Коли у 1772 році австрійська армія увійшла до Малопольщі та Червоної Русі, вона не зустріла жодного опору. Для місцевих жителів це була зміна одного окупанта на іншого. Сподівалися, що нові господарі виявляться більш гуманними, ніж росіяни, які переслідували конфедератів. Але ніхто не міг припустити, що Галичина, з усіма своїми ознаками політичної ефемерності, проіснує аж 146 років, залишивши по собі легенду, яка й у ХХІ столітті все ще буде живою та сповненою сил.

Ані Велике герцогство Познанське, ані маріонеткове Королівство Польське – забаганка царя Олександра І, не викликають таких теплих почуттів як Галичина. Польська історична політика, яка півтора століття апелювала до повстанських традицій, на цих землях провалилася. Також українці та євреї зі сльозами на очах згадують цісарсько-королівську монархію. Цей феномен аналізували багато хто, але поки що останнє слово належить Ларрі Вульфу, автору книги «Ідея Галичини».

Святий цісар і європеєць

Американський історик стверджує, що Галичина могла воскреснути вже через два роки після похорону, який зорганізувала краківська Польська Ліквідаційна Комісія. У 1920 році Володимир Ленін створив «Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку» з тимчасовою столицею в Тернополі (Львів перебував у руках Польщі). Якби більшовики перемогли й до влади не прийшов Микита Хрущов, Галичина мала б шанс дожити до розпаду СРСР, а відтак – здобути суверенітет, щоб потім разом з Буковиною і Молдовою стукати у ворота Європейського Союзу.

Однак, давайте повернімося на землю. Річ у тому, що востаннє Галичина з'явилася на картах влітку 1941 року. Розгромивши Червону армію, німці створили адміністративну одиницю між річками Сян і Збруч під назвою Дистрикт Галичина, яка – на розчарування українців – була включена до складу Генерал-губернаторства. Через два роки, коли над Третім Рейхом замаячила примара поразки, розпочався набір до 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС «Галичина». Під хорунгвою із золотим левом і трьома коронами колабораціоністське формування воювало з польськими партизанами, не шкодуючи мирного населення. За іронією долі, після війни вцілілих військових цієї дивізії врятував генерал Владислав Андерс, який виступав проти передачі громадян Другої Польської Республіки в лапи сталінських катів.

Тоді здавалося, що масові вбивства та переселення остаточно поставили крапку в історії багатонаціональної Галичини. Але не минуло й півстоліття, як портрети Франца Йосифа знову з'явилися у Кракові та Львові (в останньому місті навіть планувалося встановити пам'ятник цісареві). Міф про золотий вік підхопила туристична галузь, яка зорієнтувалася, що на ностальгії можна заробити чималі гроші. Галичина відродилася у вивісках магазинів, кафе та ресторанів, місцевих культурних ініціативах. Спадщина Габсбургів асоціювалася з ідеалізованою Європою.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Однак під час свого існування в монархії не все було так гладко. Спочатку вона розглядалася як тюрма народів, конгломерат випадкових територій, що потрапили до рук австрійської династії більше завдяки везінню, ніж цілеспрямованій політиці. Її розглядали як анахронічну державу, уражену смертельною хворобою і приречену на поразку. Сучасні історики, такі як Пітер М. Джадсон, вважають інакше. Вони інтерпретують історію Цислейтанії в транснаціональному дусі. Результатом їхньої роботи є бачення ліберальної, демократично орієнтованої держави, яка гарантувала своїм громадянам відчуття стабільності та безпеки. Хоч бери та й маєш предтечу ЄС. Отто фон Габсбург, онук і незреалізований спадкоємець Франца Йосифа, є співавтором цієї ідеї, тріумфує (хоча посмертно).

Можливо, ці настрої мали вплив і на беатифікацію батька Отто, останнього імператора Карла І. Зрештою, її здійснив Папа Римський, який народився в галицькому містечку. Кароль Войтила, який 18 років ходив у мундирі ц.к. монархії, служив Габсбургам не з обов'язку, а з переконанням. Як і багато інших польських патріотів. Сьогодні міф про Галичину більш потрібен українцям. Він має допомогти відмежуватися від Росії. Прагнення нагадувати про зв'язки Львова з Віднем іноді набуває екстравагантних форм. На вулиці Сербській, навпроти будинку, де колись жив Леопольд фон Захер-Мазох, встановлено пам'ятник австрійському скандалісту (австрієць з яскраво вираженими панславістськими та філосемітськими переконаннями, він також писав скандальні тексти й саме від його імені походить термін «мазохізм»). У підвалах цієї будівлі знаходиться (?) реставрація, де вас можуть відшмагати одягнені у корсети офіціантки.

Немає лиха без добра

Провінція мала важке дитинство. Коли у 1772 році було видано імператорський указ про її створення, протягом століть існувала інша – іспанська Галісія [автор нав’язує до однакового написання назв регіонів «Galicia» – прим. перекл.]. Віденські чиновники це знали, але інші назви: Передня Угорщина, Австрійська Польща, Велике князівство Львівське, також мало про що говорили. Згадка про середньовічне Галицько-Володимирське князівство, правителі якого ненадовго титулували себе королями, також не була ідеальною. Адже територія цього королівства, про яке йде мова, зовсім не збігалася з територією, відірваною від Речі Посполитої. Крім Червоної Русі, австрійська анексія охоплювала Спіш, південну частину Малопольщі, князівства Освенцима і Затору, а також частини Волині та Поділля. Королівство Галичини та Лодомерії [в українській бібліографії також функціонує назва Королівство Галичини і Володимирії – прим. перекл.], проголошене в 1772 році, як цілковито штучне утворення, не могло стати улюбленим дитям для дедалі консервативної монархії. Його єдиним природним кордоном були південні Карпати, які століттями відокремлювали Польщу від Угорщини.

Імператриці Марії-Терезії доволі важко було прийняти нові володіння, не в останню чергу з моральних міркувань. Галичина за кілька років до того, як з'явилася на карті, сильно постраждала під час боїв між Барською конфедерацією та росіянами. З самого початку вона також мала репутацію периферійної провінції, яку важко захищати і якою важко керувати. Соляні копальні Бохня і Величка, а також 20-тисячне місто Львів, одне з найбагатших у Речі Посполитій, були, безсумнівно, ласими шматками. Але в очах Марії-Терезії Галичина могла бути лише призом для розради за втрачену Сілезію.

Її наступник, Йосиф ІІ, месіаніст епохи Просвітництва, декларував, що він «вилікує від варварства і відсталості» ці легко здобуті території. Зворотним боком цієї цивілізаційної місії стала чорна легенда про Галичину – «край ведмедів», яку поширювали цісарські чиновники. Перший губернатор, граф Йоганн Антон Пергер, у своїх звітах до Відня писав, що застав катастрофічні дороги, безграмотне населення, неохайне дворянство і неосвічене духовенство.

Австрійська влада робила все, щоб увічнити ці стереотипи. Наприкінці XVIII – на початку XIX століття Габсбурги майже постійно перебували у стані війни. Від губернаторів очікували ефективного збору податків та постачання гарматного м'яса. Інвестиції в основному були спрямовані на поліцію, які мали робити все, щоб в королівстві панував мир і більш-менш порядок. План обміняти Галичину на іншу територію (Сілезію, Баварію чи Далмацію), став неактуальним лише після поразки Наполеона.

З переходу південних земель Речі Посполитої під владу Габсбургів найбільше скористався Львів. Зі столиці воєводства він став головним містом найбільшої провінції імперії (його конкурентом був Перемишль). Університет, заснований Йосифом ІІ, мав готувати нову еліту. Адже стара вже давно відзначалася нелояльністю щодо політики Відня. Імперські чиновники, як правило, буржуазного походження, уживалися з польською шляхтою, як кішка з собакою. До цього додався мовний бар'єр. За межами міст майже ніхто не розмовляв німецькою, тому доводилося спілкувалися французькою. Також в католицькій монархії використовувалася латинська мова.

Маючи більш ніж достатньо доказів нелояльності шляхти, влада почала кокетувати з селянами. У 1846 році стало очевидним, наскільки вона була успішною в цьому плані. Замість повстання селяни – і це не українські – взялися грабувати панські маєтки і вирізати їх мешканців (так звана Галицька різня, найвідомішим керівником якої був Якуб Шела). Це був переломний момент. Галицька еліта, позбавлена ілюзій, зрозуміла, що з цісарем треба «співпрацювати», тобто домовлятися. В столиці на Дунаї також зрозуміли, що германізація їхніх слов'янських підданих була нездійсненною мрією.

Митці та чиновники

Автономія принесла стабільність, яка тривала пів століття. Поляки та русини стали опорою монархії, але найбільших патріотів Галичини можна було знайти в синагогах. Космополітизм Габсбургів справедливо розцінювався євреями як гарантія безпеки, збереження релігії та традицій. Тому вони відкинули асиміляційні спокуси. На приналежність до польськості претендували лише окремі особи: освічені ідеалісти, які трималися подалі від рабинів і цадиків. За іронією долі, в умовах австрійського поділу література, наука та образотворче мистецтво розвивалися все краще й краще, досягнувши свого апогею в останній фазі правління Франца Йосифа. Зупинимося лише на найвідоміших іменах, які дала нам Галичина: Александер Фредро, Артур Ґроттґер, Ян Матейко, Гелена Моджеєвська, Іґнацій Лукасевич, Станіслав Виспянський, династії Коссаків та Естрайхерів.

Львівський та Краківський університети творили нову еліту. Також неможливо переоцінити значення Оссолінеуму чи переданих з Парижа колекцій Чарторийських. Галичина була магнітом для талановитих співвітчизників з-за кордону: від першовідкривача Татр Вінцента Поля і хрещеного батька Закопаного Станіслава Віткевича до поета Яна Каспровича, натуралістки Габріели Запольської та святого брата Альберта. Вавельська гора стала місцем патріотичного паломництва ще до того, як з неї було виведено австрійський гарнізон. Краків – «скарбниця національних пам'яток» – прагнув стати духовною столицею країни, тимчасово стертої з лиця землі.

Політична спадщина Галичини, м'яко кажучи, неоднозначна. З одного боку, вона була школою політичного реалізму і батьківщиною станчиків [політичне угрупування, утворене в 1860-х роках – прим. перекл.]. Польські консерватори займали урядові посади у Відні. Польща дала Цислейтанії трьох прем'єр-міністрів і всесильного міністра фінансів. З іншого боку, саме під скіпетром Габсбургів своє гніздо звив іредентизм, а соціалісти на кшталт Ігнація Дашинського та націоналісти на чолі з Вінцентієм Вітосом здобували місця в парламенті. Цілком ймовірно, що саме у Відні їх навчили, що політика зводиться до кулуарних інтриг і демагогічних промов. Було чимало тих, кому огидний був оперетковий характер засідань австрійського парламенту – молодий Адольф Гітлер, наприклад, був одним з них.

Вже після відновлення незалежності великопольська преса зводила наклепи на «галицьких авантюристів». Чиновники, що залишилися після розпаду ц.к. монархії, також мали погану репутацію. Після 1918 року, коли справа дійшла до побудови інституційних основ Другої Речі Посполитої, слава про зарозумілість і неповороткість «галичан» розійшлася по всій країні. Втім, бюрократи з австрійським ухилом були необхідним злом, оскільки в інших поділах поляки могли займати лише підлеглі посади. Ще одним приданим, яке Галичина принесла відродженій Речі Посполитій, стало українське питання. Відень був погибеллю для національних меншин. Тоді як Варшава могла запропонувати їм лише полонізацію. Скасування наданих Габсбургами привілеїв значно прискорило перехід русинів від релігійної до національної ідентифікації.

Від Освенцима до Тернополя

Галичина була Східною Європою в мініатюрі. На її прикладі на Заході сформувалося уявлення про соціальні та етнічні проблеми цієї частини континенту, про занедбаність інфраструктури та повсюдну відсутність гігієни. Мабуть, вид з вікон потяга, що їхав з Відня до Львова, вже говорив сам за себе. Чиновники та офіцери ц.к. монархії сприймали наказ служити в Жешуві чи Бродах як заслання до Сибіру. У цих колах виникло поняття Halb-Asien – напів'європейської країни, яке популяризували у німецькомовних працях Франц Краттер та Герман Блюменталь. Галичина уявлялася прогресивним австрійцям найвіддаленішою і найекзотичнішою провінцією монархії, розсадником відсталості, клерикалізму і лицемірства.

Закомплексовані місцеві еліти підхопили цей наратив. Говорили та писали про «галицьку бідність», «галицьку темноту», «галицьку шляхту» і «галицькі вибори». Найбільше доклався до увічнення чорної легенди Станіслав Щепановський, автор книги «Злидні Галичини в цифрах...» (пол. «Nędza Galicyi w cyfrach») 1888 року. Цей вчений підрахував, що середня тривалість життя в провінції становила 27 років для чоловіків і 28,5 років для жінок, і що щороку від голоду помирало 50 тис. осіб, плавно підводячи до висновку: «середньостатистичний галичанин їсть за половину, а працює за чверть людини». Однією з причин такої жахливої статистики було перенаселення сільської місцевості. До 1914 року понад мільйон людей виїхали з австрійських володінь у пошуках хліба: поляки, русини та євреї.

Крім цих трьох найчисельніших націй, тут також проживало багато вірмен, караїмів, молдаван, чехів, німців, угорців та циган. Температура суперечок у цьому мультикультурному плавильному котлі постійно зростала. Якби Галичина якимось дивом вижила, то це був би перманентний надзвичайний стан, другий Ольстер, який потребував би постійних дотацій з центру.

Священику – келія, зраднику – круасан

Алоїз Волдан, славіст з Віденського університету, стверджує, що існує «галицька література, написана німецькою, польською та українською мовами». Дві останні пропагують аркадійське бачення країни, яка переживала золотий вік за часів доброзичливого цісаря Франца Йосифа. Серед апологетів – справді великі письменники (Леопольд Бучковський, Анджей Кушнєвич, Юліан Стрийковський, Анджей Стоєвський, Влодзімєж Одоєвський, Анджей Кійовський). Якщо додати до цього окремий міф Львова – antemuralis christianitatis, тобто ренесанс популярності Юзефа Вітліна, Бруно Шульца та Станіслава Вінценза, то легше зрозуміти феномен галицького життя після життя.

У Польській Народній Республіці кружляла чорна легенда «Голіції та голодомерії» (пол. «Golicji i Głodomerii»). Краківський історик Генрик Верешицький першим наважився заявити, що австрійський поділ земель Речі Посполитої мав свої плюси. Влодзімєж Пазнєвський, поет, який народився на Тернопільщині, проголосив у 1978 році в газеті «Політика» (пол. «Polityka»), що Галичина «є прикладом кращої польської долі». Сучасні історики, схоже, просто приголомшені силою міфу про цісаря-захисника народів і його талановитих підданих. Широка громадськість не полюбляє заглиблюватися до академічних дискусій. Їхню уяву краще захоплюють такі ключові слова, як польський П'ємонт, мистецька богема, горілка Бачевського, пані Дульська, Краківська історична школа, весілля у Броновицях, Йорданівські сади, курган Костюшка, Зелена кулька, Стрілецьке товариство, Гуцульщина та поїздка до Ґевонту.

Фелікс Австрія має відданих шанувальників навіть по той бік Атлантики. У 2007 році в Нью-Йорку було організовано науковий симпозіум з промовистою назвою: «Галичина, Mon Amour». Його ініцювали нащадки колишніх єврейських емігрантів. Ларрі Вульф, аналізуючи феномен штучного творіння, яке з часом набуло надто конкретної ідентичності, також піддається ностальгії, характерній для галичан. Однак це не заважає йому згадувати ганебні епізоди в історії на кшталт погромів 1884-1887 років, інспірованих кс. Станіславом Стояловським. Цей піонер народницького руху, видавець журналів «Вінок» (пол. «Wieniec») і «Пчолка» (пол. «Pszczółka»), мав також інше обличчя – небезпечного зловмисника і панславіста. Відлучений від церкви, він багато часу провів у в'язницях і тюрмах ц.к. монархії, проте багато хто вважав його героєм.

Ксьондз Станіслав гідний того, щоб про нього написали товстелезний роман, а бунти під проводом Якуба Шеля і нафтова лихоманка – епічного фільму. Серіал про завсідників кафе «Габсбург» – найелегантнішого перемишльського пабу – може зацікавити не одного любителя шпигунських історій. У фінальному епізоді полковник Альфред Редль, керівник австрійської контррозвідки, згідно з історичною правдою, дозволив завербувати себе росіянам після того, як з'їв круасан з шоколадом. Інформація, яку «без п’яти хвилин» військовий міністр продав ворогу до того, як його викрили, значною мірою посприяла поразкам ц.к. армії у 1914 році.

Кінець згоди між народами

Скільки з дев'яти мільйонів мешканців Галичини очікувало кінця світу? За шість років до початку Першої світової війни український студент застрелив цісарського намісника Анджея Потоцького. Ларрі Вульф порівнює цей інцидент з вбивством ерцгерцога Франца Фердинанда. З огляду на те, що Потоцький проводив політику примирення, конфронтація між двома найчисельнішими народами провінції здавалася неминучою. Всі важелі, необхідні для демонтажу багатонаціональної монархії, були в розпорядженні її східного сусіда, але цар Микола ІІ не захотів визнати існування українців. Після окупації Львова він одразу ж оголосив, що Королівство Галичини та Лодомерії назавжди входить до складу Росії.

Через рік загарбників відкинули за Збруч, але насіння насильства було посіяно. Тисячі загинули, захищаючи країну, яка ось-ось мала зникнути з карти Європи. Інші стали жертвами жорстких репресій або бандитів у погонах. Галичина вмирала частинами, перетворюючись на величезний цвинтар. Матеріальні збитки ніхто не рахував. Поляки відвернулися від монархії, коли з'ясувалося, що в обмін на продовольчі поставки австрійці готові подарувати українцям не лише Східну Галичину, але й Хелмщину.

Євреї, які найбільше втратили від падіння династії Габсбургів, опинилися перед дилемою. Чекати наступної фази конфлікту, чи емігрувати? Багатші їхали до Відня, винахідливіші – ще далі. Останнє покоління галичан: Йосиф Рот (уродженець Бродів), Гелена Рубінштейн (Краків), Шмуель Йозеф Агнон (Бучач) та Біллі Вайлдер (Суха Бескидзька) виявилися найталановитішими. Героїня комедії Вайлдера «У джазі тільки дівчата», яку зіграла Мерилін Монро, цілком випадково носить прізвище Ковальчик.

– Веслав Хелміняк  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук

Larry Wolff [Ларрі Вульф] „Idea Galicji. Historia i fantazja w kulturze politycznej Habsburgów” [Ідея Галичини. Історія та фантазія у габсбурзькій політичній культурі], tłum. Tomasz Bieroń, wyd. Międzynarodowe Centrum Kultury w Krakowie