Коли нещодавно на наших сторінках ми розповіли про повністю зманіпульований суд над священиками Краківської курії в 1953 році та ганебний лист підтримки смертної кари, написаний молодими (і дурними) письменниками, принаймні одне було зрозуміло: люди не вірили в нібито злочини священиків, у їхні нібито шпигунські завдання чи інші такі речі. Не вірили і не збиралися вірити, хоча такі та наступні звинувачення роїлися в тодішніх ЗМІ, глибоко контрольованих владними структурами, готових на будь-які провокації.

Підписуйтесь на наш фейсбук Люди не вірили, що отець Антоній Бараняк міг піддатися. У варшавській тюрмі на Раковецькій намагалися його зломити, щоб створити нібито достовірне звинувачення проти кардинала Стефана Вишинського. Люди не вірили також в інші неправдиві звинувачення, які не буду тут описувати, тому що таких прикладів можна знайти дуже багато. Тоді серед народу панувала глибока впевненість, що комуністична влада тримається на брехні та насиллі, в тому числі інформаційному. І не варто їй вірити.

Коли у 1989 році вбили о. Сильвестра Зиха, переслідуваного за опір режиму воєнного стану і арештованого на чотири роки, і знайшли в Криниці Морській, «невідомі виконавці» намагалися представити це вбивство в дуже сфальсифікованому світлі: не тільки тіло вбитого було насичене алкоголем, хоча всі знали, що моодий священник не вживав алкоголю, але приїхала навіть знімальна група від Єжи Урбана, тодішнього голови радіокомітету, щоб підготувати квазірепортаж за участю барменів, які нібито бачили, як священик всю ніч пив у сусідній кнайпі.

Я хотіла б написати, що навіть тоді люди не вірили в брехню про ту смерть, яку сочили комуністичні ЗМІ, але я тепер я вже не маю тої впевненості, хоча є свідком того часу. «Я не думав, що люди такі нерозумні», – сказав мені якось президент Ришард Качоровський, коли почав відвідувати Польщу в 1990-х роках, і повторив це, коли я його відвідала у 2001 році в Лондоні.

Ця гнітюча думка приходить до мене все частіше, особливо зараз, коли напади на Івана Павла ІІ, а тепер і на «непохитного князя» кардинала Адама Сапєгу множаться непередбачувано швидкими темпами. Бо тепер люди не так легко і однозначно відкидають нагромадження брехні, не помічають маніпуляцій, не шукають в закамарках пам’яті історій, що свідчили б на користь обплюваного, оклеветаного та оскверненого духовенства. І все ж не треба бути великим знавцем архівів, щоб помітити, що час, у якому відбуваються сцени, наведені кількома авторами наклепницьких на кардинала Адама Сапєги статей, є часом зростання сталінського божевілля репресій і переслідувань.

Отець Анджей Містат, чиї свідчення, витягнуті з архівних глибин, мають бути доказом збочень кардинала Сапєги, дав ці показання під час арешту Службою безпеки, мабуть, паралізував його страх і повна невизначеність щодо його долі. Можна припустити, навіть не маючи особливої уяви, знаючи долю багатьох в’язнів того періоду, що провокації, іноді навіть у міжнародному масштабі, створені (допускаю) чи написані під диктовку свідчень отця Містата мусили погіршити ситуацію кардинала Сапєги, хоча невідомо в який момент і з якою метою. Але сам Бог подбав про кардинала і забрав його з цього світу, провокації не відбулося, але свідчення залишилися.

Можна лише захоплюватися викривленою мудрістю отця Містата, який, мабуть, зіткнувшись зі складною ситуацією у в’язниці, придумав сценарій, який насправді не був шкідливий для третіх сторін: трошки еротичних фантазій, які не обтяжують інших людей. Отець Містат справді був у біді: йому теж загрожувало бути звинуваченим у шпигунстві, тому що як капелан кардинала Сапєги, їдучи з ним до Риму в 1946 році, взяв кореспонденцію від сторонніх осіб (і яких! від представників Руху Опору без Війни і Диверсій «Свобода і Незалежність») і передав її до штабу генерала Владислава Андерса, а на зворотному шляху забрав листи до родин від його офіцерів і вояків у Польщу. Величезна шпигунська мережа!

Дослідження Юліуша Сікорського «На захист о. Анджея Містата. Події в Цибінці 12-13 липня 1949» («W obronie ks. Andrzeja Mistata. Zajścia Cybińskie 12-13 lipca 1949 roku», опубліковане в «Western Studies of University of Zielona Góra», 2004), в якому розповідається про спробу «сховати» священика в Цибінці, невеликій парафії під Зеленою Ґурою, і про узгоджені дії СБ проти нього. Там читаємо: «Архієпископ поїхав до Риму по кардинальський капелюх. Ще в Кракові вони отримали для доставки близько двадцяти листів як від духовенства, так і від мирян. Серед них о. Містат взяв також посилку від свого приятеля з Черніхова Стефана Райського. Він мав передати його капелану єпископа Ґавліни, отцю Філіпу Плехті, той мав передати генералу Андерсу. Що там було, він дізнався вже на місці в Римі. Повертаючись на батьківщину, він взяв із собою близько вісімдесяти листів від солдатів ІІ корпусу до їхніх родин у Польщі. У згаданій Цибинці спалахнули значні заворушення, люди не мали наміру віддавати священика ненависній владі, було створено комітет оборони, влада прислала підкріплення».

Загнаний у кут священик нервово шукає вихід і, припускаю, начебто погоджується на хитру пропозицію взяти участь у провокації на кшталт: «якщо не звинувачуєш свого шефа, то звідси не вийдеш» або «це ж нічого не коштує, а не матимеш вироку за шпигунство». Тож він пише, що сповіщав когось у курії про еротичні фантазії, бо напевно знає, що той хтось зможе впоратися з такими аргументами, якщо СБ захоче щось із цим зробити.

Завдання обвинувачів і шпигунів, їхня крайня ненависть до Церкви цілком очевидні. Проте цілковитий аісторизм науково визнаних коментаторів і прихильників «досліджень і спеціальних комісій», освічених істориків і досвідчених публіцистів, особливо тих, кому вже не за тридцять і навіть не за сорок і хто стикався зі свідками того часу, вражає. Тоді все в офіційному обігу було більшою чи меншою мірою оповите брехнею, а часто слугувало видимими або й непомітними для звичайного ока провокаціями чи маніпуляціями. Немає такого зла, приписуваного тодішній владі, яке б тоді не було усвідомлено. Ми начебто це знаємо, але все одно піддаємося на брехню та провокації.

І насамкінець: жодна розумна людина, яка знає щось більше про ПНР, а не лише про сталінізм, не здивується, чому краківський кардинал у 1970 році хвилюється, чи застосує апарат насильства канонічну кару, накладену на священика – тому що кожен священик був «об’єктом» для використання цього апарату, не кажучи вже про священика, покараного за розбещення. Повне перевернення пропорцій та незнання реальності свідчить лише про безмірність невігластва та злої волі авторів таких тез.

– Барбара Сулек-Ковальська
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори