ТИЖНЕВИК TVP: Якби Рафал Ган-Ганович – польський найманець з татарським корінням, автор «Кондотьєрів», який боровся з комунізмом у Конго та Ємені, був живий, то 23 квітня він би відсвяткував свій 91-й день народження. Чи пам'ятаєте свою першу зустріч з ним?

ПЬОТР ЗАРЕМБСЬКИЙ: Такі події не забуваються. У жовтні 1996 року ми зі знімальною групою вирушили на машині з Лодзі до Франції. Завдяки карті та накиданому Рафалом від руки маршрутові, який він надіслав мені звичайною поштою, ми дісталися Вандеї, де він жив біля океану в напівзруйнованому будинку XVI століття. Коли він побачив нас, то був здивований, що ми доїхали туди без проблем. Навіть французи блукали виноградниками, намагаючись дістатися до нього. Перший вечір ми провели за нічними бесідами, перейшли на «ти», і Рафал погодився на запис розмови. Це інтерв'ю стало основою для написання сценарію.

Чи правда, що він був фанатом віскі?

Якщо називати когось фанатом віскі, це може означає, що він є п’яницею. Тож ні. Рафал полюбляв віскі Label 5, але завжди вживав його в помірних кількостях.

Підписуйтесь на наш фейсбук Як народилася ідея фільму про польського «пса війни»?

На початку 1990-х років я отримав від Пьотра Яворського із «Бойової солідарності» ксерокопію підпільного видання книги Рафала Ган-Гановича під назвою «Кондотьєри». Я прочитав її за один день. Вона була чудовою, і я одразу подумав, що це фантастична тема для документального фільму. Я поділився своєю ідеєю з Пьотром Яворським. Через активістів «Бойової солідарності» він намагався зв’язатися з Рафалом Ган-Гановичем. Це було непросте завдання, бо той не хвалився своїм місцем проживання і його не цікавили нові знайомства, але нам вдалося. Наступною проблемою було спілкування з ним. Це були часи, коли ми спілкувалися з людьми, що жили за кордоном, листуючись звичайною поштою або замовляючи телефонний дзвінок через міжнародний комутатор.

Інший світ, часи без Інтернету і мобільних телефонів.

Ми з Рафалом обмінялися кількома листами та факсами. Кілька разів говорили по телефону. Нарешті він сказав мені приїхати до нього у Францію. Мені це було не по кишені, тому я подумав, що варто було б попросити фінансування на т. зв. кінодокументацію. Це було ризиковано, тому що Рафал ще не вирішив, чи буде брати участь у будь-якому записі, а про фільм взагалі не йшла мова. На щастя, під час нашої першої розмови він погодився зняти фільм.

Чи важко було отримати фінансування для фільму «Пістолет на прокат»?

Я очікував, що тоді в Польщі мені буде дуже важко отримати кошти на такий фільм, адже раніше я вже стикався із труднощами, пов’язаними з цензурою, після фільму про Солідарність. У засобах масової інформації домінували ліві кола, приділялася велика увага тому, щоб у публічний інформаційний простір не потрапляло нічого, крім офіційної пропаганди. Неможливо було донести, наприклад, правду про Круглий стіл (переговори між владою Польської Народної Республіки і опозиційною профспілкою «Солідарність», - прим. перекл.). Близько двох років я просив у різних редакцій кошти, які б дозволили мені взяти інтерв’ю у Рафала. Нарешті у відділі документальних фільмів Першого каналу TVP, який очолював Анджей Фідик, мені пообіцяли профінансувати поїздку знімальної групи до Франції. Він натякнув, щоб я намагався під час знімань показати Ган-Гановича як «хлопця, який бігає зі зброєю та стріляє у негрів»…

Документальний фільм був знятий у 1997 році, але з трансляцією на TVP виникли проблеми. Чому так сталося?

У Польщі на той час була лише одна правда – комуністичний і посткомуністичний наратив Круглого столу, захищений пропагандою в державних і приватних ЗМІ. Мій фільм торкався суті комунізму. На прикладі історичних фактів він показав, що комунізм завжди є злочинною ідеологією. Розмови про те, що комуністичні злочини є спотворенням цієї нібито прекрасної ідеї, є брехнею. Немає жодних фактів, які підтверджують це твердження. Сильною стороною мого фільму був також яскравий герой. Мабуть, вони цього злякалися і фільм став припадати пилюкою на полиці, бо цензура не хотіла пускати його в ефір.

Але цензура перестала діяти у Польщі у 1989 році.

Офіційно так, але на практиці вона залишалася. Вона діяла таємно, в залі попереднього перегляду комісією, в закутках TVP, і здійснювалася руками довірених режисерів.

Звідки такі висновки?

З попереднього перегляду фільму, який було записано та оприлюднено. Журналіст Анджей Потоцький, прочитавши його стенограму, заявив, що це був не перегляд, а екзекуція режисера.

Проте TVP все ж показала фільм у дуже гарний ефірний час. Крім того, вона внесла зміни у розклад передач, що буває рідко і робиться з нагоди важливих і несподіваних подій.

Так сталося тільки тому, що я був співпродюсером фільму і в мене були друзі-журналісти, які висвітлювати питання цензури. Численні покази фільму за участю Рафала Ган-Гановича, переповнені зали кінотеатрів змусили TVP транслювати фільм без урізок, та ще й у прайм-тайм. «Пістолет напрокат» транслювався без будь-яких анонсів, про нього не можна було дізнатися з телепрограми. Кількість переглядів була низькою на початку і дуже високою в кінці. Люди передавали інформацію про нього по телефону.

Пам’ятаєте виступ Рафала Ган-Гановича в публіцистичній програмі Моніки Олейнік, яка тоді ще працювала на TVP?

Так, варто нагадати про це TVP. Рафал заявив їй, що вона не підготувалася до програми, не знає предмету розмови і, головне, не дивилася фільму про нього.

Чому він не погодився за величезні гроші воювати на боці комуністичної Куби? Він міг би битися в комуністичних партизанських загонах пліч-о-пліч з Ернесто «Че» Геварою.

Було декілька причин. Він воював не заради грошей, його метою була боротьба з комунізмом. Адже генерал Владислав Андерс прийняв його до офіцерського корпусу Польського Війська. Під час холодної війни на секретних базах по всій Європі Захід готував спецпризначенців, які мали підтримати рух опору в Польщі у разі, якщо розпочнеться Третя світова війна. Франція займалася навчанням поляків. У 1955-1957 роках Рафал пройшов комплексний військовий курс на базі французьких командос. Навчання проходили таємно, коли бази були порожні у зв’язку з сезоном відпусток. Інколи навчання тривало тиждень, інколи лише вихідні. Під час тренувань із роботи з вибуховими матеріалами інструктор помилився і випадково підірвав великий ангар. За два дні його не вдалося ні прибрати, ні відбудували. Коли французькі солдати повернулися на базу, вони не могли зрозуміти, що сталося…

Чи розповідав він вам про інші воєнні пригоди, крім тих, що описані в «Кондотьєрах»?

Він багато розповідав, я шкодую, що не записав і не зафіксував усі його історії. У нього виникла ідея привезти польських військових мігрантів до Конго. Він не міг погодитись із тим, як після Другої світової війни на Заході ставилися до поляків, які не могли або не хотіли повернутися до комуністичної країни. Це були не лише військові, а й інженери, науковці, лікарі. Поляки воювали, захищаючи Захід, але союзники погано ставились до них після війни, відправляючи їх на найгіршу та найменш оплачувану роботу. Найкращим прикладом є генерал Станіслав Мачек, якому довелося працювати за барною стійкою, щоб заробляти на життя в Шотландії. Рафал знав, що Конго є країною з численними природними ресурсами, але її експлуатували французькі та бельгійські колоністи, що сприяло популярності комуністичних і визвольних рухів серед корінного населення. Рафал вважав, що він привезе туди поляків, які не будуть експлуатувати цю країну, як колоністи, а сприятимуть її розвитку. Це мала бути «земля обітована» для поляків, які не мали своєї країни. Він уявляв, що Конго буде економічно дружньою країною для вільної Польщі.

Чи робив він якісь кроки у цьому напрямку?

Отримавши згоду генерала Владислава Андерса, він зустрівся з конголезьким лідером і президентом сецесіоністської провінції Катанга Моїзом Чомбе, який на той час переховувався в Іспанії. Місце його проживання тримали в секреті з міркувань безпеки. Проте Рафалу вдалося зв’язатися з ним і представити план, який дуже сподобався Чомбе. Перебуваючи в еміграції, Чомбе готував військовий контрнаступ для звільнення Конго. Вони домовилися з Рафалом, що коли він здобуде владу в Конго, вони почнуть привозити поляків, які займуть гідні посади. На жаль, в 1967 році літак Чомбе, що летів з Іспанії, був перехоплений агентами французької спецслужби SDECE (хоча кажуть, що до цієї операції приклали руку і американці) і змушений був приземлитися в Алжирі. Там Чомбе був ув'язнений і помер за нез’ясованих обставин у 1969 році.

Ган-Ганович у «Кондотьєрах» так описав бої в Ємені: «Заміри. Радіо. Ціль – Будинок Партії. Чотири снаряди на стрільбу і... в яблучко, – доповідаю я. –Перші вибухнули на горищі, наступні – на верхніх поверхах. Я спостерігав через потужний бінокль, як з будівлі вилітали вікна, у клубах диму спалахували вибухи. З вікон вистрибували партійці та люди у формі. Радянській. (...) У маловідомій країні, у війні, про яку мало хто чув, уперше за багато років поляк знову отримав можливість стати зі зброєю в руках перед Червоною армією. Благословенна доля. Колеги дивувалися, що я з усмішкою дослухаюся до завивання катюш і що в мене тремтять руки, коли тримають бінокль. – Залиште його у спокої, — сказав Жорж. – У нього тут особисті порахунки». Чи звів він свої особисті рахунки з Радянським Союзом?

Так, але він застерігав від отруєння падаллю радянського слона

А як же відомий вислів, який йому приписують: «Я не знаю, як це – вбити людину, я вбивав тільки комуністів»? Він справді це сказав?

Я ніколи не чув, щоб він таке говорив. Гадаю, що це неправда. Мабуть, ні з ким, крім своєї сім’ї, він не розмовляв так довго, як зі мною протягом довгих літніх вечорів у Бретані, а пізніше також у Польщі. Багато закомплексованих і спраглих слави людей розповідають про Рафала вигадані історії, бо хочуть публічно засвітитись. Так вже буває з видатними постатями – вони викликають ревнощі і заздрість. А Рафал був унікальною людиною. Можливо, колись ми побачимо про нього художній фільм. Американці давно б його зняли. Мене захоплювали солдатські розповіді польських емігрантів, але я не був прихильником того, щоб нести солдатський обов'язок зі зброєю в руках. Я не був в армії, у мене була алергія на зброю і армію, бо вони асоціювалися у мене з комуністичною армією та агентурою. І саме з такої позиції я спілкувався з Рафалом, бажаючи зрозуміти, чим він керувався у своїй службі найманця.

І чим він керувався?

Принципом справедливої війни. Він боровся з комуністичною ідеологією, де тільки міг, вбачаючи в ній загрозу свободі майбутніх поколінь. Рафал казав, що не любить війни, бо на ній, окрім солдатів, гинуть невинні цивільні жителі. Він воював лише проти озброєних супротивників, і зазвичай проти краще озброєних ворогів. У Конго він захопив 42 тонни зброї! Завдяки відмінності солдат-автор ми стали дуже хорошими друзями.

Як виглядало його життя на пенсії?

Після воєн у Конго та Ємені і розлучення з дружиною він займався вихованням доньки-підлітка. Свої інженерні здібності він використовував, ремонтуючи кавоварки. Він також працював учителем польської мови в польській школі в Анже поблизу Парижа. Брав участь у житті польської громади у Франції. Наприкінці 1980-х років він був, зокрема, генеральним секретарем Асоціації польських ветеранів та їхніх сімей. Коли дочка вийшла заміж, він підзаробляв ремонтами квартир і будинків на провінції. У такому будинку він жив у Вандеї під час перших зйомок фільму. Потім він оселився в Бретані біля Дінана, у переобладнаній під житло казармі – буквально «возі Джимали» без зручностей. Там у 1998 році ми з дружиною та донькою провели одну з найпрекрасніших відпусток у нашому житті. Ми дуже потоваришували. Вели прекрасні нічні розмови про все на світі, переважно за чаркою віскі.

Чи міг він жити без адреналіну?

У нього не було такого рівня адреналіну, як у його знаменитого колеги і попередника в Конго капітана Ковальського, який намагався влаштувати своє життя. Він одружився, а за поранення отримав компенсацію і за неї купив готель на Канарських островах. Через деякий час нормального життя дружина Ковальського знайшла на столі листа, в якому чоловік писав їй: «Пробач мене, я кохаю тебе, але таке життя мені нестерпне. Я нудьгую. Я їду туди, де мене ще не було, не чекай мене. Такі, як я, ніколи не повертаються». Пам’ятаймо, що це було покоління війни, спотворене трагедією того часу, і їм було нелегко, як ми розуміємо, нормально жити.

А може, саме воєнний досвід дитинства та молодості, ген ризику та жага до пригод зробили Рафала Ган-Гановича тим, ким він був?

Пережиті події завжди впливають на людину. Однак сила, з якою вони впливають на формування майбутньої життєвої позиції людини, залежить від чутливості людини. Хтось замикається у собі, хтось діє. Водночас слід підкреслити роль у цьому процесі сімейного виховання, а також вплив ширшого середовища, його традиції і віру. Вони формують людину, становлять певну модель, культурну традицію. Тому комуністична ідеологія, вбачаючи в цьому пряму загрозу, базувалася на тому, щоб відрізати людину від історії, сімейного виховання, від свого коріння. Антикомунізму Рафала навчили комуністи. Про це він говорить у моєму фільмі, наводячи приклад, як комуніст кинув зі сходів героя Варшавського повстання, каліку без ноги. Рафал розповів мені про своїх колег із Конго, зокрема, про капітана Ковальського, сержанта Конопку, сержанта Юзефа Свару, капітана Станіслава Топора-Сташака, поручника графа Станіслава Красіцького, сержанта Романа В'ятра – що їхньою волею, навіть обов’язком, було продовжувати воювати. Вони пережили те, що принесла Друга світова війна, але також побачили загрозу, яку несло поширення комуністичної ідеології. Вони не могли залишатись байдужими до того, що відбувалося у світі.

Чому на Радіо Вільна Європа він виступав не під своїм іменем, а під псевдонімом Єжи Равіч? Він працював там з 1985 року.

Радіо Вільна Європа не хотіло, щоб він виступав на його хвилях з міркувань – як би ми сьогодні сказали – політкоректності. Вони не хотіли, щоб найманець виступав зі своїми фейлетонами, щоб не давати комуністам приводу заявляти, що там, мовляв, працює вбивця. Але політкоректність все одно наздогнала Рафала перед наближенням Круглого столу. Тоді його вирішили прибрати подалі від мікрофона. Радіо Вільна Європа обрало варіант не заважати так званій опозиції домовлятись з комуністами. Як сказав мені Рафал, РВЄ консультувалося з Міхніком, хто має виступати в ефірі... Не знаю, чи це правда, але його зняли з ефіру… Може, Броніслав Вільдштейн міг би сказати більше про це, бо він з ним товаришував і вони разом працювали.

Що він думав про зміни у Польщі, які почалися 1989 року?

Він повторював, що після Круглого столу нами далі керують комуністи і треба починати наводити лад із минулим. Він вважав, що домовленості з комуністами завдадуть Польщі непоправної шкоди. За його словами, потрібно було дочекатися повного краху комунізму та будувати нову державу, спираючись на представників польської громади за кордоном – досвідчених професіоналів, знайомих із реаліями західних країн. На його думку, необхідно було провести негайну перевірку всіх чиновників і функціонерів у державі, викладачів університетів і працівників ЗМІ, прийняти найкращі, перевірені правові та економічні рішення та призначити в уряд людей, не пов’язаних із комуністичною системою. Я погоджувався з ним. Може, сьогодні у нас був би менший балаган у країні.

Чому після прибуття до Польщі він оселився в Любліні?

Разом із Тадеком Сікорою, відомим польським бардом, на жаль, уже покійним, ми переконували його повернутися до Польщі. Він трохи побоювався приїзду, бо над ним все ще «висів» вирок – смертна кара за військову службу за кордоном. Нарешті він погодився, сказавши, що насправді він не знає Польщу і це була б нагода пізнати, як він сказав, прекрасну Батьківщину. Його дитинство припало на період війни. Коли він у 1950 році втікав з Польщі під вагоном потягу, він був підлітком. Варшаву, Краків, Лодзь і Катовіце він побачив під час допрем’єрних показів нашого фільму, організованих Республіканською Лігою. Це було продиктовано спробою цензурувати фільм під час попереднього перегляду на TVP. Восени 1999 року він спакував усе своє «майно» – двох собак і кота – у стареньке пежо і приїхав до Польщі. Я супроводжував його в цій подорожі від кордону з Німеччиною. Перші дні він провів у моєму сімейному домі в Лодзі. Потім переїхав до Тадека Сікори в Юзефів, а через півтора роки до Любліна, який його просто зачарував.

Ким для вас був Рафал Ган-Ганович?

Незламним Солдатом, як і кожна людина, що бореться за свободу Польщі. Він міг заробляти за кордоном, але все життя долучався до польських справ. Тим, хто хоче дізнатися про нього більше, рекомендую його чудову книгу «Кондотьєри» і мій фільм «Пістолет напрокат».

– розмовляв Томаш Пляскота
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори