Наші західні сусіди пишаються тим, що не мають проблем з подоланням темних плям свого минулого. Це стосується не тільки періоду Третього рейху. В останні роки вони мали змогу зіткнутися з такими похмурими проблемами, як геноцид племен гереро та нама в німецькій Південно-Західній Африці (тепер Намібія) у 1904-1907 роках або навіть пасивність кайзерівського уряду щодо злочину геноциду, скоєного Туреччиною (союзником Другого рейху) проти вірменського населення під час Першої світової війни.

Але німецькі історики також досліджували та розкривали такі питання, як спроби, які вже робилися у післявоєнній Федеративній Республіці, обмежити судове переслідування військових злочинців або вільне функціонування людей, які активно діяли усі дванадцять років нацизму, в установах Західної Німеччини, включаючи Міністерство юстиції чи закордонних справ. Німецькі журналісти та історики викрили нацистське минуле провідних активістів організації «Bund der Vertriebenen» (Федерації вигнанців). Дослідження проводить комісія істориків, які аналізують минуле співробітників західнонімецької розвідки. Підписуйтесь на наш фейсбук

Німецькі політики не шкодують також запевнень у тому, що відчувають провину за злочини, вчинені німцями на території Польщі у 1939-1945 роках. Уряди Федеративної Республіки, які змінювали один одного, від кабінету канцлера Конрада Аденауера до нинішнього канцлера Олафа Шольца, дотримуються позиції, що питання надання польській стороні матеріальної компенсації юридично закрите.

Чому? Дуже просто: у серпні 1953 року комуністичний уряд Болеслава Бєрута відмовився від репарацій з Німеччини. А оскільки питання закрите юридично, то має бути закрите і у фінансовій сфері.

Для німецьких політиків і більшості громадської думки не має значення, що це рішення було продиктоване маріонетковим урядом Бєрута-Кремля, коли Польща була у зеніті залежності від радянського гегемона. Політики Федеративної Республіки, напевно, навіть не замислюються над тим, що якби не напад Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року, у Варшаві не було б маріонеткового уряду Бєрута. І їм зовсім не спадає на думку, що неможливо посилатися на декларацію маріонеткового уряду ПНР і одночасно переконувати у бажанні примирення з Польщею.

У Варшаві панує режим

Німецька сторона також стверджувала і стверджує, що уряд ПНР відмовився не лише від репарацій, а й від права на компенсацію конкретним жертвам. Це дозволяло і дозволяє Бонну, а згодом і Берліну, з пихою та байдужістю ставитися до очікувань польських громадян, які постраждали від німців. У цих зусиллях влада Федеративної Республіки використовувала цілий ряд юридичних ухилень і хитрощів.

Коли у травні 1958 р. католицький депутат Сейму ПНР Станіслав Стомма приїхав до Бонна, почув від голови канцелярії Ганса Ґльобке, що хоча західнонімецька сторона не заперечує необхідності компенсації польським жертвам, наразі це неможливо, тому що Польщею править комуністичний режим, який німецькі платежі забрав би для себе.

Не зважаючи на заяву Польської Народної Республіки у 1953 р., Федеративна Республіка Німеччина зайняла позицію, що питання компенсації може бути вирішене лише в майбутньому мирному договорі, узгодженому на мирній конференції з об’єднаною Німеччиною. Такою була позиція уряду в Бонні до кінця 1989 р. Незабаром після цього Німеччина зробила цікавий поворот у цьому питанні, про буде нижче.

Але повернімося до реалій 1960-х – квітучої Західної Німеччини (економічне диво, Wirtschatswunder ще тривало) і жахливо бідної Народної Польщі, яка повільно і власними силами відбудовувала зруйновану країну, зруйновану окупантом.

Деякий час ФРН виплачувала значні суми жертвам з багатьох європейських країн та з Ізраїлю (у 1952 році Бонн пообіцяв пожертвувати тим з євреїв, хто вижив, суму, що дорівнювала кільканадцятьом відсоткам бюджету Західної Німеччини). У той же час до поляків поставилися вкрай погано. Поляки не могли посилатися на переслідування національного характеру, оскільки нормативні акти ФРН не передбачали такого способу, хоча більшість польських жертв німецького терору переслідувалася саме з цієї причини. «Крім того, – як було написано у внутрішньому експертному висновку для влади ПНР, – щоб ще більше ускладнити полякам отримання компенсації, було введено положення про те, що виплата компенсації за кордоном залежить від наявності дипломатичних відносин з країною, громадянин якої її отримає».

100 мільйонів марок і ані пфеніґа більше

Врешті решт відносини остаточно налагодилися лише в 1972 році – Західній Німеччині знадобилося аж півтора року, щоб узгодити умови ратифікації відомої угоди від 7 грудня 1970 року, підписаної канцлером Віллі Брандтом, неоднозначні для Польщі.

Коли у вересні 1972 року міністр закордонних справ Польської Народної Республіки Стефан Ольшовський прибув до Бонна з офіційним візитом, йому було повідомлено, що в Лондонській конвенції, підписаній Західною Німеччиною, «питання репарацій і компенсацій відкладено до мирного врегулювання щодо Німеччини» і що ця проблема повинна бути вирішена шляхом переговорів з майбутнім загальнонімецьким урядом. Це те, що сказав міністр закордонних справ Західної Німеччини Вальтер Шеель, причому не забув згадати про відмову уряду Бєрута від репарацій у 1953 році.

У свою чергу, через 27 років після війни канцлер Віллі Брандт сказав польському гостю, що щодо компенсації для поляків він стикається з внутрішніми труднощами, особливо з боку «молодого покоління [німців], яке не несе відповідальності за завдану шкоду і не хоче ототожнювати себе з виною та злочинами, вчиненими деякими представниками старшого покоління.

Міністр Ольшовський зіткнувся у Бонні з цілим рядом хитромудрих виправдань, які мали відтягнути польську сторону від обговорення питання компенсації. Він почув, що «потенційні позови про відшкодування збитків польським громадянам не можуть бути реалізовані з принципових і формальних причин, оскільки термін подання відповідних заяв закінчився 31 грудня 1969 року». А раніше, нагадаємо, вони не розглядалися через відсутність дипломатичних відносин ПНР – ФРН.

Зазначили також, що ПНР ніколи не визнавала Німеччину правонаступницею Третього Рейху, тому не повинна вимагати виплат від Західної Німеччини. Ольшовський також почув, що польська сторона не повинна повертатися до питання компенсації за період окупації, оскільки Німеччина також може «подати свої претензії щодо переселення та втрати майна, що залишилося на колишніх німецьких територіях, які зараз належать Польщі», що «не буде добре для взаємних відносин».

Тому Польща мусила вдовольнитися лише 100 мільйонами західнонімецьких марок, що були виплачені як допомога польським жертвам псевдомедичних експериментів (це був 1972 рік). Західнонімецька позика на один мільярд німецьких марок на вигідних умовах (1975) також мала бути таким дружнім жестом. Додамо, що підписана у 1975 році пенсійна угода не мала стосунку до питання компенсації.

Таким чином, аж до кінця існування ПНР польські жертви німецької окупації не отримали жодної копійки понад тих 100 мільйонів марок з 1972 року.

Як Коль збрехав Бушу

Після переломних подій, у листопаді 1989 року канцлер Гельмут Коль відвідав Польщу, що згодом назвали «історичною подією». Західнонімецька сторона, користуючись складною фінансовою ситуацією (заборгованістю) Польщі, робила все, щоб питання компенсацій за Другу світову війну не було серед тем переговорів з прем’єр-міністром Тадеушем Мазовецьким. Не вдалося, тому канцлер виявив виняткову впертість у цьому питанні.

Через позицію західнонімецької сторони Польща мусила погодитись, щоб питання компенсації взагалі не фігурувало у Спільній заяві обох глав урядів. Пізніше виявилося, що єдиним польським політиком, який підняв питання компенсації від Німеччини, був маршалок Сейму проф. Міколай Козакевич. Під час свого візиту до Бонна в середині грудня 1989 року він говорив про два мільйони поляків, які висували претензії, і додав, що «гідне вирішення» цього питання є «conditio sine qua non порозуміння та майбутнього примирення». Пізніше Коль згадував, що Козаквич назвав суму в 200 мільярдів марок і що «це справило погане враження».

Протягом наступних тижнів канцлер Коль зробив те, що багато років потому оглядач німецької щоденної газети «Die Welt» назвав «шедевром німецької зовнішньої політики». Він переконав президента Джорджа Буша-старшого, що слід будь-якою ціною відмовитися від скликання мирної конференції для врегулювання питань, пов’язаних з наслідками для Німеччини Другої світової війни, всупереч офіційній юридичній позиції урядів, що змінювали один одного у Бонні протягом сорока років. Колю передусім йшлося про репарації.

Відвідуючи Буша в Кемп-Девіді наприкінці лютого 1990 року, Коль збрехав, стверджуючи, що із загальної суми понад 100 мільярдів німецьких марок, виплачених Німеччиною як компенсацію, Польща нібито отримала «величезні суми». А тим часом, ці нібито великі суми становили навіть не один відсоток. Вони навіть не перевищували одного відсотка від суми, про яку говорив Коль.

Був момент, коли Гельмут Коль навіть хотів обумовити визнання польського західного кордону підтвердженням Варшавою заяви уряду Бєрута у 1953 році.

Без відшкодування

Зрештою, йому вдалося скористатись слабкою переговорною позицією уряду Тадеуша Мазовецького (борг і нові кредитні гарантії), який визнав за необхідне задовольнитися жалюгідною сумою у 500 мільйонів марок для «жертв нацистських переслідувань». Ці виплати (як гуманітарну допомогу, а не як «компенсацію») потім виплачував Фонд «Польсько-німецьке примирення» (угода від 16 жовтня 1991 р.).

І лише після важких міжнародних переговорів за участю американського уряду та єврейських організацій наприкінці 1990-х років було досягнуто згоди, що Німеччина виплатить гуманітарну допомогу колишнім польським примусовим робітникам – жертвам рабської праці на користь Третього Рейху. Приблизно 484 тисячам громадян Польщі було виплачено коштів на суму понад 3,5 млрд злотих.

Не дожили до цього сотні тисяч, а може, й мільйони польських жертв німецької окупації. Крім того, деякі з ще живих не отримали жодної матеріальної компенсації, оскільки з різних формальних причин не відповідали вимогам, встановленим ФРН.

Це жертви не лише терористичної політики Німеччини. Вони також є жертвами безжалісного, нелюдського підходу змінюючих один одного урядів Федеративної Республіки – від Аденауера до Шольца.

На цьому тлі не дивно, що відсутність німецької чутливості до польських почуттів несправедливості викликає глибоке розчарування та непорозуміння в нашій суспільній думці. Це також дуже суперечить запевненням Німеччини про бажання примиритися і досягти згоди з Польщею, а також заявам про важливість моральних цінностей у зовнішній політиці.

– Станіслав Жерко
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Проф. доктор хаб. Станіслав Жерко – історик, співробітник Інституту західних справ у Познані та викладач Військово-морської академії у Ґдині, автор дослідження «Репарації та компенсації у відносинах між Польщею та Німеччиною (історичний нарис)», Познань, 2017.