У середині вересня 1939 р. польська армія ще налічувала близько 650 тис. солдатів. Приблизно половина з них знаходилася у східній чи південно-східній частині від річки Буг. Війська на сході країни складалися з новомобілізованих резервістів, підрозділів, що відступали після боїв з німцями на заході та півночі, і, врешті, груп солдатів, які шукали свої або очікували на приділення до нових частин. Компактними підрозділами, а це переважно міські гарнізони, полки та бригадні групи, за наказом відступали у бік Румунії, а також підрозділи Корпусу охорони прикордоння (пол. Korpus Ochrony Pogranicza, далі – KOП).

В очікуванні на німецький бліцкриг і передусім падіння боєздатності в лавах Війська Польського в битві на Бзурі, Верховне Головнокомандування вирішило організувати останню лінію оборони на так званому румунському плацдармі. На південь від Станиславова [сьогодні м. Івано-Франківськ – прим. перекл.], трохи вище кордону, в очікувані на французькі та англійські війська, які мали прийти через Румунію з підмогою, було вирішено якомога довше утримувати оборону, а якщо допомога не надійде, то в останній момент перетнути кордон країни, яка вважалася союзником і вже звідти дістатися Франції.

17 вересня рано вранці Червона Армія перетнула по всій довжині кордон Радянського Союзу з ІІ Республікою Польща. Уряд РП і Головнокомандувач перебували тоді в Коломиї, а по обіді в Кутах безпосередньо на румунському кордоні.

Черчилль: «російські війська мали стати на цьому рубежі»

Уряд і військове командування ніби не пам'ятали про пакт про ненапад, укладений 23 серпня між Третім рейхом і СРСР. Що ще гірше, ніхто в Польщі не знав про таємний протокол до цього пакту, але про існування якого можна було здогадуватися. Справжній зміст пакту, тобто рішення про розподіл Східної Європи, знали або підозрювали західні дипломати, акредитовані в Польщі. А 14 вересня ці підозри на своїх шпальтах надрукувала англійська газета «Daily Telegraph». Звісно в Кутах англійських газет зі зрозумілих причин не читали, а жахливий стан радіозв'язку між урядом і армією унеможливлював контакт МЗС з іноземними місіями.

Звістка про вторгнення Червоної армії на територію Польщі дуже швидко долетіла до Верховного головнокомандування та до самого Ридз-Сміґлого. Рапортувалося, що у північній частині кордону з Радянським Союзом KOП чинив військовий опір більшовикам, а з районів, ближчих до румунського кордону, що совєти не нападають і при зустрічі поводяться дружньо. Головнокомандувач намагався зрозуміти, з ким так насправді має справу Військо Польське – може, з союзниками?

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  На думку автора книги «Агресія 17 вересня» (опублікована підпільно в 1979 р.) професора Єжи Лоєка, маршал Едвард Ридз-Сміґлий мав зібрати під своїм безпосереднім керівництвом усі наявні на сході частини Війська Польського і битися з більшовиками до кінця. Лоєк не бачив нічого злого в перетині кордону урядом і президентом, тоді як військові мали чинити опір чим засвідчили та зумовили б те, що у Європі якомога довше втримувався інтерес до Польщі. І, звичайно, треба було оголосити війну Радянському Союзу. Європа повинна була чітко усвідомити, що СРСР перебуває в союзі з Гітлером, і що без рішучого опору останнього бастіону, яким була РП, не видавалося таким очевидним.

В ніч з 12 на 13 вересня посла Республіки Польща Вацлава Ґжибовського викликали до Народного комісаріату закордонних справ (радянське МЗС), де йому зачитали ноту: «Польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської держави. Протягом десяти днів військових операцій Польща втратила усі свої промислові райони та культурні центри. Варшави як столиці Польщі вже не існує. Польський уряд розпався і не виявляє ознак життя. Це означає, що Польська держава перестала існувати. Тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР і Польщею. Залишена напризволяще і без влади, Польща перетворилася в зручне поле для всяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Тому радянська влада, яка досі була нейтральною, перед лицем цих фактів не може більше залишатися нейтральною.

Радянська влада не може залишатися байдужою в момент, коли брати тої самої крові, українці та білоруси, що живуть на польській території і кинуті напризволяще, опинилися без жодного захисту».

Варшава ще оборонялася, уряд знаходився на території країни, а також існувала держава та діяв договір з СРСР. Нота, підписана наркомом закордонних справ В’ячеславом Молотовим і не прийнята польським послом Вацлавом Ґжибовським, містила основні тези совєцької пропаганди, в які на Заході спочатку вірили на слово. Можливо, це не зовсім схоже на гуманітарну місію для беззахисних цивільних осіб, але Вінстон Черчилль, тодішній перший лорд Адміралтейства, в інтерв’ю BBC сказав:

«Те, що російські війська повинні були стояти на цьому рубежі, було зрозумілим і необхідним через небезпеку, яка загрожувала Росії з боку нацистської Німеччини. У будь-якому випадку лінія є і створено Східний фронт, на який нацистська Німеччина не посміє напасти».

«Удар у спину» (the stab in the back), – писала «The Times» про напад радянських військ на Польщу 18 вересня.

Довіра, яка для польських офіцерів закінчилася кулями в потилицю

Інформація, що це була гуманітарна місія, тобто захист білоруського та українського народів, містилася в історіографії та шкільних підручниках ПНР до кінця її існування. Польської держави вже не існувало, а Червона армія нібито вторглася в політичний і правовий вакуум. Більшовицька Росія докладала багато зусиль, щоб її не вважали союзником Гітлера. На думку багатьох істориків, неоголошення Польщею війни Радянському Союзу полегшило останньому це завдання на міжнародній арені.

Після того, як росіяни перейшли польський кордон, маршал Едвард Ридз-Сміґлий спочатку розважав залишитися в країні та продовжити боротьбу, також й проти совєтів. За словами професора Єжи Лоєка, особисті амбіції Ридза змусили його перетнути кордон з Румунією ввечері 17 вересня. Він мав стати наступником президента Іґнація Мосціцького, тобто на момент передачі влади мав перебувати в зоні досяжності. Від’їзд Головнокомандувача Польщі, коли ще тривали бої, зустрівся з критикою серед цивільних, які тоді також перетинали кордон, а згодом у суспільстві. Можливо, саме відірване від реальності бажання відіграти історичну роль на посаді президента призвело до прийняття Ридз-Сміґлим знаменитої загальної директиви, виданої вдень 17 вересня:

«Совєти вторглися. Наказую загальний відступ до Румунії та Угорщини найкоротшими шляхами. Не вступати у збройні сутички з більшовиками, окрім випадків нападу з їхнього боку або спроби роззброїти війська. Завдання Варшави та міст, які повинні оборонятися від німців, залишаються без змін. Міста, до яких підійдуть більшовики, повинні вести з ними переговори про відступ гарнізонів до Угорщини чи Румунії».

Якими собі уявляв зустрічі обох невоюючих армій учасник польсько-більшовицької війни? Важко з'ясувати. Протягом усього міжвоєнного періоду Військо Польське практикувало відсіч радянській агресії, значно менше звертаючи уваги на німецьку загрозу. І тут раптом мали обмінюватися цигарками, хіба що дійшло б до нападу чи спроби роззброєння.

Зрештою Червона армія використовувала підступне братерство, тому тисячі польських вояків вдалося взяти в полон без бою. Росіяни казали, що їхнім ворогом є німці, і в слушний момент оточували поляків та роззброювали їх. Таким чином увесь залізничний транспорт у Бресті на Бузі, який відступав із центральної Польщі, потрапив до совєцьких рук. Директива Ридз-Сміґлого спричинила багато плутанини, але в щоденниках і свідченнях тих років можна прочитати, що для багатьох солдатів і офіцерів сам напад росіян, а насамперед його мета, став несподіванкою.

У Тернополі кількатисячні польські сили самі дозволили себе просто роззброїти. Після десятиденної оборони Львова від німців генерал Владислав Лангнер віддав місто, як він казав, слов'янам, які більше заслуговують на довіру. Довіра, яка у цьому та інших випадках для польських офіцерів закінчилася кулями в потилицю.

Не до всіх підрозділів дійшов наказ маршала Ридз-Сміглого, деякі його проігнорували. Корпус охорони прикордоння не чекав директиви і розпочав боротьбу. Генерал Вільгельм Орлік-Рюккеман зумів зосередити війська, розкидані вздовж кордону. Під його командуванням КОП провів дві битви: під Шацьком і Витично (2 жовтня). Від більшовиків героїчно оборонялося Гродно, на підступах до якого броньований транспорт ворога стримувала резервна кавалерійська бригада «Вовковиськ». На південний схід з боями відступали улани Кавалерійської оперативної групи генерала Владислава Андерса. Окрема оперативна група «Полісся», перед тим, як на початку жовтня провела свій останній бій з німцями під Коцьком, також мала зіткнення з Червоною армією.

Едварда Ридз-Сміґлого можна звинуватити в тому, що своїм відступом через Черемош, позбавив Польщу будь-яких аргументів у майбутньому, нівелювавши концепцію оборони на румунському плацдармі. Підрозділи, які прорвалися до кордону, втратили головну мету – боротьбу. До 17 вересня був план згрупувати все що вдасться і воювати – можливо, союзники прийшли б на допомогу?

Така ціна за вигнання диявола з Вельзевула

12 вересня в Аббевілі відбулася англо-французька конференція на найвищому рівні, на якій було вирішено не вживати жодних заходів. Про її рішення польський уряд не поінформовано. Задовго до Аббевіля генерал Луї Форі, голова французької військової місії у Варшаві, 22 серпня в Парижі мав розмову з командуванням, французькими генералами Альфонсом Жоржем і Морісом Гамеленом, про що пізніше написав:

«Далі я піднімаю питання, яке мене хвилювало ... Якщо Польща стане об'єктом агресії, тільки наступ французьких військ зможе змусити німців послабити свою задушливу хватку. Коли має початися цей наступ? Тиша. Тоді генерал Жорж дав зрозуміти, що французька армія не здатна розпочати наступ і що неможливо визначити, коли вона буде готова до широкомасштабної операції. До того часу можуть розглядатися лише оборонні або обмежені наступальні дії. Коли я не в змозі приховати свого розчарування, ген. Гамелін просто додає ці кілька слів: „Потрібно, щоб Польща тривала”…».

Важко припустити, що якби Ридз-Сміґли два-три тижні оборонявся на румунському плацдармі, то позиція військових та урядів Франції та Великої Британії змінилася б. Щодо тверджень про те, що війна офіційно не була оголошена, то ми [поляки - прим. перекл.] не оголошували її Третьому Райху, як і Третій Райх Польщі. Гітлер, розлючений тим, що Польща прийняла британські гарантії безпеки, в одній зі своїх промов розірвав з нами договір про ненасильство у взаємних відносинах, що зовсім не є те саме.

З іншого боку, Англія та Франція 3 вересня 1939 року формально оголосили війну Третьому Рейху, яка швидко отримала назву drôle de guerre, що у польській історичній літературі називається як: «дивна війна», хоча в дослівному перекладі – «кумедна війна». Інтенсивність бойових дій на Західному фронті, тобто на франко-німецькому кордоні, до травня 1940 року можна більш точно окреслити німецьким терміном Sitzkrieg (сидяча війна). А все відбувалося досить формально, повідомлялося та реєструвалося згідно з міжнародним правом.

Уряд ІІ Республіки Польща перебуваючи на території країни не оголосив війни СРСР. У Румунії, яка як виявилася є нейтральною, а не союзною державою, під тиском Німеччини польське керівництво було інтерновано. Уряд на еміграції у Франції, який був створений через два тижні, також офіційно не оголосив війни, адже було занадто пізно, бої закінчилися. Однак у багатьох документах (листуванні з союзниками) уряд на еміграції представляє те, що сталося в Польщі, як агресію та стан війни з двома країнами. Але чи це мало якесь значення?

Є історики, які стверджують, що офіційне оголошення війни СРСР у вересні 1939 р. згодом посилило б дипломатичну позицію Польщі. Вони нічого не говорять про офіційне оголошення війни Третьому Рейху. Всім було очевидно, що це війна, неспровокована агресія і ніяких формальностей не потрібно. Адже на думку Заходу під час війни і довго після неї агресором і злочинцем був саме Гітлер, а Сталін вважався добрим дядьком. Саме така ціна, і якась дрібниця – пів Європи, за вигнання диявола з Вельзевула.

Припустімо, що Сполучене Королівство переконує Польщу, яка перебуває у стані війни з СРСР, підписати пакт Сікорського-Майського про відновлення дипломатичних відносин після її кривавої оборони до останнього солдата на румунському плацдармі. Чи йому вдалося б переконати свого шановного союзника укласти пакт зі своїм найважливішим союзником, не обговорюючи питання про Вільнюс та Львів?

Війна, ймовірно, закінчилася б якимись пафосними словами, а якби виник непримиренний спротив, то Владислав Сікорський міг почути від Черчілля те, що пізніше, після Ялтинської конференції, почув Владислав Андерс: «Ви можете забрати собі свої дивізії». Тим паче, що армія Андерса ще не була найчисленнішою з польських збройних сил на Заході.

Формально у XX столітті Польща оголосила війну лише одній країні, Японській імперії, через чотири дні після нападу на Перл-Гарбор. На папері війна тривала до 1957 року.

– Кшиштоф Зволінськi

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук