Перший договір про поділ був підписаний в Петербурзі 250 років тому. Маніфест починався словами: «В ім'я Пресвятої Трійці!» Потім йшли розповіді про польську анархію, яка загрожувала сусідам і загальному миру, законні територіальні претензії, які навіть не потрібно перераховувати, і необхідність відновлення порядку. Французький історик справедливо назвав акт, підписаний 5 серпня 1772 р., «шедевром політичного фарисейства».

Король Пруссії у приватних розмовах висміював парарелігійну конвенцію. Він писав братові, що поділ об’єднав три конфесії: православну, католицьку та лютеранську. «Ми з’їмо одну гостію — Польщу, і якщо вона не врятує наші душі, то точно принесе велику користь нашим країнам». Він переконував своїх друзів-філософів, що справа пройшла без насильства і кровопролиття. «Трішки чорнила за допомогою пера зробило все необхідне».

Фрідріх Великий забув про Барську конфедерацію, яку російські солдати придушували чотири роки. Ніхто не порахував, скільки в цій боротьбі загинуло патріотів, а кількість полонених, відправлених до Сибіру, налічує кільканадцять тисяч.

Глава російської дипломатії Микита Панін, який спочатку виступав проти поділу, а потім завзято втілював його в життя, був щедро обдарований нагородами, причому не тільки фінансовими. Він отримав палац у Петербурзі, порцеляновий сервіз і право користування царською кухнею та льохом протягом року. Зазвичай скупий Фрідріх ІІ стратився на перстень — шедевр ювелірного мистецтва, а також подарунки для інших петербурзьких придворних, прихильних до Пруссії.

Занадто велика, щоб встояти

«Я ще ніколи не підписувала акт з таким задоволенням», – довірливо ділилася враженнями цариця Росії з австрійським дипломатом. Звідки ця радість?

Катерину неспроста вважали освіченим монархом. Жертвою її педагогічних пристрастей стала Річ Посполита. До поляків і литовців вона ставилася як до збунтованих дітей, яких треба дисциплінувати. Магнатська опозиція, збройний спротив шляхти, бажання позбавити корони людини, яку вона власноруч призначила королем, шукання допомоги в сусідніх державах, апелювання до совісті Заходу — усе це були вибрики, за які винні мали просити вибачення перед царицею. Каявся монарх, сейм і сенатори. Даремно, бо кара була неминучою.

Мстива Катерина нарізала Річ Посполиту, як салямі, як Путін Україну. Правило Петра Першого «не ділити здобич» відійшло у забуття. Цариця знайшла партнерів у Берліні та Відні. Нинішній очільник Кремля був би радий піти її стопами, але поки що ніхто позитивно не відгукнувся на його погано завуальовані пропозиції.

Поки в Петербурзі точилися запеклі торги про нові кордони, у Варшаві панував гармидер. Більшість народу не визнавала Станіслава Августа своїм законним правителем. Європа теж зневажала його. Монархи не вбачали в ньому партнера. По-перше, він був маріонеткою, по-друге — нуворишем. Інстинкт самозбереження і здоровий глузд підказували, що потрібно одружитися з кимось із якоїсь впливової династії, але страх перед колишньою коханою був сильнішим. Понятовський до кінця життя залишився неодруженим (не враховуючи секретних стосунків з пані Грабовською).

Задовго до поділів іноземці не бачили майбутнього Польсько-Литовської держави, стверджуючи, що її крах неминучий. В епоху торжества абсолютизму впадає в око слабкість монарха і відсталість цивілізації. Річ Посполиту вважали стримувальним прикладом для країн, які бажають послабити виконавчу владу. Параліч Сейму підтвердив думку про безнадійність справи.

Підписуйтесь на наш фейсбук
«Як могла так дивно організована держава проіснувати так довго», — дивувався Жан-Жак Руссо, який дуже прихильно ставився до поляків. Він також стверджував, що Польща була... надто великою. «Якщо ви хочете реформуватися, почніть зі зменшення території Речі Посполитої, тому що це джерело ваших бід. Можливо, ваші сусіди мають намір зробити вам таку послугу», — попереджав добре обізнаний філософ навесні 1771 року.

Гданськ ми не віддамо

Європейські інтелектуали загалом погоджувалися, що поляки — войовничий народ, але неправильне розуміння свободи ввело їх в оману. Тим часом деякі польські мислителі робили зі слабкості чесноту, стверджуючи, що нейтральна і роззброєна Річ Посполита нікому не загрожує, тому її сусіди поважатимуть її кордони.

Поділ здивував польську еліту. Родина Чарторийських вважала, що таке рішення суперечить здоровому глузду. Король повірив Катерині та її послу, які стверджували, що країна не зазнає жодної територіальної втрати. У Варшаві радше очікували початку російсько-австрійської війни, ніж союзу трьох чорних орлів. Ніхто не помітив, що на політичному горизонті назріває небезпека.

Версаль був зайнятий порятунком Туреччини, свого традиційного союзника. Він сприймав допомогу конфедератам як корисну диверсію в тилу Росії. Якщо міністри Людовика XV пізніше пошкодували про щось, то це про те, що не вимагали еквівалента у вигляді австрійських Нідерландів чи сьогоднішньої Бельгії. Морські держави: Великобританія, Нідерланди і Данія були абсолютно байдужими до долі Польщі.

Вони хвилювалися лише про те, що баланс сил у Європі буде порушений, і що Пруссія занадто сильно зміцниться на Балтійському морі. Тому вони дали зрозуміти, що не погодяться на передання Гданська. Своєю чергою, Климент XIV був стурбований долею єзуїтів, оскільки, піддавшись тиску абсолютних монархів, він погодився розпустити орден, який десятиліттями був опорою папства.

Не можна заперечити факту, що тогочасна Річ Посполита мала заплямовану репутацію країни, у якій католики переслідують інші релігії. Прусська та російська пропаганди роздули проблему дисидентів до жахливих розмірів. Важко, однак, заперечити, що барські конфедерати боролися за суверенітет своєї батьківщини, а також за збереження «золотої свободи» та привілеїв костелу. Зіткнувшись з краще озброєним і більш дисциплінованим супротивником, вони часто панікували, що розвіювало міф про надзвичайну хоробрість сарматів.

Політична чума

XVIII століття почалося з падіння могутньої Іспанії та Швеції. Туреччина була слабкою. Колишні наддержави втрачали провінції, але все ще існували. Під час Семирічної війни (1756-63) Пруссію планували поділити. Коаліція хотіла подарувати Польщі Герцогство Пруссія та Крулевець (сьогодні Калінінград) в обмін на відмову від Курляндії чи деяких земель на сході. Цей конфлікт значно ослабив сусідів Речі Посполитої та завершився нічиєю. Ніхто нічого не отримав, це розчарувало монархів, які прагнули величі.

Найбільший потяг до анексії виявив Берлін. Фрідріх хотів з’їсти Померанію та Великопольщу «лист за листом, як артишок», але перешкодою став жорсткий non possumus Петербурга. Ситуацію змінив початок російсько-турецької війни, яка спочатку пішла не за планом цариці, і криза в Польщі, викликана брутальністю посла (а точніше наставника) Репніна.

Але хто ж міг подумати, що прусам допоможе їхній заклятий ворог – Австрія? У Відні було вирішено, що монархія Габсбургів заслуговує певної компенсації за втрату Сілезії. Під приводом протидії епідемії чуми навесні 1768 р. австрійці, за мовчазною згодою зі старостою Казимиром Понятовським, братом короля (який більше боявся конфедератів, ніж армії Її Апостольської Високості Марії Терези), захопили 13 міст у Спиші. Багато століть тому вони належали Угорщині, з чого було зроблено висновок, що імператриця мала право вимагати їх повернення до батьківщини. Під час їжі апетит зростає, тому незабаром «санітарний кордон» розширили на сондецькі землі.

Прусам саме це було потрібно. Під приводом нібито загрози з боку конфедератів вони увійшли до Померанії та Великопольщі, запроваджуючи квоти, контрибуції та данини згідно з правом відумерлої спадщини. Іноді за реквізоване зерно платили, але фальшивою монетою.

Брат прусського правителя Генріх вирушив до Петербурга, щоб переконати царицю, що найкращим способом заспокоїти Польщу є її поділ. На його подив, він зустрів прихильників.

Підлеглі Фрідріха почали похапцем переривати архіви в пошуках документів, які дозволили б пересунути кордон якомога далі на схід. Проте все було марно. «Чим ретельніше вивчається ця тема, тим більше наших слабких сторін виявляються у цій справі», — повідомляв чиновник.

Жадібності Фрідріха та захопленого ним сина імператриці Австрії Йосифа, було недостатньо, щоб перехилити терези.

Ключовою була позиція Росії, яка досі розглядала Річ Посполиту як буферну державу. Мстивість Катерини була вищою за національні інтереси. Чи анексія Курляндії, польської Лівонії та східних фрагментів Білорусі (це називали «виправленням» кордону) мала супроводжуватися роздачею територіальних подарунків Габсбургам і Гогенцоллернам? У цьому сумнівалися навіть коханці цариці.

Анархісти проти варварів

Влітку 1771 р. пруси й росіяни домовилися та спільно тиснули на Австрію. Марія Тереза відповіла, що не розуміє політики, згідно з якою, коли двоє використовують насильство, щоб гнобити невинного, третій заради рівноваги повинен їх наслідувати. Крім того, стара імператриця ненавиділа Фрідріха і вважала помилкою змиритися з цим невиправним циніком. Йосиф не поділяв пацифізму матері. Він тиснув на союз з Туреччиною і страждав, коли до нього доходили чутки про успіхи генералів Катерини на Дунаї.

Вона воліла б зміцнитися в Німеччині, але економічна ситуація була погана, тому довелося брати те, що можна, у Польщі. Австрія робила високі ставки. Щоб зміцнити свої переговорні позиції, вона поставила в готовність армію, яку можна було використати не лише на Балканах.

Торгування трьох чорних орлів затримав поділ на цілий рік. Ще 24 липня Панін наполягав на тому, щоб Величку і Львів залишити Польщі, але врешті поступився. Не пройшла й австрійська ідея дати полякам шматок Валахії, щоб хоч якось їх потішити. Освічені монархи показали своє справжнє, не напудрене обличчя. Поділ був небезпечним прецедентом, і малі держави та народи сприйняли його як memento. На думку лібералів це суперечило не тільки моралі, а й міжнародному праву. Уже Монтеск'є засуджував імперії, що знищують слабших сусідів.

Оскільки знайшлися настільки деморалізовані поляки, які будували свою кар’єру та статки на знищенні своєї батьківщини, не варто дивуватися тому, що прихильники освіченого абсолютизму, як-от Вольтер, копали лежачого, вихваляючи розбійників. Однак варто процитувати думку Дейвіда Х’юма, який після першого поділу жалкував, що дві цивілізовані нації (поляки й литовці) занепадають, а «варвари, готи і вандали з Німеччини та Росії ростуть і міцніють».

Це були провісники зміни європейської громадської думки. Вона прийшла надто пізно, щоб врятувати Річ Посполиту, але це був важливий капітал для майбутнього. Окупанти програли битву за пам'ять, їх солідарність була зруйнована. Пруси стали звинувачувати австрійців, австрійці — росіян. У «Історії анархії в Польщі», виданій за наполеонівських часів (її почав писати французький дипломат Клод-Карломан де Рюльєр ще до першого поділу), Польщу назвали бар’єром проти східного варварства, яке загрожувало всій Європі. Ідея валу повернулася в новій версії.

–Веслав Хелміняк

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

–Переклала Олена Ковалевська