Не хочеться вірити, що все могло зайти настільки далеко. Але чому ми мовчимо, чому не відстоюємо добре ім’я того, кого ще недавно майже всі носили на своїх прапорах? Невже у нас, особливо у старших людей, така коротка пам'ять, що ми не пам'ятаємо, як все було?

Чи нам повинен нагадувати про це американець Джордж Вайгель, найвидатніший біограф Івана Павла ІІ, який ніколи не мав – і досі не має – жодних сумнівів про те, що «дев’ять тріумфальних днів Івана Павла ІІ у 1979 році ознаменували початок кінця ялтинської імперіалістичної системи, не лише в Польщі, а й у всій сталінській імперії. У Варшаві, Гнєзні, Ополі, Ченстохові, Могилі та Кракові Іван Павло ІІ розпочав процес, у результаті якого комуністичну систему було остаточно демонтовано зсередини. Це сталося завдяки його тридцяти двом проповідям, у яких він закликав не до повстання, а до остаточної революції: революції духу, в якій совість протистояла страху й мовчазній згоді, через яку «влада» тримала «суспільство» в залізних лещатах (за George Weigel „Ostateczna rewolucja. Kościół sprzeciwu a upadek komunizmu”, przekład Wojciech Buchner, Poznań 1995 [Джордж Вайгель, «Остаточна революція. Церква спротиву та падіння комунізму», переклад Войцеха Бухнера, Познань, 1995]).

Я часто цитую цей абзац і на радіо, і на шпальтах видань, пов’язаних із Солідарністю, і на шпальтах католицьких видань, а також у цьому виданні, я цитувала його на заняттях зі студентами журналістики, я розбирала його на складові елементи. Цей простий, глибокий і недвозначний діагноз американського історика ніколи не переставав захоплювати і надихати мене.

Підписуйтесь на наш фейсбук Здавалося б, хто жив у той час, хто бував на одній із тих площ – як тодішня площа Перемоги у Варшаві, краківські чи гнєзненські Блоні, той не забуде того подиху історії, який ми відчули на своїх обличчях. А це був лише початок. Усі подальші паломництва «нашого» Папи до Польщі – коли він промовляв до нас, але також і за нас – вели нас до свободи і навчали цієї свободи.

Зокрема, одне із останніх, де він був гостем депутатів і сенаторів, коли у вільному сеймі знову нагадав про свої вчення. Колись я писала, що для цього він і прибув до Сейму – щоб чітко сказати, що «сьогодні ми вже знаємо, наскільки глибоко сягала дія Божої сили». Зустріч у Сеймі не була візитом ввічливості. Це був ще один урок, який наш Папа дав своєму народу в надії, що його зрозуміють і засвоять. Що ми його не змарнуємо. Що ми завершимо революцію духу.

Саме тоді він сказав, що «демократія без цінностей легко перетворюється на явний чи прихований тоталітаризм». Тоді він застерігав нас від втрати національної пам’яті. Він прямо сказав, що «ця зустріч у парламенті була б неможливою без рішучого спротиву польських робітників на узбережжі того пам’ятного серпня 1980 року. Вона була б неможливою без Солідарності, яка обрала шлях мирної боротьби за права людини і усього народу». Він нагадав, що «позиція любові, братерства та солідарності, а отже цінностей, які вирішили долю перемоги», можлива в публічному житті, оскільки тоді десять мільйонів людей керувалися таким спільним поглядом. Це було застереження: «про ці події ми не можемо забути!»

Я не буду зараз замислюватись про те, чи засвоїли ми той урок, тому що все пішло набагато далі і не зовсім в цьому напрямку. Але я хоча б мінімально пригадала про ті події, щоб показати, чим ми завдячуємо Івану Павлу ІІ. Як нація, як суспільство, як спільнота, держава якої – Республіка Польща – відновила свою незалежність і суверенітет. Йдеться не про католиків, а про польських громадян, про поляків. Невже ця вдячність ні до чого не зобов'язує? Невже ні до чого не закликає? Навіть нашу державу, коли обливають брудом одного з найвидатніших її громадян в історії?

Де сьогодні всі ці люди, які так поспішали фотографуватися з Папою? Вони вивішували ці фотографії в своїх кабінетах, ставили на столи. Вони наввипередки літали до Риму на зустрічі з Іваном Павлом ІІ, ті чи інші, щодо солідарності, європейських питань, справ світу культури і науки. Де ви сьогодні, пані та панове? Чи щось змінилося у вашому мисленні? Хіба ви не можете наважитися дати просте свідчення, що Іван Павло ІІ був вашим авторитетом і залишається ним? Я не буду поіменно перелічувати, хто і де вишиковувався, щоб поцілувати руку Папі Римському – обов’язково вигукуючи «сфотографуйте мене» – але ж журналіст з багаторічним стажем зберігає усі ці сцени в голові, ці загравання за місце в першому ряду – «я стояв поруч», це самомилування. Де ви зараз стоїте, пані та панове, не тільки члени парламенту, звісно, але й редактори та редакторки, у тому числі із середовища, яке називає себе католицьким, митці, мисткині та професори тощо, черга довга, ох яка довга. Чого ви чекаєте? Доки його постать і його справа повністю не будуть закидані камінням та грудами багнюки, яких не шкодують творці кампаній ненависті та їхні послідовники, часто бездумні чи кон’юнктурні? Сьогодні вони одягають футболки не з написом «Я не плакав за ІП II», а з образливим наклепом на Папу щодо педофілії.

Адже немає жодної проблеми у тому, щоб прослідкувати послідовну працю Івана Павла ІІ та його головного на той час радника кардинала Йозефа Ратцінгера (у наших виданнях також є багато статей на цю тему), які вже з 1990-х років намагалися впоратися із картами темного минулого Церкви, які дуже повільно розкривалися.

Я почала з тих творів Івана Павла ІІ, які є – і повинні бути – предметом гордості та вдячності всіх поляків, незалежно від їх віросповідання чи його відсутності. Але Іван Павло ІІ був наступником святого Петра, він був главою католицької Церкви, духовним лідером католиків. У тому числі в Польщі! Тож, як спільнота віруючих, ми, мабуть, не повинні мати жодних сумнівів щодо того, як поводитися. Це ціла купа звичайних людей, які щонеділі – а часто і в будній день – беруть участь у месі, у таїнствах, які вірять Богу.

Але вони чекають на голос своїх священників. На слова підбадьорення, підтримки активної позиції у справі захисту як Івана Павла ІІ, так і Церкви. На заклик до сміливості, тому що (не тішмо себе ілюзіями, я писала про це нещодавно) сьогодні потрібна сміливість, щоб протистояти – і при цьому мудро – як соціальним медіа, так і традиційним, і перш за все, думці колег на роботі, в університеті, в клубі та спортзалі чи подругам на прогулянці з дітьми. Адже кожен має телефон і не потребує особливих навичок, щоб сказати «ні» і показати свою думку про Івана Павла ІІ. Але, можливо, їм потрібен простий заклик не боятися. Це не просто? Ніщо не «просто».

Однак я не починала цю колонку від духовенства, яке здебільшого мовчить з цього приводу, в тому числі духовенство у ЗМІ. Нещодавно на журналістській зустрічі я почула постулат, що саме священики, а особливо єпископи, багатьох із яких призначив Іван Павло ІІ, мають виступити із сильним закликом на його захист, що цього чекають вірні, які не розуміють такого мовчання.

Пригадую, що стосовно заяви про оголошення Івана Павла ІІ покровителем Польщі – за згодою Святого Престолу – єпископи так і не дійшли консенсусу. Чого вони боялися? Що вони вважали недоречним? Тепер вірні знову почали вважати, що їх покинули напризволяще, а наклепи на Івана Павла ІІ єпископів не хвилюють.

І раптом 18 листопада несподівано – у п’ятницю о шостій ранку – вони оприлюднили «Позицію Постійної ради Конференції єпископату Польщі щодо дій Івана Павла ІІ стосовно сексуальних злочинів проти неповнолітніх». У ній детально, хоч і стисло, обговорюються конкретні процедури, започатковані Іваном Павлом ІІ, але у ній жодним чином не йдеться про вказівку «гальмувати» ті чи інші дії, що ефективно заблокувало б ці процедури, зокрема, у Польщі, про що свідчить досі нез’ясована справа архієпископа Юліуша Паетца.

Досі невідомо, хто його прикривав. Хто не передав інформацію Івану Павлу ІІ та заблокував справу до такої міри, що лише завдяки безпосередньому втручанню доктора Ванди Полтавської ієрарха було звільнено – завіса мовчання залишається такою ж міцною, як протипожежна куліса в театрі. І хто потім в Польщі дбав про те, щоб звільнений архієпископ Паетц не відчував дискомфорту, щоб його запрошували і шанували, просто таки «один із нас». Адже все це були дії, які повністю суперечили рішенням Івана Павла ІІ, це було, наче ляпас! При чому, від своїх.

Але, на щастя, така «Позиція» взагалі з’явилася, а в ній – речення, що «Іван Павло ІІ був Папою, який, згідно з отриманими відомостями, розпочав рішучу боротьбу з випадками сексуального насильства над дітьми та неповнолітніми з боку деяких членів духовенства та запровадив чинні в усій Церкві норми відповідальності за такого роду злочини», підкреслюючи, що «у священстві та монашому житті немає місця тим, хто кривдить молодих». Він розпочав надзвичайно важливий процес очищення Церкви в цій сфері, який триває донині. Єпископи також пишуть, що «намагаючись сьогодні зрозуміти тогочасну ситуацію, треба також враховувати менталітет стриманості, який панував у Церкві того часу. Тож навіть якщо було вжито якихось заходів, то разом з цим панував страх і опір перед тим, щоб про них прозоро комунікувати».

Ми знаємо, що в Польщі цей процес нарешті почався, а з яким опором – добре помітно, тому що досі, мабуть, панує отой «менталітет стриманості». І помітно це із відсутності індивідуальних, сміливих реакцій на наклепи проти ІП II.

Повернуся до метафори про каміння та багнюку, якими автори кампанії ненависті закидають образ нашого Папи. Чи не для того, щоб зникла ця виняткова людина – Іван Павло ІІ, який витяг нас із прірви безнадії, пасивності, цинізму та опортунізму комуністичної реальності і повів до свободи?

Але якщо зникне його образ Божої людини і його праця, його заклик до Духа, який відновить цю землю, то зникне і наше повстання, ота нечувана солідарність десяти мільйонів, спадкоємцями якої ми є, зникне наша частка у свободі, яку ми вибороли. Ми ніколи не можемо погодитися на те, що залишиться потім, на чергове винищення нашої історії. У нас немає вибору. Ми маємо захищати Івана Павла ІІ, як можемо, і тією зброєю, яку маємо. Потрібен дійсно народний рух.

І наостанок цікавинка з сайту Католицького інформаційного агентства: в рамках святкування 40-річчя першого апостольського візиту Івана Павла ІІ до Іспанії в соборі Альмудена в Мадриді відкрили каплицю, присвячену Папі-поляку. Кардинал Карлос Осоро нагадав, що Іван Павло ІІ був людиною, яка любила всіх людей, незважаючи на наслідки, захищала їх, захищала гідність людини. «Це людина, яка походила з вашого краю, дорогі брати поляки. Він став пророком у світі і навчив нас любити за мірою Божої любові... Іван Павло ІІ всюди намагався показати і подарувати Божу любов», – сказав іспанський кардинал.

Що ж ти зробив з Афінами, Сократе?

– Барбара Сулек-Ковальска
-Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори