Майстер короткої форми. Проникливий, чуйний ерудит. Сором’язливий під час публічних виступів, що дивує, адже на шпальтах газет та журналів він не скупився на різкі оцінки. «Найбільший талант польської літературної та кінематографічної критики», – так писав про нього Вацлав Голевінський.

Мрією Кшиштофа Ментрака, адже ми говоримо саме про нього, було написати великий роман, та цю мрію перервала раптова передчасна смерть, 30-річчя якої припадає на п’ятницю, 4 серпня.

«Ментрак мав неабиякий письменницький талант, який проявлявся ще змалечку», – розповідає габілітований доктор Барбара Гіза, кінознавець з Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні та Національної фільмотеки – Аудіовізуального інституту у Варшаві (FINA), співавторка монографії «Кшиштоф Ментрак», з якої, зокрема, ми дізнаємося, що цей вундеркінд літературної і кінематографічної критики навчився читати і писати вже в 4 роки.

А ще його великою пристрастю був футбол. У підлітковому віці він був доволі перспективним спортсменом. Грав у юніорській команді «Полонії», виступав за збірну Варшави. А коли відмовився від активної гри заради навчання, плекав пристрасть до футболу як уболівальник і колумніст журналу «Piłkа Nożnа» («Футбол»), де вів постійну рубрику під назвою «Гріючи лаву запасних».

«Спочатку я ознайомився з футбольними колонками Кшиштофа. Я регулярно читав тижневик «Piłkа Nożnа». Як і Ментрак, я шаленів від футболу», – каже Вацлав Голевінський, прозаїк, літературний критик, видавець, активіст демократичної опозиції в ПНР, а в особистому житті – друг Кшиштофа Ментрака.

Підписуйтесь на наш фейсбук Інший його друг, режисер Януш Заорський, писав у згаданій монографії, що «це своєрідний парадокс, що ця чуйна, глибоко освічена, тендітна людина була водночас сильним, спортивним чоловіком».

Вундеркінд польської критики

Дитинство він провів у Муранові, тому стадіон «Полонії», за яку він вболівав, був у нього практично під носом. Народився у сім’ї інтелігентів. Його батько, Чеслав Ментрак, був професором Варшавського університету сільського господарства.

«Кшиштоф писав у щоденниках, що його сімейний дім сформовав його етос, який полягав у тому, що людину оцінюють за інтелектом і точно не за її майновим статусом», – каже Барбара Гіза. Цей етос він сприймав як імператив, яким керувався протягом усього творчого шляху.

Перших успіхів Ментрак досяг у дуже молодому віці. Навчаючись у школі, він перемагав на олімпіадах з польської мови; також отримав грамоту за випускну роботу. У 1962 році, коли він склав іспит на атестат зрілості, дебютував у тижневику «Życie Literackie» (здобувши перемогу у конкурсі, організованому цим виданням спільно з Міністерством освіти), час від часу писав для журналу «Twórczość».

«Йому було лише 17 років. Це було нечувано. Я не пригадую іншого такого випадку. Це був вундеркінд польської критики», – висловлює свою оцінку Кшиштоф Маслонь, публіцист і літературний критик.

У 18 років Ментрак розпочав співпрацю з виданням «Współczesność», а невдовзі із журналом «Kultura» (що виходив у Варшаві) – згодом він стане керівником відділу літературної критики цього журналу. У наступні роки він публікуватиметься у багатьох інших виданнях, таких, як « Literaturа», «Tygodnik Kulturalny», « Film», « Kinо», « Kulisy» чи вже згадана «Piłka Nożna».

„Він писав у багатьох виданнях: про літературу, кіно, футбол. Правду кажучи, у мене він асоціювався з усім і ні з чим одночасно», – усміхається Кшиштоф Маслонь, розповідаючи про те, як познайомився із творчістю Ментрака. З часом, уже у 1980-х, він познайомиться з ним ближче («для мене, на той час – журналіста з невеликим доробком, це було великою честю»).

Книгоїд

Тим часом Ментрак закінчив польську філологію у Варшавському університеті. Під час навчання очолював Варшавський гурток полоністів. Крім того, у 22 роки він став другим наймолодшим членом Спілки польських письменників.

В університеті помітили й оцінили його талант, про що свідчить те, що він написав, мабуть, одну з найкоротших магістерських робіт в історії факультету. Вона мала лише… 12 сторінок і була написана під керівництвом професора Стефана Жулкевського.

«Це була формальність. Не було потреби підтверджувати його компетенції, бо він виділявся під час навчання», – каже Барбара Ґіза, яка припускає, що Ментрак «написав стільки текстів, рівень яких відповідав критеріям магістерської роботи, що професори вирішили дозволити йому не доводити свої творчі можливості, пишучи розгорнуту дипломну роботу».

Він вирізнявся багатогранністю та ерудицією. А ще – легкістю, з якою він брався за теми із різних галузей. Але все це було підкріплено важкою працею. «Він був неймовірно начитаним. Казали, що більше, ніж польські філологи», – розповідає Томаш Збігнєв Заперт, публіцист і літературний критик, автор Тижневика TVP, який в останні роки життя Ментрака підтримував з ним тісні контакти.

«Кшиштоф був книгоїдом. Він читав неймовірно багато. Це також стосувалося фільмів, які він переглядав маніакально. Тому він міг сказати про них більше, ніж інші. До цього додавалася надзвичайна ерудиція», – каже Вацлав Голевінський.

Надзвичайно легке перо

Ерудиція Ментрака розкривалася більше в письмі, ніж у розмові (особливо у публічних виступах). «Кшиштоф був сором'язливим. Коли він проводив зустріч або виступав на телебаченні, завжди було помітно величезну знервованість і невпевненість. Проте, коли він виливав свої думки на папері, вони переважно ставали відкриттям. На фоні сірості ПНР, у тому числі у плані лексики, Ментрак був феноменом. Він умів підібрати «гостре слівце», порівняти літературні твори чи фільми, які були дуже далекі одне від одного, і зробити висновки», – згадує Холевінський.

Подібним чином описує його особистість Томаш Збігнєв Заперт. Він каже, що Кшиштоф часто відвідував різні літературні та кінематографічні заходи. Однак у цьому середовищі він не був балакуном. «Зазвичай він замислювався, а потім говорив щось дуже влучне. Його несподівані висновки були дуже проникливими та мудрими», – згадує Заперт.

Тексти Ментрака були блискучими. Автор не цурався гумору, гостроти, а часом і уїдливості. Кшиштоф Маслонь згадує, що писати у нього виходило надзвичайно легко, що інколи викликало заздрість інших авторів. Водночас він замислюється, чи «не було б для нього краще, якби він зосередився на одній темі». Та зазначає, що це лише припущення у стилі «а що, якби…».

Що ж стосується грубості, уїдливості, а іноді й несправедливості в оцінках, то не бракує їх і у двох томах «Щоденника», який писався в шухляду і був опублікований посмертно. У ньому знаходимо такі фрази: «Слоєвський [Ян Збігнєв Слоєвський, псевдо «Гамільтон», прим. ред.] – бовдур і онаніст» або – тут гостро, але з гумором — «Про Яцека Гмоха: Оскар за «Щелепи».

Томаш Збігнєв Заперт, у свою чергу, згадує, що Ментраку дуже не подобалась проза Анджея Жулавського, «оточеного німбом режисера, який зробив кар’єру на Заході» і який «почав бабратися у літературі і писати кілометрові романи». «Кшиштоф негативно оцінював його творчість. Він говорив, що це перевищення форми над змістом, шокування формою. Його слова виявилися пророчими, бо він вважав, що якщо творець не має що сказати, він намагається епатувати, роздягатися, плюватися і так далі. Він стверджував, що мистецтво – як кіно, так і література – рухається в цьому напрямку», – каже публіцист.

Алкогольний шик

Проте досягнення цього надзвичайно здібного автора мали й іншу сторону медалі. «Був і негативний аспект його великого успіху у такому молодому віці. Будучи золотою дитиною літературної та кіношної критики, він відчував ще й величезний тиск. Він вважав, що має писати все більш блискуче, що повинен написати великий, монументальний твір, який буде підтвердженням його таланту», – каже професор Барбара Гіза.

При цьому вона зазначає, що хоча Ментрак реалізував себе в малих журналістських формах, він мріяв про великий роман, який так і не зміг написати. «Тиск, який обтяжував його, призводив до того, що він не завжди міг впоратися зі своєю гіперчутливістю та усвідомленням того, що всі очікують від нього чогось нового і кращого в плані творчих досягнень», – додає дослідниця.

Він почав боротися з тиском, заглушуючи його алкоголем. У «Щоденнику» Ментрак занотував: «Ірена Шиманська якось сказала мені: після горілки ти надто розбурханий, а у тверезому стані – надто спокійний. Ти повинен обернути пропорцію».

Якщо йдеться про слабкість до алкоголю, Ментрак не був в інтелектуальному чи, беручи ширше, інтелектуально-мистецькому середовищі поодиноким випадком. «У той час для представників цього середовища формою самоствердження та одним із найважливіших критеріїв того, як вони оцінювали один одного, була представлена мистецька якість. Насправді вони суворо ставилися одні до одних і ставили дуже високі вимоги до себе, як індивідуально, так і колективно», – говорить професор Гіза.

Дослідниця додає, що людина, яка була б зрілою і добре сформованою, змогла б подивитися на ці справи відсторонено, але якщо хтось потрапляв у це середовище в дуже молодому віці, як Ментрак, і ставав в один ряд з Анджеєвським чи Слонімським, тиск, який відчувала така особа, не завжди був творчим. «Іноді він був просто тягарем», – підкреслює вона.

Барбара Гіза зазначає, що це одна з причин такої значної присутності алкоголю у творчому середовищі періоду Польської Народної Республіки. З іншого боку, це була форма спільного проведення часу, спосіб функціонування у певному середовищі, існував певний алкогольний шик.

Зірка банкетів

У Ментрака був товариський характер. «Він любив людей, любив зустрічатися з ними. Безсумнівно, він був компанійською людиною, у такому вже старомодному стилі. Він обожнював довгі дискусії в тумані сигаретного диму і з алкоголем. Ці розмови проходили на надзвичайно високому рівні – принаймні, поки він був тверезим; вони спиралися на багатющі знання, рясніли непересічними асоціаціями. Якби їх хтось записав, вони могли б слугувати матеріалом для критичного тексту або справді цікавої книжки», – розповідає Вацлав Голевінський.

Наскільки сором’язливим Ментрак був у публічних виступах, настільки він відкривався і часто ставав зіркою у колі довірених осіб, з якими почувався в безпеці. Саме на одному з таких бенкетів у 1989 році Голевінський познайомився з Кшиштофом. «Мене запросили на банкет, який відбувався у приватній квартирі. Я мав виступити як зірка опозиції (Голевінський тоді очолював видавництво «Przedświt», одне з найбільших у підпільному книговиданні, – прим. ред.), а Кшисек – як зірка літератури. Але зустріч неочікувано пішла в іншому напрямку: ми розмовляли кілька годин, не звертаючи уваги на інших, і, мабуть, розчарували їх. Ми домовилися зустрітися в мене через кілька днів», – розповідає прозаїк. Тоді він мешкав на Уяздовських Алеях, неподалік редакції видання «Literaturа», з яким був пов’язаний Ментрак.

Це стало початком регулярних зустрічей групи друзів (до неї належали також Єжи Гужанський і Кшиштоф Карасек), під час яких вони дискутували про літературу та футбол. Вони також брали участь у так званому футбольному салоні у Заорека, тобто спільно переглядали матчі у Януша Заорського.

Вацлав Голевінський сказав Кшиштофу Ментраку, що шукає редактора для американської серії, яку він готував у своєму видавництві. «Одного разу він привів до мене Леха Будрецького і, сяючи від радості, сказав: «Ти не знайдеш у Польщі нікого, хто б розбирався в американській літературі краще». Це було абсолютно чарівно, – каже Голевінський. – Він був захоплений тим, що зміг порекомендувати мені когось такого незвичайного, як Лешек», – додає він.

Будрецький приєднався до групи інтелектуалів, які збиралися на Уяздовських Алеях. «Сиділи: Карасек, Ментрак, Гужанський, Будрецький, я. Раптом хтось називав прізвище, наприклад, Герман Гессе, і починалися кількагодинні дискусії. Але не про «Гру в бісер» чи «Степового вовка», чудові, але усім добре відомі романи, а про невеликий роман «Деміан», – із ноткою ностальгії в голосі згадує Вацлав Голевінський.

Фейлетони з Бальбінки

Попри компанійський спосіб життя, Кшиштоф Ментрак ретельно виконував свої обов’язки. Він не підводив у роботі і завжди віддавав тексти вчасно.

Кшиштоф Маслонь згадує початок дев’яностих років, коли він працював у газеті «Rzeczpospolita», яка тоді розташовувалася на площі Старинкевича, біля редакцій таких видань, як «Express Wieczorny», «Przegląd Sportowy», та «Radio Solidarność». «Кшиштоф кружляв від однієї місцевої редакції до іншої. Поруч були забігайлівки. Його завжди можна було зустріти в одній із них вранці чи опівдні – там він працював над своїми статтями та фейлетонами», – розповідає Маслонь.

Одного разу їхні погляди багатозначно зустрілися, наче висловлюючи тугу за пляшками, розставленими за стійкою. «З задоволенням, але мушу закінчити...» – відповів Ментрак.

За схожих обставин із Кшиштофом познайомився Томаш Збігнєв Заперт. На рубежі вісімдесятих і дев’яностих років він проходив практику у «Вечірньому Експресі», де видавався Ментрак. «Він приносив до редакції рукописи фейлетонів. Потім їх друкувала на машинці друкарка. Інколи доводилося чекати, бо була черга, тож він спускався вниз до кав’ярні «Бальбінка». Я був посильним, носив його тексти друкарці», – згадує Заперт, який кілька років тому в інтерв’ю Кшиштофу Маслоню на Польському Радіо зізнався, що Ментрак був його наставником.

Обов’язковість Кшиштофа Ментрака підтверджує і Вацлав Голевінський: «Безсумнівно, він був працьовитою людиною, яка завжди вміла написати фейлетон своєчасно. Він міг пити до першої ночі, прокинутись о 4 ранку і писати. Ніколи не траплялося, щоб він не здав тексту».

Сенс життя

В Інтернеті можна знайти інформацію проте, що Ментрак був пов’язаний з антикомуністичною опозицією. Однак його друзі спростовують такі дані.

«Це повна нісенітниця. Кшиштоф, звісно, знав багатьох опозиціонерів, але ніколи не наважувався відкрито їх підтримувати. Він прямо говорив, що йому не вистачає сміливості, що він не вміє робити нічого, окрім як писати. Він боявся, що так у нього заберуть шанс заробляти на життя», – підкреслює Вацлав Голевінський.

Кшиштоф Маслонь додає, що Ментрак «серцем був близький до опозиції», але своєю поведінкою цього не показував. «Сімдесяті роки минулого століття, коли зароджувалася демократична опозиція, – це був час, коли потрібно було зробити вибір, часом нелегкий, чию сторону обрати, чи підписувати щось, чи протестувати. Ментрак цього ніколи не робив, за що він собі дорікав, бо дуже критично ставився до системи і до влади. Він вважав, що його інтелігентний етос є слабкістю, але він не хотів наражати себе на небезпеку творчого вигнання, наприклад, заборони друку», – аналізує Барбара Гіза.

«Він ставився до своєї роботи дуже серйозно, – продовжує професорка. – Він був автором, для якого писання загалом та участь в інтелектуальних дебатах мали цінність не лише з точки зору професійної діяльності, але й особистої форми способу життя. Це було для нього сенсом життя», – підкреслює дослідниця.

Війна із «Псами» Пасіковського

Трансформація політичної системи його явно розчарувала. «Я пам’ятаю вечірку в ніч, коли відправили у відставку уряд Яна Ольшевського. Кшиштоф прокоментував, що не можна побудувати нормальної держави на гнилих фундаментах. Щодо цього питання він мав досить радикальний і тверезий погляд», – каже Томаш Збігнєв Заперт.

Ментрак дистанціювався від системних змін кінця 80-х – початку 90-х, включно з переговорами за Круглим столом. «У щоденниках Ментрака того періоду можна помітити недовіру та іронічну дистанцію до тієї реальності. Він писав, що комуністам знадобилося 44 роки, щоб вирішити, що вони поділяться владою», – каже професор Гіза.

Ментрак також критично ставився до образу перебудови, представленого Владиславом Пасіковським у «Псах». «Він оголосив цьому фільму особисту війну», – підкреслює експертка і звертає увагу на те, що системні перетворення змушували Кшиштофа Ментрака відсторонитися від власного середовища, яке, за його словами, не склало іспит на захист цінностей.

Він помічав, що його колеги, які ще донедавна брали участь в інтелектуальних дебатах, дискутували про літературу, раптом перетворилися на людей, для яких важливим став заробіток. «Іншими словами, вони увійшли в капіталістичну систему з відчуттям, що потрібно змінити пріоритети, – каже професор Гіза. – Для Кшиштофа це був болісний досвід. Для своїх недавніх колег, яких він вважав близькими за духом, він не жалів гірких коментарів та суворих докорів за те, що, на його думку, вони надто легко відмовились від інтелігентського етосу».

Звинувачення з космосу

Дивує той факт, що незважаючи на величезний творчий доробок, за життя Кшиштофа Ментрака вийшли друком лише три його книги: «Автографи на екрані» [Autografy na ekranie] (1974), «Легенди не вмирають» [Legendy nie umierają] (1979), «Після сеансу» [Po seansie] (1988).

Він не зосереджувався на тому, щоб видати свій доробок у вигляді книг. «Йому була притаманна самокритика. Щодо власної творчості він дотримувався дистанції, яка стримувала його від її оприлюднення», – писав Адам Вижинський у згаданій вище монографії. Кінознавець додав, що це стосувалося переважно віршів, які розпорошено друкувалися в пресі сімдесятих років.

Адже Ментрак був ще й поетом. Найбільшого розголосу набув його іронічний вірш про Януша Вільгельмі, написаний після трагічної загибелі колишнього керівника «Культури» в авіакатастрофі. Після публікації Ментрака викинули з редакції тижневика. «Вільгемі був диявольською постаттю. Мабуть, трохи міфологізованою, але йому справді приписували різні гріхи. Він був людиною пекельного інтелекту, який просто служив червоним», – згадує Кшиштоф Маслонь.

Наступні книги Ментрака були видані після його смерті. «У Кшиштофа панував безлад, він абсолютно не переймався тим, чи вийдуть його надзвичайно цінні тексти у формі книги. Мені було чітко зрозуміло, одразу після похорону, що я мушу зайнятись редакцією найважливіших книжок Кшиштофа», – каже Вацлав Голевінський.

Таким чином видавництво «Przedświt» опублікувало книгу «Критика, творчість – проклята» [Krytyka, twórczość – przeklęta] (1995), тексти для якої підібрав Лех Будрецький, а також збірку футбольних фейлетонів «Гріючи лаву запасних» (1997), які цього разу вибрав Яцек Гнедзюк. Крім того, вдова Кшиштофа, Анна Осмульська-Ментрак, запропонувала Вацлаву Голевінському опрацювати щоденники її чоловіка. «Вони були в повному розпорошенні. Часто це були обірвані речення або окремі слова. Не порушуючи цілісності тексту, я підготував три томи, які передали у видавництво «Iskry». Третій том не вийшов. Схоже, сім'я перейнялася абсурдними звинуваченнями, які з’явилися після публікації двох томів», – каже прозаїк і видавець.

Люди почали «вигадувати несусвітні речі», наприклад, що Ментрак був антисемітом. «Це був повний космос. Кшиштоф дружив з багатьма особами єврейського походження. Йому було байдуже, у кого яке минуле. Мені дуже шкода, що третій том не вийшов, у ньому є стільки цінних речей», – з гіркотою додає Голевінський.

На думку Барбари Гізи, варто було б створити антологію текстів Кшиштофа Ментрака про літературу та кіно. Дослідниця підкреслює, що його погляд на кінематограф був особливим. «Перш за все, він сприймав кіно як своєрідну еманацію суспільних настроїв. Він вважав, що піти у кіно – це наче вийти на вулицю, що, дивлячись фільм, відчуваєш, чим люди живуть, що для них важливо. Художня чи естетична оцінка була для нього менш важливою, аніж те, що фільм говорить про сучасність, про людей, – підкреслює експертка і додає, що Ментрак залишив по собі величезну колекцію текстів, різноманітність, а насамперед дуже висока якість яких свідчать про його непересічний талант і видатний інтелект.

Показ у кінотеатрі «Капітоль»

У Кшиштофа Ментрака було багато творчих планів. Він збирався, зокрема, написати книгу про свого улюбленого актора Гемфрі Богарта, яким він захоплювався. Він залишався професійно активним до самого кінця. «Ми часто зустрічалися на кінопоказах. Я розмовляв із Кшиштофом за день до його смерті, ми домовилися піти наступного дня на сеанс у кінотеатр «Капітоль», – згадує Томаш Збігнєв Заперт. До «Капітолю» Ментрак так і не дійшов. Він помер несподівано 4 серпня 1993 року від обширного інфаркту. Йому було 48 років.

Кшиштоф Маслонь запитує: «Що таке 48 років? Дехто в такому віці сповнений перспектив...»

– Лукаш Любаньскі

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук