«Тікайте звідси негайно, – почув восени 1939 року від свого єпископа отець Стефан Вишинський. – І це наказ, який ти маєш виконати з суворістю послуху». Вишинський уже був у німецьких списках проскрипції, а єпископ Козаль все ще сподівався, що отримає дозвіл окупанта на повернення семінаристів до семінарії у Влоцлавеку. Але нічого не було, як раніше: Влоцлавек став «німецьким містом», Куяви та Великопольське воєводство під назвою Вартегау, тобто Країна Варти, приєднано до Рейху.

І хоча не йдеться про польські страждання, виставлені на аукціон вбивств, руйнувань і переселень, ситуація поляків на приєднаних до Рейху територіях була значно драматичнішою, щоб не сказати трагічнішою, ніж в окупованому Генерал-губернаторстві. У цих районах майже відразу почалися масові розстріли за підготовленими списками. Підписуйтесь на наш фейсбук

Прикладом, який досі є вражаюче маловідомим, є приморська Пясниця, де покояться останки кількох тисяч осіб польської інтелігенції, священиків, учителів, громадських активістів, лікарів, суддів, лісників, інженерів, монахинь, таких як Бл. сестра Аліція Котовська з Вейгерово. Були вони часто кашубського походження. Розстріли почалися наприкінці жовтня 1939 року.

Але повернімося до Влоцлавека, до осені 1939 року. Через кілька днів разом зі священиками та семінаристами був заарештований єпископ Міхал Козаль. Загинув у січні 1943 року в німецькому концтаборі Дахау, після ін'єкції фенолу.

Осіннє пальто, яке зберегла його сестра, передали о. Стефану Вишинському (про його воєнну долю під зміненим іменем, бо німці не припинили пошуки, розповідається, між іншим, у фільмі «Вишинський – помста чи прощення»). І в цьому пальто він у 1953 році виїхав з Варшави, заарештований службою безпеки на три роки, що назвали інтернуванням. Після повернення, під час зустрічі в Каліші зі священиками, які пережили німецькі концтабори, він сказав, що був єдиним священиком, висвяченим у 1924 році, якого німці тоді не заарештували й не ув'язнили. Єдиним! Сьогодні і він, і єпископ Козаль беатифіковані, але це вже інша історія.

Під час Другої світової війни Влоцлавецька єпархія втратила понад 50 відсотків свого духовенства, найбільше з усіх польських дієцезій: загалом 225 священиків і 8 семінаристів та єпископ-помічник Міхал Козаль. 211 єпархіальних священиків з єпархії Влоцлавек пройшли через концентраційний табір Дахау, з яких 144 втратили там життя.

Ви тільки гумус

Багато років тому, 20 серпня 1972 року, на зовнішній стіні каплиці «Смертельного страху Ісуса», що знаходиться в музеї Дахау, польські священики, колишні в'язні цього місця, з архієп. Казімежом Майданським та єп. Ігнацієм Єжом, вмуровали табличку з написом чотирма мовами, зокрема польською: «Тут, у Дахау, кожен третій мученик був поляком. Кожен другий із ув'язнених тут польських священиків склав жертву життя. Їх святу пам'ять вшановують польські священики – співв'язні.

Донині це єдина польська дошка в цьому таборі, який, хоч як страшно це звучить, був «зразком Севра» для наступних німецьких концентраційних таборів, бо саме він почав діяти першим, рівно 90 років тому. Використані в ньому рішення були тиражовані в інших місцях страти. Дуже швидко він став «головним» табором для духовенства, хоча вони не тільки там гинули – святий Максиміліан Марія Кольбе і численні блаженні зі списку 108 мучеників Другої світової війни були вбиті в концтаборі Аушвіц, часто розстріляні чи закатовані. Плоцький єпископ Антоній Юліан Нововєйський і єпископ-помічник Леон Ветманський померли в німецькому концтаборі Солдау в місті, що тепер називається Дзялдово. Першого, ймовірно, розстріляли 28 травня 1941 року, другого – у жовтні того ж року після епідемії тифу.

В результаті переговорів Ватикану (в цій ситуації важко написати «завдяки»), у Дахау німецькі священики мали право відправляти месу в табірній каплиці. Такі привілеї мали деякий час і польські полонені священики, але коли вони відмовилися визнати свою німецьку національність – а жоден із понад тисячі священиків, що стояли на перекличному майдані, не зголосився, їх позбавили всіх прав.

У Дахау були ув'язнені громадяни 37 національностей, у тому числі велика група священнослужителів, 95 відсотків яких були католицькими священиками. Найбільше було поляків – 1777, на другому місці німці – понад 400, на третьому французи – понад 50. І лише полякам не дозволили служити Святу Месу.

Звичайно, вони намагалися впоратися з цим, відправляючи її перед побудками, використовуючи принесені контрабандою до табору гостії, або трохи вина, у посудинах, таємно зроблених з табірної бляхи чи навіть дерева. Є зворушливі і шокуючі свідчення такого прихованого священицького життя, а також прекрасні історії про таємне служіння хворим або вмираючим, яке здійснювали священики під загрозою смерті.

Досить згадати, що серед в'язнів, переживших Дахау, письмові спогади залишили салезіянин кардинал Адам Козловецький, архієпископ Ігнацій Єж (номінований кардиналом у день смерті, яка забрала його в Римі), архієпископ Казімєж Майданський (жертва жорстоких псевдомедичних експериментів, через які він мучився до кінця життя) або й вербіст о. Маріан Желязек, видатний місіонер в Індії, якого називають батьком прокажених. Набагато більше, однак, тих, хто загинув або помер у Дахау, хоча невідомо, якою мірою смертю від виснаження, а якою – спричиненою фізично.

Чудова дослідниця долі священиків у концтаборах д-р Анна Яґодзінська з Інституту національної пам'яті є племінницею о. Леона Стемпняка, в'язня Дахау номер 22036. Єпископ Міхал Козаль приймав його до семінарії у Влоцлавеку, і дуже молодий священик був свідком його смерті в концтаборі.

Д-р Яґодзінська знайшла табірні документи, які описують долю священиків, настільки знищених жахливою працею на плантації (їх використовували як рушійну силу для возів, плугів, борін, катка, який трамбував алеї), що їх було направлено до т.зв. блоку для інвалідів, звідки їх вивозили на «лікування», тобто на смерть. Часто вони задихалися вихлопними газами вже в автобусі, до якого їх пакували в стані одурманення якимись наркотиками. Так загинули серед інших отець Францішек Джевецький, табірний номер 22666, та отець Едвард Деткенс, номер 27931 – тепер покровитель парафії в Бєлянському лісі у Варшаві, відомої своєю прекрасною душпастирською діяльністю.

До кінця свого життя о. Леон Стемпняк, а він помер у 2013 році у віці 100 років, був «охоронцем пам'яті» про колишніх в'язнів – каже д-р Анна Яґодзінська. У 2015 році дослідниця, вірна духовному заповіту свого дядька, модерувала шокуючу конференцію «Дахау – німецький концтабір, місце мучеництва польського духовенства (1939-1945)», організовану Інститутом національної пам'яті. Вона нагадала, що польські священики після того, як перетнули ворота Дахау з написом «Arbeit macht frei», почули: «Ви не можете вийти звідси. Єдиний вихід –крематорій» і що «єврей має право прожити місяць, польський священик – два місяці». Кожен із них неодноразово чув: «Ви не тварини, ви навіть не річ, бо річ має свою цінність, річ зберігають і відновлюють. Ви просто табірний номер, його можна видерти і змінити у будь-який момент. Ви гумус». «Для німців католицька церква була ворогом. Ще з часів пруських вони пам'ятали, що саме Церква завадила їм германізувати поляків», – сказала д-р Яґодзінська.

Диво в Дахау

З 2002 року 29 квітня, в річницю визволення Дахау, Церква в нашій країні відзначає День мучеництва польського духовенства. У 2015 році відбулося велике паломництво духовенства до колишнього концтабору. Архиєпископ Станіслав Ґондецький, голова Конференції єпископів Польщі, сказав тоді, що серед 2794 духовенства різних християнських конфесій найбільшу групу становлять поляки. З 1780 польських священнослужителів 868 було вбито.

Це була Священицька Голгофа Заходу. Справжня школа мучеників – сказав ієрарх, нагадавши слова архиєпископа Казимира Майданського. Він також нагадав, що під час Другої світової війни загинуло 2801 духовних з нашої країни (зокрема 6 єпископів, 1863 єпархіальних священики і 63 семінаристів, а також 289 священиків, 86 семінаристів і 205 братів-монахів і 289 черниць, що на той час становило 28 відсотків польського духовенства. «У польській колективній свідомості немає свідомості про те, що саме польське духовенство зазнало найбільших втрат серед усіх професійних груп країни під час Другої світової війни», – сказав архієпископ Ґондецький.

Концтабір Дахау було звільнено відносно пізно і, за словами в'язнів, дивом. В'язні вже були засуджені до смертної кари, а крім того в таборі лежало понад 7500 трупів. В'язні переказували один одному звістку про те, що у зв'язку з наказом Генріха Гіммлера від 14 квітня 1945 року весь табір має бути знищено, а в'язні вбиті. Священики проводили молебні – дев'ятницю за заступництвом св. Юзефа з Чудотворного Образу в Каліші, а 22 квітня дали обітницю здійснити паломництво до Каліша на знак подяки за визволення, про яке молилися. Ходили чутки, що 29 квітня увечері концтабір мав бути знищений, а в'язні зліквідовані.

А в неділю, 29 квітня, о 17:25 до табору увійшов невеликий загін 7-ї армії генерала Джорджа Паттона.

Пересторога

У 1970 році, на 25-ту річницю визволення концтабору, священики, які були в'язнями Дахау, заснували в калішській санктуарії Каплицю Подяки та Мучеництва та створили Музей та Архів, де зібрано документи та предмети з тих років. Останніх свідків уже немає в живих, але в санктуарії св. Юзефа в Каліші досі пам'ятають про їх обітницю.

«Як і кожного року, 29 квітня ми зустрічаємося в базиліці св. Йосифа, щоб згадати надзвичайне визволення священиків з концтабору Дахау за заступництвом св. Йосипа. Ми хочемо виконати їхню обітницю. Ми згадуємо священиків-мучеників і просимо святого покровителя, щоб священики були готові мужньо сповідувати свою віру, як і їхні попередники», – сказав для Католицької інформаційної агенції (KAI) єпископ калішський Дам'ян Бриль.

Цього року урочистостям передував дводенний III Конгрес 108-ми блаженних мучеників Другої світової війни, організований вперше в Калішській єпархії, після Ґданська та Фромборка – організатором є Поморська Асоціація спільної Європи з Ґданська.

Чи Конгрес 108-ми блаженних мучеників Другої світової війни – це відповідний форум для того, щоб підняти питання про вшанування пам'яті всіх поляків у музеї концтабору Дахау на меморіальній дошці польською мовою, так само, як пам'ять про мученицьку смерть представників інших народів п'ятьма мовами? Справа тягнеться роками, але, як не дивно, Міжнародний комітет Дахау не встигає цим зайнятися – хоча, мабуть, керівництво музею концтабору Дахау не було б проти такої меморіальної дошки. Справа надто серйозна, щоб її можна було звести до простого запитання: «у чому знову справа?». Чи вистачить якогось дипломатичного «удару по столу» чи потрібен інший тиск? Можливо, варто втрутитися Міжнародному комітету Освенціма, оскільки інші дії ігноруються?

Минулого року широко відомою була справа, коли дирекція музею концтабору Дахау відмовила проф. Пьотру Ґлінському у записі у книзі відгуків, який він все ж таки вписав. Польський міністр 29 квітня 2022 року написав:

«Досвід концтабору Дахау мав бути попередженням для всіх нас, що звірства, вчинені тут німцями, ніколи не повторяться. Особливо боляче сьогодні, коли в Європі знову вибухають бомби, а російський агресор вбиває беззахисних мирних жителів України».

А справа ось у чому: досвід концтабору Дахау, Аушвіц-Біркенау та інших меморіальних місць був і має бути попередженням для всіх нас. Якщо такі місця не будуть попередженням, то що буде? І з чиєї згоди?

– Барбара Сулек-Ковальська
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори