З моїм 9-річним сином Владеком читаємо «Вогнем і мечем». З перших сторінок зацікавили його упирі, що блукають Диким Полем. Ця книжка класифікується як історичний роман, але через сюжетні двері виповзають створіння та істоти з потойбічного світу.

Їхав я якось з Рейментарівки до Гуляйполя, і вночі минав могили, – розповідає старий козак молодому. – Аж бачу, щось з могили гиц мені на кульбаку. Озирнувсь: дитя – синеньке, бліденьке!.. [...] Очка горять, як свічки, і голосить, голосить! Перескочило воно з кульбаки мені на шию, і раптом чую: кусає мене за вухом. О Господи! Упир.

Таких фрагментів десятки, але ми знайдемо й персонажів, особливо серед українських героїв, які самі по собі тягнуться до паранормальних явищ, ніби хочуть їх спровокувати. Першим серед них є Богдан Хмельницький, якого вечорами відвідують ворожки, тобто відьми, [...], старі, зморщені, жовті, або в розквіті молодості, що ворожать на воску, пшеничних зернах, вогні, воді, на дні фляги або на людському жирі. Другий – це Богун. Його супроводжує молода відьма Горпина, котра по спіненій воді вгадує майбутню долю:

Підписуйтесь на наш фейсбук – [...] Гуку! Гуку! У дубовому колі, у білій піні, у світлому тумані, покажись!.. Бачу.
– А що?
– Битву! Ляхи втікають від молодців.
– А я гоню?
– І тебе бачу. Ти з невисоким лицарем міряєшся. Гур! гур! гур! Стережися невисокого лицаря.

Велесова ніч

І тут – несподіванка. Сєнкевич не був історичним пуристом, навіть один із дослідників його творчості, проф. Зигмунт Швейковський, назвав його «Трилогію» «історичною казкою», у багатьох випадках створена ним дійсність має велике пізнавальне значення. Це стосується і сфери етнографії та демонології. Ворожіння, описані у «Вогнем і мечем», асоціюються з ритуалами Геловіну, тільки в українській версії, про що трохи нижче.

Передусім, давайте зазначимо, що це не «дзяди», що й досі святкують, серед іншого, на білорусько-українському Поліссі, де цей обряд обіймає два дні, а другий день називають «бабами». Але тут навіть розширений варіант не супроводжується ворожінням. Тому що цей обряд випливає з віри в те, що померлі двічі на рік, на початку травня і в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, можуть відвідувати нас і їх потрібно пригостити. Ці свята оповиті атмосферою таємничості і містерії. Не місце тут пустощам, танцям, забавам та хуліганству.

Ці легковажні елементи можна знайти в українській велесовій ночі, тобто ночі присвяченій Велесу або ж, якщо більш польською – Волосу. Звучання цього слова викликає асоціації з «Вогнем і мечем», де вже згаданий старий козак ділиться спогадами про Волощину:

Але я довго служив на Волощині, де упирів більше, ніж людей, і є способи їх вгамувати. Я зіскочив з коня і всадив кинджал у землю. «Здохни! геть!», і воно застогнало, схопилося за лезо і всякло у траву. Перерізав я землю навхрест і поїхав.

На Велеса і Перуна!

Давайте подивимося на карту Румунії. Якщо бачимо черепаху, звернену головою до моря, Волощина буде її підчеревицею. Все вказує на те, що назва цієї землі походить від пангерманського слова «walhaz», яке пишеться рунами як ᚹᚨᛚᚺᚨᛉ і означає «чужий», тобто кельт або, ширше, особа, яка використовує романські мови; у польській мові від корня «walhaz» походять назви Італії, валлійців та валлонів. Але ім’я покровителя багатьох народів, слов’янського бога Велеса (або Волоса) з Волощиною не пов’язує очевидна етимологія.

Проте Сенкевич, як і сьогоднішні шанувальники Перуна та його соратників, міг вважати, що зв’язок між цими назвами фактично є і натякнув на це в романі, поширивши демонічність Дикого Поля на Молдавію та Волощину. Водночас, етнографи стверджують, що є докази реальних зв’язків деяких українських топонімів із Велесом, наприклад Нижня Велесниця біля Коломиї.

У дохристиянські часи тут мало бути капище цього бога, що залишило слід у термінології. Додамо, що неподалік є значно молодше поселення Волосянка, назва якого походить від волоського закону, який з XV століття регулював правила поселення в Галичині. В інших випадках дослідники не такі одностайні, хоча в цьому контексті згадуються як Велесовий Яр біля Вінниці, так і Велесова Гора біля Луцька.

Етимологія вулиці Волоської в Києві залишається дискусійною темою, і деякі кажуть, що назва походить від волохів. Інші ж, не тільки слов’янофіли, а й науковці з плоті й крові, кажуть за засновником української археології Максимом Берлінським, що Волоська вулиця отримала назву від дохристиянського божества. Вони посилаються на перекази про пам’ятку та археологічні роботи, які підтверджують існування у середньовіччі церкви св. Власія. Більшість фахівців вважає, що культ цього каппадокійського єпископа, Власія у православ’ї, використовувався для придушення пам’яті про Велеса.

Поважаймо своїх ідолів

Але яке відношення це має до Геловіну? Англосаксонські звичаї з ворожіннями та переодягненими людьми, що вигукують «цукерок або витівка», дійшли до України пізніше за Польщу і набули там відносної популярності лише у ХХІ ст. Зауважимо, що їх постійно таврувало та таврує духовенство обох найбільших православних Церков, тобто найчисельніших у країні Української Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви Московського патріархату. В офіційних повідомленнях першої з них читаємо, між іншим, що «цей шабат не має нічого спільного з християнством [...], а лише з окультизмом і магією». З прес-релізу другої дізнаємося, що для православних Геловін «чужий». Обидві Церкви одностайно заявляють, хоча й незалежно одна від одної, що участь у цих церемоніях є гріхом для віруючих. Але церква, яка в 2018 році відокремилася від Московського патріархату і стала автокефальною, наголошує також, що західні звичаї не сумісні навіть з «язичництвом чи іншою релігією». Це в свою чергу начебто свідчить про те, що в ієрархії цінностей вони стоять найнижче, а їхній Перун кращий за американський скелет.

Хтозна, можливо, саме на хвилі таких релігійно-містичних оцінок все більшу популярність почала отримувати велесова ніч. Навіть на офіційному фейсбук-профілі УПЦ щороку точиться цікава дискусія під постом від 31 жовтня з критикою Геловіну. Сотні коментаторів погоджуються з позицією церкви, а десятки вихваляють рідний звичай. «Не любиш Геловін, – писала Світлана у 2019 році, – святкуй велесову ніч”, а Лідія рік тому заявила: «Я трохи почитала історію, натрапила на інформацію про велесову ніч! Я думаю, що це свято класне!».

Ведмежа лапа Велеса

Що ж зацікавило Лідію та багатьох-багатьох інших українців? Безсумнівно, сам Велес, він же Волос, хоча насамперед слід згадати, що видатний польський вчений, знавець центральноєвропейської праісторії Генрик Ловмянський розрізняв дві постаті: Велеса, який мав бути «руським демоном», і бога Волоса. Додамо, що Ловмянський разом із фінським фольклористом Вільємом Йоганнесом Мансіккою також стверджували, що культ Волоса був вторинним і являв собою язичницьку відповідь на зростаюче значення св. Власія. І хоча це цікавий погляд, який надихає на роздуми про релігії в нашій частині Європи, більшість фахівців його не поділяють. На їхню думку, Велес і Волос – це два імені одного й того самого божества, якому за багато століть до прийняття християнства поклонялися як у Дикому Полі, так і на островах Волін і Рюген.

Цей бог отримав прізвисько скотій, що означає бог худоби, і вважався не тільки захисником домашньої худоби, а й пастухом небесних отар. Остання функція з часом набула більшого значення, а також розглядалася як посередництво між двома світами – живих і мертвих. Знавці слов’янської міфології запевняють, що він протегував також купцям і торговцям і, як свідчить давньоруська поема «Слово про похід Ігорів», митцям. Тому його порівнюють із грецьким Аполлоном чи римським Меркурієм. Його космогонічна позиція зростала, і культ Велеса/Волоса був пов’язаний з багатьма ритуалами, сліди яких можна знайти в традиціях, що культивуються й сьогодні, наприклад, вивертання кожуха навиворіт під час новорічних ритуалів має бути формою вшанування «волохатого», бо також так тлумачилося ім’я Волоса. Рясну шерсть поєднували з ведмежою зовнішністю, а лапу цієї тварини вішали в коморах, щоб випросити прихильність божества. А крім того, він любив танці, пісні та музику, а також стрибання через багаття чи ходіння по ньому босоніж.

Українці не Янкі, свої гарбузи мають

А тепер давайте почитаємо «Голос України», офіційну газету Верховної Ради, тобто парламенту східного сусіда Польщі. У випуску за 31 жовтня 2021 року ми знайдемо текст «Велесова ніч vs Геловін», з якого дізнаємось, що в Україні «був Геловін, але називався велесова ніч», після чого авторка цих слів, дитяча письменниця, відома у Польщі завдяки книзі «Любомікси», Ірина Котляревська розповідає про це божество і стверджує, що воно є покровителем «мистецтва, щастя і кохання». Це, в свою чергу, надихнуло на те, щоб у сучасній Україні на зламі жовтня та листопада відзначати язичницьке свято.

Воно мало, як виникає з тексту, три атрибути. Перш за все, в останній день жовтня увечері влаштовують вечерю на честь покійних, подібну до «дзядів». Без танців, музики, у роздумах, навіть посуд не належить мити. Але підкреслимо, що цей аспект іншими авторами подається як весела, гамірна вечірка. Гарбуз – неодмінний атрибут, і це аж ніяк не запозичено із Заходу. Як підкреслюють етнографи, в Україні їх прикрашали свічками, а заможніші ставили в них свічки ще в ХІХ столітті.

Другий елемент – це ворожіння, не лише за словами Котляревської, а й усіх, хто описує цей обряд. Вони посилаються на відомі й нам забави на Андрія, під час яких ми ворожимо на майбутнє кохання. Велике значення надається собакам – якщо увечері з’являється білий пес, нас чекає щастя, чорний – лиха доля або візити несподіваних гостей, це завжди означає погані дні.

Третім атрибутом велесової ночі є вогнище. «Всі родини [розпалюють його] на найвищому місці свого обійстя, – читаємо у Котляревської, – а потім перестрибують через нього, [а] сміливці ходять по розпечених вуглях, що символізує очищення тіла й духу». Важко уявити, щоб вечерю у роздумах можна було поєднати з такими енергійними веселощами, адже в інших місцях велесову ніч описують як карнавал або навіть вакханалію.

Для попкультури – ворожки і ворожбити

І тут приходить київська етнологиня Галина Бондаренко, вся вкрита пилом передісторії, і стверджує, що велесової ночі ніколи не було. Не відкидає культу слов’янського бога, який мав своє свято напередодні нового року, тобто за юліанським календарем 13 січня. Добре відома також польським православним маланка, яку дехто описує як повторення новорічної ночі, може бути відбитком цих ритуалів.

Цікавиться цим і релігієзнавець Андрій Кобетяк, який бачить моду на «відродження того, що колись було [українським]». Науковець вважає, що свято могло відзначатися на рубежі жовтня і листопада, але відразу додає, що ця традиція закінчилася ще за часів Київської Русі.

Тож звідки така плутанина – можемо ми запитати. І чому українці не зупинилися на знайомих «дзядах»? Шукаючи відповіді, загляньмо знову до «Вогнем і мечем».

Роман починається наприкінці 1647 року, хоча ми не знаємо, чи ця дата відповідає григоріанському календарю. Тож можливо, що упирі на першій сторінці з’являються напередодні або, можливо, саме в день маланки, справжнього свята Велеса, чи то пак Волоса. Пізніше демонічно-ворожильна діяльність проявляється незалежно від пори року і пов’язується з конкретними персонажами. Вони, у свою чергу, живуть у свідомості українців і сьогодні, про що свідчать, наприклад, заходи за підтримки Автокефальної Православної Церкви, метою яких був науковий пошук місця поховання Богдана Хмельницького.

Ренесанс цієї постаті, як і багатьох інших, може свідчити про зростання потреби у створенні пантеону власних національних героїв. І перефразовуючи «Кесареве кесареві, а Богові Боже», можна сказати, що духовенство з доробку Хмельницького черпає традиції будування нових церков, держава – геополітичну думку, а поп-культура – «ворожок» і передбачування майбутнього з «зерен пшениці, вогню і води».

Четверо наших дітей з початку жовтня вигукують «цукерок або витівка», і важко читати з сином Сенкевича, коли конкуренція з Геловіном зростає з кожним днем. Але яке ж це свято, коли стільки страждань і смерті за нашим східним кордоном. Адже ніхто не скаже сестрам і братам в Україні «Зі святом Геловін!».

Завдяки велесовій ночі все ж таки знайдеться вихід із цього глухого кута. Серед багатьох звичаїв, пов’язаних з цим святом, є також шалена витівка, що полягає в перекиданні транспортних засобів. Тож... Брати та сестри українці, бажаємо вам перевернути якомога більше російської техніки, що несе смерть.

– Марта Панас-Говорська, Анджей Говорський
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори