У 1572 році помер король Зигмунт Август, і Польща опинилася перед абсолютно новою політичною ситуацією – першими вільними виборами. Королів обирали і раніше, власне кажучи, затверджували осіб з однієї династії, а разом із Зигмунтом Августом настав кінець династії Ягеллонів. У зв’язку з цією ситуацією кальвіністська шляхта занепокоїлась про майбутнє. Наступний король міг прийти з країни, де лютувала інквізиція, горіли багаття і на порядку денному були релігійні війни.

Іновірці, тобто кальвіністи, меншою мірою лютерани та православні, дійшли згоди і змусили прийняти на першому конвокаційному сеймі акт Варшавської конфедерації 28 січня 1573 року. Серед активістів за рівноправність віросповідань не згадали братів поляків (аріан) і братів чехів (гуситів). Вони були єретиками – як називали некатолицькі конфесії в католицькій країні – навіть серед єретиків; брати поляки, наприклад, не визнавали Святої Трійці. Відмежування від радикалів можна було вважати успіхом. Із понад ста печаток, прочитаних під актом Варшавської конфедерації, майже половину поставили католицькі посланники.

У Варшавській конфедерації говориться не тільки про мир і релігійну толерантність, але її дух і літера стосуються здебільшого цих питань, і недаремно її запам’ятали як перший в Європі акт про гармонійне співіснування різних релігій. У ній, зокрема, можна прочитати:

«А оскільки в нашій Речі Посполитій є чимала різноманітність з боку віри християнської, запобігаючи тому, щоб з цієї причини між людьми не почалися якісь шкідливі заворушення, які ми ясно бачимо в інших королівствах, спільно обіцяємо одне одному за нас і за наших нащадків на віки вічні під обов’язком присяги, вірою, честю і сумлінням нашим, щоб ми, різні вірою, мир між собою зберігали, а через різну віру і відмінності в церквах кров не проливали, ані не карали позбавленням власності, пошани, ув'язненням і викликом та жодною зверхністю, та жодній владі у такому прогресі жодним чином не допомагали».

Згадані у тексті шкідливі заворушення в інших королівствах почалися невдовзі після того, як Мартін Лютер прибив свої 95 тез до дверей замкової церкви у Віттенберзі 31 жовтня 1517 року. А Польща мала інший досвід і традиції, ніж країни Заходу.

Після приєднання Червоної Русі Казимиром Великим підданими польського короля стали також православні, а в 1525 році Зигмунт Август дозволив прийняти лютеранство своєму васалу, герцогу Пруссії Альбрехту Гогенцоллерну. У Польщі проживали у великій кількості і мали свої права євреї (правильніше було б написати юдеї, бо мова йде не про націю, а про релігію) і у меншій кількості мусульмани. У зв’язку з цим польська шляхта вже була звиклою до релігійної та культурної різноманітності, коли була прийнята Варшавська конфедерація. Тому не дивують численні підписи католиків під актом, що було б немислиме – як і сам акт – у Німеччині, Нідерландах, Франції та Англії чи Росії.

У XVI i XVII століттях Європа була поглинута релігійними або лише частково релігійно вмотивованими війнами, розвинулася єпископська інквізиція та керована з Риму священна інквізиція, і, всупереч поширеній думці, саме новий час, а не середньовіччя принесло велику хвилю судів про чаклунство.

Інквізиційні суди над іновірцями в Польщі почалися і закінчилися в пізньому середньовіччі, що не означає, що їх не було, але їхні масштаби неможливо зрівняти з іспанським полюванням на маранів чи англійськими переслідуваннями католиків за Єлизавети І, а воєн з релігійних причин у нас не було взагалі.

З іншого боку, спалення відьом опосередковано й маргінально асоціюється з релігійною толерантністю чи нетерпимістю, але всі засуджені в кожній країні «добровільно» (під тортурами) зізнавалися у контактах з дияволом, тобто в очевидному відреченні від Бога, що було набагато гірше за єресь, тому Варшавська конфедерація не говорить нічого про суди над відьмами. Із вбивствами відьом у Польщі покінчили за часів Станіслава Августа, а в Іспанії, наприклад, у двадцятих роках дев’ятнадцятого століття.

Цивілізаційна відсталість і недорозвиненість міст у Речі Посполитій стали причиною не лише малої кількості судових процесів про чаклунство – у Польщі навіть пристойну камеру тортур, таку, як у Нюрнберзі, годі було знайти. Суди під час виїзних засідань у невеликих містечках і селах змушені були обмежитися розтягуванням суглобів мотузками та утопленням у річці. Понад п'ять сотень жертв за всю історію Польщі не зрівняються не лише з Іспанією, а й навіть з Німеччиною.

Єресі в Європі переслідувалися церковними судами за допомогою світської руки – та це теорія, бо рука насправді була головою. Саме католицькі правителі за допомогою апарату своїх держав переслідували протестантів, а протестантські правителі – католиків. Релігійні мотиви збігалися з політичними.

Варшавська конфедерація співпала у часі з Варфоломіївською ніччю в Парижі. Королева-вдова Катерина Медічі вирішила покласти край довгій нищівній війні між католиками та протестантами через шлюб принцеси з правлячого дому Валуа та протестантського правителя Наварри Генріха де Бурбона. Гугеноти (кальвіністи), які прибули на весілля в Париж, були підступно вбиті в кількості близько п'яти тисяч осіб у ніч з 23 на 24 серпня 1572 року. Катерина була однією з натхненниць різанини, Генріх де Бурбон вижив і очолив повстання проти правлячого дому.

Громадянська війна у Франції завершилася в 1598 році Нантським едиктом, згідно з яким гугенотам було надано понад сто фортець для захисту їхніх свобод і життя. У наступному столітті міністр Людовика XIII, кардинал де Рішельє, забирав їх одну за одною, причому остання, Ла-Рошель, захищалася протягом чотирнадцяти місяців. Гугеноти емігрували, але не всі, що призвело до процедури «драгонад» за правління наступного короля, Людовіка XIV. Драгонади – це примусове розквартирування армії в домах іновірців, де солдатське свавілля не лише толерувалося, а й заохочувалося. Вбивства, зґвалтування та спустошення сприяли бажаному наверненню підданих до католицизму.

Першим виборним королем у Польщі був Анрі де Валуа, який після кількох місяців правління залишив трон, дізнавшись про смерть свого брата та про те, що на нього чекає престол Франції. Шляхта в Польщі знала про Варфоломіївську ніч, тож не дивно, що Анрі, перш ніж стати Генріхом Валезієм (польська версія імені Анрі Валуа, - прим. перекл.), був змушений під натиском польських посланців присягнути на Варшавській конфедерації. «Якщо не присягнеш, не будеш правити», – сказав йому нібито один із польських шляхтичів у Парижі. Генріх Валезій не поновив свою присягу під час своєї коронації на Вавелі, але він присягнув на інших законах, що обмежують його владу, відомих як Генриківські артикули. На Варшавській конфедерації, серед інших зобов’язань, присягали всі наступні польські королі.

Королю із заходу Європи важко було скласти присягу про релігійну толерантність. У часи посилення ролі держави, тобто престолу, і відсутності почуття нації в сьогоднішньому розумінні саме релігійна конфесія – однакова для всіх – була найсильнішим фактором, що об’єднував підданих.

У багатонаціональній і багаторелігійній Польщі все було навпаки – саме толерантність об’єднала шляхту проти короля. За часів Варшавської конфедерації розпочалося формування республіканського устрою з виборним королем – чимось на зразок сьогоднішнього президента, і релігійні чвари діяли би проти політичної єдності шляхти.

Подібний устрій до того, який панував у шляхетській Речі Посполитій – з правителем (Staathouder), що підпорядковується парламенту, виник в Нідерландах, але там боротьба послідовників різних гілок християнства мала велике значення у визначенні принципів цього устрою.

Через династичні шлюби Нідерланди потрапили під владу іспанських Габсбургів, зберігаючи автономію. У 1566 році кальвіністська Північ повстала проти іспанського панування. Протестанти збунтувались проти правлячих католиків, а до повстання приєдналися південні провінції, які були переважно католицькими.

Ситуація загострювалася бійнями, влаштованими на півночі іспанським експедиційним корпусом. Північні провінції скинули Філіпа II з престолу та проголосили себе Республікою Об’єднаних Провінцій із функцією статгаудера, успадкованою від Оранської династії. Південь примирився з іспанським двором.

Причини війни в Нідерландах також були чисто і класично політичними, іспанці були тут чужинцями з усіма можливими наслідками, а Нідерланди були багаті, тут було що привласнювати. Однак релігійні розбіжності двох головних ворогуючих сторін підливали масла у вогонь і спонукали до наполегливості та хоробрості. Бунтівна Північ – це сьогоднішня Голландія, а Південь – сучасна Бельгія.

До згаданої раніше приморської фортеці Ла-Рошель на допомогу гугенотам вислала кораблі Єлизавета I, королева Англії. Вона була главою відокремленої від Риму англіканської церкви і допомагала всім протестантам на континенті. У своїй країні вона підтримувала атмосферу загрози з боку католицьких змов, які спричинять вторгнення «папістів» на Острови, і коли на Англію таки справді рушила іспанська Непереможна Армада, це мало характер пророцтва, яке само сповнилося. Після відбиття іспанських кораблів реальна загроза минула, але це не означало, що католиків на Британських островах перестали штрафувати, ув'язнювати та обезголовлювати.

Церква в Англії відмовилася коритися папі, бо Генріх VIII змінив кількох дружин в очікуванні спадкоємця чоловічої статі, а Рим не визнавав розлучення. За Генріха VIII англійська церква відокремилася адміністративно, доктринальні розбіжності з’явилися пізніше. За його наступника Едуарда VI почалися гоніння на ієрархію та вірних. Вони стосувалися еліти, а країна залишалася католицькою, що у королеви Марії, наступниці Едуарда, породжувало надію на рекатолицізацію країни. Про її методи свідчить прізвисько «Кривава Мері», яке дали королеві її сучасники.

Після шестирічного правління королеви Марії до влади прийшла її зведена сестра, Єлизавета I. Вона правила сорок років і була послідовною у винищуванні католицизму. Відвідування недільної меси в англіканських церквах стало обов'язковим. Спочатку католицькі богослужіння було дозволено проводити в приватних будинках, пізніше і вони переслідувалися. Перемозі англіканства над католицизмом сприяла армія донощиків, а кількість жертв оцінюють у десятки тисяч.

Вільям Шекспір був католиком, точніше крипто-католиком, і коли він писав у «Гамлеті», що «Данія – це в'язниця», він мав на увазі зовсім іншу країну. Задушлива атмосфера оточення Гамлета була повсякденним життям автора. Прагнення до свободи вічної релігії в Англії сучасні дослідники знаходять і в інших п’єсах Шекспіра. Вони вказують на лише злегка замасковані фрагменти куплетів традиційних, особливо жалобних пісень і католицьких псалмів. Підписуйтесь на наш фейсбук Шекспір був обережний у своїй творчості. Йому вдалося придбати приватний будинок у Лондоні з багатьма таємними ходами та схованками, де переховувалися католицькі священики. Він доживав свої дні спокійно, чому посприяли, мабуть, зв'язки у вищих колах і просте везіння. Інші письменники, наприклад, польські – Ян Кохановський і Миколай Рей, не мусили нічого приховувати.

Кохановський, католик, часто бував при дворах протестантських магнатів, іноді посідаючи різні посади, що не підривало його позиції при дворі католицького короля. Менш активний у політичному житті відкритий протестант Рей був послом до сейму та судовим захисником, а католицькі вельможі приймали його у себе. В Англії за Єлизавети I такі речі годі було уявити.

У Великій Британії багато настроїв, не кажучи вже про інститути, зберігаються на диво довго. Британський екс-прем'єр-міністр Тоні Блер оголосив, що перейшов у католицизм, але це сталося лише після того, як він пішов з посади. Якби він зробив це раніше (а те, що він мав такі схильності, було секретом Полішинеля), Британія, напевно, пішла б під воду. А якщо серйозно, то виникла б конституційна криза, бо у Великій Британії саме король, а на практиці прем’єр-міністр призначає єпископів. Нація не стерпіла б, якби це робив католик, та все буде зовсім інакше, коли це робитиме індуїст.

«Папісти» повернулися до британського парламенту в 1829 році, а в 1850 року було дозволено відновлення ієрархії католицької церкви. З часів Єлизавети I англійський католицизм зник із суспільного життя, ставши приватною релігією майже на три століття.

Протестантські англійські колонії в Північній Америці перейняли від метрополії переконання в тому, що католик – це потенційний зрадник, і Сполучені Штати, які утворилися з цих колоній, ще довго позбувалися цього страху. Коли у шістдесятих роках ХХ століття президентом там вперше став католик, це було загально сприйнято як епохальний прорив.

Польських відьом спалювали на підставі німецьких кодексів. На щастя, ми не імпортували релігійні війни Священної Римської Імперії Німецького Народу, які ще до Тридцятилітньої війни призвели до понад ста тисяч жертв.

Лютеранство швидко поширилося в Німеччині і, крім Селянської війни, придушеної феодалами обох конфесій, стало ідеологічним паливом для Шмалькальденської війни. Війна спалахнула, коли частина лютеранських герцогів та міст відмовила імператору у поверненні секуляризованого церковного майна.

Католицькими під булавою католицького імператора залишалися лише австрійські країни та Баварія, тож війна була неминуча. Імператор Карл V не відвоював того, що хотів, і змушений був погодитися на Аугсбурзький мир 1555 року. Прийнятий там принцип «cuius regio, eius religio» (чия земля, того й релігія) діяв у Рейху століттями. Кожен, хто сповідував іншу релігію, ніж правитель, мав два роки, щоб продати свою власність і переїхати до іншого суверена. Найвідомішим переселенцем був Фрідріх Шиллер, але значно пізніше, в епоху Просвітництва.

Варшавська конфедерація не мала виконавчих положень, і з її загального змісту ті, хто заперечує польську толерантність, можуть зробити висновок, що там було відображено принцип «чия земля, того й релігія». Так, пани мали можливість судити селян за своїми принципами. Не було заохочення до навернення. Не кажучи вже про навернення вільних громадян, тобто шляхти.

Спалень на вогнищі у Польщі було небагато, а обезголовлень чи четвертування з релігійних мотивів не було взагалі. Хоча періоди безкоролів'я у XVI столітті принесли заворушення проти протестантів, за напад на кірху у Кракові було винесено та виконано п’ять смертних вироків. За Владислава IV було знесено протестантську кірху у Вільнюсі, але з ініціативи сейму, а не короля. Владислав IV ініціював colloqium charitativum (братню розмову) у Торуні з метою примирення віруючих різних конфесій у Речі Посполитій.

Берестейська унія 1596 року, тобто підпорядкування православної церкви на Русі Риму зі збереженням власного обряду, була добровільною серед частини православної ієрархії. З роками противники унії дедалі більше звертали свої погляди на Москву. А ті, хто прийняв, а потім вийшов з неї, не зазнали жодних наслідків, навіть майнових. Однак в основі панівної в Росії думки про нетолерантну Польщу, вміло використаної і поширеної на Заході Катериною II, лежить саме Брестська унія.

Імідж Польщі в Європі найбільше зіпсував торунський бунт 1724 року. У переважно протестантському місті спалахнули конфлікти між студентами єзуїтської колегії та лютеранською молоддю. Після однієї з найбільших бійок міська влада заарештувала одного католика-єзуїта, за що єзуїтські студенти взяли в заручники одного протестанта. Лютеранський натовп увірвався в колегію і, незважаючи на звільнення заручника (ходили чутки, що був ще один), розгромив усе всередині, включаючи вівтар у каплиці. Ікона Божої Матері також, мовляв, згоріла.

Було винесено одинадцять смертних вироків, з яких вісім виконано. Обурення висловили Данія, Швеція, Голландія, Пруссія, Англія та Росія (у більшості країн, де нетерпимість була об’єднувальним чинником системи, а російський цар Петро І зволив відступників від православ’я вбивати особисто). Пруссія та Англія розглядали питання про відправку інтервенційних військ, а британський посланник висловив Августу II офіційний протест. Розголос торунського заворушення пізніше використав рейхсканцлер Отто фон Бісмарк для виправдання культуркампфу.

У вісімнадцятому столітті в Європі всі іновірці були вже пацифіковані і на своїх місцях, тож нікого не потрібно було карати смертю, а тут Август II, свіжий католик, не скористався правом помилування, бажаючи догодити шляхті...

А що стосується менталітету шляхти, з якою загравав Август ІІ, то варто звернути увагу на популярну «біблію сарматизму», тобто твори Генрика Сенкевича. У «Вогнем і мечем» пан Онуфрій Заглоба про протестанта, белзького старосту Анджея Фірлея висловив думку, що той «живе в непристойній облуді, огидній небесам», тому Божий гнів блискавично вразив війська, якими він командував. І коли Фірлей похвалив небезпечну ініціативу своїх друзів прорватись через козацьке військо під Збаражем із посланням до короля, пан Заглоба сказав, коли його вже не чули Фірлей і князь Вишневецький: «А чому він сам не вийде? Він має шість пальців на ногах, як кальвініст, тому йому легше ходити».

Нещодавно ми отримали думку з авторитетних кіл Євросоюзу, що «Польщею правлять фанатичні католики». Сенкевича перекладали багатьма мовами, але щоб він потрапив на столи євродепутатів як нон-фікшн?

Незважаючи на нашарування історично несприятливих обставин, до яких також належить відсутність хорошої пропаганди, акт Варшавської конфедерації було внесено до списку ЮНЕСКО «Пам'ять світу» у 2003 році.

– Кшиштоф Зволіньскі
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори