у перерахунку станом на 2012 рік) державного фінансування. На його піку в ньому працювало близько 120 000 людей, переважно в галузях будівництва та експлуатації. Загалом у проєкті брало участь близько 500 000 людей, або майже 1% усієї цивільної робочої сили США. А бюджет німецького Uranverein становив лише 8 мільйонів рейхсмарок, що еквівалентно приблизно 2 мільйонам доларів у 1945 році, тобто одній тисячній частині американських витрат.

Таким чином, в той час, коли американці методично працювали над розробкою ядерної зброї, німці зводили газові камери й вкладали кошти у свої Wunderwaffe – свою пропагандистську «чудо-зброю». Після війни американські аналітики підрахували, що інвестиції в німецьку програму V-2 (яка, у загальному підсумку, після переїзду вчених Третього Рейху до США призвела до створення НАСА і програми Apollo після війни) коштували приблизно стільки ж, скільки Мангеттенський проєкт. Тому, коли німці запускали ракетні снаряди, що літали на картопляному спирті, виготовлення кожного з яких споживало стільки ж праці, скільки виробництво шести літаків, то вони фіксували, прямо скажемо, досить сумнівну ефективність. В атаках на Лондон одна така ракета V-2 вбивала в середньому двох людей. Тим часом у серпні 1945 року дві американські бомби показали, наскільки небезпечним інструментом може бути нова ядерна технологія. Їхнє політичне значення було навіть більшим, ніж військове. Японців, які відчайдушно воювали було неабияк залякано, водночас вдалося отримати перевагу над СРСР – пізнішим суперником часів холодної війни.

Сталін знав, а Трумену знати не обов'язково

Дискусія про працю життя Оппенгеймера і про законність руйнування двох японських міст триває з того моменту, як картини з Хіросіми і Нагасакі поширилися по всьому світу. Творця проєкту пацифісти завжди будуть зображати як демона погибелі та руйнування. Однак раціональний погляд на історію вимагає чіткого пояснення того, що ... американці, вочевидь, просто не могли в кінці війни вчинити інакше.

Близько 150 тисяч убитих ядерною атакою 6 і 9 серпня 1945 року було все ще значно менше, ніж прогнозоване число жертв серед японського цивільного населення і солдатів обох сторін, якби війна тривала впродовж ще якогось часу. Американські командири підрахували, що спроба десанту і захоплення японцями звичайним способом можуть коштувати життя чверті мільйона солдатів. Інша річ, що під час Другої світової війни ще більше людей, ніж від ядерної зброї, загинуло від напалму, який американці почали використовувати в запальних бомбах. Одиничне їх використання тільки під час авіаударів по Токіо забрало більше життів, ніж бомби в Хіросімі і Нагасакі. Але справа в тому, що світ на довгі роки сильно злякався радіоактивної гекатомби, і, на щастя, вже за часів Холодної війни ніхто не наважився використовувати атомну кнопку, що привела б у дію набагато більш смертоносні заряди.

Зусилля команди Оппенгеймера значно прискорила прогрес у ядерній фізиці. Вчені створили математичні та практичні основи атомістики. Результатом застосування ядерної зброї стала й інша вже геополітична «ланцюгова реакція». Все більше країн хотіли мати цю зброю у своєму арсеналі. Сьогодні говорять про дев'ять армій, що мають загалом кілька десятків тисяч ядерних боєголовок сукупна потужність яких, в кілька мільйонів разів перевищує руйнівний потенціал архаїчних бомб, скинутих на Хіросіму та Нагасакі. Цього цілком достатньо, щоб великим, видимим з космосу атомним грибом завершити історію людства.

Влітку 1945 року президентом США, який прийняв остаточне рішення про ядерну атаку, став Гаррі Трумен. Він обійняв найвищу посаду віцепрезидента, автоматично замінивши Рузвельта, який помер 12 квітня 1945 року. Про роботу Мангеттенського проєкту він довідався лише після того, як склав присягу. Це свідчить про те, наскільки секретною була операція, адже її приховували навіть від другої особи в команді. Втім, радянських агентів це не надто бентежило. Вони систематично передавали документацію про перший ядерний боєзаряд до СРСР.

Йосип Сталін дуже добре знав, що саме мають у своєму розпорядженні американці. Неймовірне прискорення роботи радянських фізиків призвело до вибуху в 1949 році так званої Першої блискавки – водневої бомби, яку американці жартома називали Джо-1 (за прізвиськом Сталіна в США). Це здійняло неабияку тривогу у Вашингтоні. Звичайно, передбачалося, що рано чи пізно СРСР розробить цю зброю, але ніхто не підозрював, що це станеться так скоро. Це також було причиною збентеження для новоствореної розвідувальної служби – ЦРУ.

Панічне розслідування показало, що стукачем ГРУ в Мангеттенському проєкті був німець Клаус Фукс і технік зі збагачення урану Девід Грінгласс. Через роки з'ясувалося, що їх підтримував також наймолодший член команди Оппенгеймера, геній фізики –підліток Теодор Елвін Холл. Всі вони мали комуністичні симпатії, що стало головною підставою для подальшого, багаторічного вистежування шпигунів СРСР в уряді та інших суспільних інституціях США і протидії «комуністичній інфільтрації» в суспільстві. Така діяльність часто перетворювалася на справжнісіньке полювання – стеження за тими, хто формує громадську думку, безжальні розслідування і видовищні судові процеси; хоча більшість звинувачень й не мали під собою достовірних підстав, відкриті сьогодні архівні дані свідчать про значну інфільтрацію урядових установ США.

У той час Оппенгеймер, який став найвідомішим вченим у світі, був подумки приголомшений масштабами трагедії, що розігралася в Японії. Він більше не хотів мати нічого спільного ані з виробництвом нових бомб, ні з Мангеттенським проєктом. Він пішов з посади наукового директора і приєднався до Альберта Ейнштейна в Принстоні. Незабаром науковець був обраний Головою Комітету радників комісії зі справ атомної енергії.

Людина, що створила атомну бомбу, в той самий час краще за всіх розуміла, якою загрозою для світу може бути гонка озброєнь, яка почалася. Коли він мужньо почав проповідувати це і виступати проти створення у багато разів потужнішої термоядерної бомби, стали більш ретельно перевіряти як його оточення, так і юнацькі політичні погляди. Це зробило Оппенгеймера жертвою післявоєнної «червоної паніки».

Ворог суспільства

Хоча він заперечував, що коли-небудь був членом Комуністичної партії, йому закидали ліві симпатії з часів роботи в університеті Берклі. А також знайшли підтвердження його пожертвувань республіканським військам під час війни в Іспанії. Були й більш серйозні звинувачення, в тому, що він був оточений комуністами. У родині та серед друзів у нього було чимало людей не тільки лівих поглядів, а й членів партії, що, звичайно, можна пояснити специфічним інтелектуальним кліматом після Великої Депресії. У 30-ті рр. XX ст. до Комуністичної партії США входили його брат, пізніше дружина вченого Кетрін Пюнінг (вдова американського комуністичного активіста, який загинув в Іспанії), а також коханка Оппенгеймера Жан Татлок.

Цікаво, що армія США чудово знала про все це ще до того, як вченому запропонували очолити Мангеттенський проєкт. Однак, коли про це було повідомлено генерал Леслі Гроувс, який курував підприємство з боку армії, 20 липня 1943 року видав лист – рекомендацію, в якому він зазначив, що бачить на цій посаді тільки Оппенгеймера, незважаючи ні на що.

Вже через кілька років після війни справа повернулася. Він потрапив під приціл слідчих-комуністів сенатора Джозефа Маккарті. Спостереження вченого, сотні записів інтимних зустрічей і свідчень призвели до того, що в 50-і рр. Оппенгеймера було перетворено на підозрюваного, майже зрадника. Комісія з атомної енергії після циклу публічних слухань позбавила його так званого дозволу на безпеку. Героя Америки посунули вбік. Вже в 90-і рр. генерал НКВС у відставці Павло Судоплатов зізнався, що найважливіші дані, які дозволили виготовити радянську атомну бомбу, були отримані саме від керівника проєкту, а також від Фермі й Лео Сіларда. За словами енкаведиста, саме Оппенгеймер нібито був одним з найважливіших, але надійно прихованих сановників Комуністичної партії США, її своєрідним «сірим кардиналом». Однак ці одкровення не були підтверджені документами, що мали назву «Досьє Венона» та були радянськими шпигунськими депешами кінця сорокових-п'ятдесятих років, перехопленими американською контррозвідкою.

Оппенгеймера почали реабілітувати в США в 60-х роках. Комісія з атомної енергії присудила йому найвищу нагороду імені Енріко Фермі, яка була вручена йому президентом Ліндоном Джонсоном. Однак незабаром у фізика діагностували рак горла, що до певної міри було закономірним результатом його сорокарічного приятелювання з тютюном. Науковець помер у 1967 році.

Кар'єра цього вченого нагадує історію міфічного персонажа – Прометея, втім, таку назву носить його найбільша біографія Кая Берда і Мартіна Д. Шервіна «Американський Прометей. Тріумф і трагедія». Науковець став символом трагічних потрясінь генія, що займається ядерною енергетикою. Спочатку він розпалив вогонь, а коли спробував попередити про пов'язані з ним небезпеки, розлютив можновладців, точнісінько так само, як це було у випадку Прометея та олімпійських богів.

Загрози, пов'язані з досягненнями Оппенгеймера, повертаються з особливою силою в епоху тероризму, воєн, рашизму чи путінізму. Коли ще в 1946 році на закритому засіданні в Сенаті його запитали, чи Америка може зазнати ядерної атаки, наприклад, мінібомбами, захованими в багажах мандрівників, він відразу ж підтвердив таку ймовірність. Це викликало жах у лавах комісії. Коли ж його запитали, як від цього можна захиститися, він в типовій для себе манері блискуче пожартував: «за допомогою викрутки, ви відкриєте і перевірите кожну валізу». Для Оппенгеймера – людини, яка створила ядерну зброю – єдиним запобіжником та захистом від ядерного тероризму була ліквідація самої ядерної зброї. Щоправда, чи вже для цього вже не занадто пізно?

– Цезари Корицький

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксани Усатенко

21 липня 2023 року на екрани польських кінотеатрів виходить біографічний фільм "Оппенгеймер" – британсько-американська кінокартина, режисером якої є Крістофер Нолан. Сценарій фільму заснований на книзі "Оппенгеймер. Тріумф і трагедія батька атомної бомби" Кая Берда і Мартіна Д. Шервіна.