Останки Мечислава Яловецького, який купив для Польщі півострів Вестерплатте, були перевезені з Англії та поховані 5 грудня 2022 року на алеї заслужених Сребжиського цвинтаря в Гданську.

ТИЖНЕВИК TVP: «Наш рід походить від Рюриковичів» – пише ваш прадід у мемуарах «На краю імперії». Його онук у вступі до тієї ж книги додає, що родоначальником роду Яловецьких був князь Михайло Давидович Переяславський, а на могилі прадіда в Ґданську є напис: «Mieczysław kniaź na Pierejasławiu» (Мечислав, князь переяславський). Чи я повинна називати вас князем?

АНДРЖЕЙ ЯЛОВЕЦЬКИЙ: Я ніколи не замислювався над тим. Я жив в Австралії, далеко від світу, де діють європейські стандарти. Так, мій батько казав мені, що мій прадід був князем, але я довго не мав фізичних доказів цього. Лише у 1989 році ми отримали всі документи, що підтверджують наше походження. Але для мене важливо те, що Мечислав [Анджей Яловецький саме так говорить про свого прадіда – прим. ред.] зробив для Польщі. Те, ким він був.

Що вам залишилося від ваших предків, чиї великі маєтки були в Литві, Україні та Росії?

Лише скриня [з кількома десятками книжок спогадів Мечислава Яловецького – прим.ред.] і прізвище. І я несу його з гордістю.

Великий тягар?

Таке треба заслужити, але в Австралії я маю розкіш з польським прізвищем бути громадянином другого сорту і можу собі дозволити жити саме так. [сміється] У Польщі я маю бути обережнішим і виглядати відповідно.

За участь у повстанні 1863 року сім’я Яловецьких втратила свої маєтки, а в їхніх жилах текла литовська, російська і навіть шотландська кров. Проте, як писав ваш прадід, вони почувалися поляками. Сьогодні це важко зрозуміти.

Я розумію це, тому що відчуваю те саме.

Ви відчуваєте себе поляком? Вам було ж лише 3 роки, коли з батьками покинули Польщу.

Все життя я був Анджей і старався переконувати людей, щоби правильно вимовляли моє ім’я. Набагато легше було б назватися Ендрю, а прізвище спростити і змінити, скажімо, на Jalo [англійською вимовляється Джелоу – ред.]. Міг би жити спокійно.

Ви дуже добре розмовляєте польською...

Англійська – моя технічна мова, польська – для емоцій.

Чому ви взялися нагадувати про світ, якого давно немає, і мовою, яку ви не вивчали в школі? Батько просив про це?

Ні, це був мій вибір. Хоча сьогодні я думаю, що мені навіть не треба було вибирати. Я народився поляком і поляком помру. Це було нелегко, тому що я не виховувався в традиційній родині, тобто не мав двоюрідних братів, дядьків, тіток, які б мені на кожному кроці казали: ти поляк.

Як ви опинилися в Австралії?

Ми виїхали з Польщі у 1980 році. Раніше мій батько їздив до Іспанії. Був представником Польського Регістру Судноплавства. Він не був партійним, тому кожні 6 місяців мусив відмічатися, щоб підтвердити, що не втік. Останній раз він приїхав до Польщі через смерть матері. Коли ввели воєнний стан, вирішив уже не повертатися. Ми емігрували до Австралії, спочатку до Аделаїди, потім до Перта.

Ваш батько, як можна прочитати у вступі до книжки «На краю імперії», не розумів свого діда. Коли вони зустрілися у Лондоні в 1957 році, дідусь дратував його «своїми анахронізмами», вони почувалися чужими. Звідки ця відстороненість?

Міхал Яловецький, мій батько, був тоді ще підлітком – йому було близько 18 років. У всякому разі, до діда він тоді не поїхав, а мав зустрітися зі своїм дядьком Тадеушем Заблоцьким. Тож стара школа непоказування почуттів, те, що англійці називають «stiffupper lip», спрацювала. Крім того, мій батько теж не вмів проявляти любов. Така була традиція відсутності сімейної близькості і довірення виховання власних дітей гувернанткам. Так виховувалися Анджей і Кристина [діти Мечислава – ред.]. Може, звідси й дистанція між дідом і онуком? Мали однакове прізвище, але не знали один одного.

А як ваш прадід опинився в Англії?

Виїхати з окупованої Польщі йому вдалося завдяки дружбі ще з царських часів із братами Нобелями. Разом з другою дружиною та донькою вони дісталися Швеції, а потім на острови.

Тоді у Лондоні, на зустрічі з онуком, прадідусь таки зумів подолати розбіжності у поглядах...

Дідусь наприкінці передав моєму батькові лист, який його батько написав йому перед першою світовою війною. І заплакав. Кохання було, тільки невисловлене.

Ви краще розумієте Мечислава?

Я відчував таку ж саму дистанцію, але до батька. Прадід зустрівся з онукою тоді, коли втратив усе, тож спадкоємності не було. Так само мій батько не мав нічого матеріального, щоб мені передати. Щоб мені щось залишити, йому довелося будувати з нуля. Інша справа, що найбільшим скарбом, більшим за будь-яке багатство, яке він міг залишити мені, було видання мемуарів Мечислава. Для мене неймовірна честь, що один із томів цих спогадів, «Вільне місто», Ванда Пултавська прочитала Папі Івані Павлові ІІ перед смертю.

А дворянські історії, які мали місце, як писав ваш прадід, «колись», зацікавили хлопчика, який виховувався в Австралії?

Сталося це не відразу. Прадід, який тоді перебував в Англії, намагався розповісти своєму онукові про світ, який людина, що живе за комунізму, не може уявити. Так само мій батько намагався розповісти мені ці старі історії, і я думав: «Ну добре, але що я маю з цим робити?». Я вслухався в усі ці імена, які важко вимовоти, і це було для мене тягарем. Іноді я хотів бути Смітом або Брауном, тому що це було простіше. Одного разу я сказав своєму другові, що мій дідусь був князем. Він широко розплющив очі і вирішив, що я начитався коміксів. Іншого разу я приніс до школи скриньку зі спогадами та родинними документами, спадщиною Мечислава, і був переконаний, що це зацікавить мій клас. Я витягнув листа від бабусі королеви Єлизавети до Мечислава, у якому вона висловлювала свою радість, що він благополучно прибув до Англії. І нічого! Деякі документи у скриньці були старші за Австралію, але моїм колегам було байдуже. Зате фурор зробив 40-річний мяч для крикету.

Коли ви зрозуміли, що спогади про вашого прадіда такі цінні?

Мені здається, я щось почав розуміти лише в 1989 році, коли ми деякий час жили в Югославії. Батько уклав контракт з норвезькою класифікаційною компанією «Det Norske Veritas» і керував будівництвом кораблів. Наша тітка Кристина [сестра Анджея, донька Мечислава та Юлії з Ваньковичів, дочки Петра Ваньковича, власника великого маєтку в Мінську – ред.] жила тоді в Монте-Карло. Вона дала нам повну скриню щоденників Мечислава. Вона відчувала докори сумління, бо ця скриня нагадувала їй про прохання прадіда, щоб колись опублікувати його спогади та знайти відповідне місце для зберігання акварелей, які він малював після війни. Моя тітка, мабуть, була рада, що ми прийшли, бо могла перекласти тягар на мого батька. Боялася «зустрічі» з Мечиславом. Батько неохоче забрав цю скриню. Потім подорожував з нею світом.

Що в скрині ще, окрім десятків томів мемуарів?

Наприклад, список усіх маєтків Яловецьких у Литві, Росії та Польщі, доповнений ілюстраціями Мечислава. На його малюнках можна побачити інтер’єри будинків, окремих кімнат і навіть меблі: кожне крісло, шафу чи годинник. Вони також детально описані [Анджей Яловецький показує малюнки коридору в садибі у Камені, де був обклеєний шпоном письмовий стіл, а на стінах висіли палаші – ред.]. Наша родина багато разів втрачала маєтки. Можливо, прадід хотів мати матеріальні докази того, що ми мали, і, можливо, спробувати повернути їх колись?

На що жив ваш прадід в еміграції?

Він мав широкі знайомства, і дворянство допомагало одне одному. Він, напевно, теж забрав із собою золото і діаманти, бо був справді багатою людиною. Він навіть склав карту банків, де зберігав свій капітал. У мене є його різні цінні папери, які я не можу прочитати, бо вони написані російською мовою. Хтозна, може я багатий?

Що сталося зі скринею після того, як ви забрали її у своєї тітки?

Я боявся її відкрити. Я звик вже до думки, що ми пов’язані з Пілсудськими чи Ваньковичами, але в скрині, мабуть, були відомості про тисячі інших родичів і знайомих. Мене це лякало. Крім того, я не вмів читати польською. Вміст скриньки був таким собі забороненим плодом, хоча, звісно, мене дуже цікавив. Батько теж не відкривав скрині. Лише коли вийшов на пенсію, почав відкривати її і вивчати дідові папери. Він опрацював кільканадцять томів мемуарів, результатом чого стали «На краю імперії», а згодом «Вільне місто».

Ви знайшли у скрині той петербурзький телефонний довідник 1916 року, який був у вашого прадіда в Лондоні?

На жаль ні. Багато таких скарбів було втрачено. Наприклад, у моєї тітки була копія нашого генеалогічного дерева, оригінал якого висів у маєтку в Камені. Під час окупації його спалив німецький офіцер. Тоді він сказав, що це кінець нашого роду. Після смерті моєї тітки ця копія, швидше за все, була втрачена. У нормальній родині такі речі зберігаються, а в нас це неможливо, тому що ніхто між собою не контактує. Ми навіть не завжди знаємо, що хтось з нас помер. Зрештою, я все ж таки останній. Історія закінчується на мені.

Ваш прадід у «На краю імперії» описав історію, яка з ним сталася в якомусь маленькому містечку в Ліфляндії, на території колишньої Речі Посполитої. Естонець, власник пансіонату, де він зупинився, веде його на цвинтар, до могил колишніх польських власників Аннополя. Мечислав Яловецький пише, що йому здалося, що хтось стоїть позаду нього і торкається його плеча...

Духи предків. Вони живуть зі мною. Я щиро вірю, що Мечислав зі мною.

Ви відвідували колишні маєтки?

Так, я був у Камені [під Калішом – ред.]. Це страшенно боляче. Камінь перестав бути красивим місцем. Комуністи любили псувати ландшафт, з вікон будинку вид на забудову колишнього радгоспу.

А ви проїхали залізницею, якою ваш прадід добирався з Петербурга до свого маєтку в Сильґудишках, литовською Салдутішкіс, приблизно за 90 км на північний схід від Вільнюса?

Ні, але я повинен це зробити. Я ніколи раніше не був у Росії. Я був лише у Литві, до речі, вперше з батьком на байдарках на початку 1990-х рр. Ми почали нашу подорож у Сувалках і автостопом доїхали до Сильґудишок. Наш дім був зруйнований. Ми зайшли всередину через вікно. Знайшли кахлі зі старої печі, кілька взяли на пам’ять. Ми зустріли чоловіка, одягненого як російський солдат. Він виявився священиком. Ми представилися, а він скликав усе село. Тоді ми ночували у тому, що залишилося від дерев’яної залізничної станції, спроектованої у закопанському стилі Станіславом Віткевичем (брат матері Мечислава – ред.). Верхньої частини вже не було. Ми затрималися там з родиною, яка показала нам цей район. Місцеві мешканці всі нас приймали, а якийсь пан навіть приніс російську печатку Мечислава. Беззубі старенькі згадували старі часи. Все було дуже приємно. Коли через роки я туди поїхав і побачив, що в маєтку мого прадіда хтось оселився, стало боляче. Я відчував, що це моя земля. І я не кажу про багатство, гроші, але я відчував, що маю бути там, де могили моїх предків. Мене туди тягнуло. Я думав, що керування цим господарством має бути моїм стилем життя, що це закладено в моїй ДНК.

«За вікнами сильґудиської садиби розкинулися на південь темні ліси Лабонарської пущі, як море, оповите синім туманом», – писав ваш прадід. А сьогодні?

Будинок і будівлі дуже гарно відремонтовані. Новий власник – дуже симпатичний литовець, живе так, як жив Мечислав, до того ж він його фанат. Сказав мені, що для мене завжди там є кімната.

Я запитала про поїздку поїздом, тому що батько Мечислава, генерал царського військово-інженерного корпусу, був власником Компанії приміських залізниць у Литві.

Був також генеральним інспектором царських подорожей. Його фабрика будувала вагони для царя Олександра III. Вони були такі міцні, що врятували життя цареві під час катастрофи [під Бірками – ред.]. Тому Болеслав отримав дозвіл викупити родинний маєток, втрачений під час Січневого повстання. Тоді він викупив Сильґудишки, Кукулишки та інші довколишні землі. Цікаво, що після 1989 року нам також пропонували викупити садибу в Камені [власність другої дружини Мечислава Яловецького, Зофії Ромоцької – ред.]. Про те, щоб віддати маєток, не було й мови, тільки викупити. Історія повторюється. [сміється]

Це доля вашої родини. У вступі до «На краю імперії» ваш батько також згадує Анджея Яловецького, свого діда.

Тому я також хотів би якось увічнити постать діда Анджея, надзвичайно талановитого економіста. Під час війни був директором Центральної ради опіки [насправді Управління Управління Ради муніципальної опіки у Варшаві, яка на вимогу німців змінила назву на Польський комітет опіки у Варшаві – ред.]. Його найняв Адам Ронікєр. Анджей мав міжнародні контакти і, звісно, фінансові здібності та збирав гроші для ради, але частина з них йшла й на Армію Крайову. Гроші текли, між іншим, зі Швеції. Шведський посол завжди вимагав від діда розписки, а коли його затримали в Берліні, німці їх знайшли. Нарешті дізналися, чий підпис на цих паперах, і відправили діда в табір Майданек. Підпільники готували операцію з його порятунку. Все було готове, але дід захворів на тиф і помер, йому було 32 роки.

«Від усієї багатовікової спадщини роду нічого не залишилося, окрім спогадів». Так ваш батько підсумував історію роду Яловецьких.

Це теж була його доля. Йому довелося боротися все життя. За часів Польської Народної Республіки йому було важко в школі, бо походив не з того середовища. З таким прізвищем йому було важко вступити до вузу. Потім еміграція, яка його теж нищила. Весь цей досвід нашої родини обернувся шрамами багатьох поколінь. Я не знаю, чи успадкували б ці шрами мої діти, якби вони у мене були. Раніше я думав, що ці сумні сімейні історії мене не стосуються, що це дурні забобони. Тепер я знаю, що вони залишили слід і в мені. Іноді я думаю, що це добре, що це закінчується разом зі мною. Деякі епохи мають закінчитися.

Чи міг ваш прадід почуватися невдахою? Так вважав ваш батько.

Я дивлюся на це інакше, більш романтично. Колись він справді був магнатом, але втратив усе й опинився в Англії, на Фокс-роуд, у маленькій квартирці. Йому було 63 роки, він уже зробив у житті свою справу, але не здавався. Встиг ще намалювати близько 2 тис. акварелей. 1171 з них зараз зберігаються у Гуверівському інституті Стенфордського університету в Каліфорнії. Я б хотів, щоб вони колись повернулися до Польщі. В еміграції Мечислав справді багато працював. Він навіть читав лекції з сільського господарства в університеті Глазго та публікував книги про сільське господарство. Невдаха? Ні. Адже він створив матеріальні докази існування світу, якого вже немає. Світу шляхти, світу Речі Посполитої, її ландшафтів та архітектури. Він також склав списки мешканців відомих йому маєтків і палаців, родини та друзів. Писав про Пілсудських, Ваньковичів, Монюшків. Він був дуже чесним у своїх описах, не перебільшував.

Що він думав про свого далекого родича Юзефа Пілсудського? У «На краю імперії» він пише, що не вірить ні в ефективність конспірації, ні в соціалізм. Напад на потяг у Безданах він коментує так: «Зізнаюся, мене неприємно вразило, що Пілсудський, наш далекий родич, нащадок старого литовського роду, фігурує у справі, яка пахне бандитизмом...».

Цей фрагмент, мабуть, єдине місце, де Мечислав пише про Пілсудського. Він дуже мало згадує про нього, а якщо й згадує, то дипломатично, з великою повагою, на відміну від часто різких зауважень щодо інших родичів і друзів.

Якби була така можливість, ви б хотіли жити постійно в Сильґудишках?

Я би спробував. Ні, інакше, це був би мій обов’язок подбати про це, зробити щось з цим, може, музей? Я б не міг його продати. [Після коротких роздумів] Але моя справжня мета – популяризувати спогади про Мечислава та вшановувати його історію. Я наполягав, щоб Мечислав повернувся сюди, до Польщі, і як це має виглядати, і я домігся свого.

Чи це була ваша ідея перевезти останки вашого прадіда до Гданська?

Моя. Я довго шукав спосіб вшанувати Мечислава. Спочатку я думав поставити йому пам’ятник на Вестерплятте, але так сталося, що саме тоді я отримав інформацію про те, що його могила в Бекенгемі під Лондоном знайшлася. Тоді я подумав, що Мечислава треба поховати в Польщі.

Чому в Гданську?

Я відчував, що завдяки тому, що він працював у Гданську [після відновлення Польщею незалежності Мечислав Яловецький став першим представником польської влади у Вільному місті Гданську – ред.], про нього взагалі почули в Польщі. Він відкрив для Речі Посполитої двері до Гданська. Без цієї місії він був би просто поміщиком з Литви. Думаю, що він залишав Польщу з жалем, що ніхто не оцінив цієї праці, тому я хотів поховати його в Гданську. Має найвищий пам’ятник на цвинтарі, виконаний з найкрасивішого каменю. З такого ж матеріалу зроблений обеліск Густаву III перед королівським палацом у Стокгольмі. На мою думку, те, що нещодавно відбулося в Гданську, є «rebirth» – переродженням Мечислава.

Що тепер?

Похорони сприймаються як кінець епохи, але у цьому випадку перепоховання прадіда – це лише початок.

Які у вас плани?

Видавати наступні книжки. Одна вже готова – «Люди, яких я знав». Це абетка всіх людей, яких знав Мечислав, і його думки про них. Далі варто видати весь цей інвентар маєтків, зроблений дідом, бо це щось геніальне. Я також хотів би видати альбоми акварелей Мечислава, а також спогади про його навчання в Ризькій політехніці та членство в корпорації «Арконія», до якої він також належав, між іншим. Владислав Андерс. Ця книга теж готова. Люди хочуть також знати, що сталося з Мечиславом в Англії. Я не знаю, чи маю на це відповідь. Прадід волів писати про минуле. У нього було таке багате життя до війни, що еміграція до Англії, мабуть, була для нього незначною справою. У всякому разі, його мемуари – як маслини, з них можна вичавити ще п’ять книжок.

Підписуйтесь на наш фейсбук Думаю, це ще не кінець.

Я завжди мріяв, щоб книжки Яловецького увійшли до шкільного читання. Знаю, що це важко, але люди пишуть про це в коментарях у соцмережах і додають, що на цих спогадах теж варто зняти кіно. І буде. Фільм і серіал. Тепер так це робиться. Три епізоди «На краю імперії», три «Вільне місто» і три «Реквієм поміщикам».

Це «mission impossible» (місія нездійсненна). І не такі сюжети у Польщі не вдається зняти.

Це буде великий виклик, але я сподіваюся знайти колег, які ставляться до цієї теми так само. Насправді це вже відбувається. Раніше я стукав у двері багатьох закладів і нічого, а зараз просто самі відчиняються. Але я б не хотів, щоб це була ще одна «іспанка»... Давно хочу створити фонд ім. Мечислава Яловецького, і думаю, що треба кувати тепер, поки залізо гаряче. Настав час для фонду підтримки психічного здоров’я дітей, а з іншого боку фінансування літературної премії імені мого дідуся. І ще одна мрія: я б хотів, щоб пам’ять про Мечислава зблизила людей, щоб литовець, латиш, білорус і поляк могли стояти в одній кімнаті і дивитися на акварелі мого прадіда, забути про політику і побачити, яким прекрасним був їхній звичайний світ.

Тож історія вашої родини має й більш оптимістичний бік?

Звичайно, так. Більшу частину свого життя я був емігрантом, блукаючим по морю без керма, лише коли я познайомився з історією Мечислава Яловецького, нашого роду, я дізнався, хто я, звідки й куди йду. Мечислав дав мені ідентичність, якої я довгий час не мав. Тепер я Анджей Яловецький, що народився в Гданську в сім’ї, яка походила з Сильгудишків у Литві, що до війни проживала в Камені, і мені є чим пишатися. Мечислав дав мені також ціль у житті – популяризація його спадщини, найкраща робота, про яку я міг мріяти. Завдяки цьому я можу залишити слід, якось увійти в цю родинну історію. Бо я останній. І це прекрасна річ. Я можу померти сьогодні, знаючи, що мої предки будуть пишатися мною.

– інтерв’ю брала Анна Ґвоздовська
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори