Світ не ділиться на диктатури та демократії. Він не ділиться на Північ і Південь. Він теж не поділений на прихильників Америки та Китаю чи Росії. Загалом, так, такі поділи існують. І вони дуже важливі для повсякденної політики. Без них нам було б важко орієнтуватися в лабіринті інтересів і конфліктів.

Але існує набагато глибший і фундаментальний поділ. Екзистенційний. Справжній поділ світу – це поділ, в якому по один бік знаходяться ті, хто сприймає політику серйозно, тобто як місце, де будь-якої миті може статися вирішальне зіткнення, де на кону стоятиме життя їхньої нації – це воїни. З іншого боку – ті, хто начебто сприймає політику серйозно, оскільки вони, зрештою, ведуть далекоглядну економічну діяльність, укладають союзи та будують системи безпеки, але всіляко відкидають думку про те, що їхні партнери й супротивники можуть витягнути зброю. Зрештою, їх можна схарактеризувати як трутні.

Вони живуть і ведуть справи своєї країни так, ніби поняття небезпеки не існує. Так, ніби, незважаючи на труднощі та перешкоди, світ завжди буде передбачуваним і не вийде за встановлені рамки. Їх можна порівняти з шахістами (іноді досвідченими та видатними), які думають, що вони завжди будуть грати в шахи, тоді як війна не на життя, а на смерть – це не про них. Це, мовляв, справа історії, або щось, що діється десь далеко. Їх це не стосується.

Воїни, з іншого боку, знають, що гра в шахи – це лише один зі сценаріїв протистояння, оскільки деякі партнери по шаховому спарингу мають в запасі козирі й готові витягнуть їх, як тільки випаде така нагода.

У Європі протягом багатьох десятиліть переважало попереднє мислення. Оточені американцями у військовому, а на початку і в економічному плані, повоєнні європейці поводилися як безтурботний Квачик з мультфільму про Скруджа МакДака та трьох каченят, який переконаний, що йому може зійти з рук будь-яка поведінка і що жодна загроза не є реальною. Саме це переконання зумовило вихід Франції де Голля з військових структур НАТО в 1966 році та створило ілюзію власної величі, вважаючи, що ядерної зброї буде достатньо для стримування потенційних ворогів. Це переконання глибоко лежало в основі так званої політики зближення Німеччини з Радянським Союзом, а пізніше з Росією під гаслом «Кandel durch Handel» [політична та економічна концепція, здебільшого пов’язана із зовнішньою політикою Німеччини, яка полягала на збільшенні торгівлі з авторитарними режимами з метою спровокувати політичні зміни - прим. перекл.]. Це було помітно вже з 1970-х років, коли почався період «розрядки» й повністю проявилося в «кінці історії» після 1989 року.

До останнього типу політиків належить президент Франції, хоча він, безумовно, вважає себе надзвичайно далекоглядним і здатним захистити не лише свою країну, а й усю Європу. До слова в офіційний візит до Китаю він взяв керівників найбільших французьких компаній, патронував підписанню великого контракту з Airbus, договору, що значно збільшує продаж до Китаю французької свинини та іншим дрібним, які, зрештою, сприятимуть процвітанню Франції, Європи та ще більше пов'яжуть їх з китайською економікою, що може тільки благотворно вплинути на мир. Крім того, Макрон вкотре отримав запевнення Сі Цзіньпіна в тому, що той вважає застосування ядерної зброї неприйнятним. Запевнення, яким він щедро ділиться зі своїми співрозмовниками з початку війни в Україні, бо знає, що це єдине, чого вони дійсно бояться.

Натомість Макрону не потрібно було робити нічого особливого. Просто взяти й дистанціюватися від захисту Тайваню, вдаючись до принципу рівновіддаленості від Китаю та Америки. Адже голові ПНР Сі не заважає критика з боку європейських політиків і дистанціювання від його намірів. Було б, звичайно, краще, якби Макрон просто сказав, що Тайвань належить Китаю, але – як писав польський поет та один із найважливіших творців Нової хвилі Станіслав Баранчак – існують певні реалії.

Тому достатньо було, щоб з вуст гостя прозвучала заява, що це «не його» конфлікт. А якщо «не його», то, можливо, і не європейський? І заява про те, що Європа не може бути «васалом» Сполучених Штатів безсумнівно також потішила вухо президента Піднебесної. ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ ФЕЙСБУК Таким чином, Макрон, можливо, сам того не усвідомлюючи, потрапив у світ, створений карикатуристами китайської газети «Global Times». У ньому Америка зображена худорлявим з фальшивою усмішкою «дядьком Семом», що завжди має в запасі ракети, бомби або принаймні сірники, якими він підсилює вогонь під наївними партнерами, а по суті – слугами.

Європейські політики зображені дещо розгубленими, але привітними, які несвідомо та, ймовірно, неохоче піддаються маніпуляціям з боку «дядька Сема», сповненими доброї волі й сприйнятливими до жестів дружби та ділового співробітництва з боку китайців.

А останні – це добрі люди, які щиро посміхаються і ніколи не мають прихованих намірів, бо просто хочуть співпраці, якій заважає демонічний янкі. Тож достатньо від нього відмежуватися, зайнятися мирною співпрацею з Китаєм і світ піде у правильному напрямку. А те, що на цьому шляху відбудеться якась «спецоперація» на Тайвані? Велике діло, кризи трапляються.

Оманливе відчуття безпеки

Наприкінці 1990-х років Каспар Вайнбергер, голова Пентагону за часів Рейгана, опублікував разом із журналістом Пітером Швейцером книгу «Наступна війна», в якій представив сценарії можливих глобальних або регіональних конфліктів. Найдраматичнішим з них була загроза з боку Росії, яка завдяки ядерному шантажу, що став можливим завдяки впровадженню інноваційної протиракетної системи, фактично витіснила Сполучені Штати з Європи та взяла її під свій контроль.

Не схоже, що європейські столиці, сповнені процвітання, були надто стурбовані похмурими передбаченнями американського «яструба», тим більше, що схвальну передмову до книги написала Маргарет Тетчер. Європа не хотіла думати про війну та ядерний шантаж. Відчуття безпеки було повсюдним і всеосяжним.

Тож можна сміливо припустити, що саме відчуття безпеки продовжує домінувати та відрізняє політику Західних країн від політики прифронтових країн Європейського Союзу, за винятком, звісно, Угорщини, яка обрала шлях васалізації, але по іншому боці барикад.

Говорячи прямо: французи, а також голландці, бельгійці, італійці, німці не вірять, що їхнім країнам загрожує реальна небезпека. Буча може статися лише на сході: в Україні, можливо, в Польщі чи Естонії. Париж і Берлін будуть у безпеці. Західні європейці просто не вірять і не беруть до уваги, що ворожі війська можуть прийти й до їхніх країн. Зрештою, вони не є частиною «близького зарубіжжя» Росії та завжди були в основному дружніми й вільними від «русофобії», яка домінує у мисленні на сході європейського континенту.

Французький політик-соціаліст, який, коментуючи китайський візит, «вітає» президента Макрона в лавах людей, які з розумом підходять до міжнародної політики, є точною ілюстрацією того, наскільки віддаленим є почуття загрози для багатьох європейських еліт. Так само, як і заява Шарля Мішеля, який просто сказав, що Макрон мав рацію, коли говорив після свого візиту до Китаю про європейську «стратегічну автономію» і про те, що Європа не повинна вплутуватися в «не свої конфлікти». Такої ж думки дотримується й Рольф Мютценіх, голова СДПН, який не хотів би, щоб Європа «стала однією зі сторін» в конфлікті США та Китаю.

Справедливо також припустити, що таке хибне відчуття безпеки лежало в основі небажання таких країн, як Франція та Німеччина, надавати військову допомогу Україні. Зрештою, враховуючи потенціал їхніх економік, ця допомога є незначною. За даними Кільського інституту світової економіки, який ретельно відстежує всю допомогу, за рік війни Франція поставила або пообіцяла поставити озброєння на суму 650 млн євро. Це менше, ніж Норвегія чи Швеція, не кажучи вже про Польщу. Німеччина, після багатомісячних вагань, мобілізувала допомогу в більших масштабах, але все одно двостороння допомога (тобто без врахування частки допомоги в рамках ЄС) становить 0,07% ВВП для Франції та 0,21% ВВП для Німеччини.

Щобільше, жодна з цих країн не виступила з якоюсь серйозною ініціативою у сфері військової допомоги Києву. Можна сказати, що вони роблять те, що потрібно, й беруть участь у спільних заходах, але не хочуть виглядати «підбурювачами війни», як поляки чи литовці. До речі, варто стежити за наданням допомоги , оскільки дозволяє більш тверезо дивитися на пропагандистські вигадки політиків, які люблять хизуватися, перелічуючи самі назви військової техніки, сподіваючись, що громадськість не має уявлення, про що йдеться.

Але повернімося до питання відчуття безпеки. Чи має рацію Макрон (та багато інших європейських політиків), вважаючи, що якщо конфлікт обмежиться Тайванем, Європа зможе зайняти позицію відстороненості, не побоюючись за своє майбутнє? Я так не думаю.

> У січні цього року Майкл Браун, колишній генеральний директор компанії Symantec і колишній керівник спеціального підрозділу Пентагону, що займався аквізицією нових технологій, якого високо цінували як в адміністрації Трампа, так і Байдена, при яких він працював, опублікував статтю, в якій закликав владу США реалізувати план розвитку озброєнь і прийняти стратегію інтенсивного стримування Китаю через його наміри завоювати Тайвань. Браун простими словами описав, що може статися, якщо почнеться війна за Тайвань. Ціна самої війни, звичайно, була б величезною, хоча на даному етапі передбачити все неможливо.

І навпаки, економічні втрати від зупинки виробництва та збуту тайванських мікросхем були б катастрофічними. Як для Китаю, який виробляє 70% нових електронних продуктів у світі, так і для Заходу, який без мікрочіпів впав би в довгострокову економічну депресію. Так само катастрофічний вплив мало практичне припинення судноплавства в Тайванській протоці та торгівлі Китаю із Заходом. До теми судноплавства протокою ми ще повернемося.

Серед побічних ефектів можливого програшу Китаєм конфлікту за Тайвань Браун також згадав падіння Сі Цзіньпіна і, можливо, кінець Комуністичної партії Китаю. Варто додати, що самі по собі ці дві події, можливо, і не викликали б особливого занепокоєння, але вони, безумовно, зумовлять дестабілізацію в цій величезній країні, а дестабілізації американці, як правило, бояться більше, ніж добре відомих їм сатрапів.

Незалежно від оцінки всіх наслідків такої війни, безсумнівно одне: трагедія, хоча, здавалося б, і обмежиться одним місцем, вплине на весь світ. Подібно до астероїда, що впав на півострів Юкатан мільйони років тому і спричинив вимирання видів, ця війна, вдаривши по Тайваню, спричинила б катастрофічні наслідки у, здавалося б, безпечних Сполучених Штатах, не кажучи вже про безпечну Європу.

Навіть поминаючи статтю Брауна, можна прогнозувати сценарії того, як може поточитися війна в Україні, цілком обґрунтовано припускаючи, що в умовах тотальної дестабілізації готовність росіян застосувати ядерну зброю буде незмірно вищою, ніж зараз.

Оскільки єдина країна, здатна на глобальну військову інтервенцію, буде зайнята більшістю своїх сил в одному місці, світ на деякий час – можливо, короткий, але важко прогнозувати, наскільки – стане місцем неприборканого насильства, де всі, кому буде некомфортно в чинних ролях, намагатимуться змінити політичну систему силою і сподіватимуться на безкарність. Хто може гарантувати нам, що Північна Корея не захоче напасти на Південну, скориставшись тим, що сюзерени обох країн опиняться у стані війни?

Як я вже згадував, Браун не малює такої далекосяжної картини глобальної катастрофи; як людина, залучена в ІТ-індустрію, а пізніше в новітні військові технології, його найбільше турбують мікрочіпи й кризу в цій галузі він вбачає як найгірший з можливих варіантів розвитку подій, якому необхідно запобігти за будь-яку ціну. Саме тому, на його думку, найкращим є стримування. Він пише про це: «Але якщо Захід видаватиметься самовдоволеним або неуважним, Сі може побачити в цьому можливість. Щоб змінити його розрахунки, Тайвань, США і їхні союзники повинні показати, що вони сповнені рішучості протистояти вторгненню. Оскільки Китай робить все більш войовничі заяви про повернення острова, в Америки залишається все менше часу, щоб продемонструвати свою заангажованість».

Обопільні сигнали

Чи був Еммануель Макрон у Пекіні, використовуючи слова зі статті Брауна, «самовдоволеним» або «неуважним»? Зробімо детальну екзегезу. Важливо те, що він послав чіткий сигнал Пекіну, що існує серйозна ймовірність того, що Європа залишиться осторонь у разі військового конфлікту навколо Тайваню. Чи достатньо цього для того, щоб «Сі побачив можливість»?

Знову ж таки, на це питання важко відповісти, оскільки ми не маємо доступу до китайських ситуаційних центрів, але одне можна сказати напевно. Китайці зараз уважно стежать за реакцією Європи, і такі реакції, як у Мішеля чи Мутценіча, зміцнюють їхню віру в те, що Європа залишиться на стартових позиціях. Чи реакція таких політиків, як Матеуш Моравецький, який чітко висловився на користь трансатлантичного альянсу, компенсує реакцію Західної Європи? На жаль, економічний і політичний потенціал Польщі та решти країн східного флангу набагато слабший.

Сигнал Макрона був важливим, проте його значення посилюється тим, що він відбувся одночасно з сигналом Сі Цзіньпіна. І я маю на увазі факт проведення китайських військово-морських маневрів з імітацією нападу на Тайвань майже одночасно з візитом французького президента. Такі маневри відбувалися неодноразово в минулому, так само як і провокаційні обльоти острова або його територіальних вод.

З китайського боку був зроблений набагато більш небезпечний і потенційно загрозливий крок, який пройшов не помічено світовою громадськістю, що захоплюється кораблями і ракетами. Елізабет Брау, відома коментаторка з міжнародних питань, яка пов'язана з Американським інститутом підприємництва, зазначила, що минулого тижня китайські військово-морські сили розгорнули «інспекційну флотилію» в Тайванській протоці.

Ця флотилія була готова розпочати перевірку суден, що проходили через протоку. Причина перевірки? Не проблема. Вона завжди знайдеться. Наприклад, перевезення заборонених вантажів або боротьба з епідемією.

Якими могли бути наслідки таких перевірок? Досить катастрофічними для світової торгівлі, в тому числі китайської. Адже через Тайванську протоку проходить торговий маршрут, яким щодня пропливає щонайменше 200 великих контейнеровозів. Морський рух в протоці непростий, а зважаючи на величезну кількість вантажних суден та факт, що кілька з них буде зупинено навіть на кілька годин (а серйозна перевірка, зрештою, не може бути коротшою), то іншим довелося б зупинитися також або обходити Тайвань з відкритого моря.

Це можна назвати провокацією, але нижче порогу війни. Протидіяти їй було б надзвичайно складно і несло б ризик військової конфронтації. Все, звичайно, залежало б від того, чи буде китайським підрозділам віддано наказ активно шукати «західну провокацію». Таким чином, у майже непомітний спосіб світ міг би опинитися в ситуації морської блокади Тайваню, від якої до військових дій залишився б лише крок.

На щастя, «інспекційна флотилія» не вдалася до активних дій і обмежилася лише демонстрацією своєї присутності та готовності виконувати накази. Чи знав про це Макрон, виголошуючи свої мудрі слова про «стратегічну автономію Європи» і «не наш конфлікт»? Якщо не знав, то це погано говорить про його державу, а якщо знав, то погано говорить про нього самого. Адже Сі Цзіньпін випробовував готовність важливої західної держави протистояти нинішньому світовому порядку, який Китай прагне змінити.

Замість того, щоб засудити провокаційні дії у вигляді «інспекційної флотилії» або маневрів, що імітують напад на Тайвань, він почув, що Франція хоче багатополярного світу, в якому Європа стане третім полюсом, поряд зі Сполученими Штатами та Китаєм. Тобто він почув, що Макрон є його фактичним союзником, бо теж хоче зміни світового порядку. Така поведінка французького президента дійсно може прискорити рішення Китаю про вторгнення на Тайвань і зробити так, що катастрофічні наслідки цього вторгнення докотяться й до тієї безпечної Франції, про добробут якої так дбає Еммануель Макрон.

– Роберт Богданський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук