7 листопада 2022 року були 90. роковини дня народження французького письменника.

Нещодавно беатифікований папа римський Іван Павло І, на три тижні до своєї смерті прийняв на свою аудієнцію у Ватикані ленінградського і новгородського метрополита Никодима. Під час зустрічі видатний ієрарх Церкви Московського Патріархату несподівано помер.

Навколо того, що відбулося 5 вересня 1978 року, до нині розповсюджені різні теорії змови, що недовіряють у натуральні причини смерті російського священника. З рештою у схожому тоні коментують смерть Івана Павла І, якого служба тривала лише місяць. Однак остаточно жодні новинки не побороли офіційної версії обох подій. Тим не менше сама зустріч папи римсько з представителем Церкви далі оточує таємниця.

Як відомо, інституціональне православ’я було у той час підпорядкованим радянському режиму (зараз воно поєднане з Кремлем). Структури Церкви інфільтрувало КДБ. Сам метрополит Никодим – за матеріалами із архіву Васілія Мітрохіна (збірки таємних та конфіденційних радянських документів вивезених на Захід у 1992 році) – був агентом цієї служби з псевдонімом Адамант.

Підписуйтесь на наш фейсбук Проте католицька Церква стала цілью дій ворожих масонських середовищ. Вони хотіли мати на неї вплив. Їхні люди, добре замасковані, мали перейняти над нею контроль з середини.

Ці події кінця 70-тих років є фоном для шпигунського роману „Gość papieża” – «Гість папи римського» [переклад власний І.П.]. Він вийшов друком у 2004 році, отож кільканадцять років після закінчення Першої холодної війни. Автор книги – Владімір Волков був французьким письменником з російським корінням. 7 листопада 2022 року -90-ті роковини його дня народження.

„Установка”: за лаштунками операції КДБ

Волков народився у Парижі, в родині білих емігрантів, які виховували його у двох культурах: французькій та російській. Його родичем був видатний російський композитор Чайковський.

Волков вивчав філософію, отримав у цій спеціальності звання кандидата наук. Наприкінці 50-тих років брав участь у війні в Алжирі – між іншими як офіцер французької розвітки. Далі став службовцем Міністерства Збройних Сил (французького відділу оборони). Потім довго перебував у США – навчав французької літератури у коледжі в Атланті. Помер у 2005 році.

На творчість Волкова могло вплинути знайомство з Александром де Мараншем. У 1970-1981 роках був керівником французьких спеціальних служб. Це начебто саме Маранш надихнув Волкова написати його хіба найвідоміший роман „Montaż” - «Установка» [переклад власний І.П.].

Як багато інших творів цього письменника, ця книга є насправді метафізичним трилером. Його сюжет розміщений у часах Першої холодної війни. КДБ проводить операції у французьких інтелектуальних кругах. Головний герой це літературний агент з білої еміграції Александр Псар. Ця людина стає звербованою через Совєтів. Вони поводяться з ним як з маріонеткою та в результаті він стає їхньою жертвою.

«Установка» відкриває методи використовувані КДБ – передусім дезінформаційні. Важливим джерелом інформації для цієї служби про те як підкорювати світ є стародавній китайський договір – «Мистецтво війни» Сунь Цзи. Цей твір рекомендує введення дій, які в атакованій державі приносять деморалізацію суспільства як результат. В «Установці» розброєння Франції полягає у тому, що громадську думку перетворюють в сторону корисну для Кремля.

Але важливою частиною роману є також духовна боротьба. Волков був православний. Він помічав демонічний вимір радянського комунізму. Він дивився на політичні реалії з боку надприродних питань. Він приймав точку зору, з боку якої розмаїті гри світу на вагах тримають спасення людей. Читання «Установки» спонукає задуматися над тим, що від політичного переслідування гіршим є продати душу дияволу.

Хоча роман Волкова відзначили престижною нагородою Grand Prix du Roman Французької академії, він був також відверто атакований, наприклад у відомій телепрограмі «Apostrophes» на телеканалі France 2.

Журналіст та письменник П’єр Жоффруа вказав Волкову факт, що негативними героями свого роману створив агентів КДБ, з яких – як можна зрозуміти на основі їхніх прізвищ та імен – один це Єврей (Яков Пітман) а другий це представитель якоїсь мусульманської нації (Мухаммед Абдулраманов). Журналіст звинувачив автора «Установки» у расизмі, антисемітизмі, ісламофобії та фашизмі. Волков віддячився. Подав на судову справу проти журналіста за зневагу та й виграв.

Але це факт, що в «Установці» з’являєтсья картина, у котрій бідна біла Росія опинилася під окупацією чужих стихій. (Варто сказати, що перший польський переклад «Установки» вийшов друком у лондонському видавництві Polonia Book Fund у 1986 році).

«Царські сироти»: спадщина опричнини

Заслуги Володіміра Волкова у відкритті політики СРСР та метод іі служб незаперечні. Питання ускладнюється, якщо взяти до уваги ставлення письменника до пострадянської Росії.

Почнімо однак з ідеї історії, яку він представив у романі «Царські сироти» з 2005 року. Він показав важливішу роль спецслужб в історії Росії – від опричників (гвардії Івана IV Грозного, за допомогою якої цар тероризував Боярів) через між іншими Охрану (що працювала наприкінці династії Романових), до КДБ.

У «Царських сиротах» стикаються ставлення двох зведених братів щодо Більшовицького перевороту. Володя Псар ліберал і демократ. Зіткнувшися зі звірствами червоного режиму він стає палким захисником монархії, хоча раніше був її противником. Василь Псарскі є агентом Охрани. Отож він пильнує старого порядку. Коли однак він доходить висновку, що монархії не можна врятувати, а встановлений після Лютневої революції Тимчасовий уряд не вміє зупинити хаос, тоді доконує політичної зміни та переходить до більшовиків.

Своє рішення пояснює самому Владіміру Леніну так: «не хочу монархії, яка осмішується, або яку зневажують. Краще хай буде мертвою. Але Росії потрібно держави. Ви розумієте? За будь-яку ціну».

Чатаючи «Царські сироти», спадає на думку те, що в Росії не ідеї чи погляди урядовців вирішують якою є держава. Устрої міняються, а потреба твердої руки виявляється бути позачасовою. Якщо це так, тоді декларований сьогодні Владіміром Путіним консерватизм це лише фасад, за яким скриваєтсья просто спадщина опричнини.

«Змова»: все зло масонів

Однак Волков у пострадянскій Росії помітив щось іншого. Про це свідчить його роман „Spisek” - «Змова» [переклад власний І.П.] з 2003 року.

Фоном для цієї книги є події з початку ХХІ століття: атаки на США з 11 вересня 2001 року та Другої чеченської війни. В Росії зростає значення елітної групи Ліга Боярів, яка пов’язана з Путіним. В той час в Америці активним є об’єднання, що називають Клубом, яке намагається здобути глобальну владу. Його члени займають високі політичні позиції у США.

Проте Клуб не представляє інтересів Америки. Він поводитсья з нею інструментально. Росія для нього головна перешкода на шляху до введеня порядку, що змусить світ мати тотожне мислення. Одою з основ нової системи має бути аксіологічний релативізм.

В очах людей керівництва Клубу Росія почала повертати собі свою давню ідентичність – звернулася до православ’я та народної традиції, звідки її серйозний спротив щодо тенденцій, які підтримує Клуб. Це об’єднання починає інтригу проти Ліги Боярів. Щоб вона не була успішною, хоче використати терористів з Чеченії. В той час росіяни знаходять союзників у французьких спецслужбах.

І так Волков нухтував загрозою, якою являлася Росія після падіння СРСР. Він прийняв, що якщо радянський комунізм став минулим, тоді загроза передусім в тайних організаціях Заходу (у тому масонерії), що прагнуть знищити християнство.

Причому коли письменник вказує західні прогресивні тренди як фактори морального розкладу, можна б навіть з ним погодитися. Річ в тому, що він розповсюджував до того фальшиву альтернативу. Адже якщо навіть пострадянська Росія спираєтсья об агенду ЛГБТ, а Путін критикує «культуру скасування», то це не означає, що Кремль стоїть по стороні християнства. Це зовсім навпаки.

Нині спадкоємці опричнини ефективно політично корумпують Церкву. А московський патріарх Кирил І – колишній співпрацівник КДБ з псевдонімом Міхайлов – намагаючись релігійно узаконити злочини російської армії в Україні, це заперечення московського метрополита Пилипа ІІ (православного беатифікованого), що жив у XVI столітті, якого за спротив тиранії Івана Грозного задушив подушкую опричник Малюта Скуратов.

Всупереч натякам, які можна вичитати в «Установці», радянська епоха не була часом панування чужих стхій (неслов’янських та нехристиянських національних груп) над Росією. Радянський комунізм був новим втіленням російської політичної культури. Її суть це насильство – а саме залякування – як спосіб спілкування влади з суспільством та Росії зі світом. Ця політична культура спирається на травматичних досвідах, через які пройшли руські землі під ярмом Золотої Орди, а не на вартостях латинської цивілізації. Їх у Росії пробували ввести люди такі як Волков, але неуспішно.

Одже можна жалкувати, хоча автор «Установки» без ілюзії розправлявся з радянським комунізмом, то потім його спокусила мова Кремля про душевне відродження Росії після падіння СРСР. Він був монархістом, тому все вирішили його почуття до царизму. Лише у письменника вони виграли зі здоровим глуздом.

-Філіп Мемхес
-Переклад Ірена Подгаєцька

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Бібліографія:

•Vladimir Volkoff „Carskie sieroty”, переклад – Beata Biały, Klub Książki Katolickiej, Dębogóra 2006
•Vladimir Volkoff „Gość papieża”, Klub Książki Katolickiej, переклад – Iwona Banach, Klub Książki Katolickiej, Poznań 2005
•Vladimir Volkoff „Montaż”, Klub Książki Katolickiej, переклад – Adam Zalewski, Klub Książki Katolickiej, Poznań 2005
•Vladimir Volkoff „Spisek”, Klub Książki Katolickiej, переклад – Beata Biały, Klub Książki Katolickiej, Dębogóra 2008