26 квітня 1947 року, 76 років тому, в Бещадах та інших районах, що сусідували з СРСР, а конкретно – з радянською Україною, розпочалася операція «Вісла». В рамках операції, найінтенсивніша фаза якої тривала до кінця липня 1947 р., було переселено близько 140 тис. осіб української, лемківської національності та мішаних подружжів.

Депортованих розселили на повернених територіях на відстані 50 кілометрів від державного кордону та 30 кілометрів від великих міст. Переселенці не могли становити більше 10% населення певної території. Їх намагалися розселяти по розпорошених господарствах, щоб не допустити утворення анклавів. Сусідами могли бути сім’ї з різних районів, які раніше не були знайомі.

Підписуйтесь на наш фейсбук Український «елемент інтелігенції» розташували подалі від інших переселенців. Сім’ї, які найбільше підозрювалися в підтримці УПА, відправляли до концтабору в Явожно, а спеціальні суди винесли 160 смертних вироків тим, хто нелегально повертався до своїх домівок.

Народна влада знищує „ненадійний елемент”

Після Другої світової війни в межах кордонів Польщі проживало українське населення, яке налічувало близько 700 тисяч осіб. До 1946 року завершилося масштабне переселення до УРСР, узгоджене з «репатріаціями» польського населення з радянської України. Переселення до СРСР не поклало краю діяльності ОУН і УПА на південно-східних теренах РП (назва «Польська Народна Республіка» з’явилася лише у 1952 р.). Бандерівці продовжували нападати на пости громадянської міліції, об’єкти інфраструктури та органи місцевого самоврядування. ОУН хотіла із Закерзоння (назва походить від лінії Керзона) виокремити незалежну Україну, яку можна було б розширити на території на схід від річки Буг у разі конфлікту між СРСР і Заходом. Від кінця війни до операції «Вісла» в Бещадах, Бескидах і Люблінщині загинуло 2500 солдатів народного Війська Польського, 600 міліціянтів і 600 цивільних.

Влада Республіки Польща після успішного проведення, тобто фальсифікації референдуму та виборів до Сейму, а також після успіхів у боротьбі з польським незалежницьким підпіллям, вирішила покласти край українському партизанському руху, який загрожував територіальній єдності держави. Використовуючи колективну відповідальність, вона пішла коротшим шляхом: було прийнято рішення не ганятись за окремими бандерівськими загонами, а за лише одну операцію позбавити їх опори, якою було українське населення, що проживало по польський бік кордону, особливо в південно-східних районах. Не надто точні списки «ненадійних елементів», підготовлені ще в січні 1947 року, призвели до того, що депортації іноді підлягали ветерани Червоної армії, члени Польської робітничої партії та навіть етнічні поляки.

Хоча безпосередня боротьба з бандерівцями не була основною метою операції «Вісла», внаслідок неї УПА втратила 70% особового складу, а решта саморозпустилася. На спустошені території, звідки було виселено кілька сотень сіл, а багато з них повністю спалено або розорано, повернувся мир і народовладдя.

До кінця існування ПНР офіційна історіографія ставилася до операції «Вісла» позитивно, але писали про неї небагато. У ЗМІ ця тема не піднімалася. Після 1989 року операція була засуджена Сенатом і Президентом Республіки Польща. Історики вважають її комуністичним злочином. Наголошується, що хоча держава повинна була щось зробити з загонами УПА, мішенню мала бути саме УПА, а не часто ні в чому не винне цивільне населення. Адже комуністи розправилися із самостійницьким підпіллям без депортацій та спалення сіл. Однак наближені до українських націоналістів джерела визнають, що якби не операція «Вісла», бої в Бещадах і Бескидах тривали б ще з десяток років.

Легіонер, який симпатизував Червоній армії та Німеччині

Операцію «Вісла» спланував та очолив генерал Стефан Моссор, який був (що може бути несподіванкою у контексті комуністичного злочину) офіцером Другої Речі Посполитої з легіонерським минулим.

Стефан Моссор, як і багато хто з його покоління, починав свою кар’єру в австро-угорській армії. Пізніше він став командиром ескадрону в другому полку Легіонів. Він був під Раранчою, Рокитною та Костюхнівкою у польсько-українській та польсько-більшовицькій війнах. У ІІ Речі Посполитій – офіцер кавалерії, випускник Кавалерійської школи в Грудзьондзі, Вищої воєнної школи та французької École Supérieure de Guerre. Будучи дипломованим офіцером у званні підполковника, він командував полком і був першим офіцером штабу генерала Тадеуша Кутшеби в Генеральній інспекції Збройних сил.

В елітному французькому навчальному закладі у відгуку про нього писали: «Найкращий офіцер з усіх іноземних офіцерів». А в польській Вищій воєнній школі зазначалося: «Видатний у всіх відношеннях офіцер. Поєднує в собі інтелектуальні та військові якості до такої міри, яку не часто можна знайти в одному курсі». Ложку дьогтю додають спогади його друга з École Supérieure, майбутнього генерала Станіслава Копанського: «Моссор був дуже деспотичним (навіть зі схильністю до нещадності) і з ним було досить важко ділити побут».

У Генеральній інспекції Збройних сил Стефан Моссор готував плани на випадок майбутньої війни. Він писав, що у боротьбі з Німеччиною Польща витримає шість-вісім тижнів, навіть із допомогою Заходу. Зрештою, він не вірив у допомогу Франції з «внутрішньополітичних міркувань». Він переконував своє керівництво, що Польща має двох ворогів і в цій ситуації з одним із них слід укласти союз. Перед самою війною він пропонував на цю роль СРСР і навіть поширював ідею підготовки баз для Червоної армії у Польщі. Та це було занадто. За дефетизм був відкликаний з ГІЗС і переведений на лінію фронту. Його призначили командиром полку Кресової бригади кавалерії.

У вересневій кампанії він потрапив у полон на одинадцятий день боїв. З нього вийшов не найкращий командир, казали, що він не дбав про страховку і розвідку. Його полк був повністю розбитий. Підполковника можна захищати, кажучи, що також не найкращий командуючий генерал Юліуш Роммель поставив перед ним завдання, яке неможливо було виконати.

Стефан Моссор пережив війну в таборах: шталаг Герліц, офлаги Пренцлау, Нойбранденбург, Фрауенберг і Гросс Борн. У 1940 році, після перемоги Третього Рейху над Францією, і знову в 1941 році, після нападу на СРСР, Моссор вручив німецькому черговому, який охороняв полонених, меморіали. Їхній зміст не зберігся, із слів Моссора після війни відомо, що він пропонував німцям прихильність поляків в обмін на припинення репресій. Як слід розуміти, про цю прихильність мав подбати він сам. Що ж, у відгуках про Стефана Моссора писали, що він був амбітним офіцером.

Невідомо, чи ця, по суті, колабораційна пропозиція мала якісь наслідки, хоча б якусь відповідь. Якщо не вважати своєрідною відповіддю включення підполковника Моссора до групи військовополонених, які відвідували Катинь у 1943 році. Стефан Моссор був у Катині і бачив розкопані могили своїх колег. Доставлений до Берліна після візиту в Катинь, він нібито на очах у офіцерів вермахту, які його допитували, відмовився уточнити, хто, на його думку, відповідальний за вбивства. Не вказуючи виконавців, він після повернення з Берліна розповів колегам по табору про Катинь. Через підпільні канали він надіслав доповідь Головнокомандувачу в Лондон про свій візит до Катині, в якому також згадав про свої меморіали для німців.

Можливо, німці робили Стефану Моссору пропозиції про співпрацю, оскільки через деякий час після візиту до Катині його перевели до табору Фрауенберг із полегшеним режимом. Моссор протестував, не виходячи на збори, і через шість тижнів його перевели назад до Нойбранденбурга.

В останньому таборі Гросс Борн Моссор зблизився з офіцерами, які мали комуністичні симпатії, і разом з ними відмовився від евакуації перед приходом Червоної армії. Він дочекався визволення ІІ Армією народного Війська Польського.

Жваво боровся з «реакційними бандами»

Уже в лютому 1945 року він пішов добровольцем до народного Війська Польського, у червні отримав підвищення до звання полковника, а у вересні став бригадним генералом. Був командувачем Військового округу в Кракові, заступником керівника Генерального штабу та керівником кабінету міністра національної оборони, а ще головою Верифікаційної комісії Війська Польського. У 1947 році вступив до Польської робітничої партії.

Такі люди, як Стефан Моссор, були потрібні комуністам, принаймні на початку, для легітимізації їхньої влади. Завдяки йому та кільканадцятьом іншим генералам, часто недавно підвищених з-посеред більш ніж трьох тисяч офіцерів ІІ Речі Посполитої, народне Польське Військо могло справляти враження загальнонаціональної армії.

Генерал Стефан Моссор не зрадив довіри. На своїх посадах він координував «забезпечення» референдуму 1946 року і виборів до Сейму у січні 1947 року. Він з оптимізмом і жвавістю боровся з незалежницьким підпіллям або ж «реактивними бандами»: «Ми маємо нищівну десятикратну перевагу в кількості і стократну перевагу в техніці. Якщо ми усунемо недоліки й помилки, то вирішимо питання за кілька місяців», – вважав він у 1946 році. Через рік стверджував: «Цього року буде остаточно встановлена влада Уряду національної єдності. Будуть сильні спроби збурення з боку реактивного середовища. Його рупором є Польська селянська партія і нашіптувана пропаганда. Її зброя – банди. Забезпечення спокою протягом літа та осені є першочерговою державною необхідністю. Це завдання в першу чергу лежить на нас і ми його виконаємо».

За міністерським і штабним столом він оцінював деталі: «З усієї діяльності вищезгаданої оперативної групи складається враження, наче командири свідомо уникали зустрічі з бандою. Вони шукають її там, де немає жодних ознак того, що вона може бути, обминаючи район, де вона була чітко виявлена. […] Вони демонструють повну відсутність енергії і, здається, бояться взяти на себе відповідальність».

Водночас у зразковій операції командир повинен враховувати наступні фактори: «Швидка і правильна оцінка ситуації, сміливе прийняття рішень у поєднанні з мужністю взяти на себе відповідальність, рішучі та послідовні дії (негайне переслідування) і взаємодія».

28 березня 1947 року під Балигородом генерал Кароль Свєрчевський загинув у засідці, влаштованій УПА, коли їхав на інспекцію посту в Цісній. Для комуністів легендарна постать, «Вальтер», який сяяла славою ще з громадянської війни в Іспанії. Ось і причина, а точніше привід для операції «Вісла», принаймні з точки зору пропаганди, адже списки українців на депортацію були складені раніше. Генерал Стефан Моссор запропонував зробити переселення в лютому і повторив цю пропозицію 27 березня на засіданні Комітету громадської безпеки.

24 квітня 1947 року міністр оборони маршал Міхал Роля-Жимерський призначив Моссора уповноваженим уряду з питань переселення. Він став командиром Оперативної групи «Вісла», яка складалася з понад 20 тисяч солдатів з певною підтримкою міліції, офіцерів Управління безпеки та Служби охорони залізниці. У розпорядженні групи було чотири бронепоїзди і десять літаків. Сили УПА, які могли чинити опір, налічували близько 2400 партизанів і кілька сотень мирних жителів, що їх підтримували.

Перед операцією «Вісла», проєкт якої підготував сам генерал Моссор, він писав партійній владі, що виселення дозволить «остаточно вирішити українську проблему в Польщі».

Комуністична «подяка» у вигляді конвеєра

Операція пройшла швидко, більшість депортацій було проведено протягом трьох місяців. 22 липня Стефану Моссору було присвоєно звання генерала дивізії. Останні загони УПА були нейтралізовані1949 року, а останні депортації відбулися у 1950 році. Доля Моссора після його успіху і підвищення також змінилася у 1950 році.

Він був заарештований і засуджений у 1951 році на так званому генеральському процесі разом зі Станіславом Татаром, Єжи Кірхмаєром і кількома полковниками. Було винесено вироки довічного ув’язнення та пониження в посаді, друковані праці Стефана Моссора та всіх інших, хто щось публікував, було вилучено з бібліотек.

Генеральський суд був першою серією чисток в армії і мав на меті підготувати суд над Владиславом Ґомулкою та заступником міністра оборони Мар’яном Спихальським за право-націоналістичний ухил. На разі армію очищували від ворожих елементів, тобто офіцерів із минулим у ІІ Речі Посполитій. Понад сотню офіцерів судили на дрібніших засіданнях, було винесено багато смертних вироків. Звичайно, усіх їх звинуватили в шпигунстві на користь імперіалістичних держав.

Моссора, і, мабуть, не його одного, звинуватили у фашизації країни до війни, але тільки його звинуватили у фашизації під час війни – за табірні меморіали для німців. Неабияке значення могло мати те, що Стефан Моссор був у Катині, про що він із дворічним запізненням повідомив своєму начальству, і не могло не допомогти те, що, згідно з офіційними висловлюваннями Моссора, злочин скоїли німці.

Стефан Моссор пройшов важке розслідування, де його допитували за методом конвеєра – по кільканадцять годин поспіль, іноді цілодобово. Наступне слідство відбулося вже після винесення вироку, коли його намагалися схилити до свідчень проти маршалка Міхала Ролі-Жимерського та генерала Вацлава Комара. Свідчень ніхто не вибив, а за друге слідство Моссор поплатився серцевим нападом.

Майбутня відлига принесла Стефану Моссору річну відпустку з тюрми в 1955 році. До в'язниці він більше не повернувся. У 1956 році його реабілітували і поновили на службі в Освітньому бюро Генерального штабу. Його також було поновлено у військовому званні. Генерал Стефан Моссор помер від хвороби серця в 1957 році. Довоєнний офіцер – як про нього писали у висновку: «придатний до служби на фронті на посаді командира полку і в штабі на будь-якій посаді, яка відповідає званню дипломованого полковника», – зробив особисті висновки з аналізу військового потенціалу ІІ Речі Посполитої ще у таборі для військовополонених. Він щиро і послідовно робив ставку на одного з ворогів Польщі, за що поплатився важким ув’язненням і передчасною смертю. Спочатку він зробив ставку на іншого ворога в таборі. Неважко уявити, що його кінець після війни був би ще швидшим, без підвищення і багаторічної кар’єри, якби співпраця з німцями таки відбулася. Для польського офіцера вибору Росія – Німеччина на той час не існувало.

– Кшиштоф Зволіньскі
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори