У вівторок, 11 липня 2023 року, в Гродно перестало битись серце білоруського художника і перформера Алеся Пушкіна. Менш ніж за місяць йому мало виповнитися 58 років. Художник помер у реанімації, а причини смерті залишаються невідомими (у будь-якому разі, щодо цього питання можна лише снувати домисли). Пушкін відбував покарання у колонії – у 2021 році йому присудили 5 років ув’язнення за «реабілітацію нацизму».

Таке звинувачення йому висунули через те, що митець виставив у гродненському Центрі міського життя портрет Яугена Жихаря – антирадянського білоруського партизана з часів Другої світової війни, який, згідно з офіційною – режимною історіографією, співпрацював з Третім Рейхом як нацист.

Шана герою

У той же час питання щодо оцінки діяльності цього борця за свободу є складнішим. Так, Жихар – це суперечлива постать, та нацистом він не був.

Підписуйтесь на наш фейсбук Влітку 1944 року німці розпочали мобілізацію на захоплених білоруських землях. Жихар потрапив до організованого Абвером десантного батальйону «Дальвітц», де пройшов вишкіл для боротьби з Червоною армією. Але після Другої світової війни, коли його батьківщина була повністю включена до складу СРСР, він намагався приховати своє минуле та вступив до лав радянського війська. Припускають, що він так вчинив, аби вижити, адже комуністом не став.

Діяльність Жихаря полягала у боротьбі проти радянської влади за незалежну Білорусь – у таких умовах, які він вважав можливими. Після 1945 року продовжував цю боротьбу у підпіллі. Під час сутички з КДБ 1955 року, побачивши, що у нього немає шансів втекти, він скоїв самогубство.

Шана, яку Алесь Пушкін віддав Яугенію Жихарю, має свої джерела у політичній заангажованості митця.

Білоруський націоналіст

Ми звикли, що дисиденти у таких країнах, як Білорусь чи Росія, це зазвичай люди з ліберальними поглядами, ментально, політично та фінансово керовані західним середовищем, яке хоче будувати «відкриті суспільства» на Сході. В рамках такої ідеологічної колонізації просувається меседж, що альтернативою для пострадянських диктатур є демократії, які спираються на прогресистський порядок денний. Тож білорусів (і не лише їх) переконують, що якщо вони хочуть вийти з-під впливу Росії і приєднатися до Заходу, то вони повинні у своїй країні, наприклад, покращити становище сексуальних меншин та демонтувати традиційну модель сім’ї як форму патріархального насильства.

Алесь Пушкін же не мав нічого спільного з такими ідеологічними настроями. Він був білоруським націоналістом, який як мінімум з повагою ставився до християнства. У його творчості навіть присутні роботи сакрального характеру. Деякі з них викликали політичні скандали. Мова йде про фрески як у католицьких, так і православних храмах. На його розписах зображено біблійні постаті з обличчями відомих білоруських публічних осіб. Особливо бурхливо обговорювали фреску «Страшний суд» 2000 року. Серед намальованих на ній грішників можна впізнати Александра Лукашенка та тогочасного екзарха Білорусі від Російської православної церкви митрополита Філарета.

Наприкінці 80-их років минулого століття Алесь Пушкін брав участь у створенні Білоруського народного фронту. Програма цієї консервативної, патріотичної партії передбачала відродження білоруської ідентичності на базі історичної спадщини Великого князівства Литовського. БНФ розпочав свою діяльність з акції вшанування пам’яті людей, яких на зламі 30-40-их років за наказом радянської влади масово розстрілювали в урочищі Куропати під Мінськом. Алесь Пушкін брав участь в ініціативах Білоруського народного фронту і через це, хоча на той час і наступила перебудова, був не у найкращих стосунках з радянськими органами юстиції.

Також слід відзначити, що митець іноді шокував своїми заявами. В одному з інтерв’ю 1989 року він сказав, що мріє про Білорусь «без євреїв та комуністів». Десять років потому, коли йому нагадали про ті обурливі слова, він як мінімум не заперечував, що сказав їх. Але пояснив, що змінив думку. Ще він заявив, що Білорусь має бути країною для всіх (у тому числі для євреїв та комуністів), де буде панувати свобода.

Можна лише здогадуватися, що мав на увазі Алесь Пушкін, коли порушив «єврейське питання». Мабуть, найімовірнішим є варіант, що митець хотів спровокувати бурю і у глибині душі не керувався жодними упередженнями проти євреїв. Показово, що згадане антисемітське висловлення художника майже тридцятирічної давності не зіпсувало його репутації на Заході. Коли він зазнавав серйозних переслідувань з боку режиму Лукашенка, на його захист виступали люди і справа, і зліва. 2021 року Камілла Гансен, депутатка до шведського парламенту від Партії зелених, а отже лівої політичної сили, оголосила, що стала «хресною матір’ю» ув’язненого дисидента і дистанційно взяла його під свій захист.

Хресний батько соцарту

Націоналістичні погляди Алеся Пушкіна йшли у парі з новаторством у мистецтві. У Білорусі він запроваджував соцарт. Ця мистецька течія виникла у СРСР у 70-их роках ХХ століття і є іронічним, бунтівним поєднанням радянського соцреалізму з американським попартом. Коли такі американські митці, як Енді Воргол, використовували продукти, створені попкультурою та рекламою, то у Радянському Союзі аналогічно робили з образами та гаслами комуністичної пропаганди. Кредо соцарту можна було б сформулювати так: ким для американців була Мерилін Монро, тим для жителів Країни Рад був Володимир Ленін.

25 березня 1989 року, у 71 річницю від дня заснування незалежної Білоруської Народної Республіки, Алесь Пушкін здійснив свій гучний перформанс. Це був маніфест соцарту. Митець організував на головній вулиці Мінська марш із 12 плакатами, зміст яких суперечив державній ідеології. На одній із робіт було зображено герб Білоруської СРР 1951 року. На плакаті було написано: «Досить „соціалістичної”, відродимо Народну Білорусь!» Марш був зупинений міліцією, а Пушкіна арештували.

«Образ волі»

Серед творів художника особливо вражає робота «Образ волі». Це частина перформансу, який Алесь Пушкін виконував щорічно у своєму рідному селі Бобр у Мінській області. Протягом багатьох років один раз на рік – 25 березня (тобто, як вже згадувалось, у річницю створення БНР), художник ставив на головній площі села мольберти і малював «Образ волі». Цей твір створювався публічно лише у цей один день, у день національного свята білорусів, і тривалий час залишався незакінченим.

Як розповів Тижневику TVP директор Центру сучасного мистецтва «Уяздовський замок» Пйотр Бернатович, робота Алеся Пушкіна таки була завершена, але вже у Польщі. Її оригінал перебуває у ЦСМ. За словами Бернатовича, Пушкін мав намір повернути твір у Білорусь. Але умовою цього повернення митець назвав звільнення своєї країни від диктатури Лукашенка.

«Образ волі» – це похмуре бачення Білорусі як кошмарного хаосу. Тут ми бачимо безліч сплутаних у клубок оголених людських тіл (декілька з них, судячи з головних уборів, належать державним чиновникам, радянським чи лукашенківським – складно сказати). Також тут присутні страшні постаті, які нагадують, чортів. Ще є зруйнована чи навіть розбомблена кам’яниця. Проте не бракує елементів, які вселяють надію. Це ангельські труби та колористика білоруської незалежності, тобто біло-червоно-білі національні барви.

Коли дивишся на «Образ волі», на думку спадає девіз Ципріяна-Каміля Норвіда, який став гаслом щомісячника «Sztuka i Naród» [Мистецтво і народ]. Це був підпільний націоналістичний часопис, який видавався у Варшаві у період німецької окупації. Девіз Норвіда звучить так: «Митець є організатором національної уяви». Ілюстрацією цих слів є творчість Алеся Пушкіна.

– Філіп Мемхес

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Марія Шевчук