Західний світ втомився від України. Польща теж. Ажіотаж пройшов. 2022 рік, рік вторгнення, приніс спочатку велику хвилю обурення на росіян і велику хвилю симпатії до українців. Ми стежили за зведеннями з фронту, затамувавши подих, не звертаючи уваги на те, що вони не показували справжньої картини. Важливо було те, що вони давали відчуття причетності. Зі стиснутим серцем ми вітали людей, які тікали від війни.

Усвідомлення того, що війна може прийти й до нас, мабуть, ще ніколи не було таким гострим. Ми із задоволенням дивилися на карти, що показували відступ «орків» з Харківщини та Херсонщини. Ми з нетерпінням чекали нових санкцій і сміялися з відео, на яких російські «мобіки» отримували іржаві автомати, а танки, розроблені в середині минулого століття, витягували зі складів. Навіть німці нарешті почали надсилати справжню зброю замість касок.

Доволі поширеною була думка, що Владімір Путін прорахувався, помилився, не врахував волю України до опору і рішучість Заходу. Після такого року, який розпочався з великою тривогою, а закінчився з полегшенням і надією, наступний рік міг бути тільки кращим.

Російська червона лінія

Натомість Путін діяв по-іншому. Він вів із Заходом гру, розраховану не на місяці, а на роки. По-перше, сповільнив надходження військової допомоги, вміло використовуючи ядерні погрози. Вторгнення він почав з того, що привів свої ядерні війська в бойову готовність і дав повний карт-бланш пропагандистам, які, не зв'язані жодною відповідальністю, погрожували світу знищенням, розвиваючи до максимуму тезу свого головнокомандувача про те, що «навіщо потрібен світ, якщо в ньому не буде Росії».

Такі погрози могли ігноруватися пересічними громадянами (хоча вони, ймовірно, вселяли в них страх), могли відкидатися коментаторами, але військові планувальники та аналітики змушені були ставитися до них серйозно. Тому постачання військової техніки українській армії вимірювалося обережністю Білого дому, щоб не перетнути російську червону лінію.

Мабуть, мало хто пам'ятає, бо про такі речі не люблять згадувати, як публічно докоряли Польщі, коли вона навесні 2022 року оголосила, що хоче поставити літаки МІГ-29. Американці тоді брутально заявили, що цю ідею ні з ким не обговорювали, але якщо поляки хочуть, то можуть постачати те, що вважають за потрібне, на свій страх і ризик. Послання було чітким: якщо росіяни нападуть на вас, це буде лише ваша провина.

Сполучені Штати тоді перебували на етапі постачання ручних протитанкових і зенітних пускових установок. Потім з'явилися ракети з дальністю польоту 80 км, гарматні гаубиці, танки, бронетранспортери, ракети з дальністю польоту 300 км і, нарешті, – але лише через рік війни – багатоцільові літаки.

Танки стали предметом своєрідного торгу між Вашингтоном і Берліном, коли канцлер Олаф Шольц під тиском громадської думки щодо відправки «Леопардів» в Україну заявив, що його країна надасть сучасні танки лише в тому випадку, якщо аналогічні танки надасть Америка. Справедливо припустити, що це було мотивовано як бажанням підвищити престиж Німеччини, рівноправним партнером якої, на думку берлінської еліти, може бути лише головна наддержава НАТО, так і побоюванням, що Росія виконає свої погрози й нападе на їхню країну. Натомість поляки можуть безвідповідально передати 300 танків і пропонувати поставки літаків – вони ж, зрештою, романтики. Схожий розрахунок, ймовірно, стоїть зараз за стриманою позицією канцлера Шольца щодо постачання ракет «Таурус», які можуть стати зброєю, здатною зруйнувати Керченський міст до Криму.

Таким чином, постачання сучасного озброєння було в певному сенсі «погоджено» з Кремлем, і цю поетапність надання допомоги була росіяни використали для покращення свого військового становища: будівництво укріплень, організаційні та технологічні зміни в армії, підготовка мобілізованих.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Межа, якої дотримувалися як обережна Німеччина, так і потужна Америка, полягала в тому, щоб не нападати на російську територію, оскільки напад на Росію доктринально є приводом для застосування нею ядерної зброї.

Примітка: позиція Шольца щодо питання постачання «таурусів» може свідчити про те, що німецький канцлер де-факто визнав Крим російською територією, що може бути певним вікном для налагодження добрих відносин з Путіним, як тільки це стане політично можливим.

Провальний контрнаступ українських військ

Всі ці фактори, в поєднанні з недоліками в підготовці українських солдатів, сприяли тому, що Росія у 2023 рік, рік надії для всіх, хто сподівався на продовження успіхів попереднього року, увійшла серйозно посиленою, а Україна ослабленою, хоча, на перший погляд, здавалося, що все навпаки.

Головним тривожним дзвінком стало захоплення Бахмута. Жахливі втрати, що оцінюються в 50 000 загиблих, були здійснені злочинцями, яких випустили з в'язниці за обіцянку свободи, яку вони повинні були вибороти для себе в бою. Це показало у всій красі варварство Росії та її презирство до життя. І що з того, якщо варвари, але вони перемогли.

До речі, в публічному просторі з'явилося поняття «матеріальна війна», адже інтенсивність артилерійського обстрілу, який росіяни застосували під Бахмутом, перевершила всі очікування. На Заході почали вголос роздумувати, чи в реальній війні, коли зустрінуться співставні за потенціалом війська, масовість не переважить над точністю. І чи не варто, з огляду на це, знову будувати склади боєприпасів у таких же масштабах, як за часів холодної війни.

Тим часом росіяни подбали про свої кількісні потреби, посиливши співпрацю з Північною Кореєю та, що не варто виключати, опосередковано з Китаєм. Потім розпочався довгоочікуваний літній наступ українських військ, який спостерігачі довго не хотіли визнавати провальним, але врешті-решт змушені були це зробити. У підсумку, як злорадно відзначили два впливові американські аналітики, Річард Хаас і Чарльз Купчан, у статті, до якої ми ще повернемося, 2023 рік закінчується для України з балансом територіальних втрат: росіяни здобули більше, ніж втратили. А мало бути навпаки.

Водночас Росія виявилася напрочуд стійкою до західних економічних санкцій. Нафта без особливих проблем продається Китаю та Індії, а газ по-старому потрапляє до Європи як товар з однієї з країн Центральної Азії або Туреччини. Натомість високотехнологічні товари, необхідні для виробництва сучасних ракетних систем, купуються знову ж таки через посередників, і країни-продавці або не хочуть, або не можуть цьому завадити.

Неефективність санкцій

Західні політики зацікавлені лише у запровадженні чергового пакету санкцій, адже тоді вони зможуть розповідати перед камерами, як сильно мобілізуються світові демократії, щоб дати відсіч путінській атаці на суверенітет сусідньої країни. Їх меншою мірою цікавить той факт, що інструменти реалізації санкцій є вкрай недосконалими й, врешті-решт, конкретні рішення потрапляють на столи бюрократів у банках, які слабо орієнтуються у тому, що потрібно для виробництва ракет.

Тому час, коли росіяни встановлювали у свої ракети процесори від пральних і посудомийних машин, однозначно минув. Виробництво балістичних ракет дальнього радіуса дії триває безперешкодно. Хоча санкції призвели до ефектного виходу «McDonald» з Росії, вони не завдали очікуваної шкоди його військово-промисловому комплексу. Крім того, Путін перевів економіку на військові рейки, виділивши 30% бюджету на наступний рік на військові потреби, що не викликало навіть найменшого суспільного невдоволення, а російська економіка замість того щоб впасти, до кінця року зросте більш ніж на 2%.

Навіть ефектні санкції проти олігархів, які було відносно найлегше запровадити, призвели до того, що ті почали інвестувати свої гроші в країну. За оцінками, з початку війни в Росію таким чином повернулося близько 50 мільярдів доларів. Цікаво, що значна частина цих грошей пішла в туристичну галузь, оскільки росіяни почали подорожувати країною під час відпусток і, як наслідок, стало рентабельним будівництво курортів на Алтаї або в Карелії.

Про це можна прочитати в гіркому тексті російського журналіста-емігранта і колишнього керівника опозиційного телеканалу «Дождь» Міхаіла Зиґаря, який нещодавно опублікував у «Washington Post» колонку під назвою «Путін перемагає». На основі економічних даних, а також на основі своїх контактів у Росії, він представив картину добре функціонуючої державної машини, яка бореться з ворогом, використовуючи бідних, які думають, що завдяки війні поліпшать своє становище, а багатим дає можливість жити й заробляти, при умові, що вони не протестуватимуть.

У Москві ресторани переповнені, ціни на нерухомість зростають, будівельний ринок процвітає, а еліти, які ще рік тому були переконані, що Путін перебуває на межі краху, визнали, що він переміг і залишиться, пише Зиґар. Цікаво, що вже наступного дня після публікації тексту редакція змінила його назву на менш суперечливу. Теза про те, що російський диктатор може перемогти, вочевидь, виявилася занадто приголомшливою для редакції.

Повторення 1916 року?

Переконання в тому, що Путін не перемагає, знайшло свій вияв в досить несподіваній формі, а саме в тезі, мовляв, на фронті настав клінч, який може тривати роками. Командувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний доклався до цього своїм відомим інтерв'ю британському тижневику «Economist», в якому він намагався пояснити провал літнього наступу. Він стверджував, що обидві сторони мають військові системи, які можна порівняти за рівнем технологічної складності, а тому як і під час Першої світової війни на Західному фронті, так і зараз в Україні неможливо досягти серйозних змін.

На перший погляд, це дуже приваблива теза, адже дійсно, за час інтенсивних бойових дій фронт на Запоріжжі просунувся лише на кілька кілометрів, що дуже нагадує стан війни на півночі Франції в 1916 році. Ця теза також дозволяє зробити висновок, що Путін не програє, але й не перемагає.

Однак віра в те, що фронт стабілізується надовго, є оманливою, оскільки відвертає увагу союзників від основної мети війни. Щобільше, це дозволяє їм зосередитися на інших проблемах, адже оскільки фронт стабілізувався і російські війська не підуть далі на захід, то можна почуватися в безпеці. А тому можна зайнятися тим, що останнім часом найбільше подобається ліберальним демократіям: рятувати планету за допомогою дорогих технологічних змін, або, якщо коротко, витрачати гори грошей на трансформацію економіки.

За оцінками фінансових аналітиків, втілення всіх поставлених кліматичних цілей вимагатиме від Заходу чотири трильйони доларів на рік протягом наступного десятиліття. Чотири трильйони в американському еквіваленті або чотири більйони в європейському. Це величезна сума грошей. Можна припустити, що багато осіб, які приймають рішення, зіткнувшись з таким викликом, були б раді скористатися нагодою і відкласти проблеми війни в Україні на полицю з позначкою «Менш нагальні». Мовляв, раз фронт стабілізувався, а солдати сидять в окопах, то варто зосередитися на економічному співробітництві та поступовій інтеграції в структури Європейського Союзу тієї частини країни, що залишилася під владою Києва, а військові нехай займаються бойовими діями, не варто їм заважати, але й надмірно допомагати теж не потрібно. Адже фронт стабілізувався, чи не так...

Американський хрест

Однак це не так, і Путін може просто виграти цю війну, якщо Росія збільшить своє втручання, а Захід зменшить свою військову допомогу. Це теза колишнього професора Військової академії США, відомої також як Вест-Пойнт, Фредеріка Кагана, який зазначає, що якби Україна була оснащена найсучаснішими американськими військовими системами, особливо тими, які здатні подолати вплив російських систем радіоелектронної боротьби, що виводять з ладу українські безпілотники й значно знижують точність високоточних ракет і снарядів, то прорив фронту був би можливим. Каган також пише, що фронт може провалитися й в інший бік, це могло б статися, якщо допомога Україні буде скорочена, а Росія активізує свої військові зусилля, особливо шляхом проведення бомбардувань в стилі тих, які вона проводила в Сирії у 2015 і 2016 роках. Такий прорив може призвести до того, що план Путіна 2022 року буде реалізовано й російські війська стоятимуть на польському східному кордоні, погрожуючи ядерною зброєю, якщо тільки НАТО захоче прийти нам на допомогу.

Є багато ознак того, що очільник Кремля з нетерпінням чекає подвійних президентських виборів, які відбудуться у 2024 році: в Росії та Сполучних Штатах. Звичайно, ніхто не очікує, що хтось зможе загрожувати переобранню Владіміра Владіміровича, але робити різкі рухи напередодні виборів було б невиправданим ризиком. А саме таким різким кроком могла б стати подальша мобілізація, необхідна для того, щоб вислати в Україну ще більше війська. Чи станеться це у 2024 році, чи, можливо, наступного року, залежатиме від військових і погоди. Здається, що 2025 рік був би більш імовірним, оскільки підготовка «мобіків» вимагає часу. До того ж цього року вже будуть відомі результати президентських виборів у США. Причому, не тільки результат, але й політичні наслідки.

Якби ці вибори відбулися зараз, їх, ймовірно, виграв би Дональд Трамп. Багато хто очікує, що він зупинить військову допомогу Україні. Чи станеться це насправді, важко передбачити, оскільки політики не завжди роблять те, що говорять чи обіцяють. Однак цілком можливо, що він захоче реалізувати свій знаменитий план завершення війни в Україні «протягом 24 годин». Ймовірно, це передбачало б укладення угоди з Путіним про кордони України та Росії, а також, можливо, про склад українського уряду, й представлення цього «мирного плану» українцям для реалізації з шантажем, мовляв, якщо ви не приймете його, то військова допомога буде припинена, Росія переможе на полі бою, а Україна втратить свою державність.

Цілком можливо, що такий сценарій вбачали десь там у глибині душі ці два згаданих вище аналітики, Хаас і Купчан, які опублікували в «Foreign Affairs» текст під назвою «Переосмислення успіху в Україні» (мовою оригіналу: Redefining success in Ukraine). Досі успіх Америки у цій війні визначався словами Джо Байдена про те, що США будуть з Україною «стільки, скільки буде потрібно», і що саме Україна вирішуватиме, коли та на яких умовах закінчити війну.

Переосмислення цього «успіху», на думку Хааса і Купчана, полягає в тому, щоб змусити Київ до переговорів з Москвою, а у військовому плані – відмовитися від будь-яких спроб наступу, що генерує великі витрати серед людей, техніки та боєприпасів, й нарешті перейти до оборони.

Звісно, більш ніж очевидно, що Путін не захоче вести переговори, а якщо й піде на це, то висуватиме умови, які по суті полягатимуть у капітуляції України. Автори тексту, звісно, враховували це і вважали, що просто перейти до оборони, міцно окопатися і змусити росіян до захоплення тих укріплень дорогою ціною – це вже буде кроком вперед, оскільки зупинить вилюднення України. Турбота про життя і здоров'я українських солдатів, можливо, й щире, однак, як правило, йде пліч-о-пліч із занепокоєнням військовим бюджетом США, який, на думку багатьох експертів, має бути значно збільшений й, в першу чергу, спрямовуватися на посилення військового потенціалу США, а не України.

Серйозним аргументом, який використовують не лише автори цієї статті, є початок війни між Ізраїлем та ХАМАСом, яка в будь-який момент може перерости в регіональну війну, якщо Ізраїль вирішить напасти на Іран чи Ємен, захищаючись, або якщо підтримувана аятолами угруповування Хезболла завдасть удару з Лівану. Війна на Близькому Сході в поєднанні з війною в Україні є двома великими конфліктами, що вимагають втручання США, й в першому випадку йтиметься саме про безпосереднє втручання.

Що, якби одночасно з ескалацією в Ізраїлі президент Сі захотів захопити Тайвань? Америка може програти, стверджує Весс Мітчелл, член керівництва Державного департаменту у 2017-2019 роках. У своїй статті в «Foreign Policy» Мітчелл пише про союзників, що вони «здебільшого не здатні захистити себе», в той час, як Америка має борги, що перевищують її можливості, фінансуючи кліматичні та соціальні програми, в той час, як військове виробництво зросло лише на 10% з моменту початку війни в Україні. Тож якщо Сполучені Штати не сприйматимуть ці загрози серйозно, вони можуть програти війну, початок якої є вже не просто теоретичною можливістю, а цілком реальною.

Серед великої кількості текстів про Росію, Україну та війну, які останнім часом з'являються в англомовному медіапросторі, привертає увагу назва, яку дав своїй статті американський генерал у відставці, який командував, зокрема, в Іраку та Афганістані Стівен Твітті. Він стверджує, що, захищаючи Україну, Америка виконує місію захисту Європи, розпочату жертвою життів десятків тисяч солдатів, які спочивають на військових цвинтарях 1944-1945 років на полях Франції, Бельгії, Нідерландів, Німеччини, Італії. Він дуже проникливо зазначив, що як звільнення Європи від німецької окупації, так і її подальша відбудова були величезною й дуже вигідною інвестицією, відмова від якої була б і економічно безглуздою, і зрадою тих, хто приніс такі великі жертви. Однак назва, яку Твітті вирішив дати своєму тексту, звучала загадково: «Україна: хрест, який повинні нести Сполучені Штати».

Чи захоче Америка після виборів нести цей хрест? Якщо переможе Трамп, можна сумніватися. Тоді хрест впаде на плечі тих, кому безпосередньо загрожуватиме небезпека. В першу чергу, на плечі Польщі. Про це варто пам'ятати, оскільки надалі тривають економічні суперечки з українцями. Вони не повинні зайти надто далеко і надто глибоко. Бо наша спільність долі може виявитися швидше, а ніж ми всі думаємо. Путін повільно реалізує свою довгострокову стратегію. Він ще не перемагає. Але це поки що.

– Роберт Богданський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук