Книга «Міттельєвропа – новий порядок у серці Європи» авторства Фрідріха Науманна щойно вийшла друком у видавництві Інституту Пілецького. Сам по собі цей факт одразу викликає питання: чому ця книга вперше видається польською мовою більш ніж через століття після її публікації мовою оригіналу? Якщо це не літературне відкриття, як, наприклад, забутий із невідомих причин твір Томаса Манна, то відповідь потрібно шукати в актуальній політиці, оскільки лише вона може додати сучасний контекст до геополітичних роздумів німецького пастора 1915 року.

Запаморочення

У 1915 році Німецьку імперію та союзну з нею Австро-Угорщину на Східному фронті вчили блискуче. Німці окупували майже всю територію колишньої Речі Посполитої, відтіснивши Росію далеко на захід. Політичний лад на європейському континенті, що виник після Віденського конгресу (1815), став надбанням історії. Перед Німеччиною та її союзниками відкрилися такі перспективи, які могли б закрутити голову багатьом.

Mitteleuropa (далі Міттельєвропа – прим. пер.) перекладається як «Центральна Європа». Тепер уся вона стала німецькою, і з цим треба було щось робити. Німецька імперія, однак, була занадто малою. Навіть з Австрійською імперією та Угорським Королівством вона занадто мала, щоб упоратися з англійською віроломством, французьким декадансом та російським варварством, тобто домінувати економічно й політично між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями. А таке домінування є умовою виживання німецької організації праці та німецького духу.

Уявлення про німецьку організованість як найціннішу в досягненнях людини на сьогодні річ походить із філософської думки Гегеля та Фіхте.

«Як не ми (німці) їх, так вони (Британська імперія, Франція та варварська Росія) нас», – переконує автор.

Звичайно, домінування над народами Центральної Європи дає Німеччині цивілізаційний шанс і надію на створення із часом єдиного європейського суспільства, що працює по-німецьки та використовує німецьку мову в якості lingua franca.

Німеччина, Німеччина понад усе

Отже, на початку книги читач дізнається про плани (навіть необхідності) якомога повнішої уніфікації Австро-Угорщини з Німеччиною. Однак у державі, керованій чоловіком Провидіння – Францем Йосипом, живуть не тільки австрійські німці. Із ними, як і з німецькими колоністами в інших європейських країнах, аж ніяк не виникатиме труднощів, вони нарешті отримають те, про що давно мріяли.

Однак в імперії Франца-Йосипа є й інші народи: угорці та різні слов’яни. У той час як угорців автор вважає мало не німцями, імовірно, у зв’язку з їх політичною роллю в монархії, до „мрійливих і недбалих” слов’ян Науманн має ставлення декларативно доброзичливе, це правда, але й вельми патерналістське водночас.

Кажучи про слов’ян, він, звичайно, не забуває про поляків. І тут маємо добру новину столітьної давності: визнання того, що тут германізація не спрацювала, про що свідчить досвід Пруссії:

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    „Так Пруссія схопила в одну руку «батіг» примусу, а в іншу – «пряник» матеріального благополуччя, вимагаючи від поляків лояльності. В економічному плані зроблено багато доброго, проте шляху до душ польського населення так і не було віднайдено. Навіть якщо вони перестали вірити у відродження польської держави на прусських землях і добре себе почувають в економічному плані, то все одно від німецькомовної більшості їх розділяє прірва того, що вони цілком інша нація.”

Trzeba użyć innych metod, ale wszystko będzie dobrze bo przecież:

„Треба використовувати інші методи, але зрештою все буде добре, адже:

„Німецькі економічні ідеї повинні в майбутньому щоразу повніше визначати характер цього регіону. Буде створена єдина економічна нація, яка перетинає всі державні кордони. Уже зараз австрійці та угорці поділяють наш спосіб життя, тому що всі вони, зокрема й ті, які говорять іншими мовами, мають у своїх жилах нашу кров. Чехи, поляки та угорці, хоча й часто можуть бути налаштовані антинімецько, а також живитися ворожими до нас емоціями та забобонами в позаекономічній сфері, не могли встояти перед магнетизмом нашого методу роботи.”

І якби вони все ж чинили опір, то німці були б здатні виправити б це у своїх інтересах:

„Не можна розглядати Міттельєвропу як казарму або монастир, як народні збори або фабрику, поміщицький маєток або передмістя, банк або майстерню, але всі якості – дисципліна й самостійність, покарання й нагорода – повинні мати у ній своє місце. Це той аспект, який ми маємо продумати, тому що такий порядок не виникне сам по собі. Ми повинні вдосконалювати природу народів за допомогою упорядкованого розуму.”

Упорядковані, у свою чергу, пробачать це впорядкування розумом, тому що:

„Жоден патріотично налаштований угорець або чех не буде злий на нас, німецьких патріотів, за те, що ми співаємо, мріємо, розмірковуємо й діємо, чуючи у своїм серці: «Німеччина, Німеччина понад усе».”

Тут потрібно додати, що автор розуміє, що патріотично налаштовані угорці й чехи на той момент чули у своїх серцях щось інше.

„Під час війни ми всі ставимо перед собою питання, чому німці, зокрема німці з Рейху, є настільки нелюбими в навколишньому світі. У багатьох добросовісних членів нашої нації ця антипатія викликає жах і змушує їх ламати голову над тим, що ж ми теж такого повинні зробити, щоб повернути до нас прихильність. ( ... ) Їм абсолютно не спадає на думку, що нас не люблять через те, що ми відкрили систему роботи, якої ні нині, ні ще впродовж довгого часу не зможе наслідувати жоден європейський народ.”

Буття кращим, особливо найкращим, дорого коштує, про що знає кожен, зокрема й колишній пастор.

Центр управління світом

Спочатку ми читаємо про майбутню інтеграцію двох імперій, які переможуть у Великій війні ще впродовж часу написання книги, хоча Австро-Угорщина є молодшим партнером, не таким інтегрованим і національно однорідним, якою є Німецька імперія.

Утім апетит зростає під час споживання їжі. По мірі читання Міттельєвропа розширюється. Польща, можливо, у результаті поразки Росії відновить державність, але те, що захопила Пруссія під час поділів, залишатиметься німецьким, а якесь Польське королівство в майбутньому стане в нагоді для відділення Центральної Європи від Росії, така собі буферна держава під цивілізаційним впливом Німеччини й під її контролем.

У той час як віроломство англійців і занепадництво французів як загроза історичній ролі Німеччини є річчю, яка є зрозумілою сама по собі та такою, що не вимагає заглиблення в тему, росіяни вже змушують автора задуматися:

„При своїй неотесаній природі росіяни володіють певною незаперечною привабливістю, яку вони випромінюють на напівцивілізовані народи. На цю важку для нашого розуміння силу притягання російської стихії ми натикаємося вздовж усього нашого східного кордону, у всіх народів від Фінляндії до Балкан, які демонструють норов або перебувають у стані розгубленості. Проте повний природної життєвої сили росіянин не є добрішим, ніж часом занадто раціональний, скрупульозний німець.”

Що стосується жителів Балкан, то хтозна: може, і так, проте «випромінювання привабливості Росії» на поляків і фінів було в історії, м’яко кажучи, дуже помірним.

Із плином оповідання Міттельєвропа перестає бути суто Центральною Європою в її географічних кордонах. Науманн згадує щось про Бельгію, Нідерланди, Північну Італію та навіть Туреччину, але це, безумовно, справа віддаленого майбутнього. Ще більш віддалене майбутнє принесе необхідність управління єдиним світом, так званими Сполученими Штатами Землі.

Варто визнати, що Фрідріх Науманн після цього швидко повертається до європейських планів, реально знижуючи амбіції.

Терміново шукаємо центральноєвропейця Книга «Mitteleuropa» Фрідріха Наумана є доволі невтішним для поляка читанням. Книга, хоча й не перебувала довго в обігу польськомовної літератури, проте в багатьох роботах і статтях вона згадувалася сучасниками та знавцями німецької зовнішньої політики як збірка ідей сучасного німецького імперіалізму. Нарешті вона доступна також польською, але досі не з’явилася відповідь на питання, чому хтось повинен керувати Європою та чому це має бути саме Німеччина. Можливо, тому, що очевидності не пояснюються, вони розуміються самі собою. І порозуміння між автором та читачами мало бути досить великим, оскільки за короткий проміжок часу було продано понад сто тисяч примірників книги.

Стиль піднесеного пастора, сп’янілого від власного красномовства й ерудиції, володіє якимось збоченим блиском літературного модернізму, і хоча Науманн схиляється до того, аби вбирати в наукові шати свої судження, вони залишаються мутними й розпливчастими. Він застосовує невизначені поняття й іноді заперечує самого себе. Тези та наміри, однак, є досить чіткими, проте кожен, хто очікував точного та стислого викладу, швидше за все, залишився дещо розчарованим.

Однак перш ніж нас почне обурювати імперіалізм Наумана, треба зрозуміти, що в Німеччині імператора Вільгельма він був голубом серед яструбів. Тому в націоналістичних колах його критикували за те, що він робив ставку на вплив і контроль, а не на брутальне переміщення населення. Пізніше, у Третьому Рейху, у так званому Генеральному Східному плані виселення десятків мільйонів людей із німецького життєвого простору, тобто всього, що на схід від Німеччини до Уралу, виселення повинно було поєднуватися з винищенням.

До такого підсумку автор приходить під кінець книжки:

„Дозвольте мені перевести існуючі теоретичні висновки в пластичну площину. Я уявляю собі сцену, яка відбудеться через років десять, а то й більше. Я поїхав до Праги, для того, щоб відвідати там голову центральноєвропейської економічної комісії. Під час зустрічі запитав господаря: «Як складаються стосунки з чехами та іншими ненімецькими жителями Міттельєвропи?». «Ох, – відповідає він, – початок був нелегким, тому що в нашому офісі ми всі говорили німецькою мовою, але врешті-решт для чеських фермерів і підприємців контакти з нами виявилися занадто важливими». Я можу вплітати чеське слово тут і там. Іноді це дуже допомагає людям краще зрозуміти німецьку мову. ( ... ) великою економічною сферою можна керувати лише за умови, що зберігається певна ступінь людяності.”

І як же тут нам може не подобатися людяний Фрідріх Науман? Перед ним і перед такими ж людьми, як він, дух історії ставить необхідні та архіскладні завдання, які автором у різних місцях тексту називає викликом, подорожжю, ба навіть пригодою.

„Я не хотів би працювати над будь-якою іншою людською роботою, крім тієї, яка передбачає виконання найбільш грандіозних завдань. У нас є багате коріння, ми володіємо численними чеснотами, ми також можемо послідовно виконувати різне завдання, але тільки зараз перед нами постала справжня задача. Навколо Німеччини повинна кристалізуватися культура Міттельєвропи, дозріти такий людський тип, що заповнює серце континенту між французами, італійцями, турками, росіянами, скандинавами та англійцями. Ми шукаємо саме такого центральноєвропейця!”

Ясно одне: Німеччина, як центральна частина будь-якої імперії, через економічний, політичний і культурний вплив повинна контролювати свою периферію, тобто Міттельєвропу. Це поняття увійшло в обіг вже під час Весни народів (1848-1849), і завдання істориків і політологів повинно полягати в тому, щоб з’ясувати, чи та якою мірою ця ідея присутня в сучасному німецькому політичному мисленні. І кожен публіцист, який займається польсько-німецькими відносинами, повинен вважати книгу Наумана обов’язковою до прочитання.

Може, історія та політологічна література, також публіцистика пояснюють нам те, що ми повинні й хочемо знати. „Спостерігаючи за посиленням турботи німецьких політиків про «верховенство закону» в різних країнах Центральної Європи, експансією німецького «економічного типу» в рамках Європейського Союзу й активністю в культурній сфері в нашому регіоні Європи фондів, афілійованих з найбільшими німецькими політичними партіями, ми можемо говорити про Міттельєвропу в версії 2.0”, – написав професор Гжегож Кухарчик наприкінці свого вступу до книги.

– Кшиштоф Зволіньський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

  – Переклад Оксани Усатенко