Сорок років тому, 14 травня 1983 року, за три дні до свого дев'ятнадцятого дня народження, Ґжеґож Пшемик помер у варшавській лікарні. Причиною смерті були важкі травми черевної порожнини. Смертельні травми були наслідком жорстокого побиття, що вчинили троє міліціонерів у відділку міліції по вул. Єзуїцькій.

За два дні до цього, 12 травня, Ґжеґожа Пшемика затримали на Замковій Площі, де він разом із колегами святкував закінчення випускних екзаменів. Міліціонери були переконані, що молодь поводилася занадто розкуто, і це не подобалося народній владі. Затриманих доставили до відділку у районі Старого міста і там почали бити. Після того, як їх відпустили додому, Ґжеґож Пшемик відчував сильний біль в околиці живота. Швидка допомога доставила його до станції швидкої допомоги на вулиці Гожа.

І досі не встановлено точний перебіг подій. «Народна влада» завжди любила показувати молоді, що вона панує над усіма, і найкращим способом проявити цю владу було фізичне насильство. Міліція охоче застосовувала це насильство як у серйозних, так і в дрібних справах. Тож побиття юнака «для прикладу» не було чимось дуже рідким.

Але Ґжеґож Пшемик був сином опозиціоністки, поетеси Барбари Садовської. Кільканадцять днів перед цим його та його матір затримали на 48 годин. А мати на той момент також була жертвою побиття. Навіть Мєчислав Раковський, тоді один із найближчих людей із оточення Войцеха Ярузельського, не виключав у своїх нотатках, що побиття могло бути попереджувальною дією для тих занадто непокірних.

З самого початку влада Польської Народної Республіки вирішила зробити закатовану жертву ватажком, а винних знайти у зовсім іншому місці. Винними для влади виявилися працівники швидкої допомоги, які забрали Пшемика – у 1984 році вони були засуджені на сфальсифікованому судовому процесі. У таку версію, підготовлену під наглядом начальника МВС ген. Чеслава Кіщака та оголошену Єжи Урбаном, пропагандистським рупором хунти Ярузельського, мало хто вірив. Проте показовий, сфальсифікований судовий процес і тиск призвели до того, що багатьом людям було зруйновано життя.

Через п’ять днів після смерті варшавського випускника у Варшаві відбувся його похорон, який став однією з найбільших маніфестацій від часу введення воєнного стану. Що важливо, комуністи не могли заборонити це зібрання і просто розігнати натовп. 19 травня 1983 року біля костелу св. Станіслава Костки у варшавському Жолібожі, у тому самому, де в той час відбувалися знамениті богослужіння за участю священика Єжи Попелушко, зібралося кількадесят тисяч людей. Крім колег із Загальноосвітнього Ліцею ім. А. Фрича Моджевського, котрий власне мав закінчити Ґжеґож Пшемик, прибула молодь майже з усіх варшавських шкіл. Після богослужіння цей величезний натовп мовчки вирушив у напрямку Повонзківського цвинтаря.

Це була одна з найбільш зворушливих маніфестацій в історії Варшави. І така, що вписується в одну з багатьох національних траурних містерій. Бо коли поляки не можуть легально маніфестувати, то маніфестують під час похоронів. Так було під час поділів Польщі, так було і за часів ПНР. Через рік костел св. Станіслава Костки був німим свідком чергової трагічної історії – великого похорону священика Єжи Попелушко, убитого працівниками відомства Міністерства внутрішніх справ.

Ґжеґож Пшемик не був єдиною такою молодою жертвою тих часів. Можна припустити, що антикомуністична постава молоді згодом змусила владу вжити низку дій, задіяти різні запобіжні клапани безпеки, особливо в таких сферах, як поп-культура та моральна сфера. Був навіть створений інститут вивчення проблем молоді. Молодь охоче залучалася у демонстрації та різноманітні, часто більш сміливі акції, тому влада ПНР вирішила відтягнути її від цієї діяльності проти системи.

Так вбивали під час воєнного стану

Наймолодшою ​​жертвою пацифікації шахти «Вуєк» став дев’ятнадцятирічний Анджей Пелка. Його застрелили вистрілом кулі у голову. Міліція видала труп сім’ї з наказом поховати його в рідній місцевості - Недосьпелін, тоді Пьотрковське воєводство. Хоча за похороном «стежили» два взводи ЗОМО, рота маневреного полку та велика група офіцерів СБ, то в останньому прощанні з малолітньою жертвою взяли участь 150 осіб – мешканці села та родина вбитого. Ймовірно, куля, яка смертельно влучила в молодого Пелка, згодом була одним із доказів у справі про вбивство гірників з шахти «Вуєк». Офіційно, під час вилучення лікарями вона мала потрапити в каналізацію і безповоротно зникнути.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  17 грудня 1981 року двадцятирічний Антоні Броварчик повертався з практики у одному зі гданських закладів праці. Повертаючись додому, він натрапив на маніфестацію проти воєнного стану. Він участі в ній не брав. Проте, у моменті коли він там перебував, демонстранти спробували дістатися до бюро Воєводського Комітету ПОРП на вулиці Вали Ягеллонські. Тоді підрозділи міліції почали стріляти. Дві особи отримали поранення, а Антоні Боровчик був смертельно поранений. У родини виникли проблеми з похоронами, влада ускладнювала видачу тіла, а в свідоцтві про смерть була вказана фальшива дата смерті (23 грудня 1981). Тіло Антонія Броварчика нарешті передали його близьким, а похорон відбувся в останній день грудня 1981 року.

Наймолодшою ​​жертвою воєнного стану був варшавський учень ліцею Еміль Барханський. Цей підліток разом зі своїми однолітками під час воєнного стану організував змову за зразком тієї воєнної, АКівської. Молоді люди утримували контакти у домовлений спосіб, не знали своїх справжніх даних, лише псевдоніми. Ця таємна організація мала назву Конфедерація Польської Молоді «Пілсудчики». Він був одним із ініціаторів та учасників зухвалої акції, що відбулася 10 лютого 1982 року, тобто не минуло й двох місяців після введення воєнного стану. Кілька молодих людей облили червоною фарбою, а потім, кидаючи «коктейлями Молотова» підпалили пам’ятник комуністичного злочинця Фелікса Дзержинського. Усе це відбувалося на тодішній площі Дзержинського (тепер — Банковій), усього за кількасот метрів від будинку столичної міліції у палаці Мостовських.

На початку березня Барчанського затримала міліція в таємній друкарні. Під час допитів він зазнав жорстокого насильства. Тоді його засудили до двох років умовно. 17 травня 1982 року під час суду над колегами він відмовився від своїх попередніх свідчень. Заявив, що його змусили тортурами і заявив, що може впізнати своїх катів. Еміль Барчанський мав дати додаткові свідчення в суді на засіданні в середині червня. Однак цього ніколи не сталося. Він зник безвісти за загадкових обставин 3 червня 1982 року. Через два дні його тіло виловили з Вісли. Його смерть, а потім подальше розслідування донині викликають сумніви. Барчанський уникав води, не плавав, за словами матері, під час канікул на морі він ніколи не заходив у воду і не ходив у басейн. Тому неможливо, щоб він добровільно увійшов у таку небезпечну річку як Вісла. У момент смерті йому ще не було сімнадцяти років - тіло знайшли за день до його дня народження.

Холоднокровні комуністи

Першій жертві воєнного стану в Новій Гуті було 22 роки і, як і Броварчик, вона просто опинилася не в тому місці і в невідповідний час. Анджей Шевчик – робітник, випускник Гірничого Технікуму в Кракові та член Ансамблю Пісні і Танцю «Слов’янки» – у ніч з 17 на 18 квітня 1982 року повертався додому після комендантської години. На жаль, натрапив на патруль ЗОМО і був побитий до втрати свідомості. Його знайшли на світанку в районі На Стоку на стоянці таксі. Він ще був живий. Його привезли до лікарні, але він помер через 52 дні - 8 червня 1983 року – так і не опритомнів. Його тіло було настільки понівечене, що родина впізнала його за родимою плямою на руці. «Я воював на фронті, отримав хрест Virtuti Militari, а мій останній хрест – це той, що на могилі сина», – сказав його батько після похорону.

Похорон Богдана Влосика восени 1982 року в Новій Гуті був великою демонстрацією, котра засуджувала воєнний стан. Його смерть була винятково провокативною. Спочатку ніщо не передвіщало цієї трагедії, під час багатотисячної демонстрації 13 жовтня 1982 року Влосік навіть йшов на початку процесії, а після її закінчення благополучно повернувся додому, пообідав і пішов до костелу Матері Божої Королеви Польщі в Бєньчицах. У перший період після введення воєнного стану 13 числа кожного місяця відбувалися богослужіння за Батьківщину та постраждалих від воєнного стану. Близько 18 години офіцер СБ кап. Анджей Августин дістав пістолет і вистрілив у людину, що йшла найближче. Здавалося, що він діяв холоднокровно. Куля смертельно поранила потерпілого в живіт. Після виконання вбивства вбивця спокійно пішов до міліцейської машини без розпізнавальних знаків. В кареті швидкої допомоги Влосік прошепотів: «Мене вбили комуністи». О годині 20.15 на операційному столі військового госпіталю помер студент вечірнього технікуму і робітник металургійного заводу імені Леніна. Його похорони відбулися 20 жовтня 1982 року і зібрали натовп - кількадесят тисяч людей.

Смерть Богдана Влосика часто порівнюють зі смертю найвідомішої жертви протестів на суднобудівному заводі в 1970 році. Збишек Годлевський - це символ усіх жертв того Грудня, про нього розповідає знаменита «Балада про Янка Вишневського». На момент смерті йому було 18 років. Саме з його тілом на дверях робітники марширували вулицями Гдині. Це була одна з найбільш символічних і найбільш зворушливих маніфестацій в історії Польщі.

Похований вночі під конвоєм міліції

Похорони часто ставали єдиною нагодою у поневоленій Польщі масово проявити свій спротив. Так було на похоронах відомих людей, але особливо драматичний вимір мали поховання жертв системи. Уже в післявоєнні 1940-і роки похорони вбитих діячів Польської Народної Партії під керівництвом Станіслава Міколайчика були великими демонстраціями. Комуністи це розуміли. Звідси таємні поховання жертв комуністичних злочинів 1940-1950-х років.

Якщо для загиблих під час демонстрацій і страйків у червні 1956 року в Познані тодішня влада організувала спільний похорон, то з похоронами жертв Грудня 1970 року все було інакше. Останні відбувалися після комендантської години, пізно ввечері та вночі з 19 на 20 грудня (з суботи на неділю) майже на всіх кладовищах Триміста та Щецина. Нагляд за похоронами здійснювали начальники відділів внутрішніх справ воєводських національних рад. Усі похорони проходили згідно з певною схемою. Представники ВРН або МРН приїздили до будинків жертв пізно ввечері та інформували родини, що зараз відбудуться похорони. Для багатьох це була перша інформація про смерть. Родину везли на цвинтар у супроводі міліції. А якщо на цвинтарі одночасно було більше однієї родини, то їх ізолювали від себе. Також заборонялося співати над могилою, але деякі люди порушували цю заборону.

Деякі родини протестували проти такого ставлення. У результаті протестів у випадку похорону Збіґнєва Насталеґо замість трьох людей в одній машині влада дозволила дев’ятьом людям їхати на цвинтар двома автомобілями. Цей сімнадцятирічний учень професійно-технічного училища при суднобудівному заводі загинув того 17 грудня вранці біля зупинки ШМК «Ґдиня Сточня» – так само, як і Годлевський – від пострілу прямо в чоло, коли міліція та загони народного війська відкрили вогонь по робітниках, що йшли на роботу. Похований у Ґданську, через два місяці – у лютому 1971 року – був ексгумований і перенесений на цвинтар у рідному місті Вейгерово.

Найбільших поступок виборола родина Станіслава Сераджана, студента Технікуму холодильного обладнання та моряка, чиї легені були пробиті кулею під час придушення протестів на вулицях Ґдині. Йому ледве виповнилося 18 років. Родині вдалося перенести похорони з 19 грудня на день пізніше. Церемонії похорону передувала свята літургія у костелі, а влада автобусами та мікроавтобусами відвезла на цвинтар майже 50 учасників. Від одного в цьому випадку не відступили - похорони мали відбутися після комендантської години.

Похорони загиблих у шахті «Вуєк» мали подібний перебіг, з тією різницею, що кілька загиблих були поховані далеко від Сілезії, у своїх рідних місцевостях. Але чому організували відкритий похорон жертв з міста Познань і чому вбитих у грудні 1970 року ховали вночі? Криваве придушення демонстрації в Гдині 17 грудня 1970 року мало визначальний вплив на таку поведінку влади. Тоді маніфестація перетворилася на символічну похоронну процесію, котра на дверях несла загиблого працівника суднобудівного заводу.

Ще сильніший акцент в історії залишила смерть Станіслава Пияса 7 травня 1977 року в Кракові. Тоді за нез’ясованих обставин за кілька днів до ювеналій помер 24-річний опозиційний активіст, студент польської філології та філософії Ягеллонського університету. Його знайшли в кам’яниці на вулиці Шевській 7, тодішня влада наполягала, що смерть настала внаслідок падіння зі сходів.

Смерть Пияса викликала т. зв. Чорний марш, масові студентські протести. Увечері 15 травня 1977 року, наприкінці демонстрації, перед Вавельським замком була зачитана декларація про заснування Студентського Комітету Солідарності в Кракові – першої організації такого типу в Східній Європі – і закликала до розкриття винних у злочинах. Розслідування, що ведуться з 1970-х років і до сьогодні, вказують на смертельне побиття – найімовірніше, офіцерами СБ, котрим на Пияса доніс його колега, а пізніше активіст СКС Леслав Малешка. Однак справа досі не з’ясована до кінця.

Варто також згадати два дуже схожі похорони, хоча їх розділяло понад 40 років. Від початку Народної Республіки Польща і з її кінця.

Марія Тиранкевичувна, студентка Лодзького університету, була вбита 14 грудня 1945 року. Все місто Лодзь обвинувачувало у злочині червоноармійців. Похорон організували студенти з Братської Допомоги, яким міліція не хотіла видавати тіло з моргу. Дві тисячі студентів зібралися перед моргом і змусили видати тіло. «Спонтанно сформована хода почала мовчки рухатися головними вулицями міста. Студенти несли на плечах у повній тиші білу труну з тілом колегині. По дорозі до костелу Н. М. Богоматері у Новому Місті вони позичили траурний хрест і два чорні прапори. І так (...) вони дійшли до академічного костелу», – писав священик Томаш Ростворовський. Наступного ранку, після богослужіння, шеститисячна процесія вирушила не боковою трасою, як наказувала влада, а головними вулицями Лодзі. Перед входом на кладовище кордон війська відгородив чоло процесії з труною і вінками від натовпу.

Лише після похорону почалися серйозні інциденти. У редакції «Роботніка» були вибиті вікна, а молодь, що поверталася з похорону, співала «Роту» зі зміненими словами: «...аж радянська завірюха розсиплеться у порох і пил». Вночі СБ заарештувала близько 1500 осіб, переважно молоді. Про студентів преса писала, що серед них «відживають найгірші звички т. зв золотої молоді, тобто лезо бритви, дубинка, кастет», а похорон студентки використали для «дебошних цілей». У зв’язку з цим оголосили швидке «відрахування паничів».

Через багато років, 2 листопада 1986 року, після 13 днів боротьби за своє життя за досить загадкових обставин (підозрювали побиття міліцією) у лікарні міста Ольштин помер студент Ґданського університету Марцін Антонович. Влада сподівалася, що на похорон може прийти велика кількість людей і намагалася змусити родину провести похорони 5 кілометрів за містом. Цього не вдалося зробити, проте в некрологах, опублікованих у місцевій пресі, не була вказана ані дата, ані година заходів.

Похорони і так зібрали десятитисячний натовп. Прибули студенти з Ґданська, академічні священики з Триміста та Ольштина, два єпископи. Похоронну процесію знімали американські телеканали ABC і NBC. Влада поставила перед костелом 15 міських автобусів, що здивувало учасників похорону. Проте гданські студенти після закінчення богослужіння у костелі взяли труну на плечі й пішли з нею на цвинтар. Над могилою був зачитаний лист Леха Валенси, який не зміг прибути на похорон, оскільки прокуратура не дозволила йому залишити Гданськ з приводу розслідування, яке триває проти нього. Голова «Солідарності» написав: «Ця смерть абсолютно безглузда. Торкнулася покійного Марціна в той момент, коли він був у руках тих, елементарним обов’язком яких є захист безпеки громадян. Черговий раз підтвердилося, що апарат МВС у Польщі діє поза законом і з відчуттям повної безкарності».

Сумним моментом усіх цих історій є той факт, що, незважаючи на крах системи, виконавці комуністичних злочинів залишилися здебільшого безкарними. Третя Польська Республіка не змогла притягнути їх до відповідальності. А якщо це й робила, то дуже незадовільним способом.

Ґжеґож Сєчковські

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Олеся Гераль