Суперечка навколо пропозиції заборонити видачу віз росіянам певною мірою поділила польську громадську думку. Досі позиція двох найважливіших груп здавалася одностайною: польські політики одноголосно виступали за запровадження жорстких, широких і поступових санкцій проти Росії після того, як вона почала нищівне вторгнення в Україну шість місяців тому.

Змінилося це, коли постало візове питання. Найбільші розбіжності з цього приводу спостерігаємо в ЄС: Литва, Латвія та Естонія схвально відреагували на звернення президента України про загальну заборону видачі «шенгенських» віз для росіян (візи видаються громадянам Росії лише з гуманітарних причин, наприклад, з метою лікування), Чеська Республіка, яка зараз головує в Раді ЄС, хоче включити це питання до порядку денного саміту ЄС. Фінляндія, посилаючись на внутрішні норми, не хоче повної заборони, але має намір обмежити видання віз до символічної кількість – ста на місяць. Категорично проти цього рішення виступає, між іншим, уряд в Берліні.

Польські політики здебільшого підтримують запровадження санкцій: поділ стосується переважно «Громадянської платформи», де, зокрема, за – Анджей Галіцький (його посада віцеголови Комітету з громадянських свобод, юстиції та внутрішніх справ у Європарламенті має велике значення) та Бартоломій Сенкевич, а проти – Радослав Сікорський та Ганна Ґронкевич-Вальц.

Я хочу подорожувати, подорожувати

Цікавішою за персони є суперечка аргументів, які незмінно виходять на перший план у контексті такого політичного інструменту, як санкції. Їхні прихильники незмінно підкреслюють гуманність (про застосування зброї чи насильства не йдеться, йдеться лише про обмеження) і водночас суворість. Опоненти – також незмінно – зазначають, що вони стосуються «всіх, включно з невинними» (це універсальне питання про межі репресій і межі невинності, яке порушується як у випадку підкилимних рейдерських захоплень, так і щодо обмеження експорту ), що зумовлює ризик зростання травматизму серед «простих людей».

«Подорожуючи на Захід, росіяни можуть навчитися, що таке демократія», — стверджує Ганна Ґронкевич, хоча відомий фільм Дарії Пєскової, дружини прессекретаря Кремля, під час відпустки в Греції, на батьківщині демократії, показує, що їм легше засвоїти кроки сіртакі (грецький танець).

Мені цікаво, наскільки ця суперечка триває в контексті Лейна Кіркланда – важливого, проте надто мало відомого героя польської свободи.

Цей американський профспілковий активіст, у 1979-1985 роках голова гігантської штаб-квартири AFL-CIO, з перших днів підтримав «Солідарність». Власне, він підтримував її ще до створення незалежної профспілки на Узбережжі:вперше він підтримав польських робітників під час пресконференції 21 серпня 1980 року, наступного дня він оголосив про підтримку AFL-CIO, підготовлену однією з американських профспілок докерів (International Lonshoremen's Association), що ввійшла до штабу бойкоту польських суден, які очікують на розвантаження на східному узбережжі США та в Мексиканській затоці.

Нащо ці провокації?

Це були перші кроки, за якими пішли інші, у сто разів важливіші. У день припинення страйку на Гданській корабельні Лейн Кіркланд взявся підтримувати новостворену профспілку та заснував фонд допомоги. Уже через три дні йому довелося сперечатися з американською владою з цього питання: як розповідає біограф Кіркланда Арч Пуддінгтон, тодішній держсекретар Едмунд Маскі терміново запросив главу AFL-CIO на зустріч, на якій той висловив своє невдоволення «провокаційними кроками», стверджуючи, що підтримка американським профспілковим штабом «Солідарності» може виправдати військову інтервенцію Кремля в Польщу.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Це передбачало початок суперечок між Кіркландом і вашингтонським політичним істеблішментом, які тривали принаймні до 1987 року. Польська незалежна громадська думка тих років, яка відчайдушно потребувала підтримки Заходу та була переконана (у цьому випадку справедливо), що Сполучені Штати Америки є найсерйознішим гравцем на шляху демонтажу комунізму, мало усвідомлювала, що американська підтримка «Солідарності» має свої межі. Очільники влади, що певною мірою зрозуміло, дбали про стабілізацію ситуації, адже передбачуваний опонент кращий за хаос – і цей підхід домінував у політиці Вашингтона щодо влади комуністичної Польщі й «Солідарності» як і протягом кількох місяців «карнавалу» 1980-1981 рр., так і в роки воєнного стану.

Однак, Лейн Кіркланд значно більше, ніж члени кабінету Рейгана чи Буша, розійшовся в оцінках з лідерами західноєвропейських профспілок. Тут панувала віра в цінність «миру, що панує у Варшаві»: велика західнонімецька штаб-квартира Deutscher Gewerkschaftsbund спостерігала за подіями на узбережжі (як оголошувалося в офіційному повідомленні) «з тривогою та увагою», англійська профспілка TUC (Trades Union Congress) говорила по-езопівськи, проте після серпня її активісти зосередилися на зміцненні контактів із Центральною радою профспілок. Як не парадоксально, але найкраще у цій справі показала себе, крім AFL-CIO, французька комуністична профспілка CGT ...

Болгарський слід, Стокгольмська стежка

Зовсім по-іншому діяв Кіркланд. До січня 1981 року він накопичив 160 тисяч доларів США. У квітні того ж року, отримавши звіт від свого особистого представника Баярда Растіна з Варшави, він вирішив збільшити цю допомогу. Растін, як повідомляє Пуддінгтон, схарактеризував «Солідарність» як «універсальний національний рух, що використовує формулу профспілки» – думка, яку політологи готові розділити й сьогодні.

Влада Польської Народної Республіки дала зрозуміти, що вважає Кіркланда найсерйознішим союзником «Солідарності» на Заході, демонстративно відмовивши йому у видачі візи, коли він отримав запрошення на Перший національний з’їзд делегатів «Солідарності» у серпні 1981 року. Кіркланд не здався: він передав свою промову через о. Джорджа Хіггінса, який потрапив до Польщі завдяки туристичній візі. «Якщо йому відмовлять у візі, він, безумовно, бажає нам добра», – зазначив тоді активіст «Солідарності» Віктор Кулерський. Промова Кіркланда, зачитана в залі Олівії, у багатьох випадках могла надихнути прийняте на Конгресі «Послання до трудящих Східної Європи».

До нині також знайдено архівні документи, які свідчать про масштаб і багатогранність участі Кіркланда. Кілька років тому проф. Анджей Фрішке опублікував документ із ресурсів Бюро розслідувань МВС, оригінал надісланий з Міністерства внутрішніх справ Народної Республіки Болгарії (!), в якому описується таємна зустріч правої руки Кіркланда Тома Кана з членом «Солідарності», Каролем Модзелевським, під час якого обговорювалися шляхи надання AFL-CIO матеріальної та політичної допомоги. Вже тоді американська профспілка заявила про готовність залучити півтора мільйона доларів.

Вустами Модзелевського «Солідарність» просила передусім передати друкарське обладнання, друкарські машинки та обладнання для радіомереж на великих підприємствах. Саме тоді був створений перший, глибоко засекречений, канал передачі обладнання, координатором якого був Якуб Свенціцький, який проживав у Стокгольмі – іммігрант із середини 1970-х років, працівник Комітету оборони працівників, а в 1980 році – Конфедерації вільних профспілок.

На яхті та вантажівці

Після введення воєнного стану кількість залучених коштів, акцій підтримки та каналів переказу зросла: частина допомоги йшла через Координаційний офіс «Солідарності», який знаходився у Брюсселі, частина через структури, створені Мірославом Хоєцьким, а частина через берлінські канали Едварда Клімчака. У Вашингтоні за координацію та організацію транзитних каналів відповідали Ірена Ласота та Ерік Ченовет.

Звісно, Кіркланд був на кілька рівнів вище, романтичні та розбійницькі розповіді про передачу частин до розповсюджувачів за підтримки дипломатів, про шведських бізнесменів, які допливали яхтами до польського узбережжя, та водіїв міжнародних автобусів, які залишали ключі від шафок в узгодженому місці, ніколи не відбувалося за його участі. Проте всі ці дії відбувалися з його волі, про більшість він знав.

Після падіння комунізму на адресу Лейнa Кіркландa звучали численні слова вдячності. У 1994 році тодішній президент Білл Клінтон нагородив його найвищою американською нагородою для цивільних – Президентською медаллю Свободи. У Польщі, майже через двадцять років після його пам’ятної пресконференції 21 серпня 1980 року, президент Александр Квасневський в серпні 1999 року посмертно нагородив Кіикланда Орденом Білого Орла.

За кілька днів, а саме 31 серпня 2022 року, його посмертно нагородять Медаллю подяки від Європейського центру солідарності (ECS) у Гданську. З 2000 року, тобто понад двадцять років, діє в Польщі Стипендіальна програма імені Лейна Кіркланда, фінансована Польсько-американською фундацією свободи. Цей «польський Фулбрайт», координатором якого є Фундація лідери змін, уже прийняв близько 1000 стипендіатів із країн Східної Європи, Кавказу та пострадянської Центральної Азії – від Вірменії до Узбекистану.

Заслуги Кіркланда у підтримці підпільної «Солідарності» не є таємницею, їх дуже докладно (хоча, як зазначають критики, досить хаотично) описав історик Павел Зизак у своєму двотомному дослідженні «Ефект доміно. Чи Америка повалила комунізм у Польщі?» (Видавництво «Фронда», 2016). Не менш важливим, хоча й менш ефективним, був його внесок у дискусію про значення та масштаби санкцій проти комуністичної влади Польщі.

Затягувати або послаблювати гвинт?

Ці дебати почалися у Вашингтоні за кілька місяців до того, як команда Ярузельського запровадила воєнний стан. Тоді це відбувалося в дещо іншому напрямку: американські аналітики усвідомлювали катастрофічну економічну ситуацію в Польщі і були готові надати фінансову чи кредитну допомогу, але з виконанням певних умов: еталонним повинно було бути ставлення влади до незалежних профспілок.

Відлуння цієї суперечки можна почути й у вже згаданих свідченнях, отриманих болгарською розвідкою: однією з тем переговорів між Каном і Модзелевським у січні 1981 року було питання про очікування «Солідарності» щодо пропозицій фінансової допомоги підготовлених Конгресом США. «Яку позицію має зайняти AFL-CIO?», – запитав Кіркланд вустами свого представника? Кароль Модзелевський був готовий до цього питання: він визнав, що «уряд США може надати адекватну допомогу польському уряду, якщо той дотримуватиметься угоди, підписаної в Гданську». Однак він зазначив (принаймні, так повідомив болгарський розвідник), що «якщо уряд Польської Народної Республіки почне застосовувати репресивні заходи або не виконає своїх зобов’язань», Сполучені Штати Америки повинні відмовити в наданні допомоги.

За словами болгарського розвідника, «Том Кан запевнив представника «Солідарності», що AFL-CIO займе в цій справі позицію таку, як порадив Модзелевський, і попросив польського представника уточнити, чи готова «Солідарність» прийняти «умовну» допомогу». На жаль, можливість перевірити ці декларації з’явилася лише через 11 місяців.

Про введення воєнного стану Кіркланд дізнався під час візиту до штаб-квартири Організації економічного співробітництва та розвитку в Парижі. Уже в Лондоні, куди він прилетів 14 грудня для зустрічі з лейбористами і британськими діячами профспілок, між ним і прихильниками «реалістичного» підходу виникли перші суперечки. Однак лише 15 грудня він зустрівся з Рональдом Рейганом і його найближчими соратниками (зокрема з держсекретарем Олександром Хейгом і главою адміністрації президента Джеймсом Бейкером).

Саме під час цієї зустрічі він вперше мав нагоду розкритикувати поверховість реакції Вашингтона на воєнний стан і запропонувати радикальну програму санкцій: на його думку, визнання комуністичної Польщі неплатоспроможною (справді, на той час у команди Ярузельського не було шансів своєчасно оплатити борги, вона могла просити лише про їх відтермінування) різко ускладнило б становище режиму на міжнародній арені.

Нікарагуа чи Польща?

Як відомо, такі різкі санкції не набули запровадженні: проти такого підходу виступили й Олександр Хейг, і Джеймс Ненс з Агенції національної безпеки. Кіркланд далі критикував позицію Вашингтона, визнаючи, що команда Рейгана «зациклилася» на боротьбі з комунізмом у Центральній Америці, від Нікарагуа до Гранади, визнаючи Польщу та Центральну Європу «другим фронтом». На думку голови AFL-CIO, все було з точністю до навпаки: і він про це говорив, починаючи з мітингу в Чикаго наприкінці січня 1982 року, під час якого розкритикував адміністрацію у Вашингтоні та уряди Західної Європи за «надання позик тим, хто тримає Леха Валенсу у в'язниці, Андрія Сахарова на засланні, сотні в психіатричних лікарнях, тисячі – у в'язницях, а цілі народи – в неволі».

Звісно, мітингова риторика має свої особливості, проте Кіркланд представляв ту саму позицію в урядових установах і в керівництві профспілки, в інтерв’ю та в інформаційних бюлетенях. Він намагався протистояти широкій коаліції ентузіастів нормалізації стосунків з комуністичною Польщею, яких не бракувало особливо після формального скасування воєнного стану в 1983 році: політиків з Департаменту торгівлі, «голубів» як Демократичної, так і Республіканської партій, значної частини американської Полонії.

«Призупиніть кредити для Східного блоку! – закликав він у 1982 році. – Зупиніть кредитування тих, хто тримає Валенсу у в'язниці». Він вимагав – так, це було нереально – запровадити санкції проти тих європейських кабінетів, які зміцнять відносини з Варшавою чи Москвою. Він сперечався про згоду США на промисел польських траулерів в американських прибережних водах, про перегляд боргу в 11 мільйонів доларів, про посадку літаків LOT у Сполучених Штатах Америки, про ембарго на експорт технологій – і не припиняв цієї кампанії до серпня 1988 року, коли AFL-CIO вдалося заблокувати т.зв. найбільшу преференцію (Загальна система преференцій) для Польської Народної Республіки.

Звісно, реалії воєнного стану в Польщі настільки відрізняються від російського вторгнення в Україну у 2022 році, наскільки тодішня підтримка «простими поляками» команди Ярузельського відрізнялася від сьогоднішньої підтримки Кремля «простими росіянами». Тим більше аналізуючи аргументи сьогоднішньої суперечки про санкції проти Росії, варто згадати наполегливість Лейна Кіркланда.

–Богдан Місь

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклала Олена Ковалевська