19 квітня минає 35 років з дня смерті Йонаша Кофти.

Така смерть! Легенда говорить так: помер 4 лютого 1988 року в клубі «СПАТіФ» на очах у багатьох друзів. Раніше казали – у присутності зібраних. Це не зовсім так.

Хоча не всі вони були під дією загальнодоступних одурманюючих речовин, у той фатальний день нікому з присутніх не спало на думку, що це не витівка. А журналіст, який домовився про інтерв’ю, просто втік.

Але чи можна було врятувати Йонаша Кофту? Коли його госпіталізували в реанімацію, лікарі деякий час відповідали рідним ухильно. Шансів у нього справді не було.

Підписуйтесь на наш фейсбук Насправді він цю смерть трохи провокував, приборкував, запрошував.

Давно і (не)правда

Про цю подію знають багато людей, навіть ті, хто не вникав у творчість Йонаша Кофти. Я теж чула цю історію, яка, хоч і з ноткою конфабуляції, насправді сталася. Сенсація мене цікавила менше, а найбільше особистість персонажа. Наші шляхи ніколи не перетиналися в реальному житті. Незважаючи на це, було багато контактів – у вигляді місць і знайомств, що дозволяє мені уявити Йонаша (Януша) Кофту і згадати його в 35-ту річницю цієї абсурдної і жахливої смерті.

У певному сенсі він ідеально відповідав епосі, в якій жив. Як жменька таких же «кольорових метеликів» (не люблю цей термін, але він теж типовий), він був протилежністю того, чим ПНР годував (годували) громадян.

Як не дивно, саме ці підлі та сірі реалії підживлювали культуру. Особливо жанри на стику життя та мистецтва: плакат, кабаре, кіно, музика...

Тоді ще була така професія: поет-пісняр. У цьому Йонаш Кофта був майстром. Так він оцінив цю роботу: «Поезія – не професія. Це просто, як і вища математика, один із способів сприйняття світу. Професія – це писання текстів пісень. Залежно від таланту, це може бути пластмасова галантерея або художня майстерність. Пісня типу „Б” важлива, і я не не вимагаю від неї, щоби приносила чудові відчуття. Я тільки вимагаю, щоб скельця „jablonex” не продавали мені як діаманти, щоб вона не хотіла бути чимось більшим, ніж гарною піснею».

У його випадку ліричний твір типу «Б», «на благо публіки», переплітається з елітною категорією – тобто чудовою грою слів, метафори та контекстів. Звичайно, він не функціонував у порожнечі. У нього були чудові попередники і досить велика, гідна конкуренція.

Повоєнні печворки

Він не був «простим» із самого початку. Дата і місце народження Януша (згодом Йонаша) Кофти не обіцяли мирного існування: єврейсько (батько)-українсько-німецьке (мати) походження, осінь 1942 р., містечко Мізоч на Волині, за півроку до початку нападів військ УПА на місцеве польське населення.

Похмурий історичний фон вплинув на долю родини Кафталі, відомої як Кофта. Кінець кінцем, виселення з Волині, потім переїзд на т.зв. «повернені території» (Вроцлав) і постійна зміна адрес. Обидва сини Кофтів (старший Януш, молодший Мірек) постійно міняли школи за маршрутом, визначеним місцями праці їхніх батьків.

Сім’я розпалася. Януш залишився з батьком, співзасновником Польської радіостанції в Лодзі та Катовіце; мати переїхала до Познані з молодшим сином Мирославом. Батько зв’язався з іншою жінкою, її син став зведеним братом Йонаша. А батько, цілий час зайнятий, не мав часу на первістка. Потім ще один поворот на 180 градусів – Януш повернувся під крило матері, яка робила наукову (і партійну) кар’єру в Познанському університеті.

Сьогодні про таке кажуть: печворкова сім’я. Розлучення або життя без шлюбу – не рідкість. Однак тоді, у повоєнні роки, емоційні проблеми поєднувалися з політичним вибором. У батьків Кофти була ідейна єдність: ліва, ліва!

На той час їх життя вкладалося добре у професії, житлі та матеріально. Але... у кого не було зіпсоване дитинство, той не знає, що це робить з людиною. Хто не шукав уваги та ласки від свого батька/матері, ніколи не зрозуміє, чому людина з таким досвідом буде жадати визнання, прийняття, прихильності у дорослому житті. Обдарованим дітям гірше. Чутливість зовсім не допомагає знайти себе і свій шлях. Розум, креативність, працьовитість зелене світло успіху дають на деякий час.

У Йонаша саме так і було. Був помітним учнем у «пластику» – Познанському ліцеї красних мистецтв. Він по-різному привертав до себе увагу, не тільки своїми талантами. Він любив одяг і вмів його носити. Його волосся не знало гребінця, а це ще не був час хіпі.

Завжди розпатланого, його любили дівчата, але довго одна, єдина розпалювала його почуття. Уже в старших класах він вживав алкоголь, що було й є поширеним серед митців, але не обов’язково серед старшої молоді. Як не дивно, мати спокійно ставилася до цієї схильності сина, до якої й сама доклала руку – наливками власного виробництва.

А він хотів бути дорослим і самостійним щодо свого життя.

Познань стала йому замала. Перед самим випуском він (і його брат) дізналися про своє єврейське коріння, про частину сім’ї, якій не вдалося пережити Голокост. Януш почав почуватися Йоною. Однак ім’я, яке в дитинстві було для нього чимось на зразок псевдоніма, зливається з ним лише в 1968 році, за відомих обставин того березня.

Навчання пішло до лісу

Він склав його, той дурний іспит на атестат зрілості, в травні 1961 року. Цікавий факт: своє перше посвідчення особи він отримав лише у 28 років. Як йому вдавалося бути, жити, заробляти? Диво! І це в Польській Народній Республіці!

Після закінчення школи хотів поїхати до столиці вчитися на архітектора, але не потрапив через брак місць. Починає навчатися на будівельному факультеті Варшавського політехнічного університету, яке покинув після кількох місяців систематичних пропусків занять.

У столиці у Януша був батько. І що з того? Кофта-старший і його друга дружина не горіли бажанням жити під одним дахом з хлопчиком, м’яко кажучи, зухвалої вдачі. Вирішили, що такий типаж ідеально підійде для Академії мистецтв, тим більше, що хлопець мав мануальні та творчі здібності.

У ПНР Академія образотворчих мистецтв у Варшаві була притулком для кількох груп, які не обов’язково перетиналися. Були діти видатних людей і діти митців, які ще не знали, що будуть робити в житті, але не хотіли працювати на повну ставку. Крім того, для дорослих хлопців Академія мистецтв була способом ухилення від військової служби. Тут вчилися також «підготовлені» місцевими викладачами (гарантія вступу), талановиті й приречені на успіх, ті, хто склав іспит і набрав відповідний бал.

Навіть не мушу тут згадувати, що Кофту притягала богема. Як багато тогочасних неваршав’ян, він оселився в гуртожитку «Дзєканка», де розміщували майбутніх художників з усієї Польщі. Йому було краще, ніж у більшості: його матеріально підтримував тато, який також забезпечував сина у разі різних його вибриків. А траплялося їх багато.

З перших років Йонаш потоваришував з Адамом Кречмаром, молодшим за нього на два роки, сином акторського подружжя. Завдяки цій дружбі почалася пригода Кофти з кабаре.

Спочатку з кабаре «Hybrydy». Це легендарне місце на вулиці Мокотовській, яке не існує вже з 1969 року, приваблювало тих, хто не поспішав зранку на роботу, але мав творчі амбіції – от тільки тут не те місце, щоб смакувати кліматом чи історією цього горнила креативу.

У всякому разі, не єдине у столиці. Були й «Дзєканка», «Клуб Медика», «Стодола»... І ті більш «дорослі» клуби у творчих об’єднаннях (тоді дуже активних) плюс кнайпи в готелях для заможніших, але в межах творчих заробітків. Там життя починалося після 21 і тривало, скільки могло. Все залежало від стану кишені та здоров’я. У Йонаша це все ще було.

Три приятеля з кабаре

«Hybrydy» стали його дебютом, доходом, домом. Потім було кабаре «Pod Egidą» та багато інших сцен, включно з тою, що має найбільшу аудиторію – Третьою програмою Польського радіо.

На початку, окрім Адама Кречмара, Кофту підтримував Стефан Фрідманн, актор (тоді) відомий як Ґєнек Матисяк (той із радіосаги «Matysiakowie»). Троє друзів, що були на одній хвилі, були абсолютно відірвані від реальності. Вони вели екстравагантний спосіб життя, що вимагав часу та енергії.

Йонаш протримався в Академії образотворчого мистецтва до третього курсу на факультеті живопису та графіки. Мабуть, вилитів через нездані військові навчання («Виключений зі списку студентів рішенням від 18 лютого 1967 р.»). Але насправді через вірус, який він спіймав у кабаре «Hybrydy». Це вірус естради. Почали подобатися світло рампи та погляди, спрямовані на нього. Більше того, він пристрастився до оплесків як до рюмки. Без того і того вже не міг існувати. І без жінок, які йшли за ним, наче в туман, вдивляючись у його волошкові очі.

Не лише дамам, а й представникам сильної статі подобався стиль життя богеми часів ПНР.

Для Йонаша та його приятелів час праці і сну не існував. Гроші теж не мали значення – багато чого можна було залагодити обличчям (чимось відомим), чарівністю, винахідливістю і так званою «уланською фантазією». Чи варто дивуватися, що цим молодим (ще) людям, на голову вищим від інших смертних, тверезість не була до вподоби?

Прощання

Я кілька разів слухала цей концерт, він є на YouTube. 1977, гала-концерт 15-го фестивалю польської пісні в Ополі.„Nastroje, nas troje”.

Їх троє: Аґнєшка Осєцка, Войцєх Млинарський і Йонаш Кофта. Найкращі у співаному слові. Вони трохи суперничали між собою, але один про одного не говорили погано.

«Шоу з потрійним дном», як було в анонсі. На сцені, за спільним, розкішно накритим столом (звісно, під час концерту споживання зникає, такої декорації ще ніхто не бачив!) – автори, виконавці, музиканти та композитори. Чудова імпровізація. І кожен із «їх трьох» розповідає про себе, про свій сценічний/мистецький шлях. Цей концерт визнано найкращим серед усіх на фестивалях в Ополе.

Автором ідеї був Маріуш Вальтер, тодішній керівник телестудії «Studio 2». Проте не обійшлося й без Йонаша Кофти, який одразу захопився такою відмінною від звичної фестивальної коректності концепцією. Саме він умовив виступити разом тих інших двох авторів, які й досі вважаються неперевершеними.

На сцену вийли лише зірки. І троє авторів – водночас ведучі, оповідачі, актори, герої вечора. Це було сценічне крещендо Кофти. І таким я хочу його запам’ятати.

– Моніка Малковська
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори