6 грудня 1656 року відбулася подія, яка стало проєктом поділу Польщі, що був розроблений більш ніж за сто років до фактичного першого поділу. Це був такий же радикальний поділ, як і третій, тобто той, що ліквідував Річ Посполиту, і після якого країна дуже нагадувала Польщу після Віденського конгресу, оскільки одна з частин мала називатися Королівством Польським, хоча й під чужим пануванням.

На щастя, цей поділ залишився на папері договору, написаного в Радноті, місті в тодішній Трансільванії, що входила до Семигородського Князівства – нині Ірнут в Румунії.

Підписуйтесь на наш фейсбук У замку Великого князя Семигородського Дєрдя ІІ Ракоці представники господаря та посланці короля Швеції Карла X Густава поділили між собою Польщу, враховуючи інтереси та потреби бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма, козацького гетьмана Богдана Хмельницького та одного з магнатів Великого князівства Литовського Богуслава Радзивілла. Дєрдь ІІ Ракоці висловив волю передати південно-східну смугу набутих земель молдавському господарю та волоському господарю в обмін на допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої. Таким чином, окупантів було п'ятеро, а з господарями навіть семеро.

Заплановий поділ Речі Посполитої виглядав так:

● Карл Х Густав – Королівська Пруссія, Куявія, Північна Мазовія, Жмудь, Каунаський, Волковиський, Упіцький, Брацлавський повіти, частина Полоцького і Вітебського воєводств уздовж Двіни, польські Інфланти і Курляндія;
● Фрідріх Вільгельм Гогенцоллерн – Ленчицьке, Каліське, Познанське та Серадзьке воєводства разом із Велюнською землею;
● Дєрдь ІІ Ракоці – решта земель Речі Посполитої, зокрема, частина Мазовії та Малопольщі, з Варшавою та Краковом, саме він мав стати королем Польщі;
● Богуслав Радзивілл – Новогрудське воєводство та права на спадкові маєтності Радзивіллів;
● Богдан Хмельницький – рішення про передачу йому територій було відкладене на пізніший час, загалом мова йшла про Україну.

Мрії про море і землю

У тогочасній Європі не було прийнято ліквідовувати держави, особливо такі великі, як Річ Посполита. Династії боролися за панування на сусідніх та дещо більш віддалених престолах, як, наприклад, Габсбурги в Нідерландах або у Португалії (іспанські Габсбурги), анексували одна в одної, іноді неодноразово, прикордонні провінції. Як же міг відбутися безпрецедентний Раднотський договір?

Карл X Густав прагнув зробити Балтику внутрішнім шведським морем. Ймовірно, захоплені у німців у результаті Тридцятилітньої війни Переднє Помор'я зі Щецином все дужче розпалювало апетит. Деякі історики вважають, що він не мав куди подіти військо, загартоване у тривалих битвах Тридцятилітньої війни, і шукав для нього заняття. Однак, ставлячи на перше місце прагнення зробити Балтику внутрішнім морем, слід зазначити, що на її південних берегах шведський король мав двох супротивників, яких потрібно було перемогти – Польщу та Москву.

Спочатку Карл Густав мав намір спочатку атакувати Москву. Напасти на Польщу його спонукала участь Речі Посполитої у придушенні повстання Хмельницького та війна з Москвою, яка у1654 році захопила значні території Великого князівства Литовського.

Польща, із Зигмунтом III на троні, вплуталася в неабияку міжнародну проблему. Король Зигмунт також був спадкоємцем шведського престолу. Коли помер його батько, він прийняв корону, після чого відбулася коротка персональна унія Польщі та Швеції. Лютеранська Швеція побоювалася католика при владі, тож його скинули з трону. Проте Зигмунт ІІІ та його двоє синів – Владислав IV та Ян ІІ Казимир – вважали себе королями Швеції, що не могло подобатися реальним правителям у Стокгольмі.

Фрідріх Вільгельм Гогенцоллерн, курфюрст Бранденбурзький і князь Пруссії, перш за все хотів бути у Пруссії сувереном та об’єднати герцогство з Бранденбургією. Герцогську Пруссію, з якої він був васалом польського короля, відділяла від Бранденбургії Королівська Пруссія, тобто Гданське Помор’я. Зрештою, амбітні Гогенцоллерни бажали отримувати все більше за рахунок Польщі.

Дєрдєві II Ракоці мріялося про об’єднання Угорщини, а в Будапешті правили Габсбурги. Територіальні набутки в Речі Посполитій мали збільшити його потенціал.

Богдан Хмельницький хотів зробити Україну окремою, спадковою державою.

Ініціатором Раднотського договору був Карл Густав. Документ був підписаний не в момент його найбільших тріумфів у Польщі, а тоді, коли успіх почав відвертатися від нього. Якби «шведський потоп» не почав висихати, королю не потрібні були б спільники.

У липні 1655 року шведська армія перетнула кордони Речі Посполитої. Шляхта, що зібралася під Уйсцем, капітулювала через два дні, 25 липня. Цілі воєводства, землі й міста після короткого опору чи й без нього здавалися шведському королю. 20 жовтня в Кейданах Януш Радзивілл, віленський воєвода і великий гетьман литовський, передав під протекцію шведського короля Велике князівство Литовське, фактично і формально розриваючи Люблінську унію.

У виправдання «зрадника» Радзивілла слід зазначити, що у нього було небагато простору для маневру. Московські війська захопили значну частину Литви, включно з Вільнюсом. Януш Радзивілл чинив опір московитам і не міг дочекатися підкріплення з боку Корони. У нього був вибір між Карлом Густавом і Олексієм Михайловичем. Він вибрав шведа, свідомо залишаючи за собою Новогрудське воєводство як нову державу під родинним, спадковим правлінням. Шведська протекція захищала від Москви, природного супротивника перетворення Балтики на внутрішнє море Швеції. Раднотська угода не згадує про права Януша Радзивілла на Новогрудщину – він не дожив до підписання угоди, його права перебрав на себе двоюрідний брат Богуслав.

Москва не бажала зміцнення Швеції

Ян Казимир Ваза не був популярним правителем. Національна чужорідність монарха була вписана в устрій Речі Посполитої – польський магнат підвищив би значення свого роду, а шляхта, зациклена на рівності, цього не стерпіла б. Крім того він не єдиний з правителів, хто прагнув зміцнити королівську владу. Його не любили за мінливість, непередбачуваність, гордість та інші недоліки характеру. Шляхта, піддавшись «потопу», думала, що міняє одного пана на кращого.

Карл Густав присягав зберегти шляхетські привілеї, шанувати католицьку віру і був надією на відсіч Москві. Швидко виявилося, що шведи – це нещадні окупанти. Почалися масштабні грабунки, особливо розграбовували монастирі і костели. До Швеції вивозили золото, срібло, дорогоцінне каміння і навіть елементи конструкції будівель, якщо вони були з мармуру або пісковика. Шведські війська здирали золоті інкрустації зі стін костелів і багатих домів, а що не вивозили, те знищували. Забирали також колекції книг та документи.

Познанське воєводство, яке першим здалося шведам, першим почало чинило опір, організовуючи партизанську боротьбу. Король Ян Казимир, який спочатку втік з країни, видав в Ополе маніфест, що закликав до боротьби. Широкі маси шляхти мобілізувала оборона монастиря на Ясній Горі, коли протягом кількох тижнів двохтисячний шведський корпус не міг впоратися з двома сотнями захисників невеликої цитаделі. Мало значення також те, що польських католиків взяли в облогу іноземці-лютерани.

Все більше коронних загонів покидали шведського короля. У Литві більша частина війська відразу не підтримала Януша Радзивілла і перейшла під командування гетьмана польного Павла Сапіги. Ян Казимир повернувся до країни, що було спонукою до опору. Шляхта пробудилася із застою і почала боротися по всій країні. Але цього було б недостатньо.

Москва не бажала зміцнювати Швецію навіть ціною Польщі і припинила всі наступальні дії. Перемир'я відбулося за умови обрання Олексія королем Польщі vivente rege (тобто за життя попереднього правителя), але з застереженням, що він посяде престол після смерті Яна Казимира. Сенат, підкріплений послами, що були обрані деякими сеймиками, визнав царя королем Польщі.

Спокій з боку Москви дуже став у пригоді, бо в січні 1657 р. Дєрдь ІІ Ракоці увійшов на територію у Руського воєводства з 25-тисячною армією. Спочатку він вирушив на підмогу шведським військам, які оборонялися від поляків у Кракові. Пізніше він подався на північ, але після програних битв і сутичок вже у липні відступив від кордонів Речі Посполитої. Тим часом війська гетьмана Єжи Любомирського у відповідь грабували Семигород, а військо Ракоці, яке поверталося додому, частково перебили, а частково взяли в полон татари, союзники Польщі від початку потопу.

На похід Ракоці на Польщу вплинуло те, що війну Швеції 1 червня 1657 року оголосила та розпочала Данія. Карл Густав, який був атакований у своїх володіннях у Померанії, перед обличчям загрози рідній Швеції з боку данців був змушений відвести з Польщі більшість своїх військ, залишаючи Ракоці на самоті, що також було спричинено зміною фронту з боку курфюрста Бранденбурга Фрідріха Вільгельма. У переговорах з курфюрстом допомогла габсбурзька дипломатія. Німецький імператор був настільки стурбований зміною співвідношення сил у Центральній Європі, що послав військо на допомогу Речі Посполитій. Польща була важливою – вона була буфером між ним та хижацькою Швецією й загарбницькою Москвою.

Фрідріх-Вільгельм Гогенцоллерн уклав з Польщею велявсько-бидгоські трактати, згідно з якими Річ Посполита відмовлялася від своєї влади над Герцогством Пруссія. Курфюрст був змушений забути про обіцяну шведським королем Великопольщу, але юридично він перестав бути васалом польського короля. Хоча Карл Густав обіцяв те саме, у світлі міжнародного права це було не те саме. Велявсько-бидгоські трактати заклали наріжний камінь у фундамент майбутнього Королівства Пруссії, держави з великими перспективами, як згодом виявиться.

У мирному договорі, укладеному зі Швецією в Оліві, Річ Посполита втратила частину Інфлантів, що не так багато у порівнянні з мріями підписантів Раднотського договору. Другою стороною, окрім Фрідріха Вільгельма, яка виграла від шведського потопу, відомого в європейській історіографії як Друга північна війна, була Москва. Вся Україна на лівому березі Дніпра і правобережний Київ відійшли до царської держави. Спустошена потопом Річ Посполита не змогла протидіяти приєднанню Козаччини до московської держави та діям російських військ.

З наслідками потопу Польща боролася десятиліттями. Міста й села обезлюдніли, епідемії, невіддільні від багаторічних воєн, забрали в окремих регіонах 30-40% населення. Після відходу шведів поля перетворилися на пустища, бо окупанти вивозили не лише врожай, а й зерно. Міста довго піднімалися з руїни. Шведи, що розбирали кахельні печі, рубали меблі та вирізали рапірами портрети в дворах і палацах, надовго залишилися в пам'яті поколінь. Але не це було найгірше. Прямо і опосередковано внаслідок потопу зміцнилися майбутні загарбники Польщі, які в наступному столітті, коли Річ Посполита вже не була такою важливою і від неї нічого не залежало, здійснили справжні поділи. Ніби Раднотський договір це напророкував.

– Кшиштоф Зволіньскі
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори