Мечислав Яловецький, землевласник, землероб, дипломат, який придбав для Польщі півострів Вестерплатте, похований 5 грудня 2022 року на алеї заслужених Сребжиського цвинтаря в Гданську.

«У прекрасному родючому Зборові сидів пан Юзеф Гарчинський. Він був широкоплечим, червонолицим силачем, улюбленцем своєї матері, яка зазвичай хвалилася, що мій Юзек у дитинстві випивав 8 літрів молока на день...» – пише у спогадах Мечислав Яловецький, польський аристократ, дипломат, перший представник уряду незалежної Польщі у Вільному місті Гданську та діяч еміграції.

«Маминий улюбленець виріс, схожий на вгодованого жеребця, і, здається, все пішло в тіло... Попри колосальну силу, наш пан Юзеф був підшитий боягузтвом, нечуваним серед поміщиків. Коли почалася більшовицька війна і вся поміщицька молодь сіла на коней і вирушила в поле, пан Юзеф пред’явив посвідчення місцевої акушерки з кваліфікацією фельшерки, що спадкоємець Зборова непридатний до війська через ослаблене здоров’я. Це викликало загальне обурення, і пана Юзефа виключили з Товариства землевласників і засудили до соціального бойкоту».

Ідеал сільського життя

Так ставилися до боягузів і прокрастинаторів у своєму середовищі поміщики Другої Речі Посполитої, в іншому місці автор цитує особистий суд над комуністичним агітатором, який хизувався своєю нахабністю і деморалізував село, син якого тероризував своїх однокласників (у гміні, де знаходився маєток Яловецького) і безкарно ображав учителя. Мечислав Яловецький, усвідомлюючи свої обов’язки перед сільською громадою, викликав агітатора до школи і зробив йому догану.

Вже перші слова власника Каменя показали, що це не буде приємне спілкування, а тим більше партнерська розмова чи дискусія нарівні. «Сусіде, – сказав я, ледво стримуючись, – може знімете капелюха. Адже тут школа і бачите, що хрест на стіні висить. Навіть не дуже личить господареві поводитись як язичник...». Коли переконування не допомогли і агітатор спробував огризатися, довелося вдатися до прямих заходів. Яловецький не був делікатний. Це спрацювало. Порушник спокою зник з горизонту. У школі настав порядок, а в селі – спокій.

Комуністична пропаганда вороже ставилася до польських землевласників, їхньої культури та позиції, яку вони представляли. Для комуністів землевласник був ворогом номер один, оскільки він уособлював пошану до приватної власності, патріотизм і віру. А також повагу до священства, освіти, вищої культури поведінки, соціальної культури. Спосіб життя якомога далі від культури нуворишів. Нарешті – ставлення до Польщі та місцевої громади, яке найкраще описується словом «громадянське».

Поміщики не були теоретиками. Займаючись найчастіше вирощуванням і розведенням, поглиблено вивчаючи сільськогосподарські науки, часто за кордоном, практикуючи у великих маєтках, досконало вивчаючи суворі правила життя, вони розвинули у собі скептицизм до всього, що є надто витонченим. Те, що вводить в оману неглибокою привабливістю і уявною глибиною. Ось чому найзаслуженіші представники поміщицького класу у Польщі були настільки тверді до спокус, пов’язаних з будь-якою ідеологією. І віддавали перевагу ідеалу здорового сільського життя перед міським «ярмарком марнославства».

Попередження від дядька

Для всіх, хто розуміє унікальність етосу польської шляхти, біографія Мечислава Яловецького (1867-1962) постає як результат вибору, від якого не було можливості відмовитися нащадку історичного роду. Він був сином осілої в Литві польської родини, коріння якої з боку батька Болеслава Переяславського-Яловецького сягає ще Рюриковичів, з боку матері Анєлі, уродженої Віткевич (сестри Станіслава Віткевича) – старовинного шотландського роду. «Наш рід був Рюриковичів, і це багато значило в Росії. Але ми почувалися поляками, і це дуже заважало в Росії», – сказав Яловецький.

Він вивчав сільське господарство у Ризькому технологічному університеті та отримав докторсбкий ступінь в Галле. Багато років працював на державній службі, здобув кваліфікацію на високих офіційних і дипломатичних посадах у Петербурзі. Після відновлення Польщею незалежності, завдяки винятковій довірі влади відродженої Республіки Польща, став уповноваженим уряду в ранзі міністра у Вільному місті Гданську.

Наскільки небезпечною, навіть карколомною і водночас вирішальною для Польщі була ця місія, свідчить попередження від голови держави (його дядька) Юзефа Пілсудського: «Нам не догодиш, чекає тебе куля в голову, німцям не догодиш, від них кулю отримаєш. Намагайся уникати і того, і того. Це мої інструкції». Завдяки своїй спритності, виваженості та мужності Яловецькому вдалося виконати цю надзвичайно складну місію. А мав лише двох співпрацівників, поляків.

До змученої війною країни, що боролася з голодом, доїхало, серед іншого із США 55 тис. вагонів харчів, не кажучи вже про медикаменти та зброю. Йому вдалося уникнути смерті, захищаючи з пістолетом у руках перший із цих транспортів. Вклавши власні гроші, він придбав для Польщі стратегічний півострів Вестерплатте.

Мистецтво вирощування ячменю

Ця людина світу, в повному розумінні цього слова, яка ніколи не була космополітом, людина широкого кругозору, великої культури, державний діяч, проникливий знавець політики як мистецтва, знайшов справжнє джерело щастя, сенс життя та задоволення в обробітку землі та догляду за нею. Він робив це з великим розмахом, пристрастю та любов’ю – спочатку молодим хлопцем у родинних маєтках Сильгудишки та Отуляни в Литві, потім у маєтку Камень під Калішом, яким перейшов у його власність після одруження зі спадкоємицею Зофією Рамоцькою.

«Сільське господарство ніколи не було і ніколи не буде ремеслом у прямому сенсі цього слова», – зазначав Мечислав Яловецький, – «а щоб бути фермером, треба поєднувати в собі натхнення художника та практичність торговця». Ці нотатки є своєрідною хронікою політичних подій. Вони сповнені живописних описів міжвоєнних суспільних відносин, витончених, але не позбавлених певного сарказму, анекдотів, портретів головних діячів того часу, бо Яловецький був людиною дотепною, а його язик гострим. Проте найзахопливіші розділи, розбудовані як сенсаційний роман, присвячені вирощуванню цукрових буряків, збиранню ріпаку, ячменю та жита.

Ось як автор пише про мистецтво вирощування пивоварного ячменю:

«Ячмінь, на відміну від ріпаку, потрібно збирати у повній стиглості. Зерно має бути твердим, у стані, який німці називають «Todtreif», і погода під час збору врожаю має величезне значення. Скошений ячмінь не повинен лежати покосами на землі навіть на мить, тому що дозріле зерно, при контакті навіть з сухою землею, відразу намокне.

Ячмінь слід складати в штабелі або звозити до стодоли «на сухо», після кількох сонячних днів, коли солома вже присохла, і починати в обідню пору, щоб уникнути роси. Молотити дуже обережно, на «слабкому барабані», щоб не напружувати зерна, бо розтрощене зерно вже не придатне для солоду.

З’являється купець. Він дивиться на ячмінь, приготовлений і очищений, як золото в житниці. Тепер настає випробування нервів. У купця є голландські ваги для визначення ваги зерна, але у мене також є, щоб у присутності купця, який не перебирає в засобах, я міг перевірити, чи не вчинив він якогось «шахрайства». Тоді купець дістає машинку, за допомогою якої ділить пробні зерна навпіл.

Нарешті настав час завершити торг. Купець, однак, бере жменю ячменю і починає його нюхати. – Вибачте, але в ячмені є трохи «тухлятини», тобто нібито затхле. – Це у тебе «тухлятина» в голові, – кажу вже роздратовано. – Витри добре ніс і знову понюхай (…)».

Сьогодні сільськогосподарське ремесло назвали виробництвом і позбавили всієї краси і піднесеності, включно з елементами мужньої боротьби з мінливостями природи, але й боротьби з колишнім віроломством банків. Здебільшого це стало монотонною нудною роботою, нічого схожого на гру з високими ставками.

З точки зору комуністів таку любов до землі, де прихильність, відданість, навіть самовідданість, працьовитість поєднувалися з розумінням законів природи, з умінням користуватися сучасною технікою, зрештою, з діловими талантами та фантазією, треба було знищити до останнього. Так, щоб клас людей, які працюють таким чином на землі і з землею ніколи не можна було б відтворити.

Вони стежили за суспільним порядком

Випромінення від земельної шляхти на все суспільне життя країни, готовність людей цієї сфери свідчити на користь громади, практичність і здоровий глузд, а також фундаментальний внесок у польську економіку не могли подобатися ідеологам, навіть тим національним, про що автор згадує з деякою гіркотою. Звідси, між іншим, і розпорядження, що поміщики після останньої війни, пограбовані, викинуті з домівок, опльовані й висміяні пропагандою, названі ворогами народу, не могли селитися навіть у повітах, де були їхні маєтки.

Мечислав Яловецький, описуючи побут польської поміщицької шляхти на межі ХІХ-ХХ століть і в міжвоєнний період, багато місця приділяє специфічному заняттю поміщиків, а найчастіше також їх великій пристрасті, яким було полювання. Це розглядалося частково як обов’язок перед природою, розрахований на зміцнення популяції тварин, захист від хвороб, усунення слабших особин, частково як благородне заняття в галузі культури придворного життя разом із ретельно культивованим соціальним ритуалом і колоритом мужніх пригод, назавжди вкладеному у ритм пір року.

Але Яловецький не захоплювався поезією полювання, він ставився до неї як добрий селянин, який сприймає її як сферу обов’язку, необхідну для підтримки порядку та рівноваги у природі. «Мисливство є певною мірою галуззю землеробства і тваринництва і вимагає не менше праці, терпіння і старанності, ніж землеробство», – пише він.

З такою ж огидою, як і про сільських браконьєрів, незбагненно толерованих тодішньою владою, Яловецький говорить про всіх демагогів, лівих агітаторів, що розбещують селянство, некомпетентних чиновників, політиків, що задовільняють особисте марнославство, словом, про всіх, хто спричиняє хаос і анархізує політичне життя ІІ Речі Посполитої – не щадячи національну демократію, а й деяких прихильників Пілсудського, про всіх, чия діяльність суперечила державницькому інстинкту, здоровому глузду та добре зрозумілому національному інтересу польської держави.

Картина міжвоєнної Польщі, намальована класичним консерватором, не є ідилічною. Проте, з усіма застереженнями, це образ світу, що вселяє надію, де хлібороба, а водночас землевласника, шанують як того, хто, дбаючи про землю й працюючи на ній, чесно служить батьківщині. Цей світ намалювала людина, вільна від ідеологічної лютості, сповнена не лише тонкості й такту, а й філософського спокою, який є результатом спілкування з природою.

Перед війною землевласники були взірцем і порадником для жителів польського села. Вони не лише створили сучасне лобі, яке підтримує раціональні економічні зміни на селі, вигідні інновації у вирощуванні та розведенні, використання сучасних машин, а й стежили за соціальним порядком сільського життя. Саме поміщики дбали про майбутнє селянських дітей – засновували дитячі будинки та школи. Польські поміщики надавали медичну допомогу селянським родинам, інколи дуже багато. Відповідальність за землю та долю людей, які на ній працювали, була частиною відповідальності за власну державу.

«З нацією може статися щось гіршого, ніж втрата військ і кораблів», – підсумовує о. Анрі Деласс у книзі «Сімейний дух». Автор відзначає конфлікт соціальних класів, який триває у Франції вже понад двісті років, класів, які раніше жили в симбіозі, а тепер живлять упередження та ненависть один до одного.

Це щось гірше, ніж втрата військ і кораблів, «ніж фінансове банкрутство чи вторгнення на її територію», це «відмова від традицій і втрата ідеалу. Історія всіх народів підтверджує це» (ці слова Деласс написав у першому десятилітті ХХ століття).

Німецький оркестр зіграв «Jeszcze Polska...»

Мечислав Яловецький, син литовського великого землевласника, за кілька років до Першої світової війни був молодим аграрним аташе при російському посольстві в Берліні, щойно закінчивши навчання та захистивши докторську дисертацію. Як представник посольства, одного вечора він був запрошений командиром одного з імператорських гвардійських полків на офіційний прийом. Серед офіцерів, одягнених у парадні мундири, був лише один цивільний, граф Ледебур з посольства Австрії. Яловецький згадує:

«Командир полку з вишуканою ввічливістю знайомив нас по черзі з офіцерським складом. До кожного з нас, як цицерон, був приставлений молодий офіцер. Вибір був правильний, бо я опинився під опікою молодого лейтенанта фон Кемпіса, який виявився католиком і землевласником з околиць Бонна. Ми сіли за стіл у великій їдальні, оформленій темним дубом. (…) Наприкінці обіду командир встав, а за ним і ми всі. – За здоров’я імператора! – вигукнув він, піднімаючи чарку.

Тримаючи келихи на висоті грудей, ми пили за здоров’я кайзера Вільгельма. Після трьох «hoch!» зазвучав німецький гімн.

Потім був піднятий тост на честь російського імператора. Командир і офіцери скерували обличчя і чарки до мене як до члена російського дипломатичного корпусу, після чого прозвучав тост на честь австро-угорського імператора. Цього разу граф Ледебер приймав овації.

Австрійський гімн Gott erhalte, Gott beschutze unsern guten Kaiser Franz... завершив офіційну частину вечері.

Але уявіть собі мій подив, коли командир полку підвівся зі свого місця і з келихом в руці дав знак оркестру. Залунала весела мелодія Jeszcze Polska nie zginęła...

«Ihresspezial!» – вигукнув командир, піднявши келих і дивлячись на мене.

«Hoch, hoch!» – хором відповіли офіцери...» (Мечислав Яловецький, „Na skraju Imperium”, Варшава, 2003). Підписуйтесь на наш фейсбук Автор спогадів зазначає, що він подружився з лейтенантом фон Кемпісом і цінував офіцерів полку Імператриці Августи, представників сфери, де цінуються справжні цінності, а не лише символічні. Польщі не було на карті більше ста років. Нікому в Європі ще не снилася відроджена Річ Посполита.

Корчма замість двора

Сьогодні немає такого «інституту», як довоєнне поміщицьке землеволодіння, якого визнаний селянами авторитет міг би ефективно пом’якшити ситуацію і запобігти соціальним пошестям на селі. Тому що вони вміли вчасно помітити проблеми своїх мешканців у ширшому, загальнонаціональному контексті, та не зволікаючи, належним чином відреагувати.

Символ законної влади – це не бездушне панування, а служіння. Місія дворянських родин у Речі Посполитій полягала у відновленні існування держави, а потім у зміцненні та захисті нашої держави, а також у створенні та захисті культури, духовної тканини суспільного життя, яка об’єднує поляків в єдиний живий організм. Поміщицькі родини були взірцем життя і орієнтиром також у справі дбайливого ставлення до довіреної їм Творцем землі.

Після багаторічного спустошення землі державним споживачем, який так і не навчився бути господарем, стає зрозуміло, наскільки в нашій країні бракує землевласників. Мистецтво обробітку землі часто перетворювалося на розкрадання її ресурсів, а й її культурний ландшафт також був знищений. У ПНР панський будинок замінила корчма.

– Єва Поляк-Палкєвич
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Цитовані джерела: Mieczysław Jałowiecki «Requiem dla ziemiaństwa», Варшава, 2002, «Na skraju imperium», Варшава, 2007, «Wolne miasto», Варшава, 2009