Нашу частину Європи так часто ламали поділами та переміщенням кордонів, що час від часу модно розповідати анекдот про старого, який жив у Перемишлі на «бульварі трьох Йосифів»: до першої світової війни – Франца Йосифа, після першої – Юзефа (Йосифа) Пілсудського, а після другої – Йосипа Сталіна. Або про стареньку, яка, просидівши все життя у родинній кам’яниці, встигла побути громадянкою Австро-Угорщини, ЗУНР, Чехословаччини, Угорщини, СРСР та України – їй достатньо було народитися в Ужгороді...

Але не варто обмежуватися ХХ століттям. Люльєрка, героїня моєї сумної епітафії, трохи мандрувала: освіту здобула, мовляв, у Люневілі, який ще пам’ятає Станіслава Лещинського, у Парижі познайомилася з молодим стольником Станіслава Понятовського, куди потім через Відень їздила з таємними дипломатичними місіями. І при цьому вона пережила у Варшаві вісім епох! Тут вона була свідком виборів останнього короля Речі Посполитої, протестів Барської конфедерації, «станіславівського ренесансу» 70-х рр. XVIII ст., патріотичних потрясінь кінця 80-х рр., Чотирирічного сейму, Тарговиці, повстання й розпаду держави. Нарешті – кілька дивовижних, майже забутих років прусської Варшави, у якій вона померла 22 грудня 1802 року. І крокує вона сторінками цієї історії – крихітка, коханка, кур’єрка з мудрими маленькими чорними очима.

Пошук пружин

Вона не зовсім невідома: вона часто приваблювала уяву шукачів «таємних пружин», таємниць ніш чи змов. Вона стала героїнею роману нині забутого письменника-романтика Домініка Магнушевського («Зустріч художника Баччареллі», після 1839) та незабутнього роману Мануели Ґретковської («Фаворити», 2020). Однак, не перестає дивувати те, що останній твір – жваво поєднує суто факти, трохи грубуваті міркування про техніку fellatio та діалоги між російським послом Миколою Рєпніним і Станіславом Понятовським, які оманливо нагадують стенограми допитів з офіцерами 4-го відділу МВС, та сатиру про хабарництво, що погрожує розп’яттями з-під березових хрестів (!) на Краківському передмісті – опублікував не сатиричний тижневик «Nie», а видавницто «Znak». Кам’яниця на Краківському передмісті, названа іменем власниці «Люльєрка», є невіддільним елементом літературних панорам старої Варшави, чи то у творах Юзефа Ігнація Крашевського, чи то Віктора Ґомуліцького.

Однак у вищезгаданих і більш серйозних роботах мадам Люльє зазвичай представлена досить серйозно, як важливий інструмент у залаштунковій дипломатії Станіслава Августа Понятовського. Можливо, розпорядниця численних інтриг, навіть, кажучи мовою Ґретковської, селекціонерка у царській спальні – такий собі іронічний двійник князя Потьомкіна, який відігравав подібну роль у житті Катерини II?

Так, її часто використовували в місіях й у ролі посла. «Навесні 1771 р. Люльєрка в товаристві дружини Анджея Понятовського, камергера Л. Гутаковського, Й. Лінда та П. Геннекена виїхала до Відня. У липні вона вже була в Парижі, де зв’язалася з пані Жофрен», – розповідає дослідник її постаті Едмунд Рабович. Вона носила листи, передавала запрошення, а в стінах її дому знайшлося місце для будинку розпусти, а також для вітальні, де король бував інкогніто.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Це правда, але мені здається, що такі цитати приписують їй занадто серйозну роль. Вони взувають її туфлі на танкетці, які, попри свій невеликий зріст, вона ніколи (на відміну від рум’ян і пудри) не носила. Вони роблять економку з леді, яка котилася по своїй епосі, як цукрова кулька.

Ворожка й оббивка

А можливо, все було зовсім не так. XVIII століття в підручниках історії та літератури зазнало таких тортур, як жодна інша епоха: герої, гладкі й білі, наче простирадла, вилазять із прасувального котка інквізитора, пишуть нескінченні трактати про розум, ефективні поради та переваги асфальтування вулиць, аж поки учень не засинає міцним сном над біографією єпископа Ігнація Красицького. А тим часом це була чудова й неотесана епоха, багата магами, масонами й магнетизмом, у якій, як і сьогодні, на місці осміяної метафізики процвітали найдикіші забобони. А нібито жорсткий «поділ на стани» був настільки напівпроникним, що дружина оббивника меблів могла приймати і відпускати послів...

Наприклад, Лульєрка, а точніше Генрієтта Софія з Пушеті primo voto Lullier («Генрієтта Софія з Пушетів» – почувши лише її прізвище, одразу хочеться написати її історію!). Дехто (включно з таким досвідченим варшавцем, як Станіслав Шеніц), за звучанням її прізвища, хочуть засватати її з Симоном Антуаном Л'Юльє. Цей швейцарський математик мучив топологією не лише дітей князя Адама Єжи Чарторийського, у якого він був учителем, а й усіх учнів Комісії народної освіти, для яких він написав підручник з геометрії. Інші, почувши в життєписах Люльєрки термін «кабалярка», не знаючи, що йдеться про пасьянс, вигадують про франкістів, марранів та змову варшавської кагали з останнім королем Речі Посполитої.

Тим часом Генрієтта Софія походила з поважної французької родини дрібного дворянства, яка пов’язала свою долю з Річчю Посполитою ще за саксонських Августів: дід Люльєрки, Яків Бенедикт Пуше де Пуже, був секретарем Августа ІІ Сильного і послом у Римі. Його син, Бенедикт, уже писався Пушет і керував соляними складами; Софія, яка рано осиротіла, могла розраховувати на захист родини Понятовських, якій вона завдячувала «стипендією» на навчання у Франції та влаштуванням шлюбу із камергером Августа III Антуаном Люльє.

Ах, ті шлюби Освічених, у яких могли б повчитися безтурботності сучасні завсідники подіумів і телевізійних шоу, ентузіастки клаптикових сімей! Генрієтта була другою дружиною Антуана, вони розлучилися перед його передчасною смертю, натомість слід двох синів від першого шлюбу з камергером зникає десь між годувальницею та школою пажа. Від чоловіка вона успадкувала знайомство з краківським єпископом Каєтаном Солтиком і перше з прізвиськ, які їй дали у Варшаві: Люльє, перш ніж стати камергером, працював декоратором королівських покоїв, тому її називали «оббивкою».

Найособистіший портрет

Тим більше, коли на початку 60-х її зв’язки з молодим Станіславом Понятовським, тоді ще литовським стольником і (титулярним) перемишльським старостою, стали тіснішими! Громадська думка приписувала їй роман із королем (ймовірно помилково) та його старшим братом Казимиром (напрочуд ймовірно).

Політична роль Люльєрки полягала насамперед у посередництві, сприянні контактам, зверненні до людей, до яких було недоречно посилати камергерів чи гінців у королівських лівреях. Тож вона була «поштарем» з огляду на професію, або «карликом» через невеликий зріст. Наступні прізвиська не дуже доречно цитувати чи принаймні перекладати; навіть найвище суспільство того часу, хоч і обурювалося любовними пригодами Люльєрки, ховало свої пікантніші зауваження про неї за завісою французької мови, щоб не викликати обурення у людей нижчого походження. Мені така практика подобається більше, ніж безглузда прямота Ґретковської, тому мені залишається лише зацитувати думку про портрет Люльєрки самого Яна Гієроніма Грандіса, придворного художника короля Станіслава Августа Понятовського. Варшавська свита дозволила прокоментувати її подобу, подаровану королем своєму братові словами: Grandis ne peint que des bas endroits”

Найособистішим був би портрет, який на сто років випереджував знамените полотно Гюстава Курбе! Але чи справді це він представляв?

На жаль, він зник; проте зберігся сатиричний малюнок з 1764 року, який найкраще свідчить як про гострі язики тогочасної Варшави, так і про її інтелектуальні здібності. У жартівливому, вигаданому списку новостворених видань («Реєстр нововиданих книг») царському кореспонденту приписувалося авторство трактату «Поєднання фарб згідно з використанням і лекції Ньютона»!

Розшифруймо цей злісний вислів: Ньютон тоді ще не був перекладений польською мовою, але французькі переклади його праць у галузі оптики з 1720-х років, присвячені дисперсії світла в призмі та множині кольорів, уже були в обігу. Люльєрка, як було згадано, славилася навіть серед тогочасних модниць своєю сміливістю у виборі пудри та рум’ян, а також майстерністю у використанні помади. Різнобарвність привертала увагу та шокувала – це зрозуміло. Отже, це можна було порівняти з міркуваннями англійського фізика, тому жарт був загальнозрозумілий?

Уявімо, будь ласка, що хтось із сучасних правих Варшави намагається злісно прокоментувати чергову зухвалу зачіску письменниці Сильвії Хутнік. І робить він це не прямо, а використовуючи т. зв. фіолетовий зсув деяких галактик, на який посилається перший закон спостережної космології Габбла-Леметра. І що всі сміятимуться з цього, скажімо так, смачного жарту!

Статуя Венери

Отже, Люльєрка славиться губними помадами, нестандартними портретними образами, володінням розкішною кам’яницею на Краківському передмісті (№ 371), наймоднішим будинком розпусти (подарунок Казімежа) та палацом Ермітаж у Лазєнках, дах якого можна побачити, коли стоїте біля пам’ятника Яна ІІІ Собеського (подарунок Станіслава Понятовського) – і раптом зникає зі згадок, сатир і листів, наче хтось вирвав з рукопису кілька сторінок. Швидше за все, саме так і сталося.

Можливо, померла, а може, захворіла? Влітку 1773 р. вона вирушила з черговою делікатною дипломатичною місією на Захід (побувала в Спа, а з осені в Парижі, принади якого мала показати Станіславу Понятовському, сину Казимира), і з того часу залишилися лише поодинокі згадки про меблі й ремонти, зроблені в Ермітажі за кошти короля, особливо про оббивку (знову ця тема про оббивку!).

Але ні! Влітку 1796 року, через 23 роки після її паризької екскурсії, ми читаємо про її візит до Гродна, де перебував інтернований Станіслав Август, останній король Речі Посполитої. Чи приїхала вона туди з секретним завданням? Чи мала вона налагодити контакт із прибічниками короля, перерахувати сили після Мацейовиць?

Про що ми говоримо. Нехай такими справами займається полковник Йоахім Деніско у Валахії чи генерал Ян Генрик Домбровський у Ломбардії, це чоловічі справи. Софія Генрієтта дискутує з королем про меблі та картини палацу в Лазєнках, які збанкрутілий Станіслав Август хотів би продати на аукціоні, щоб покрити витрати на чай. Але згоди немає. «Мої грілки для ліжка! – обурено вигукує Люльє. – Мої полиці!» Нарешті, після довгих переговорів за посередництва Рєпніна, завсідника кам'яниці на Краківській, Софія погоджується продати – справді, жодному письменнику це не спало б на думку! – статую Венери, отриману багато років тому від короля.

Продаж Венери як символічне прощання з давньою пристрастю? чому. Їй вдалося закрутити голову ад'ютанту короля Франції (згодом Людовика XVIII) Філіпу Флері, який перебував у Варшаві, і зробити його розпорядником свого маєтку. Це було неважко, адже вигнаний Бурбон, який залишився у Варшаві напівінкогніто як граф де Лілль, жив на Краківському передмісті «через стіну», у домі під номером 372...

Цвірінькання сойок

Заповівши кам'яницю та доходи від неї родичам Пушетів (зокрема ксьондзу каноніку Юзефу Пушету), не забувши про служницю Регіну Петраш – Люльєрка померла 22 грудня 1802 року.

Так мало могил збереглося з тих часів! Останки Станіслава Августа Понятовського кочували з Петербурга через Волчин до Варшави, і хто знає, скільки ребер збереглося після цих подорожей? Казімєж Понятовський спочатку був похований у костелі в Уяздові, якого давно нема, на місці сучасного Бельведерського палацу, після 1818 року останки були перенесені до братської могили в костелі св. Хреста і там їхній слід зникає в руїнах після Варшавського повстання. А Софія Генрієтта, як спочила в повонзківських катакомбах, уже 220 років перебуває там у безпеці.

Збереглася навіть її епітафія! Трохи надщерблена, але все можна розшифрувати. «Тут похована Софія з Пушетів Люльє [sic!], народжена р.1716 д.21 травня [мені здається, що ця дата робить її трішки старшою – ред. В.С.], А також багатьма чеснотами, особливо милосердям та (...) Допомогою бідним до останньої (...) хвилини життя (...) Яка страждала людство по-християнськи (...). Вона закінчила своє життя в (...)ршаві р.1802 22 грудня. Проходячи повз, зітхаючи за нею, проси у Бога цього (...)тель [приятель? Чи йдеться про полковника Флері? – В.С.], який із вдячності так (...) присвячує їй меморіал». І далі німецькою, як у прусському Warschau: «Er stein deckt die gebeine der (...)Wit weten sophia Luilliei geb:b (...) S v puget gel.d.21 m (...) 22 грудня 1802 р. 8 (...) Ang hire laufbahn aber…».

Це гарні слова, які віддають належне померлій. Але що я можу зі собою зробити, якщо щоразу, коли згадую про Люльєрку, на думку спадає інша епітафія?

Американський поет Едгар Лі Мастерс, який жив на рубежі XIX і XX століть, прославився однією роботою: збіркою віршів «The Dead of Spoon River», тобто збіркою вигаданих надгробних написів з анонімного містечка на Середньому Заході десь між Індіаною та Іллінойсом. Унікальна та зворушлива колекція. Варто її прочитати і як шедевр поезії, який надихнув Т.С. Еліотта і Збіґнєва Герберта, а також як крилату фразу «Memento mori». А хто сягне по збірку, напевно знайде й сповідь дівчини, «народженої у Веймарі від матері-француженки та батька-німця»: ... осиротівши в чотирнадцять років,
Я стала танцівницею, відомою як Соня Росіянка
По всіх паризьких бульварах Спочатку коханкою різних графів і князів
Пізніше бідних художників та поетів.
Сорок років passée. Я переїхала до Нью-Йорка
І на кораблі зустріла старого Патріка Гаммера.
Рум'яний, свіжий попри шістдесят літ,
Він повертався, продавши корабель, повний худоби У німецькому місті Гамбург.
Він забрав мене на річку Спун, і жили ми тут
Двадцять років нам судилося бути подружжям!
Цей дуб біля мене – улюблене місце
Блакитних сойок, що цвірінькають увесь день.
Чому б і ні? Навіть мій прах сміється
У роздумах про гумореску під назвою життя.


– Войцех Станіславський  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Олена Ковалевська