Багато хто, як і я, має особливі стосунки із Францією. Стосунки, побудовані на книжках, фільмах, картинах. Особливо на останніх. У світлі нещодавніх подій на вулицях Парижу, Нантеру, Марселя та інших населених пунктів виникає питання: як поєднати образи місць, які живуть у нашій свідомості, витвори мистецтва, крихти спогадів із тими картинами, якими останнім часом бомбардують нас ЗМІ.

«Франція вже не така, як раніше», – кажуть французи. Це зрозуміло. Двічі в одну річку ввійти неможливо. Париж сорокарічної давності відрізняється від Парижу дев’яностих та двохтисячних. Та будучи середньостатистичним франкофілом, якого привабила, приручила та сформувала французька культура й історія, я мушу запитати себе: чи солодка Франція, як про неї писали самі французи, існує? А якщо так, то чому частина громадян розігрує на її вулицях театр насильства та вогню? Коли ми відвідуємо Париж, заглядаємо до книгарні «Шекспір і Компанія», походжаємо по Монмартрі, чи не потрапляємо ми часом у музей під відкритим небом, заповідник, який утримують на наші гроші, щоб ми могли його відвідати? Адже Париж – це рухоме свято, тобто таке, яке з’являється у нашому житті тоді, коли ми тут перебуваємо, як стверджував Ернест Гемінгвей.

Французьке виховання

Спочатку були картини: імпресіоністи, фовісти, кубісти. Потім белетризовані біографії художників, чітко вписані в тло Парижу ХІХ та початку ХХ століття. Описи екзистенціальних злиднів та повного насичення власним мистецтвом та мистецтвом друзів. Той, хто зачитувався художніми біографіями митців авторства журналіста та письменника Жана-Поля Креспеля, той отримував перепустку до найпрекрасніших салонів Європи – музеїв. А ще тонко просочувався любов’ю до Парижу. Бо саме там творили Дега, Моне, Мане, там вирішив за будь-яку ціну жити Пабло Пікассо, там голодував Хуан Ґріс, рахував кожну копійку Шагал та не скупився (якщо йшлося про кокаїн) Амадео Модільяні…

Підписуйтесь на наш фейсбук Далі йшла література та кіно. У дитинстві Александр Дюма, Бальзак, Гюго, Верн, потім письменники ХХ століття, поети, антироман… Сотні фільмів: комедії, драми, чорно-білі фільми-імпресії нової хвилі… Звідусіль напливали художні образи Франції та Парижу. Для того, хто замолоду переглянув «На останньому подиху», Єлисейські Поля ніколи не будуть просто столичним проспектом. Для того, хто читав цикл творів Пруста чи хоча б перший том «На Сваннову сторону», район Опери Гарньє, храму св. Магдалини має особливий контекст: історії та декадансу.

Коли поляк вперше торкався ногами паризької бруківки, він переживав шок від того, що він стільки знає, стільки відчуває і розуміє. І що Франція йому так добре знайома і близька через місто, яке є її столицею. Французи відповідали на це зацікавлення доброзичливістю. Достатньо було знати кілька слів, трохи розуміти, мати добрі наміри…

Це, мабуть, ідеалізований образ, бо він із минулого. Із тих часів, коли у безкоштовні недільні ранки у Луврі бувало небагато відвідувачів, але перед Моною Лізою завжди товпились японці, а французькі батьки з дітьми відвідували галереї національного живопису.

Французьке виховання можна здобути у багатьох сферах: гастрономії (вина, сири, морепродукти, регіональні продукти), моді, спорті. В останній категорії Франція справді є сильною, а французи є справжніми фанатиками спорту. Можна перелічити, наприклад, велоспорт, футбол, регбі, вітрильний спорт (під французьким прапором плавали відомі великі катамарани «Формула 40»).

Але нікому не приходила в голову думка вчитись у французів, як палити автомобілі, розбивати магазини, кидатись камінням. Бо те, чи обґрунтованим був смертельний вистріл у 17-річного підлітка, який не виконав наказу, скаже вирок. Справу розглядає суд.

Ми дещо помилково сприймаємо Францію як країну спокійних людей, які прогулюються з багетом у руках та мають дивовижну слабкість до карликових пуделів. Тому вуличні заворушення викликають у нас здивування і жах. Але ж французи – це морський, навіть океанічний народ. Це першовідкривачі, авантюристи, колонізатори. А ще – солдати. А ще – державні чиновники, які жорстоко карають непокору. Ну і звісно – творці і водночас витвір кривавої французької революції.

«Франція-елеганція» – кажуть у Польщі. Нещодавно в одному відео на фейсбуці я натрапила на якогось француза. Він показував, як із бавовняного килимка (здається, з магазину Jysk) зробити светр. Звісно, спочатку слід позбутись китиць. Потім викроїти щось на зразок пончо/кімоно. Він не сказав лише, на які вечірки можна таку вишукану одежину вдягати.

А ось його співвітчизниця прочісувала паризький газон у пошуку їстівних рослин… Смачного!

Пояснення таких явищ лежить частково у площині культури, а частково – фінансів. Не всі французи заможні. Більше того, вони загалом стають біднішими, а не багатшими.

Критерій вулиці

Останні сутички у Франції тривали п’ять днів. Вони розпочалися 27 червня після того, як у Нантері, поблизу Парижа, застрелили 17-річного Наеля, який не послухався поліцейського і намагався від нього втекти. Як стверджують ЗМІ, непослух та ігнорування закликів співробітників поліції трапляються дедалі частіше. Райони міст охопило полум’я, особливо Нантер. Протестувальники підпалювали автівки, смітники, будинки, грабували магазини. У містечку Л'Ай-ле-Роз (департамент Валь-де-Марн) у будинок мера в’їхав палаючий автомобіль. Коктейлі молотова посипались на будівлі мерій в інших містах.

Тієї фатальної п’ятниці було затримано 4 тисячі осіб, чотирьомстам із них вже оголосили вирок, – як повідомило 5 липня Міжнародне французьке радіо, процитоване Агентством Франс Прес. Травми під час сутичок отримали 700 поліцейських та жандармів. Було підпалено 10 тисяч сміттєвих контейнерів, згоріла тисяча будівель. Зафіксовано напади на 250 відділків поліції.

В районі Марселю, який був ареною стихійних сутичок, власники магазинів оцінили свої збитки у 100 мільйонів євро.

Вони вважають, що участь у крадіжках та руйнуванні брали участь організовані угруповання. Грабіжники методично розбивали вітрини, заходили у магазин і виносили все, а потім руйнували аж до останньої плитки на підлозі.

За даними ЗМІ, зловмисників можна було поділити на дві групи. Перша – це чоловіки віком 20-30 років, які раніше часто мали конфлікти з правоохоронними органами. Вони не могли пояснити своєї поведінки. Говорили, що їх занесло, що їм соромно за свої вчинки перед власними дітьми. Дехто з них намагався виправдати себе складною життєвою ситуацією – вкравши цигарки, вони намагалися зберегти гроші з сімейного бюджету. І друга група затриманих – дуже молоді підлітки, для яких це перше правопорушення. Вони прибули на місце подій, бо їх до цього заохочували соцмережі.

Саме так їх спонукали прийти на Єлисейські Поля. Однак на п’ятий день сутичок поліція була пильною – прочісувала вулиці і виловлювала потенційних зловмисників із натовпу туристів. І все це на тлі красиво підсвіченої Тріумфальної арки.

«В готелі ми були у безпеці, але наші діти визирали з вікон і були налякані», – розповідала одна австралійка про своє перебування серед паризьких приваб.

Паризька мандрівка

Ми хочемо у відпустку, хочемо відвідувати цікаві місця. Не для того ми приїхали здалеку, щоб зіпсувати собі відпочинок. На фейсбучних групах, де спілкуються англомовні туристи, що планують або вже вирушили у подорожі по Франції, не було жодних роздумів з приводу сутичок. Учасники лише запитували, чи там безпечно, чи можна поїхати з узбережжя до Парижу. Відповіді були чіткі: так, безпечно, але вночі потрібно було сидіти в готелі. Але американцям це не завадило. Більшою проблемою для туристів виявилось те, що по Парижі незручно їздити орендованим автомобілем, а в метро треба спускатись сходами. Одна жінка хвалилась, що почала тренуватись і у себе вдома ходить сходами по кілька десятків разів на день, щоб привести себе у форму, відповідну для паризьких сходів.

Тож французька влада добре прорахувала, що допустити масштабних протестів у Парижі не можна. Нічого складного – лише коротка комендантська година, закриття метро, блокування протестуючих районів міста. Шеренги жандармів. Порядок.

Туристам потрібно забезпечити безпеку, щоб вони могли спокійно зробити свій паризький «мастхев»: сніданок у котрійсь із відомих кав’ярень (капучино і круасан), Ейфелева вежа (шампанське), Лувр (Мона Ліза), Музей д’Орсе (фото перед імпресіоністами), прогулянка корабликом по Сені (плюс вечеря). Купити сумку, купити взуття, купити шарф, прогулятись поблизу Нотр-Даму та зробити фото біля американської книгарні «Шекспір і Компанія», випити кави у сусідньому кафе. І можна повертатися.

Для більш амбітних відвідувачів є інші маршрути, наприклад, слідами відомих американців, відомих ресторанів, Марселя Пруста, кожен з яких на відстані мільйона світлових років від паризьких передмість та їхніх проблем. Бо ж що спільного може бути у Марселя Пруста та 12-річного хлопця, з громадянством з діда-прадіда, але з Мартініки? Або навіть у третьому поколінні з району Сержі-Понтуаз? Інший світ, інша атмосфера.

Nanterre, émeutes quartier Pablo Picasso, par Coco pic.twitter.com/k3CIQQcyRe

— Putzfrauen International®️ (@nomessypolitics) July 2, 2023

Малюнок Коко з щоденної газети «Libération». Напис: Заворушення у районі Пабло Пікассо.

Ніхто не їздить на екскурсії в передмістя. У рейтингу 10 найбільш бунтівних міст навколопаризького регіону одразу впадають в очі міста з висотними житловими масивами. Величезні будинки, наче космічні термітники, поруч з якими бліднуть польські досягнення послідовників Ле Корбюзьє. У самому Нантері район Пабло Пікассо змушує відвідувача жахнутись від думки, що там можна оселитись, а радше бути приреченим на поселення там, та ще й з сім’єю. Тисячі людей живуть у таких масивах, вони живуть життям, про яке ні ми, ні їх співвітчизники не хочуть нічого знати.

Два зникнення

Я плакала, коли у тиші, без музики, без коментатора показували, як горить Нотр-Дам, як падає шпиль собору. Так само плакала Анна, моя знайома, француженка, парижанка, яку я зустріла недавно після багаторічної перерви. Її дитинство пройшло біля собору, я про нього читала, відвідувала, зізнаюсь, що одного разу я крадькома з’їла у ньому шматок піци (то був дуже холодний лютневий день, падав крижаний дощ, а я не мала куди подітись і блукала містом із 10 франками у кишені). Анна розповіла мені, що нечасто відвідує Париж, хоча й має таку змогу, але на встановлення шпилю приїде. Я, мабуть, спостерігатиму за цим моментом по телебаченню.

Я люблю Париж, хоча він зовсім не такий, як у минулі роки. Мені дорога Франція, особливо Бретань, околиці Пуатьє, Ніор. Що ж... Я сентиментальна і не відмовляюсь від давньої любові. Мені прикро, що туристи, з одного боку, так поверхнево підходять до культурного багатства Франції, зводять його до того, що можна мати у себе: рогалика, кави, келиха ігристого вина, яке називають шампанським. Мені боляче, коли я бачу на вулицях Франції сцени родом із фільмів political fiction.

Хоча я не здивована соціальним поділом у Франції. Двадцять років тому, коли ми повертались з відпустки на березі Атлантичного океану, поблизу Парижу ми зрозуміли, що у нас нічого не залишилось на наступний сніданок. То були вихідні. Ми звернули з об’їзної дороги у напрямку першого житлового масиву. Нас зустріли велетенські багатоповерхівки і повністю темношкіре населення, яке обертало голови нам услід. Не було жодної людини, яка б не обернулася за нами. Це був майже кіношний досвід, наче фільм у сповільненій зйомці. Я була налаштована рішуче. Ми знайшли якусь відчинену крамничку, купили на ранок для дітей тости і нутеллу. «Зникніть», – сказав старший чоловік у тюрбані, який сидів за касою. І ми зникли.

Підлітки, які з’явилися на Єлисейських Полях, теж зникли. Але це не означає, що їх нема.

Архіпелаги

Багато років тому я вивчала французьку мову в Інституті французької культури у Варшаві. У мене був підручник із заголовком «Archipel» (архіпелаг). Я запитую себе: якщо ми навчаємо дітей за острівцевою методикою, а не хронологічною, чи не працює таким же чином весь світ? Пливучі острови. Раз ближче, раз далі. І кожен по-своєму має рацію.

Так, як зараз люди, які скаржаться, що на допомогу членам сім’ї Наеля у Франції зібрали лише 400 тисяч євро, а на допомогу сім’ї заарештованого поліціянта – 1,6 мільйона, і вимагають другий збір визнати незаконним, бо його запустили поза межами країни, а підтримав його політик від правих сил. Свою позицію має оголосити прем’єр-міністр. Боротьба за гроші? Чи це дивує? Президент закликав батьків бути більш відповідальними за дітей. Прозвучало висловлювання, що потрібно зменшити суму допомоги для родин, якщо дитина скоїть злочин. У відповідь прозвучала заява, що така ідея – нісенітниця.

Вже ніхто не чекає на справедливість, не мріє про неї. Люди хочуть докласти всіх своїх зусиль, аби добитися свого. А іноді, щоб послабити своє розчарування. Іноді, щоб виграти час.

Кілька десятків років тому мені траплялося повертатися останнім потягом до містечка у Франції, де я жила. У мене не було іншого виходу. Так, мені було страшно, але не дуже, бо Польща на той час також не була у цьому плані надто комфортною. Лише раз за більш ніж десяток моїх подорожей у вагоні їхав ще хтось, крім мене. Буквально раз по усіх вагонах пробіглася зграйка хлопців у куртках і зникла на наступній зупинці. Я сиділа, прозора, наче привид, у своїй польській куртці, польській шапці, польських черевиках і без жодної рефлексії. На щастя, мені пощастило.

А щодо архіпелагу під назвою Марсель Пруст… Він врятував від забуття просте тістечко: мадлен. Пруст написав твір на вісім томів, такий видатний, що мало хто його читає. У Бельгії з нього зробили комікс, який починається з малюнку: чоловік з тоненькими, наче у жука, вусами п’є чай і закусує тістечком. У нього є однойменний бар в готелі «Ritz» та ресторанчик «Chez Marcel» на затишній вулиці Станіслас. Якщо вам захочеться скуштувати традиційної страви, можна минути музей Задкіна, пройтись бульваром і опинитися на вулиці, яка своєю назвою завдячує Станіславу Лещинському, королю Польщі і тестеві Людовіка XV. В архіпелазі Франція є багато польських островів.

– Беата Моджеєвска

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук