Колись емоційно негативні терміни не використовувались так часто. Ненависть? Де там. Хтось міг не подобатись, але не до такої міри, щоб його вбити. Тепер хейтери тільки й чекають, щоб «безкровним» шляхом позбавити когось життя, відбираючи спочатку віру у його сенс. По допомогу до терапевтів звертається небагато людей. Більшість бореться із цим на самоті, впадаючи в депресію або залежність.

Трохи східніше від нас

Немає території, вільної від її впливу. Мистецтво? Якби ж! Воно сповнене ненависті.
Мудреці посилаються на Гойю і «Капрічос» або «Сатурна, що пожирає своїх дітей». Ось лише... тоді це був протест проти антигуманної поведінки без надії на премію чи винагороду. Гойя усвідомлював наслідки, адже йому й раніше перепадало.

Сьогодні ситуація виглядає зовсім інакше. Всі навколо кричать про свободу мистецтва, про його незалежність від зовнішніх впливів. Митець повинен виражати свої емоції і позицію всіма доступними йому способами.

Але це не так.

Хоча політкоректність набуває різних форм в різних країнах і різноманітних обставинах, та якщо змушувати суворо її дотримуватися, вона перетворюється на намордник. Іноді це внесення у чорний список небуття, іноді – прискорення цього небуття фізичним шляхом.

Другий варіант стосується білоруського митця та політв’язня Алеся Пушкіна, який змовк навічно у ніч з 10 на 11 липня цього року «за нез’ясованих обставин». Він не був непідготовленим до цього, хоча, мабуть, не очікував такого розвитку подій, адже ще з ранньої молодості боровся спочатку з радянським, а потім з російським режимом. Йому хотілося білоруської незалежності, оголошеної вперше в історії наприкінці Першої світової війни (25.03.1918 р.). Вона тривала лише до січня наступного року. З подальшою долею наших східних сусідів можна ознайомитися самостійно, якщо вас цікавить ця тема.

День проголошення незалежності Білорусі Алесь Пушкін вшановував по-своєму: у його річницю він малював картину. Протягом двадцяти років композиція ставала дедалі світлішою, щоб нарешті під кінець засіяти білизною свободи. Та цього не сталося з причин, які нам усім відомі. Поточний (і, на жаль, кінцевий) стан роботи можна буде побачити у спеціально виділеному для цього приміщенні Центру сучасного мистецтва «Уяздовський замок» (з 08.08.2023 р.)

Це не перший контакт, який матиме польська публіка з діяльністю та постаттю Алеся (його краще знали під іменем, ніж під власним прізвищем, яке – випадковим чином – належало також відомому російському поетові, з яким білоруський митець не мав ніяких родинних зав’язків). Окрім знятого у 2007 році Анджеєм Фідиком документального фільму «Білоруський вальс» (який транслювався у TVP), де Алесь був героєм, митець також активно працював у Польщі у жанрах візуального мистецтва та геппенінгу.

Ще 23 роки тому, у липні 2000 року, художник брав участь у виставці «Нове мистецтво Білорусі», яка також виставлялася у столичному Центрі сучасного мистецтва. Пізніше він регулярно брав участь у пленерах, які організовувалися у нашій країні, та представляв свій доробок і перформанси у польських галереях.

Пйотр Бернатович, директор Уяздовського замку, мав можливість познайомитися з Алесем та налагодити з ним дружні стосунки. «Він не був ні одержимим дисидентом, ні страждальцем, – розповідав Бернатович. – До кінця він залишався оптимістом, з ентузіазмом ставився до життя. Великий, потужної статури чоловік, який мав також сильний характер. Навіть перебування у тюрмі він зміг використати з мистецькою метою. Наприклад, малював. При чому зовсім не негативні події! Своїм малюванням він проектував для себе те, чого йому хотілося. Наприклад, ті чи інші страви. Усі, мабуть, знають, що тюремне меню є не надто різноманітним. А він створював на малюнках бачення своїх улюблених страв».

Алесь навчався у Білоруському державному художньо-театральному інституті у Мінську, але у навчанні довелося зробити перерву – його мобілізували і вислали на війну до Афганістану. Після повернення йому вдалося завершити навчання, а потім його скерували на роботу у Вітебськ. У цьому місті з художніми традиціями (тут народився Марк Шагал, а потім займався педагогічною роботою в Академії мистецтв, де познайомився з Казимиром Малевичем) Пушкін відкрив першу галерею сучасного мистецтва під дещо жартівливою назвою – «У Пушкіна».

Закінчуючи працювати (формально) у 1999 році, він подякував президенту Олександрові Лукашенку за першу каденцію… тачками гною, висипаного перед президентською резиденцією у Мінську.

Чим закінчилася боротьба Алеся за «свої», тобто національні права?
Кажуть, його намагалися «рятувати», коли він фактично помирав у в’язниці у Гродні від перфорації шлунку, викликаної виразковою хворобою.
Такою буває ціна, яку платять сучасні бунтарі.

Доноси пише доброзичливець

Ми живемо у часи, які називають «цікавими», і їх можна визначати різноманітними способами, шукаючи слова чи асоціації від евглени зеленої до права власності на земельну ділянку на Марсі. Там також є надія на створення колонії найпростіших організмів з активною участю нашого виду, помилково названого homo sapiens. Які ж із нас розумні істоти?

Нами керують негативні емоції та бажання володіти. Хочеться мати все більше і більше. А оскільки нас стихійно і глобально стає більше, одержимість стає прямо пропорційною густоті населення.

Підписуйтесь на наш фейсбук Якби мені довелося дати визначення сучасності, я б сказала, що це – королівство ненависті. Як відомо, посвареними легше керувати. Здається, цей принцип вперше застосували римляни. У польській традицій правило «розділяй і володарюй» сягає часів П’ястів, але навіщо обмежуватися однією територією, обведеною на мапі чимось, що й досі називається кордонами?

Глобальне село передбачив у «Галактиці Гутенберга» Маршалл Мак-Люен ще у 1962 році. Але навіть канадський теоретик комунікації не зміг передбачити, що найважливішим масовим меседжем першої половини ХХІ століття будуть негативні емоції. Останнім часом – із «від’ємним плюсом». Тобто, чим гірше, тим краще. Тим гарячіше.

Колись страх наводили анонімні інформатори, які зазвичай свої просочені отрутою справжні або вигадані «скарги» та «побоювання», продиктовані «турботою про суспільне благо», підписували псевдонімом «Доброзичливець».

Зараз непотрібно писати доноси. Достатньо опублікувати у соцмережах – під власним прізвищем або нікнеймом – неправдиву та шкідливу інформацію про когось, кому потрібно напакостити. Писати спростування чи шукати допомоги у юристів немає шансів. Можливо, хтось дуже заможний і зі зв'язками зможе впоратись із наклепом. Звичайну людину обіллють брудом безкарно і результативно. Особливо, коли цей наклеп підтвердить якийсь широко відомий у вузьких колах «авторитет», якому власне кортить очорнити того, хто пам’ятає незручну для нього правду.

Трохи ретро

Нещодавно вийшло друком друге видання книги Станіслава Лема «Миттєвість» [Okamgnienie] (WL, 2023), яка є геніальною у своєму візіонерстві. Перше видання цієї збірки фейлетонів (есеїв?) побачило світ як реакція нашого письменника на наукову доповідь «Технології ХХІ століття», написану на замовлення німецького уряду в середині 1990-х років.

Двадцять один короткий текст. Спочатку вони мають характер полеміки або (навіть) самокритики власних романів науково-фантастичного жанру, написаних Лемом з позиції «по цей бік завіси». Ближче до кінця (тексти розташовані у хронологічному порядку) вони набувають зловісного звучання. У 2000 році автор «Суми технології» пророкує те, що ми спостерігаємо зараз. Тільки у нього немає жодного сліду ура-оптимізму, характерного для висловлювань красномовних протагоністів турбокапіталізму, схрещеного з обіцянками співців технологічного раю та інших нісенітниць, у які вірять лише – цитуючи Лема – «особи дуже недоосвічені і молоді».

Реальність є протилежністю цих прогнозів, висунутих «зграями дослідників, винахідників, науковців і синтетичних верблюдів з оголеними дівчатами між горбами, а також танків, які прикидаються слонами, і слонів, що вдають із себе танків». Не вперше на маленьких людей цього світу тисне псевдоеліта, керована жагою ошукати наївних. Так було завжди, але не в багатомільярдних масштабах.

Останній фейлетон Лема у згаданій «Миттєвості» звучить як завивання над трупами будь-яких ідеалів. Жах, усвідомлення, що це божевілля неможливо відмотати назад. Коли вже немає надії, будь-яке кокетство і спроби заховатися за маскою футурофантастики втрачають сенс. Коли кожен матиме те, що забажає, «від пелюшок до електронної могили без запаху», станеться те, що ми спостерігаємо сьогодні: «Снуючи приємні сонні марева наяву, фантоматизований натовп все одно плодити дітей у сім’ях, але ця дітвора, яка наснилася і тому є нереальною, серйозно сприятиме гарному кінцю світу, якого, як казав незабутній Кисіль, і вам, і собі бажаю».
Амінь.

Давайте жити довше

Такою була назва щомісячника («Żyjmy dłużej»), що виходить з 1958 року і якимось дивом продовжує триматись на ринку, публікуючи начебто достовірну інформацію на тему здоров’я та профілактики. Раз у раз я натрапляю на поради, як самостійно (хоч і з великими витратами часу та грошей) можна продовжити своє земне існування. Не згадуючи про комфортний рай на пенсії за шалені суми, технологічні мудреці манять нас казками про продовження життя до більш ніж сотні років – навіть сто двадцять стане нормою.

Я чула про стариганя-мультимільйонера, який щомісяця робив переливання крові – замість його власної, вживаної, йому вливали кров молодої людини, що пашіла здоров’ям. Мабуть, цей сучасний вампір просто розквітає. А ферми штучних органів, полювання на «донорів запчастин», утримування в комі тих, хто не повернеться у наш світ, але їхні нутрощі працюють, поки штучно підтримується дихання? Така розкіш доступна не для всіх.

Ще Мішель Вельбек говорив у «Можливості острова» про «безсмертних», самовідтворюваних людей (?), які живуть в ізоляції, наче у скляних палацах, та орди здичілих, руйнованих хворобами і ненавистю квазілюдей, що існують (короткочасно) поза цими ізольованими камерами. Бо коли нічого втрачати і єдиним дороговказом стає інстинкт виживання, культура кане у забуття.

Тут Лем також багато про що мав сказати ще 23 роки тому. «Миттєвість» здається пророчим баченням у світлі шахрайських прогнозів ентузіастів нових технологій разом з ШІ на чолі. «Дуже багато досягнень, особливо наукових, свідчать про те, що глобальна ціна дій, спрямованих на покращення життя, з часом зростатиме, ймовірно, з прискоренням, що може призвести до абсолютного, але також раціонального розшарування людських мас на верхівку, яка покращить і продовжить своє життя, і на величезну решта, яка вегетуватиме по-старому».

Коли ставкою у грі є перепустка до кола обраних на противагу безіменному буденному існуванню, чесність і вірність «традиційним» цінностям відходять убік.
Зручна і послужлива цифра дозволяє позбутися конкурентів без використання зброї, яка вимагає вміння, скажімо, фехтувати.
Зараз достатньо слова.

Невидима отрута

З давніх давен відомо, що отруйне слово може поранити глибше, ніж зброя. Воно може навіть вбити, хоча людина, проти якої спрямовані злі язики/наклеп, залишається живою.
Яких форм набуває ненависть?

Погляньте, як дотепер діє,
як добре тримається
у нашому столітті ненависть.
Як легко долає високі перепони.
Як легко для неї – дострибнути, спіткати.

Не те, що інші почуття.
Старша і молодша за них водночас.
Сама народжує причини,
які пробуджують її до життя.
Якщо засинає, то ніколи не сном вічним.
Безсоння не відбирає у неї сили, а додає. [тут і далі переклад Марти Мохнацької, - прим. ред.]

Це перші рядки вірша Віслави Шимборської про «героїню», названу прямо, без недомовок. Ненависть. Персоніфікована.
Той, хто її відчував, буде здивований влучністю метафор поетки. Вона сама була б здивована дедалі більшим розмахом цього потворного творіння, яке

…Має меткі очі снайпера
і стійко заглядає в прийдешнє
– вона єдина.

Шимборська змалювала «портрет» цього найсильнішого з почуттів тридцять років тому, принаймні тоді вона опублікувала вірш у збірці «Кінець і початок» [Koniec i początek]. Мабуть, кожен знає, яка то була епоха – посттрансформаційний політичний ентузіазм і час побудови фундаменту нових статків із таким частим використанням «лазівок у законах». Загалом капіталізм проник в особистість наших земляків і нівечив усе, що застав, аби живим вогнем вільноринкової свободи випалити усе, що нагадувало попередній лад. Під ніж пішли винні і невинні. Других було значно більше, бо перші мали у торгах аргументи у вигляді незнищенних, невидимих зв’язків. Мені цікаво, кого нобелівська лауреатка мала на увазі, пишучи процитовані вище рядки?

Тоді ще не увійшло до вжитку поняття «мова ворожнечі», ніхто не писав про мобінг; невідомими були терміни «сталкінг» чи «стафінг» (якби хтось не знав, поясню: це щось протилежне мобінгу, тобто цькування керівного персоналу чи директора компанії підлеглими). Та що й казати, ми навіть не знали хейту чи хейтерів. Звичайно, споконвіків існував феномен методичного знищення незручних людей за допомогою пліток та позбавлення їх як гідності, так і права на захист.

Сучасний остракізм може бути дошкульнішим, ніж вигнання з міста, як у давнину. Інфамія часто набуває форми виключення із певного середовища, яке не завжди помітне для людей, що до нього не належать.
Інтернет-форуми, а тепер і діпфейки, ідеально підходять для маніпулювання колективними емоціями та переконаннями.
Не допоможуть все більше перевантажені роботою психотерапевти і психологи.
Вона – ненависть – нікому не по зубах.

– Моніка Малковска

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук