Правда буває жорстокою: територіальні кордони та форма незалежності України знаходяться в руках українських солдатів, які гинуть на полі бою. Захід, який наразі підтримує цю боротьбу «стільки, скільки буде потрібно», за висловом президента Джо Байдена, не займатиме таку позицію вічно. Тому все вирішить український наступ, якого всі чекають з дедалі більшим трепетом. А в західних колах, які приймають рішення, триває дискусія щодо того, як може виглядати мир, який буде запропонований і, за необхідності, нав'язаний Україні.

Звичайно, українці не зобов’язані погоджуватися на такі умови та, ймовірно, не захочуть цього, але припинення або значне скорочення військової та економічної допомоги змусить їх відмовитися від континуації у війні. Зараз їхні успіхи у війні зумовлені величезною підтримкою. Їм також доведеться змиритися з усвідомленням того, що відновлення територіальної цілісності їхньої держави, на яку так жорстоко і несправедливо напали, буде далеко не єдиною метою цих мирних переговорів. Можливо, навіть не найважливішою.

Видавати бажане за дійсне, тобто місце не за столом

Напевно, саме так слід розуміти текст, опублікований понад місяць тому ветераном американської дипломатії, нині вже понад 90-річним Томасом Р. Пікерінгом, у минулому, серед іншого, послом у Росії та в ООН. Свій розлогий аналіз він назвав просто: «Як підготуватися до мирних переговорів в Україні». А метою цих переговорів він назвав в першу чергу досягнення миру між Росією та Україною, підкресливши, що «очевидно», що це найважливіша ціль.

Однак одразу після цього Пікерінг заявив, що Сполучені Штати та їхні європейські партнери, безумовно, хотіли б, щоб ця мирна угода зробила весь регіон більш стабільним з точки зору безпеки. Насамкінець він згадав про стабілізацію відносин між США і Росією, «особливо в ядерній сфері». Цілком можливо, що сам посол у більш неформальних розмовах охоче б змінив ієрархію цих цілей. У його статті чітко простежується, що він хотів вказати Україні на її місце, і це місце в рядах, а не за столом, де приймаються рішення.

У своєму плані Пікерінг підкреслив роль ООН і необхідність залучення широкої коаліції країн до мирних переговорів. До цієї групи він відносив Китай, Туреччину та Європейський Союз. Він вважає, що спірні території – тобто ті, які перебували під українським контролем до 2014 року, включаючи Крим – мають бути передані під управління ООН на перехідний період 3-5 років, а потім на них мали б провести чесні референдуми. Він також хоче, щоб після війни Україна подбала про російськомовну меншину, наводячи приклад Квебеку як зразка поведінки з багатомовними групами.

Ця остання думка може свідчити про те, що Пікерінг, який був послом у Росії в 1993–1996 роках, тобто в період серйозної слабкості цієї країни й в той час, коли на Заході покладалися великі надії на розвиток там громадянського суспільства та побудову демократії, не дуже добре усвідомлює, що являє собою Росія за часів Владіміра Путіна. Очікувати, що російський диктатор дозволить провести чесні референдуми та порівнювати ситуацію в регіонах, інфільтрованих його людьми, з ситуацією у Квебеку – це чистої води фантазія. Або, як казав Мельхіор Ванькович, видавання бажаного за дійсне.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Втім, елокуції літнього дипломата були лише прелюдією до набагато серйознішої публікації Річарда Хааса і Чарльза Купчана, яка з'явилася в w Foreign Affairs майже рівно через місяць після статті Пікерінга. Хаас, який, власне, збирається на пенсію, але аж ніяк не старець, є багаторічним президентом відомого think tanku Council on Foreign Relations, який раніше обіймав керівні посади в Державному департаменті та адміністрації президента Джорджа Буша-молодшого. А Купчан – його колега по Council on Foreign Relations і професор політології в Джорджтаунському університеті.

У їхній статті йдеться про те, що Захід потребує «нової стратегії» щодо України та повинен зайняти позицію, яка б дозволила йому «визнати реалії, не жертвуючи принципами». Кожен, хто коли-небудь читав політичні чи дипломатичні промови, відразу зрозуміє, про що йдеться: оскільки реальність не на нашому боці й не може бути змінена, а принципами не можна жертвувати, бо це матиме поганий вигляд, єдиний спосіб примирити одне з іншим – це переорієнтувати принципи так, щоб вони залишалися «принципами», але більше відповідали реальності.

Іншими словами, Хаас і Купчан запропонували залишити недоторканою декларацію, сформульовану президентом Байденом, що допомога Україні триватиме «стільки, скільки буде необхідно» – тобто принципи залишатиметься в силі. Але він має бути обмежений у часі, тобто має діяти більш-менш до кінця цього року, а саме до того часу, поки погода унеможливить проведення українською армією наступальних операцій. При цьому Америка повинна якомога сильніше допомагати Києву у постачанні військової техніки, щоб дати українцям шанс відвоювати якомога більшу частину території, захопленої росіянами. Після цього, однак, США і Європа матимуть, як пишуть автори, «вагомий аргумент» припинити політику, що уособлюється фразою «стільки, скільки буде потрібно».

Крим і Донбас «продані» за $3 трлн?

Як виглядатимуть нові «принципи»? «Підтримка існування України як суверенної та безпечної демократії є пріоритетом, але для його втілення не має необхідності, щоб країна відновила повний контроль над Кримом і Донбасом», – пишуть Хаас і Купчан. Для України, яка щодня стікає кров'ю, таке рішення, мабуть, прозвучало жорстоко. Адже цього вимагає світова економіка, яка, за оцінками ОЕСР, у 2023 році через війну збільшиться майже на три трильйони доларів менше, ніж вона зросла б, якби війни не було. Економічні негаразди також спричиняють політичні заворушення «від Франції до Перу», і, крім того, війна посилює геополітичне суперництво між демократіями Заходу та китайсько-російським блоком. Таким чином, Хаас і Купчан продемонстрували всю красу «балансуваня між різними пріоритетами».

Також ці автори, як і Пікерінг, визнають, що за припиненням бойових дій повинні стежити міжнародні організації, згадуючи тут ООН та ОБСЄ. А також «впливові країни», такі як Китай та Індія, до яких слід звернутися з проханням підтримати пропозицію про припинення вогню. Здається, вони не приділяють належної уваги оцінці реальності цього плану. Автори, м'яко кажучи, не звертають уваги на сумнівну роль ОБСЄ в моніторингу ситуації на сході України після 2014 року. Вони не запитують, які сили могли б увійти до складу можливого контингенту ООН і що він міг би зробити, якби одна зі сторін все ж таки захотіла напасти через деякий час. Їх не цікавить, чи захочуть «впливові країни» брати участь у цьому і якою могла б бути їхня роль, номінальна і фактична.

Натомість важливим у цій статті є дещо інше. Знову ж таки, як і посол Пікерінг, Хаас і Купчан найбільше зацікавлені в укладенні договору про безпеку з Росією. Вони пишуть: «Союзники по НАТО ініціювали б стратегічний діалог з Росією щодо контролю над озброєннями та розширення архітектури європейської безпеки».

Як приклад того, що такий діалог можливий, автори наводять переговори у форматі «2 плюс 4», коли після закінчення холодної війни відбулися негоціації про возз'єднання двох німецьких держав за участі США, Великої Британії, Франції та Радянського Союзу. Хаас тоді був у команді президента Буша і, ймовірно, тому вважає цю схему вдалою, але короткозорість цього переконання вражає. Порівнювати Радянський Союз, що розпадався під керівництвом Михайла Горбачова, який демонтував комуністичну систему, з путінською Росією, яка послідовно будувала диктаторську та авторитарну систему, могло спасти на думку лише аналітикам, які звикли до зручних крісел і м'яких килимів в інститутах, що приймають рішення в західному світі...

А що, якщо після досягнення і стабілізації припинення вогню мирні переговори не матимуть успіху, що, до речі, видається досить імовірним? Хаас і Купчан вважають, що... турбуватися цим є недоречно. Вони згадують Корейський півострів і Кіпр як два місця у світі, де після припинення вогню не було досягнуто жодних домовленостей, і сторони формально надалі перебувають у стані війни. На їхню думку, це, звичайно, не ідеальне рішення, але це завжди краще, ніж стан інтенсивної війни, який існував до цього. Вони пишуть: «Ця формула узгоджує стратегічний прагматизм з політичним принципом. Мир в Україні не може бути заручником військових цілей, які, хоча і є морально виправданими, але, ймовірно, недосяжні».

Небезпечний для Польщі та України «пакт про безпеку»

Щоб заохотити українців прийняти такий план, можна, хоча й досить узагальнено, вважати згадані гарантії у вигляді «формалізованого пакту про безпеку». Однак, якою мала б бути ця «формалізація», важко зрозуміти зі статті. Одне можна сказати напевно: це не будуть гарантії від Організації Північноатлантичного договору в цілому, але скоріше від Сполучених Штатів Америки.

Можна очікувати, що неодмінним членом цього пакту стане Польща, як єдина військова сила в регіоні, здатна до реальних дій у найближчому майбутньому. Я не думаю, що Німеччина захоче приєднатися, оскільки вона, ймовірно, сховається за тисячею чудових виправдань своєї знаменитої місії, яка береться з переконання, що вони розпочали дві світові війни у минулому.

І я не думаю, що Польща повинна погоджуватися виступати єдиним де-факто гарантом безпеки України в Європі. Тому що таким чином західноєвропейські країни віроломно використовували б і Польщу, і Україну для гарантування власної безпеки. Навіть якби Великобританія та менші країни Центральної та Східної Європи приєдналися до пакту, тягар реальних дій не лежав би на них. А для Німеччини та Франції Польща була б просто лінією фронту. Зрештою як поляки, так і українці. Ідея Хааса і Купчана є досить небезпечною, оскільки створює відповідну категорію «прифронтових» країн, до якої увійшла б, звичайно, Україна, а також Польща і, як мінімум, країни Балтії.

Однак, як я вже згадував, ідею «пакт про безпеку» слід розглядати скоріше як підсолодження гіркої пігулки, яку Україні доведеться проковтнути. І в кінцевому підсумку, як пишуть автори дослідження, «Україна не матиме іншого вибору, окрім як підкоритися політиці, яка надасть їй військову та економічну підтримку для забезпечення безпеки на території, що перебуває під її контролем, тобто на переважній більшості території країни, відмовившись при цьому від силового повернення територій, що перебувають під російською окупацією».

Я був змушений детально описати погляди, висловлені Річардом Хаасом і Чарльзом Купчаном, адже протягом тривалого часу, читаючи думки західних аналітиків, у мене складається враження, що течія, яку вони представляють, набирає сили. Також через можливість зміни команди в Білому домі, яка може статися буквально за рік-півтора. У такий період невизначеності роль представників deep state, якими, без сумніву, є обидва автори, значно зростає.

«Червона лінія» Путіна, за якою лежить ядерне знищення

Втім, заради справедливості слід зазначити, що це не єдина течія серед людей, причетних до формування американської зовнішньої політики. Варто відзначити, що в той самий день, коли в Foreign Affairs з'явився текст, про який йшлося вище, два інших автори, Ян Бжезинський та Александер Вершбоу, опублікували на сайті The Atlantic Council низку постулатів до саміту НАТО, запланованого на липень у Вільнюсі. Текст, звичайно, не повністю присвячений Україні, й він не містить мирних пропозицій для України, але один з його аспектів явно стосується цього питання. І у ньому представлено спосіб, який помітно відрізняється від того, як бачать реальність Пікерінг, Хаас і Купчан

Мова йде про повну підтримку досягнення військових цілей України: «Україна, і тільки Україна, повинна визначити свої цілі в цій війні, розв'язаній Росією. У Вільнюсі союзники повинні продемонструвати свою повну прихильність підтримці України в її прагненні досягти перемоги в цьому конфлікті так, як вона сама визначить». Далі автори згадують про повернення всієї території в межах кордонів 1991 року, включно з Кримом.

Останнє особливо важливо, оскільки у випадку з Кримом путінській пропаганді, схоже, вдалося посіяти дуже серйозні сумніви у свідомості багатьох західних аналітиків. Наратив про те, що Українська РСР «отримала» Крим від Микити Хрущова в 1954 році, а до цього півострів був просто частиною Росії, здається знайшов вдалий ґрунт.

Західні ЗМІ охоче пишуть про те, що більшість жителів півострова розмовляють російською мовою, а також звертають увагу на можливі труднощі з реінтеграцією регіону в українську державу, а деякі автори навіть заздалегідь припускають, що там можуть виникнути переслідування за етнічною ознакою. Цікаво, що ті ж самі автори, здається, не особливо звертають увагу на те, що росіяни роблять там зараз, наприклад, щодо кримських татар. Чому? Відповідь доволі проста: мова йде не про турботу щодо етнічних меншин. Секрет цієї однобічності криється в другій частині путінського наративу, тобто в тому, що він фактично говорить частині західної еліти про те, що спроба повернути Крим може отримати відповідь у вигляді застосування Росією ядерної зброї. Донецьк, Луганськ чи Херсон – ні, але Крим, безумовно, є цією путінською «червоною лінією», за якою лежить ядерне знищення.

Російському диктатору у свідомості багатьох на Заході якимось чином вдалося домогтися «особливого статусу» Криму. Один з них, британець Анатоль Лєвен, навіть написав, що Крим став для київської влади «монстром Франкенштейна». Тобто істотою, яка після тривалої внутрішньої української пропаганди, що імплантувала її у свідомість людей як невід’ємну військову ціль, зажила власним життям і не буде принесена в жертву в ім'я угоди на кшталт «земля в обмін на мир». Крим просто заважає, видається потенційно небезпечним, і багато спостерігачів були б раді його обміняти.

Новий президент вирішуватиме, чи порушувати обіцянки, дані Україні

Втім, питання сприйняття ролі Криму на Заході слід розглядати в психологічній, а не політичній площині, яку варто було б проаналізувати окремо. Зараз, однак, настав час повернутися до ідей, пов'язаних із закінченням війни в Україні, та згадати думку з табору потенційного наступника президента США. Є багато ознак того, що ним може стати нинішній губернатор Флориди Рон Десантіс. Речення, яке він написав півтора місяця тому, наелектризувало всіх, хто стежить за боротьбою України та допомогою, яку їй надає Захід: «Хоча Сполучені Штати мають багато життєво важливих національних інтересів, однак продовження участі в територіальній суперечці між Україною і Росією не є одним з них».

За це він зіткнувся з хвилею критики з різних боків, і не лише демократів. Ця критика в багатьох випадках була більше пов'язана з внутрішньополітичною боротьбою, ніж з поглядами на незалежність і українську територію, оскільки Десантіс є цікавою мішенню як для Джо Байдена, так і для Дональда Трампа. Однак цікавішою, ніж критика, видається захист, з яким виступив відносно молодий політолог з Флориди Маріо Лойола. Можливо, в майбутньому ми побачимо його в команді наступного президента. Цікаво, що місце для цього захисту йому надала ультраліберальна The Atlantic.

Лойола прямо пише, що Десантіс має рацію щодо України, а його позиція просто випливає з реалістичності його поглядів. Вичерпний текст молодого політолога, безумовно, написаний більш розумно, ніж тексти інших «реалістів», таких як Джон Мірсхаймер і Стівен Волтон, які не змогли уникнути внутрішніх суперечностей і слабких місць у своїй аргументації. З іншого боку, він представив послідовну позицію, якою фактично делегітимізує всі кордони України з 1991 року: «Включаючи великі території історичної Росії, мільйони етнічних росіян і ключову військово-морську базу країни в Севастополі ... ці кордони фактично забезпечували гегемонію Росії в короткостроковій перспективі. Ось чому, починаючи з 1991 року і до Євромайдану 2014 року, проросійські кандидати перемагали майже на кожних президентських виборах».

Далі політолог пише, що Росія, можливо, юридично і є агресором, але історично і стратегічно вона воює за збереження своїх стратегічних позицій. А Америка, беручи участь у допомозі Україні, де-факто є учасником війни. Лойола також критикував відсутність чіткої мети американського втручання, оскільки він не розуміє гасла підтримки воюючої країни «доти, доки це буде потрібно» як такого. Нарешті, найважливішим елементом його роздумів був Китай, який є головною метою американської зовнішньої політики в XXI столітті, і тут він повністю погодився з думкою Десантіса про те, що політика Байдена щодо України «підштовхує Росію до фактичного союзу з Китаєм».

Далі Лойола поставив цілком слушне запитання: що буде, якщо Росія вирішить припинити вогонь в односторонньому порядку і водночас оголосить, що будь-яка атака з боку України зустріне ядерну відповідь? На його думку, це означатиме загнати Америку в небажану альтернативу, коли вона буде змушена вибирати між недотриманням своїх обіцянок українцям і вступом у ядерну війну.

Мені видається, що саме в цьому руслі слід розглядати цитовану раніше тезу Хааса і Купчана, які хотіли б «визнати реалії, не жертвуючи принципами», тобто підлаштовувати принципи під реалії. У такий спосіб американські політики, ймовірно, хочуть вийти з ситуації, реальність якої вони відчувають. Є багато ознак того, що період сприятливої міжнародної кон’юнктури для України добігає кінця, і їй доведеться приймати рішення про мир під тиском, який донедавна здавався немислимим. Причинами цього є загострення економічних проблем у світі, посилення китайської загрози, непередбачуваність Росії та політичні зміни в США, що наближаються.

Захід, насамперед США, очевидно, не буде зацікавлений у створенні враження, що він кинув відважних українців напризволяще. Історія про «зраду Заходу» не потрібна нікому, а надто самому Заходу. Тому можна очікувати, що президента Володимира Зеленського після весняно-літнього наступу, який завершився з певним успіхом, будуть непомітно переконувати виступити з власною мирною ініціативою. Втрати, яких зазнає Україна в результаті, ймовірно, допоможуть переконати значну частину населення в тому, що це правильне рішення. Питання, на яке поки що немає однозначної відповіді: чи буде закінчення бойових дій, яке, ймовірно, відбудеться наприкінці року, називатися миром чи просто перервою у війні? А також як і коли закінчиться ця перерва?

– Роберт Богданський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук