У всіх некрологах з’являються ці кілька імен авторів, яких він перекладав: Філіп К. Дік, Курт Воннеґут, Джозеф Геллер, Томас Берґер. І це слушно, хоча п’ятою серед великих авторів, мабуть, варто було б виділити Урсулу К. ле Ґуїн. А потім кожен міг би додати: хто більше любить фантастику – Браяна Олдісса, хто високу літературу 80-х і 90-х – Кадзуо Ішіґуро, хто американську прозу на зламі ХХ і ХХІ століть – Чака Паланіка. А ще – Дж. Ґ. Баллард з його незабутньою «Імперією Сонця», а також «Космолот і землянка» Кеннета Брауера, та десятки дрібніших англійських і російських творів, розпорошених по антологіях «Кроки до невідомого» чи в старих випусках «Фантастики» (до речі, варто було б колись упорядкувати повний список його перекладів).

Втім, не випадково саме ці четверо з’являються першими: Філіп Дік, Курт Воннеґут, Джозеф Геллер, Томас Берґер, хоча Лех Єнчмик не мав «монополії» на жодного з них, якою іноді володіють перекладачі, які охоплюють усю творчість певного автора (прикладом може слугувати Пьотр В. Холева, який блискуче переклав польською низку книжок Террі Пратчетта). Є й інші переклади Діка, ле Ґуїн, а також Воннеґута, іноді справді чудові (наприклад, «Піанола» у перекладі Вацлава Нєпокольчицького).

Хороша школа іронії

І все ж на думці постійно цей квадрумвірат. Дік. Воннеґут. Геллер. Берґер. Чотири різні автори, з дуже різною інтонацією і, безсумнівно, спільною рисою: зневага, насмішка, іронія. «Пастка 22», яка, коли вже перестає захоплювати висококласний гумор, який виникає з чистої нісенітниці, усі витівки Орра, махінації Майло Міндербіндера, хитрість рядового Вінтергріна, відкривається як радикальна спроба руйнації міфу про солдата Джо, висміюванням і приниженням образу армії, яка принесла свободу половині (на жаль, лише половині) Європи. І саме тому цей роман став улюбленим чтивом покоління Вудстока. Гіркота й неповага, з якими Воннеґут описує містечка американського Середнього Заходу, хитрість видавців, письменників і жінок, поп-культуризацію Сполучених Штатів третьої чверті ХХ століття, настільки шкідлива, що, якби фахівці з пропаганди у Східному блоці мали більше розуму, вони б видали його великими накладами. «Малий великий чоловік» став чи не першою такою вдалою деконструкцією прямолінійної оповіді про хоробрих стрільців та добрих індіанців Дикого Заходу. Після такого прочитання важко серйозно сприймати вестерни з Джоном Вейном. Дік, найменш історичний і політичний, теж, зрештою, постійно ставить під сумнів реальність світу й чесність людської мотивації. Можна сказати, що він збірник кпинів та насмішок, які якраз підходять для форматування сучасних професійних польських висміювачів, таких як Мацей Любеньський, Войцех Орлінський чи Кшиштоф Варга.

Так, вони теж всі виходять «з нього» та його творчості. Проте, як узгодити такий наратив з однією деталлю з життєпису Леха Єнчмика, а саме те, що він був «співорганізатором охорони костелу св. Станіслава Костки у Варшаві»? З його радикальною критикою сучасних демократій, з часом сформульованим переконанням, що в новій технологічній обробці повертається стара феодальна формула – з правлінням вузької еліти й позбавленим реальних прав плебсом. З досвідом кількарічної діяльності в призабутому нині середовищі Польської незалежницької партії та поважним стажем розповсюджувача підпільних часописів? З розробкою його в Службі безпеці у 80-х роках (а точніше, як стверджує редактор Павел Томчик у розгорнутій біографії перекладача, опублікованій Польським агентством преси (PAP), у відділі III-1 Головного управління столичної поліції, де він значився під криптонімом «Czytelnik» (або ж «Читач» українською – О.У.).

Воннеґут у хутряній шапці?

Таке розповсюдження підпільної літератури, можливо, навіть причетність до ПНП, ще можна було б якось пробачити. Але охорона костелу, з її безсумнівно роздутою пихатістю виряджених чоловіків у брезентових мундирах?! Зрештою, це як готовий сюжет для Варги, та й для Воннеґута теж, якби він краще знав польську дійсність. Чи був Єнчмик схожий на французьких лібертінів, які після років вільного життя відреклися від своїх переконань і приєдналися до картезіанців? Чи, можливо, його рішуче задекларована відстороненість від принад сучасності була просто біографічним розіграшом (англ. practical joke)?

Ні, його біографія не позначена ані лібертизмом, ані радикальними поворотами – а головне, і це дуже характерно, скромність Леха Єнчмика ніколи не дозволила б йому зробити зі своєї біографії (як це сталося з багатьма іншими) ані пам’ятника для поклоніння, ані батога для тих, хто мислить інакше.

Майже в усіх спогадах про нього згадується дитинство у Бидгощі, воєнна Варшава, куди сім’ю вигнали німці, і свого роду вовчий квиток – на початку 1950-х йому не вдалося потрапити на омріяний факультет англійської філології. Натомість він опинився на русистиці: показово, що він розділив цей досвід з такими авторами, як Януш Шпотанський та Анджей Валіцький, які також пережили найгірші роки сталінізму в, здавалося б, найбільш жорстко ідеологізованому напрямку навчання. Схоже, він не мав тоді жодних ілюзій: його брата Януша Єнчмика (1938-2008), поета й перекладача віршів (зокрема, гірких рим у творах Воннеґута в перекладі Леха), заарештували в жовтні 1957 року під час демонстрації на захист тижневика «Po Prostu», який тоді закривав Владислав Гомулка. Його жорстоко побили й засудили до трьох років ув’язнення, з якого він вийшов на волю після річного апеляційного розгляду справи.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Лех Єнчмик розпочав свою кар’єру як перекладач і редактор у видавництві «Іскри», співпрацював зі студентським тижневиком «Itd», пройшов через Інститут міжнародних відносин, але зробив собі ім’я, коли потрапив до Державного видавничого інституту з пропозицією перекласти Геллера, Воннеґута і (перекладеного роками пізніше Томашем Мірковичем) «Пролітаючи над гніздом зозулі» Кена Кізі, також анархічного, а не богобоязливого роману. Як нагадує Януш Р. Вишневський, книги Геллера й Воннеґута потрапили до Єнчмика за посередництвом Роберта Ґембла, з яким він познайомився під час поїздки американських студентів Гарварду (разом з Ґемблом) «за залізну завісу» у 1958 р. Між іншим, Ґембл на довгі роки пов’язав своє життя з Польщею, зокрема, заснувавши видавництво «Медіа Родина» (пол. Media Rodzina) вже у так званій Третій Речі Посполитій. Habent sua fata libelli (укр. Книги мають свою долю) .

Мрія про видавництво

У комуністичній Польщі Єнчмик не мав шансів заснувати видавництво, хоча мав величезні видавничі апетити: у видавництві «Іскри» він створив легендарну антологічну серію «Кроки до невідомого» (1970-1976) з амбіціями перетворити її на щомісячник. Задум вдалося зреалізувати лише через десять років, коли з’явився щомісячник «Фантастика», в якому він спочатку очолив відділ зарубіжної літератури, а в 1990 році на три роки став його керівником. Тим часом, звільнений з видавництва «Іскри» за наказом відділу культури ЦК ПОРП, він все ще очолював відділ англомовної літератури у виданні «Czytelnik» (укр. «Читач»). Як видавець «Кроків...» та «Фантастики», які публікували Діка та Гаррісона, а також польських авторів – Мацея Паровського, Януша Зайделя та Марека Орамуса – він фактично став співзасновником течії «соціологічної фантастики». Це була спроба говорити про сучасні суспільства, що була натхненна Орвеллом і Гакслі та використовувала науково-фантастичні декорації. Середовище віддячило йому по-особливому: Мацей Паровський, творець легендарного польського науково-фантастичного коміксу «Фанкі Коваль», створив за зразком Єнчмика персонажа Пола Барлі – боса та друга Фанкі, неперевершеного в бойових мистецтвах (щоправда, і в пияцтві теж) учасника експедиції на DB4, а на Землі – президента детективної агенції «Юніверс».

Цей приклад не випадковий, Лех Єнчмик займався дзюдо ще з середньої школи, в 1967 році був призером чемпіонату Польщі. До 1969 року він був членом збірної нашої країни з дзюдо, одним із перших досягнув найвищого звання – 1-го дану. А до костелу св. Станіслава Костки він потрапив, як і всі інші, через «Солідарність» та Душпастирство Творчих Спільнот, але трохи й завдяки своїм здібностям. Він не носив полотняного кашкета, а якщо й носив, то для маскування: у 1980-х роках він був керівником групи, яка захищала отця Єжи Попелюшка. Хто знає, як склалася б їхня доля, якби 19 жовтня 1984 року саме він поїхав з отцем Єжи до Бидгоща?

Він не поїхав. Натомість через кілька днів після викрадення й смерті священника, він пробудився. Він, ліберальний атеїст, який загравав з буддизмом і, як і всі в той час, святкував Великдень і Святвечір скоріше в ім’я звичаю та всупереч комуні. Він став глибоко віруючим католик. Він розповів цю історію в серії передач, а потім і в автобіографії, опублікованій у 2013 році («Світло і звук. Моє життя на різних планетах»), так просто й скромно, не використовуючи великих літер, не вдаючись у розповіді про дружбу з панотцем. Він зробив це так, що навіть Войцєх Орлінський не зміг би цього висміяти.

Як пишеться «Бєрдяєв»?

Уважного читача Гакслі, видавця Діка і Зайделя навряд чи можна розсердити, зобразивши його «прихильником теорії змови», видавши його, можливо, за антисеміта, можливо, за прихильника пласкої Землі? Хоча багато хто з тих, хто не погоджувався з його політичними судженнями, намагався це зробити. Єнчмик не став перейматися: опублікував дві збірки глибоких есеїв, об’єднаних назвою «Нове Середньовіччя», запозиченою, звісно, у Ніколая Бердяєва (якого автор «Політики», для якого це прізвище, вочевидь, звучало химерно, переробив у своїх посмертних споминах на «Бежеява»). У них він не займався політичною біганиною, змаганнями між партіями «Громадянська платформа» і «Право і Справедливість», вияснення справ поміж демократами та республіканцями. Натомість він ставив діагноз цивілізації як такій, з тієї висоти, з якої до нього це робили Гейзинга, Бродель або Колаковський, пишучи про явища, які в той час могли здатися новою фантастикою, але які помітні з першого погляду й сьогодні: семантична революція, вихолощення сенсу таких понять, як «рівність» і «свобода», і водночас накопичення фінансового, політичного та медійного капіталу вузькими колами, які не відчувають жодного зв’язку з мільярдами простих людей. .

У цьому він був як раз послідовний. Думаю, читаючи Воннеґута й Геллера, він від самого початку зміг зануритися глибше, вийти за межі висміювання пихатого полковника Каткарта та генерала Шайскопфа, що не поступаються за дурістю шаржованим персонажам зі «Швейка». Герої «Валліса» Діка та «Материнської ночі» Воннеґута були безпорадними перед накопиченою брехнею й намагалися вирватися з системи за будь-яку ціну. Саме це Єнчмик намагався донести до читачів у Польщі часів Гомулки та Ґерека. А далі – все відбувалося як у популярному мемі, який переконує, що в 70-х роках контркультура полягала на бродяжництві хіпі й трансгресії, а через пів століття вона почала проявляти себе зовсім інакше. Від анархічного ентузіаста Геллера, через тілоохоронця отця Єжи (Попелюшка – О.У.), вона дійшла до критика турбокапіталізму, поєднаного з cancel culture. Думаю, що це насправді прямий шлях.

Так само прямий шлях пов’язує, як мені здається, його життєві вибори: перекладача, головного редактора, видавця, розповсюджувача підпільної літератури, дзюдоїста й паломника. Все, що він робив, він робив з переконанням, скромно й тихо: він жодним чином не вписувався ані в нову культуру, ані в часи крикливих дідуганів, егоїстів та інфлюенсерів. Можливо, саме тому так багатьом людям його й бракує.

– Войцєх Станіславський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксани Усатенко