ТИЖНЕВИК TVP: Чи це не дивно, що біографія російського лауреата Нобелівської премії Олександра Солженіцина виходить у Польщі, а не в його рідній Росії?

ПРОФ. БОРИС СОКОЛОВ: Останнім часом у нас в Росії були певні технічні та економічні проблеми, і думаю, що ми всі розуміємо сьогоднішню ситуацію. Я шукаю можливості видати нарешті цю книгу в Росії, хоча наш видавничий ринок зараз у жалюгідному стані. Люди більше цікавляться «новинами», ніж читанням книжок. Польща демографічно в 3,5 рази менша за Росію, а книжок тут видають більше. Проте я сподіваюся, що біографія Солженіцина буде доступна і в моїй країні.

Тож давайте поговоримо про героя вашої книги. Я завжди вважав, що його найвідоміша книга – це результат травматичного досвіду в системі ГУЛАГу. Тим часом дізнаюся, що він відбував покарання не в найстрашніших місцях.

Так, більшу частину покарання Солженіцин відбував не на засланні в далекому Сибіру, а в Москві, де брав участь у розробці будівельних проектів. Науково-дослідні установи залучали до роботи засуджених вчених, а Солженіцин був математиком, тому під час відбування покарання йому ставили такі завдання. Лише останні три роки покарання перебував у трудовому таборі в Казахстані.

Завдяки книзі я знайомлюся з ним все ближче, і тепер знаю, що він був не тільки героєм Другої світової війни, дуже талановитим ученим, але передусім «хорошим» комуністом. Я стараюся зрозуміти, чому ця система знищує саме таких людей?

Може, він був занадто комуністом і занадто вірив у всю цю ідею? Доказом може бути те, що він критикував сталінізм як спотворення ленінської концепції. І на свою біду, він зробив це в листі до свого товариша. А листи офіцерів-червоноармійців завжди перевіряв СМЕРШ (військова контррозвідка – прим. ред.). Ця необережність коштувала йому восьми років ув’язнення за «антирадянські погляди». До ув’язнення Солженіцин вірив у систему, насамперед у те, що СРСР одного дня може стати таким, яким хотів його бачити Ленін. Вийшовши на волю, він зрозумів, що комунізм – це «зло», і він буде боротися з цим «злом» як письменник.

Підписуйтесь на наш фейсбук Чому «Архіпелаг ГУЛАГ» вийшов на Заході? Була це перша ознака послаблення, яке згодом назвали «гласністю», чи це була просто відсутність пильності з боку КДБ?

Книга була видана за згодою Солженіцина в грудні 1973 року (вийшла російською мовою у Франції – прим. ред.). Один із рукописів був конфіскований КДБ у Росії, коли стенографістка та помічниця автора Єлизавета Воронянська після п’ятиденного безперервного допиту розповіла, де він схований. Після звільнення з-під варти вона покінчила життя самогубством, повісившись у власній квартирі. Потім автор замовив видання книги у видавництві «YMCA-Press», що, звичайно, стало величезним ляпасом для влади СРСР, але принесло Солженіцину міжнародну популярність. Незабаром його депортували з країни.

Ми припускаємо, що письменник був антикомуністом, але є й кілька інших сюжетів, пов’язаних з його поглядами. Чи сьогодні, в часи політкоректності можемо його називати антисемітом?

Я переконаний, що ні. Перечитуючи його твори, такі як «У колі першому» чи «Один день Івана Денисовича», ви побачите, що його єврейські герої описані з симпатією, без упереджень, властивих, наприклад, Миколі Гоголю чи Федору Достоєвському. Його праця про російсько-єврейські відносини «200 років разом» є лише історичним нарисом. Має кілька недоліків, але не антисемітська.

А твердження, що більшість чекістів і офіцерів НКВС були євреями?

Але це правда. До Великого терору в НКВС домінували євреї. Так було до 1930-х років, після чого їх кількість значно скоротилася.

А чи не здається вам, що насправді було два Солженіцина? Один дисидент, який критикує державу, а інший – творець сучасного російського націоналізму і людина влади?

Він ніколи не був «людиною влади». Так, можливо, він хотів нею бути деякий час, після повернення з еміграції в 1994 році. Можливо, він хотів стати пророком чи громадським лідером. Тоді він критикував владу і Бориса Єльцина переважно за падіння рівня життя росіян. Він навіть відмовився прийняти від Кремля Орден святого апостола Андрія Первозванного. Але коли Володимир Путін став президентом, вони зустрілися у вересні 2000 року. Тоді Солженіцин визнав, що діалог був «дуже жвавим, але й корисним», а співрозмовник «то заперечував, то погоджувався». Через кілька років, у 2007, письменник був удостоєний вищої державної нагороди Росії, а Путін особисто його відвідав.

І його ідеї сформували спосіб мислення Путіна про Велику Росію та Україну?

Щодо України, то саме Солженіцин критикував мислення про те, що Голодомор був геноцидом, оскільки, на його думку, тоді в російських селах теж гинули люди. Але в «Архіпелазі ГУЛАГ» він наголосив, що Голодомор в Україні забрав життя аж 6 мільйонів людей. Його стосунки з українцями були неоднозначними: спочатку він твердо вважав, що в період Київської Русі в 9, 10 і 11 століттях вони були з росіянами єдиним цілим, а згодом – братнім народом. Змінив свою думку під час відбування покарання, коли зустрів українців-галичан і волинян, колишніх партизанів. Для нього це були люди іншої категорії, ніж росіяни, ті, хто боровся за незалежність. Тобто Солженіцин був переконаний, що Україна має бути незалежною. У своїй статті «Як перебудувати Росію» (1990) він стверджував, що нова Росія може бути союзом трьох націй: російської, української та білоруської. За умови, звичайно, що такі відносини будуть добровільними.

Але ж в історії усі відносини з Росією є добровільними... Навіть введення наших земель до складу СРСР після 17 вересня 1939 року.

Я розумію метафору... Звичайно, у 1939 році це була агресія Червоної армії, українці не хотіли цього добровільного входження до складу СРСР, як це проголошувала пропаганда. До початку 50-х років на західноукраїнських землях тривала боротьба проти радянської влади.

Чи був Солженіцин «пророком Путіна» і, на вашу думку, чи підтримав би він нинішню «спецоперацію»?

Він не був пророком Путіна! Вони зустрічалися лише двічі, другий раз у 2007 році, а сьогодні ми навіть не знаємо, про що вони розмовляли. Треба також зрозуміти, як тоді сприймали Путіна. Зустрічі відбулися перед вторгненням Росії в Грузію в серпні 2008 року, тоді Солженіцин помер, всього за кілька днів після початку війни. Ми не знаємо, як би він сьогодні оцінив політику Путіна, але я впевнений, що він був би проти цієї агресії.

Ви не боїтеся вживати слово «агресія», хіба це в Росії не заборонено законом?

Важко це назвати інакше, тому що я досі не розумію, що означає ця «військова спецоперація», коли російські війська без видимих причин вторгаються в іншу країну. Уряд України їх про це не просив, тому це просто війна.

Ви живете в Москві, хтось із ваших друзів був мобілізований? Тут, у Європі, ми переконані, що більшість солдатів це не етнічні росіяни, а походять зі східних народів.

Мобілізують росіян, але, звісно, більшість із східних територій. Все це тому, що Путін боїться протестів у Москві чи Петербурзі, тому з великих міст набирають невеликий відсоток призовників. У моїй родині нікого не призвали, але це, звичайно, питання віку. Знаю лише про одного друга мого сина, якого призвали.

Це закінчиться як Афганістан?

Я сподіваюся, що ця війна закінчиться до кінця року і, звичайно, я переконаний, що перемогти Україну неможливо. Війна в Афганістані була партизанською, а тут вона більш регулярна. Тому я не бачу схожості чи спільних військових рис. Те, що зараз відбувається, більше нагадує Першу світову війну, окопну війну без рішучих дій. В Афганістані загинуло 30 тисяч солдатів СРСР, сьогодні ми ще не знаємо, які втрати Росії в Україні, але знаємо, що вони більші, ніж втрати української армії.

Чи війна остаточно розділить ваші народи?

Це вже сталося. І як на мене, це сталося якраз після анексії Криму в 2014 році. Я думаю, що після цієї війни росіяни будуть сприйматися українцями так, як після Другої світової ми в Росії дивилися на німців.

Ви написали багато статей і книг, в яких міститься велика доза гіркої історичної правди, а сьогодні ви, здається, стали дисидентом, як Солженіцин...

Так, це правда. Хоча я не такий відомий, як він (сміється) і не політик. Але справа в тому, що я втратив свою посаду в університеті кілька років тому, і сьогодні я практично не можу знайти роботу в жодному університеті Росії чи будь-якій іншій науково-дослідній установі. Хто посміє взяти на роботу професора, який писав правду про Велику вітчизняну війну, наводячи число жертв аж майже 41 мільйон, з них 26,9 мільйона солдатів, або який критикує нинішню державну політику? Тому зараз я зосередився на писанні книг і статей.

За що вам найбільше дісталося від влади? За що вона показала вам «червону карткау»: за політику чи за історію?

Я думаю, і за одне, і за друге. У 2008 році я опублікував статтю про російську агресію в Грузії, де критикував стратегію російських військ. Невдовзі мене виключили з університету.

Співвітчизники критикують вас не тільки за ваше осмислення історії чи Путіна, а й за... «Майстра і Маргариту».

Я написав докторську дисертацію про творчість Михайла Булгакова, і це була перша наукова праця такого типу в Росії. Згодом я написав «Енциклопедію Булгакова», перекладену іноземними мовами. Мене критикували за трактування персонажа Воланда, якого я вважав втіленням Леніна. Крім того, мене також звинуватили в нібито помилкових твердженнях про те, що прототипом персонажа хабарника Босого був Микола Бухарін. Тільки я цього ніколи не писав, це якась дивна помилка моїх опонентів. Проте моє твердження про те, що Воланд символізує Леніна – не гіпотеза, а підтверджений факт. Я знайшов у приватному архіві Булгакова статтю з газети «Правда». Охоронець Володимира Іліча, Олександр Шотман (фін, один із перших членів більшовицької партії – прим. ред.) згадував, що влітку та восени 1917 року Леніна розшукував російський уряд за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини. Поліцейський собака, що його тоді шукав, мав на ім’я Треф. А пса, який стежив за Воландом після ревю в театрі «Вар’єте», звали Тузбубон. Виявляється, Булгаков у свій твір вклав багато прихованих смислів, а деякі з них російські літературознавці досі не можуть сприйняти.

– Розмовляв Цезарій Корицький
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори