ТИЖНЕВИК TVP: Чи можна сказати, що кінець імперії Римлян настав тоді, коли вони почали носити штани?

ГАРРЕТТ РАЯН: І це дуже цікаво, адже фактично прийняття атрибутів варварів означало кінець Риму. Про штани як про символ: протягом тисячі років існування Риму жоден поважаючий себе громадянин їх не носив. Це був одяг варварів, або тих з Півночі, або персів, парфанів і народів, які пересувалися на конях. Штани набагато зручніші при їзді верхи, ніж шати, і набагато практичніші на холодній півночі Європи. Але легіонери, які стояли на лімесі (лат. мовою кордон імперії – прим. ред.) переконалися в тому, що одяг варварів кращий, ніж туніка чи тога. Пізніше зрештою самі воїни походили з варварських народів, тому вибором «номер один» для них були штани. З часом вони стали частиною форми, їх називали «бракки». Звідси був тільки крок до популяризації цього елементу гардеробу в місті, а це означало перейняття моди варварів. Пізніше, коли самі варвари ставали імператорами, модним або принаймні схвальним було вдягання штанів навіть у самому Римі. А раніше цей елемент одягу був майже нелегальним, в епоху могутності імперії видавано закони проти штанів. Пізніше вони стали символом кінця імперії та нового римського вбрання.

Раніше мистецтво античності часто зображувало людей оголеними. Чому власне так виглядають грецькі статуї?

Це забавне, правда? Дивно, що ми ніколи над цим не задумувалися. Адже греки просто обожнювали спорт та атлетичне тіло. Навіть коли мистецтво ставало все більш піднесеним, все одно найважливішим було створення борців, бігунів, атлетів з гарними пропорціями, чоловіків з ідеальною статурою. Це перейняли римляни, і навіть літніх імператорів зображували напівоголеними з гарним тілом.

Нас може помилити колір цих скульптур. Адже вони взагалі не були створені з білого мармуру ...

Власне так. Грецькі статуї, які ми асоціюємо з цим матеріалом, насправді рідко коли були в таких кольорах. Були спроби використовувати пігментацію, подібну до кольору шкіри, іноді їх фарбували в строкаті кольори або позолотою. На жаль, сьогоднішні статуї погризені зубом часу або рукою давних кустошів. З огляду на це маємо більш «санітарне» бачення грецького мистецтва.

Ви змінили кар’єру історика Стародавнього Світу на представника напряму «pop-history» чи навіть блогера каналу YouTube. Що краще?

Все має свої добрі і погані сторони. Добра сторона - це те, що як творець матеріалів у сервісі YouTube і особа, котра діє в соціальних мережах, я можу займатися багатьма темами, в які не зміг би вникнути як дослідник. Коли ти науковець – то зосереджуєшся на вузькій тематиці, ретельно її досліджуєш, пишеш дисертацію чи видаєш книгу. Я вже це зробив, але через деякий час ця дорога стомлює та обмежує. Водночас зараз я можу займатися всім, а не лише вузькою сферою. Моя найновіша книга «Оголені статуї» — це 36 есе з дуже різних категорій історії Стародавнього Світу, які я не зміг би інтегрувати в класичну книжку з історії. Це також визволяє більш креативний підхід. Інша справа – це аудиторія, котра стала глобальною. Коли я був викладачем - я виступав перед десятками слухачів, тепер кожні кілька днів мене дивляться понад сто, іноді кілька сотень тисяч глядачів. Це дає неймовірне задоволення, коли саме уявлення лекційної зали такого розміру, де всі присутні цікавляться історією Стародавнього Світу.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Іноді мені здається, що про цю історію вже все написано і перероблено багато разів. Стародавні тексти досліджували ще в часах Відродження, тож що ще ми можемо відкрити?

Фактично, це так може здаватися. Стародавні історики посилаються на тексти, які ми читаємо протягом сотень років, починаючи від Геродота, Тацита та інших римських хроністів. Їхні твори потрапили до широкого обігу вже понад п’ятсот років тому, і вже тоді були масово розмножували і інтерпретували. Але коли приходить час на дослідження повсякденного життя римських часів, ми постійно можемо відкрити щось нове. Після періоду ренесансного захоплення Стародавнім світом прийшов рубіж ХІХ і ХХ століття і відкриття незліченних єгипетських папірусів. Вони проливають по-новому світло на Стародавній світ, включаючи подробиці життя людей, там були навіть протоколи судових засідань чи податкові реєстри. Тому, напевно не можемо сказати, що знаємо вже все про звичайних людей Стародавнього світу. Сьогодні ми все ще знаходимо унікальні твори, такі як поетичні твори Сапфо, великої грецької поетеси, яка творила в Єгипті. Археологи знаходять нові інскрипції, відкривають фрагменти локальних історій. Однак найцікавішими є знахідки в давньоримському місті Геркуланум, а саме в бібліотеці затопленій лавою після виверження Везувію. Сьогодні обвуглені сувої можна «розвинути» за допомогою 3D-сканування, що може дати нам доступ до неймовірної кількості стародавніх творів мистецтв.

Що було б найціннішим відкриттям, яке ми можемо знайти, всідаючи до такої «машину часу»?

Як історик Стародавнього Риму, я хотів би нарешті прочитати ніколи не відкриті твори моїх улюблених авторів, таких як Тацит. Це видатний історик Стародавнього світу, але ми знаємо лише три його праці, знайдені в епоху Відродження. Надалі є трагедії та комедії, про які ми знаємо, що були створені, але ми їх не знаємо, тому що вони були згублені в часи Раннього нового періоду історії. Найважливіше, що ми також не знаємо справжньої історії Александра Македонського, а лише розповіді, записані через 40 років після його смерті. А що було б, якби ми знайшли записки його товариша Птолемея, який був з Александром під час його походів і битв з персами? Це було б захоплююче.

А що з падінням Риму вже в нашій ері? Ми постійно обертаємося біля досягнень Едварда Гіббона, але він писав дуже давно, ще у XVIII столітті.

Твір Едварда Гіббона – це для мене надалі найкраща історична книга в історії, незважаючи на те, що вона з різних точок зору може вважатися застарілою. Це досі найкраща історія про падіння імперії, яка коли-небудь була написана англійською мовою. На мою думку, Гіббон все ж переоцінював роль християнства в падінні імперії, стверджував, що воно послабило імперію. Водночас можна ствердити, що навпаки! Це додало імператорам пишності та рангу, які стали результатом нової релігії. Лише в третьому томі Гіббон пояснює, що імперія розпалася через те, що змінився світ навколо, а вона не могла до цих змін пристосуватися. Рим прекрасно функціонував впродовж століть, але не встиг еволюціонувати.

Або труївся свинцем…

Це поширена версія, нібито римлян знищила отруєна вода з акведуків, побудованих із свинцевих труб. Але ж вони знали, що свинець шкідливий! Великий Вітрувій, один із найвидатніших архітекторів в історії, писав, що цей метал робить воду смачнішою, але шкідливий для здоров’я. Римляни використовували свинець для будівництва своїх водопроводів, навіть посуду і чарок до вина, але забуваємо, що свинцеві труби були покриті шаром кальцію з жорсткої води Апеннінського півострова, тому реакції не було. Аналіз останків римлян показав, що рівень свинцю в їхніх кістках був трохи вищим, ніж у сучасних європейців, але не на рівні, який би був шкідливий для здоров’я.

Чи Ви не задумувалися над тим, що вся ця імперія, яка, по суті, є економікою, заснованою на людській рабській праці, не розпалася внаслідок якогось масового бунту?

Це мене теж дивує. Тим більше, що у певний момент у Римі було пропорційно найбільше рабів і теоретично вони мали б протистояти системі. Це було за часів республіки, у ІІ та І століттях до нашої ери, коли після завоювання елліністичного світу рабів на ринку з’явилося так багато, що не тільки впала їхня вартість, але й ставилися до них як до тварин. Це могло створювати умови для повстання, особливо, що в’язні розмовляли тією ж мовою, могли навіть організовуватися. Пізніше, в часи імперії, стали вводитися більш «гуманітарні» правила, пов’язані з життям рабів. Не можна було їх вбивати без причини, регулювалися питання, що стосувалися продажу, робилися спроби врегулювати правила контактів рабів із громадою Риму. З’явилася ідея, щоб вони носили спеціальні позначки на вбранні. У той же час обговорювалося, чи не буде це небезпечним, оскільки завдяки цьому раби в Римі могли б собі усвідомити скільки їх є, об’єднати сили та повстати в межах міста. Тому від ідеї відмовилися. Інша справа, що раби за часів імперії походили з так багатьох різних провінцій, що вони не могли остаточно зрозуміти один одного.

Вони принципово не бунтувалися?

Уже в пізній республіці ми мали три т. зв підневільні війни, тобто повстання, такого типу як повстання Спартака. Були інциденти, коли раби вбивали господарів, але закон тут був надзвичайно суворий. За смерть господаря від руки раба повинні були загинути всі раби, котрі до нього належали. У I столітті нашої ери така ситуація сталася на віллі римського вельможі, і сенат довго проводив дебати, оскільки виявилося, що виконуючи запис закону треба було вбити 400 осіб. Були голоси, що це було б занадто жорстоко, але врешті-решт стверджено, що рабам у Вічному Місті треба дати зрозуміти, що покарання має бути суворим. Їх усіх без винятку розп’яли.

Чому римляни були такою кривавою і жорстокою громадою? Вони також були першими, хто винайшов розвагу, що полягала на боротьбі людей на смерть і життя. Це мабуть те, що повністю відрізняє їх від греків?

Греки не полюбляли кровопролитних бійок. У своїх амфітеатрах вони віддавали перевагу мистецтву, трагедії та комедії, не було там місця на щось таке як бої гладіаторів, хоча популярна була безкровна боротьба. Однак це не означає, що вони самі в собі не любили воювати і були лагіднішими, ніж римляни. Їх військові дії точно не нагадували пікнік, були такими ж жорстокими. У історії Стародавнього світу це власне Риму приписується винахід гладіаторських ігор. Але це був не зовсім римський звичай – це був етруський звичай. І до всього на початку сакральний, а не спортивний. Перша згадка про бійку рабів на смерть і життя — це опис помпезних похоронів багатого римлянина III ст. до нашої ери. З часом цей звичай став кривавою розвагою, гладіаторськими іграми, які ми знаємо з пізніших часів. Це сталося за часів республіки, вже в І столітті перед народження Ісуса Христа.

Чи відображає відомий фільм «Гладіатор», котрий матиме своє продовження, реалії Стародавнього світу та рабів, що борються на арені?

Я вважаю, що «Гладіатор» - це чудовий фільм, оскільки він неймовірно точно показує дійсність у часи слави імперії. Незважаючи на те, що хтось такий як Максимус — римський полководець, приречений битися на арені - ніколи не існував, а панування Коммода виглядало зовсім інакше, ніж історія, представлена ​​на екрані, фільм цілком задовольняє нашу цікавість, пов’язану з тим часом. Нагадаємо, якими були факти. Коммод, поганий імператор, який бореться на арені, переймає владу відразу після смерті свого батька Марка Аврелія - ​​це історичної точки зору правильно. Правда, він правив не рік, а цілих 12 років і помер не на арені, а задушений у лазні одним із своїх борців. Під час свого правління Коммод фактично готував себе до ролі гладіатора, творив образ легендарного сильного воїна. Зрештою збереглося його прекрасне зображення, на якому його представлено у левовій шкурі Геркулеса. Пізніше він зійшов з розуму, спробував назвати Рим своїм іменем, що вже в ті часи мало викликати велике здивування. Він також мав інші ідеї, які зробили його загрозою для політичного класу. Інша справа, що він вірив, що є досконалим гладіатором. Кажуть, що він був талановитим лучником, який під час ігор стріляв у ведмедів, випущених на арену зі спеціального помосту.

Кажуть, що він вважав себе настільки талановитим, що йому не потрібна була справжня зброя.

Він виходив на арену з дерев’яним мечем, який використовувався лише для тренувань, і так боровся зі своїми суперниками. Показував свою великодушність, виявляючи милосердя до переможених: він їх не вбивав, тільки прикладав меч до їх шиї, демонструючи, що дарує їм життя. Ми не знаємо, чи був він добрим гравцем. Звичайно, міг любити боротьбу, але жоден із супротивників насправді не намагався б убити суперника – імператора.

Чи за часів гладіаторів багато хто добровільно обирав таку кар’єру?

Ця професія стосувалася рабів, полонених, і незмірно рідко ними ставали вільні люди - але потім їх статус повністю змінився. Після обрання кар’єри гладіатора, треба було стати власністю власника гладіаторської школи. Більшість гладіаторів були військовополоненими. Зрештою, ідеєю їх виступів було відтворення воєн Риму. Борці використовували таку ж зброю, як підкорені народи інших провінцій. Вже частина зброї та спорядження перших гладіаторів була відтворенням зброї самнітів ІІ та ІІІ століть до нашої ери. Ті, хто бореться на колісницях, у свою чергу, були створені за зразком противників Риму з часів завоювання Британії.

У поєдинках було багато фантазійної ​​стилізації.

Гладіатор типу Ретіарій, тобто гладіатор озброєний сіткою, боровся з типом Секутора – важкоозброєним гравцем з мечем. Ретіарій мав сітку та тризуб, отже був «рибалкою», що боровся з противником у важких обладунках, які символізували... рибу. Римляни шукали таку стилізацію, яка гарантувала б більшу привабливість видовища. Інший тип гладіатора, Андабат, був одягнений у кольчугу та шолом, у якому він нічого не бачив, оскільки не мав навіть отворів для очей. Він виходив на арену наосліп, слухаючи відголоси з арени та поради з трибун. Це було справжнє видовище для глядачів, котрі в галасі підказували борцю на арені.

А що з піднесеним до гори великим пальцем?

Це велика таємниця, і досить дратівлива для дослідників. Є жест, який називається police verso, але ми досі не знаємо, чи смерть означала великий палець опущений вниз чи піднятий вгору великий палець. Одна з теорій голосить, що якщо повернути великий палець вниз, то це означає, що треба вкласти свій меч у піхву, тобто помилувати свого супротивника. Але рух вниз може означати, що його треба добити, тобто стратити. Ми маємо трохи інше уявлення про цей жест, тому що для нас піднятий вгору великий палець завжди означає щось позитивне. Це цікава деталь із історії Стародавнього світу, зрештою одна з багатьох.

– Розмовляв Цезари Корицький  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Олеся Гераль


Гарретт Раян - доктор класичної історії Мічиганського університету, колишній академічний викладач. Автор toldinstone – популярного каналу про історію на YouTube. Нещодавно у Польщі вийшла його книга «Оголені статуї, пузаті гладіатори та бойові слони».