Мішель Вельбек повертається зі своїм восьмим романом. У «Анігіляції» – польське видання з’явиться найближчими днями – автор занурює читача в реалії президентської кампанії 2027 року, щоб в атмосфері песимістичного політико-метафізичного трилера торкнутися тем старості, смерті, евтаназії чи розпаду Заходу. І все ж іскра надії проглядається крізь погано зачинені ворота шопенгауерського песимізму.

Як і кожна наступна книга автора, ця також викликала великий резонанс у Франції в класичних медіа та соціальних мережах. Якщо в останніх кількість релевантних хештегів свідчить про популярність серед читачів, то присутність теми в пресі, на радіо та телебаченні є радше свідченням полеміки навколо автора, його позиції та досягнень, а часто й суперечок політичного характеру.

Заповіт білого буржуя?

Слід пам’ятати, що у Франції література є дуже політизованою сферою. Власне, не стільки сама література, скільки літературна критика, яка розширює поле боротьби, охоче розділяючи авторів за політичними критеріями і навішуючи на них ярлики лівих чи правих, щоразу, коли знаходить мінімальну нагоду не лише в їхніх поглядах чи у самій творчості, а й у її сприйнятті.

Звичайно є письменники об’єктивно «ультраправі», як-от Лоран Обертоне та його постапокаліптична «Партизанка» про громадянську війну у Франції, або «крайні ліві» письменники, як-от Дідьє Денінк, чиї романи є антифашистськими доносами, але в більшості випадків саме літературна критика визначає профіль і ставить відповідний штамп.

Новий роман Вельбека не виняток. Його позитивно сприйняли в правоцентристській газеті «Le Figaro», права газета «Valeurs Actuelles» вирішила, що тема варта обкладинки, а для ліворадикальної «Marianne» роман «Анігіляція» одразу став хлопчиком для побиття. Рецензенти лівих ЗМІ знущалися з роману, змагаючись у вигадуванні колоритних формул: «заповіт білого буржуя відірваного від реальності», «мрія про реакційний світ, у якому чоловіки мають владу над жінками, а іммігранти не вихиляються», «автор вдаряє в жінок, темношкірих, робітничий клас, журналістів», «це не ультраправий роман, це роман, який баналізує ультраправих» тощо.

Але всіх їх обіграв вебсайт Médiapart, написавши, що «Анігіляція» – це «підручник для женоненависницьких старих білих чоловіків, у яких вже не стоїть».

Маркетинговий план

Після свого попереднього роману «Серотонін» Вельбек змусив читачів чекати два роки. Нова книга вийшла у Франції 7 січня 2022 року, наступного дня через сім років після кривавого нападу на газету «Charlie Hebdo». Видавець навмисно вибрав цю дату? У 2015 році з цим ісламістським замахом збіглася публікацією одного з попередніх романів письменника «Покора» про ісламізацію Франції. Відомо, що Вельбек через шок відмовився від реклами книги та покинув Париж, не бажаючи вдягати взуття пророка, чиє найтемніше видіння випадково здійснилося.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Промокампанія «Анігіляції» була професійно спланована з особливою ретельністю відповідно до грамотно складеного маркетингового плану. Видавець Flammarion обережно, як із крапельниці, випускав невеликі краплинки інформації, розкриваючи по черзі кількість першого тиражу або назву, яка з’явилася лише 17 грудня.

600 журналістів і критиків, які отримали текст роману, мали ембарго на розголошення інформації до 30 грудня. Не вистачало лише бункера для перекладачів і ми мали б майже казус останнього тому «Гаррі Поттера».

Сам автор брав активну участь у цьому проєкті, висловлював свою думку щодо граматури паперу, вибирав колір обкладинки, нібито натхненний білим альбомом Beatles, і просив, щоб назва роману – anéantir або «анігіляція» – була написана з малої літери.

Назва без великої літери, наче взята десь із невидимого речення, виглядає ніби зависла у вакуумі, поєднавши невідомий предмет із загадковими обставинами та відкривши перед клієнтом книгарні, який тільки-но бере в руки книгу, широке поле для фантазії.

«Всього» 180 тисяч

Сама книга вийшла в досить розкішному варіанті, з твердою обкладинкою і червоною стрічкою в ролі закладки. Використаний формат також непопулярний –1: 1,60 близький до золотого правила в архітектурі та мистецтві. Видавець, мабуть, хотів зробити її подібною до видань, опублікованих у престижній літературній збірці «La Pléïade», а інші романи автора планують перевидати у такому ж оформленні – наразі видано три. «Вельбек хоче створити свою власну плеяду», – коментують злопам’ятні. У будь-якому випадку всі ці рішення призвели до реального збільшення вартості друку, це свідчить про те, що видавець не сумнівався в успіху і замовив перший тираж в астрономічній кількості – 300 тисяч екземплярів.

Після прем'єри лівий тижневик «L'Obs» трохи позловтішався і написав, що маркетингова операція провалилася і зрадів, що Flammarion продав мало, тобто «лише» 180 тисяч примірників за місяць. «Мало», в країні, де 1000 примірників проданого тиражу автори вважають літературним успіхом і де видавці можуть запропонувати додрукувати 50 примірників?

Як ми бачили, справжня популярність автора дратує лівих критиків, тому деякі з них написали негативні рецензії ще до того, як отримали авторський примірник, а трохи пізніше, у грудні, ще до прем’єри книжки, подали у своїх оглядах піратські сайти, де можна безплатно завантажити «Анігіляцію».

Розповідає про зав’язування краватки

Чи платить Вельбек за «Покору» та політично некоректні погляди про іслам чи прогрес? Уже не вперше лунають звинувачення в тому, що вони ллють воду на млин ультраправих чи дружбу з Еріком Земмуром, реальну або наявну лише в уяві журналістів, які писали про зустріч обох знаменитостей на вечірці в паризькому клубі, де вони говорили про зав'язування краватки, і відтепер нібито підтримують один з одним щоденний телефонний зв'язок. Як бачимо, зав'язування краватки в компанії політично остракізму – не нейтральне заняття.

У самому романі Вельбек згадує правого кандидата на президентських виборах з певним песимізмом: «Це правда, що тема Земмура працює надійно, варто лише вимовити його ім’я, і розмова починає йти цілком передбачувано і добре протоптаними стежками, що свого часу трохи схожі на тему Жоржа Марше».

Самий факт, що 65-річний автор згадує постать генсека Французької комуністичної партії 1980-х років, уже багато говорить про його цільову аудиторію, покоління бумерів, які відривають купони економічного успіху Trente Glorieuses [три десятиліття економічного зростання у Франції в 1945-75 рр. – ред.], для яких контраст із нинішніми роками кризи може бути лише шоком.

На письмовому столі міністр і Трініті

Сюжет роману розгортаються в рік виборів, а книга вийшла за кілька місяців до президентської кампанії, але Вельбек пропустив у ньому один термін. Дія відбувається не у 2022, а у 2026 і 2027 роках. Закінчується другий термін Еммануеля Макрона (автор передбачає його перемогу на виборах, які відбудуться через кілька місяців після прем’єри книги, як письменник Ян Оборняк у «Замісниках» Станіслава Бареї»), хоча його прізвище не згадується в романі, але дуже легко впізнати про кого йдеться, адже автор посилається на його профіль, вік і гасла («start up nation»). Оскільки конституція не дозволяє Макрону балотуватися втретє поспіль, на вибори балотується його міністр фінансів Бруно Жуге.

Ні для кого не секрет, що прототипом літературного героя є реальний міністр фінансів Бруно Ле Мер, особистий друг автора. Усвідомлення того, що він фігурує у романі-бестселері письменника, роздуло його самолюбство до такої міри, що міністр сам час від часу розкривав родзинки роману в ЗМІ, поки він ще писався.

Людину, яка орієнтується в політичному житті Франції, це може здивувати: як міг Бруно Ле Мер, ця справжня, нелітературна, абсолютно безбарвна, плоска й безособова постать, потоваришувати з письменником такого калібру? Тим більше, що міністр Бруно Жуге, цей літературний, а не справжній, отримав від Вельбека справжній лавр: найкращий міністр фінансів після Кольбера, автор французького економічного дива, завдяки якому нація живе мирно в достатку, а Франція у 2026 році випереджає німецьку економіку. Кажуть, що під час написання роману у Вельбека на столі лежало дві фотографії: так, так, одна – його друга міністра (друга – Трініті з «Матриці»). Але годі вже про це.

Обдурити конституцію

Головний герой «Анігіляції» – Поль Рейсон, високопосадовець міністерства фінансів, довірений міністра, який підтримує його в боротьбі за Єлисейський палац. Проте більше шансів має такий собі Сарфаті, ведучий ток-шоу із сефардським прізвищем, як і телеведучий Сиріл Ханун, який уже кілька років б’є рекорди популярності, такий собі заморський Куба Воєводський, але більш вульгарний і простий. Очевидно, що автор створив цей персонаж за його подобою.

За цим стоїть спритний трюк попереднього президента (тобто неназваного Макрона): після одного терміну Сарфаті він може знову брати участь у виборах. Макрон планує обдурити конституцію так, як це зробив Путін, поставивши на посаду Медведєва, а потім повернувся до Кремля.

Початком кампанії користуються таємничі кібертерористи, які розсилають реалістичні відео віртуальної страти міністра на гільйотині. З’являються й інші допоміжні герої: цинічні журналісти, політики-підлизи, підозрілі агенти... Саме лаштунки демократичної політики, що стикаються з паншвінізмом, є декораціями зображуваного світу.

Окремі полиці в холодильнику

Світ нового роману Вельбека, без здивування, такий же, як і в його попередніх бестселерах: темрява, занепад, крах, морок, безвихідь тощо й це у кожній сфері: політиці, приватному житті, взаємостосунках, коханні, сім’ї, шлюбі. Трагізм долі окремої людини, спричинений сучасним суспільством, крахом цінностей, пастками прогресу та сучасних ідеологій видається неминучим.

І все ж цього разу нарація роману не зовсім песимістична. Декілька променів ласки та проблисків надії з’являються то тут, то там, як-от можливість існування острова щастя в морі безнадії, недостатньо сильні, щоб знищити всесвіт Вельбека, але їх вистачає, щоб поставити питання про духовну еволюцію автора. br>
Пол Рейсон – типовий герой Вельбека: білий 40-річний, заможний, одружений, бездітний, під час та навіть після кризи стосунків. З дружиною у нього немає нічого спільного, крім гарної квартири в Парижі, вони живуть разом, але мають окремі ліжка і стіл, точніше ліжка і холодильник, де у кожного своя полиця.

Однак саме в цьому емоційному уламку відроджується і проростає кохання, визволяючи героя від сексуального прекаріату під знаком африканських повій і платного сексу (одна з найбільш шокуючих сцен – коли герой платить за оральний секс, а виконавицею виявляється його рідна племінниця).

Сила любові

Цей елемент також є невіддільним мотивом Вельбека від самого початку його творчості, починаючи з «Розширення поля бою» та «Елементарних частинок», але вперше прокляття сексуальної бідності буде радикально розірване воскресінням почуття.

Це майже новинка для автора, яка невпевнено з’являється в «Серотоніні»: кохання та його сотеріологічна сила всюдисущі в новому романі. Пол повертає кохання дружини, його овдовілий батько, колишній агент спецслужб після серцевого нападу, вступає в стосунки з Мадлен, яка не тільки дає йому можливість функціонувати в повсякденному житті, але й оточує його відвертою любов'ю, попри класові відмінності.

Орельєн, молодший брат Пола, жертва подружнього пекла з психопатичною лівою журналісткою, з якою вони мають темношкіру дитину, куплену в Каліфорнії від сурогатної матері, закохується в африканську медсестру, яка доглядає за їхнім батьком. Сесіль, їхня старша сестра, віруюча католичка, яка багато років одружена з безробітним державним нотаріусом, колишнім активістом правих, усе ще закохана в нього простим повсякденним почуттям, абсолютно не таким, який побутує в сьогоднішньому цинічному та мерзенному світі. Ці кілька світлих прикладів не дозволяють повністю піддаватися песимізму, навіть якщо майбутнє як «Анігіляції», так і нашого реального світу постає в темних кольорах.

Розчарований песиміст

Ще один всюдисущий і паралельний мотив роману – смерть у різних сценах: тероризм, старіння, самогубство, невиліковні хвороби, жахливі реалії будинків для людей похилого віку тощо. Динамічна симфонія любов, ерос і танатос – такий вибуховий і водночас гармонійний лейтмотив «Анігіляції».

Вельбек постає тут радше розчарованим песимістом, ніж відчайдушним, як у попередніх книгах. Песимізм є, але він дещо менш приголомшливий, менш тривожний і менш нігілістичний. Можливо, Вельбек з віком схилився до нової філософії життя?

Деякі читачі вбачають тут християнське натхнення. Щоправда, у творах Вельбека можна знайти всюдисущі теологічні посилання, а його біблійна та релігійна ерудиція значно перевершує культуру критиків. Сам він, який кілька років тому в одному інтерв’ю заявив, що переходить від атеїстичної позиції до агностичної, не належить до тих антиклерикальних невігласів, якими кишить французька інтелігенція.

Римсько-католицька традиція є всюди в його творчості: коли він цитує папські енцикліки, такі як «Rerum Novarum» Лева XIII, коли він пише про дистрибутивізм Гілберта Кейта Черстертона [британського письменника та наверненого в католицтво – ред.] та Гілера Беллока [історика та англійського письменника католицько-французького походження – ред.], або повторює формули, які безпосередньо походять від костелу, наприклад, «від зачаття до природної смерті».

Католицький письменник?

У той час, коли Вінсента Ламбера від’єднали від апарату штучного дихання, Вельбек написав абсолютно нелітературний текст проти евтаназії, сміливіший і різкіший, ніж якби його написав католицький філософ чи священнослужитель.

[Вінсент Ламбер, жертва нещасного випадку, у вегетативному стані, підтримуваний штучним харчуванням, став медійним символом боротьби за та проти евтаназії. Батьки захищали його від від’єднання, а дружина хотіла його смерті. Після тривалого судового конфлікту його від’єднали від апаратів – примітка автора статті]

Видатний отець-домініканець Олів’є-Томас Венар не соромиться навіть назвати автора «останнім католицьким письменником». Неочікуваний парадокс? Не можна заперечити, що сучасний нігілізм в ньому всюдисущий, але це зовсім не суперечить християнській інтуїції. Навпаки, цей нігілістичний «укус душі й серця» притаманний віруючим, яких випробовує сучасне суспільство.

Річ у тім, щоб не піддаватися укусу, а враховуючи, що Вельбек усе ще має надію, як і кожен християнин, неможливо відкинути його християнську мотивацію. Цей великий шанувальник Паскаля, якого він багато разів згадує в «Анігіляції», змальовує «злидні людини без Бога» за формулою письменника XVII століття. Світ Вельбека – це попіл, принаймні ззовні, але в ньому все ще є жар, від іскри якого все може спалахнути.

Новий Моррас?

Коли Вельбек каже: «Мені не подобається Ісус. Він марно перевертає суспільство, в якому живе. Він, у певному сенсі, є трохи революціонером», – тобто він не любить не самого Христа чи то історичного, чи то католицького, а саме постать Ісуса-революціонера, як пояснює домініканець. «Вельбек ставить різке запитання перед інституційним костелом: що він зробив з Ісуса, що його почали прирівнювати до свого роду активіста 1968 року?» О. Венард, видатний інтелектуал, професор багатьох університетів, у т.ч. Біблійної школи в Єрусалимі, який розпочав свою католицьку кар’єру в Товаристві св. Петра зазначає, що на Вельбека вплинув французький традиціоналізм, який має тенденцію інструменталізувати релігію на службі суспільству. Чи був би це новий Шарль Моррас [французький консервативний мислитель, агностик, під час Другої світової війни підтримував маршала Петена, у 1945 році був засуджений до довічного ув'язнення за співпрацю з режимом Віші – ред.]?

Насправді в «Анігіляції» Вельбек пише, що «ліберальна ідеологія вперто ігнорує суспільні проблеми, вона переповнена наївною вірою в те, що бажання прибутку може замінити будь-яку іншу людську мотивацію та може забезпечити психічну енергію, необхідну для підтримки складної суспільної організації». Так говорить Пол Рейсон, який знає, що це «мусить завалитися». Чи християнство тут повинно бути єднальним елементом?

Аргументом на користь цього утилітаризму може бути той факт, що Вельбек уже постулював визнання католицизму у Франції панівною релігією, чого не пропонують навіть найрадикальніші традиціоналісти. За його словами, це допомогло б розв’язати проблему мусульманського ірредентизму, оскільки мусульмани готові прийняти те, що вони будуть другою релігією в католицькій державі, але не те, що вони будуть однією з багатьох у світській державі.

Духовні родзинки

Тож якщо він не католицький письменник, як дещо перебільшено припускає отець Венард, то, можливо, побачимо у нього бодай «зерно правди»? У романі відчувається беззаперечна ностальгія за католицизмом і пошуками духовності. «Якщо ти відкидаєш дар Божий, Він нічого не може для тебе зробити», – пише автор в «Анігіляції».

У романі багато духовних родзинок. Виявляється, молитви Сесіль, сестри головної героїні, ревної католички, зберігають єдність родини Рейсон після смерті матері. Саме там, у сімейному домі у Віллі Моргон, у глибокій французькій провінції, далеко від пекла Парижа, може відбутися відродження.

– Адам Ґвязда

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Олена Ковалевська