Коли ви читаєте ці слова, Джо Байден саме вітає Олафа Шольца в Білому домі. А можливо зустріч вже відбулася і вони роблять заяви для преси? Заяви, наповнені деклараціями про трансатлантичну дружбу і співпрацю, про спільну боротьбу за демократично-ліберальні цінності у світі та про підтримку України «стільки, скільки буде потрібно». Неодмінно прозвучить і кілька загальних речень про непорушність дружби між двома країнами, які, попри деякі неминучі розбіжності, однак не повинні затьмарювати взаємних відносин. Канцлер Німеччини, ймовірно, не упустить можливості висловитися від імені Європи і європейців, які є союзниками Америки, але, зрештою, є потужною спільнотою, з якою треба рахуватися в багатополярному світі. Президент США говоритиме про поділ світу на демократичний і авторитарний.

Таким чином вони делікатно позначатимуть розбіжності, але що за тим криється – дізнаємося протягом наступних тижнів. Політики великих країн, які залишаються в альянсі, але не надто збіжні між собою, не звикли говорити про це відкрито. Особливо в ситуації, коли китайський Дракон і російський Ведмідь, не кажучи вже про менших звірів, хотіли б бачити конфлікт, а Дракон абсолютно відкрито спокушає Європу, але перш за все Німеччину, розворотом альянсів. Нам залишається замислитися над загальною картиною і подивитися, що німці думають про американців і що це може означати для майбутнього трансатлантичних відносин, в тому числі й для нас.

«Моральна перевага»... Німеччини.

У мене склалося стійке враження, що Олаф Шольц, з усім багажем німецького політичного мислення і почуттям моральної переваги над янкі, поїхав до Вашингтона, щоб – як персонаж Джеймса Стюарта у фільмі Френка Капри [мова йде про кінострічку «Містер Сміт вирушає до Вашингтона», що вийшла на екрани в 1939 році – прим. перекл.] – навести там порядок і показати американцям, як насправді слід керувати світом. Йому здається, що гасло «Zeitenwende», або «поворотний момент» в німецькій політиці, кинуте близько року тому, вже стало в суспільному обігу «словом і ділом» (авторство Чеслава Белецького), яке не потребує наповнення змістом. І цього достатньо, щоб його країна знову вмостилася в зручній позиції «моральної наддержави», яка може повчати інших вдаючи, ніби минулого не існує.

Зазвичай це добре видно, спостерігаючи за людьми, що займають другорядні посади. Річ у тому, що на них не так ретельно «накладають» піар-технологічний макіяж, і саме тому їхнє справжнє ставлення пробивається крізь нього без особливих проблем. Отже, перед нами перший персонаж.

Крістоф Гойсґен, який нещодавно очолив Мюнхенський безпековий форум, раніше був послом Німеччини в Організації Об'єднаних Націй. А ще раніше – багаторічний радник канцлера Ангели Меркель із закордонних справ у період, коли Федеративна Республіка Німеччини проводила свою єдино справедливу політику щодо Росії. У травні минулого року, на хвилі «Zeitenwende», він написав дуже цікаву статтю під назвою «Війна в Україні стане історичним переломним моментом», яка була опублікована в престижному американському журналі «Foreign Affairs». Це було в той момент, коли військова допомога Німеччини Україні заледве складала славнозвісні п'ять тисяч касок, а в суспільстві не вщухало обурення політикою Меркель, що призвела до російського вторгнення. Втім, Гойсґен не надто цим переймався. Його стаття зводилася, не більше і не менше, до повчань США про те, що вони повинні робити, щоб краще реагувати на агресію Путіна, і як вони повинні змінити своє мислення, щоб історія розвивалася «правильним шляхом».

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Особливо цікавою була розповідь автора про часи його роботи послом в ООН. Так би мовити, повчальна історія. Так от, коли Генеральна Асамблея збиралася голосувати за резолюцію, що засуджує США за намір перенести своє посольство в Ізраїлі до Єрусалиму, Гойсґен (і не тільки він) отримав записку від американського посла Ніккі Гейлі про те, що якщо його країна підтримає резолюцію, то вона повідомить про це президента Дональда Трампа. Шокований таким поворотом подій, німецький посол попросив про зустріч з Гейлі й розповів їй свою історію – людини, яка народилася після жахливої війни, виросла в розділеній країні таі покладає свої надії на Європейський Союз, який встановив верховенство права, а не верховенство сили. Після цього вступу він запитав її, чи розуміє вона, наскільки дивним для нього було прохання знехтувати міжнародне право і не голосувати за цю резолюцію. Цього разу вже вона була – relata refero – «шокована». Потім Гойсґен розповів про коротку розмову Гейлі з радником, який пояснив їй, що резолюція Ради Безпеки №478 є юридично обов'язковою і забороняє державам-членам розміщувати свої посольства в Ізраїлі в Єрусалимі. Після цієї консультації американка швидко змінила тему розмови.

Принагідно зауважимо, що Крістоф Гойсґен не згадує, що голосування за резолюцію Ради Безпеки відбувалося у 1980 році, за зовсім інших політичних умов як у світі, так і насамперед на Близькому Сході. Сполучені Штати тоді утрималися від голосування, хоча могли накласти вето на резолюцію. Він також не згадує про те, що поряд з можливістю проголосувати проти резолюції, що, з його точки зору, свідчило б про порушення міжнародного права, існувала можливість утриматися, що означало б дистанціювання від рішення президента Трампа, але водночас підкреслило б солідарність зі Сполученими Штатами, а не з їхніми опонентами. Це було б гідним дипломатичним рішенням, але Гойсґен вважав за краще повчати свого американського колегу з позиції людини, яка перебуває під тиском і чутливо реагує на порушення норма права. Дуже повчально.

Як написано вище, на думку німецького посла таке рішення було порушенням міжнародного права, хоча, звичайно, у цьому конкретному випадку формально він мав рацію. Однак у мене склалося враження, що він використав цей аргумент суто інструментально. У тому ж тексті він назвав «порушенням норма міжнародного права» вихід США з угоди підписаної з Іраном щодо JCPOA у 2015 році [англ. Joint Comprehensive Plan of Action – Спільний всеосяжний план дій щодо контролю над іранською програмою розробки ядерної зброї; угода, досягнута всупереч опозиції Ізраїлю, який побоюється іранської ядерної програми – ред.]. Базуючись на цьому, будь-який вихід з спільної міжнародної угоди може розглядатися як порушення норм міжнародного права.

«Партнерство в лідерстві»

Однак на цьому повчальна розповідь посла Гойсґена не закінчилася. Бо далі він описав свою гармонійну співпрацю зі наступницею Ніккі Гейлі. Та, своєю чергою, хоч також була делегована Дональдом Трампом, але кинула йому виклик і разом з іншими законослухняними представниками в ООН невтомно працювала заради кращого майбутнього. Звісно, пліч-о-пліч з представником Федеративної Республіки Німеччини. «Це та співпраця, до якої повинен прагнути глобальний альянс: спільна політика, заснована на міжнародному праві, гуманізмі та правах людини», – підсумував Гойсґен.

Отже, повторимо: текст про незгоду з політикою, яку проводив попередній президент США, був оформлений у вигляді квазіповчальної притчі про двох послів, одного злого, а іншого – доброго. Один підтримував політику свого президента, а інший намагався чинити правильно. Разом з Німеччиною, яка, зрештою, завжди чинить правильно.

Тому немає сумнівів, що Америка повинна робити: постійно консультуватися зі своїми європейськими (читай – німецькими) партнерами. У цьому контексті Гойсґен з відчутною тугою згадує обіцянку, яку Джордж Буш-молодший дав Гельмуту Колю в 1989 році: «партнерство в лідерстві». Таке партнерство має бути запроваджене особливо зараз, зважаючи на війну, що точиться в Україні. Адже, хоча Сполучені Штати зіграли «безсумнівно позитивну» роль, взявши на себе міжнародне лідерство після російської агресії, було б набагато краще, якби дії міжнародної спільноти були «колективними», скоординованими партнерами з усього світу, які сповнені рішучості захищати міжнародний порядок.

Можна уявити, як би виглядала військова допомога Україні, координована таким законослухняним колективним керівництвом: без вирішального лідерства США і без таких жорстко налаштованих країн, як Польща, яка просто почала постачати сотні танків і тонни боєприпасів, не дивлячись на те, чи прибув нарешті кур'єр з офіційним схваленням з Берліна, Брюсселя чи Парижа. Ті, кому цікаво, можуть зазирнути на сайт Відомства федерального канцлера Німеччини, де нещодавно, в рамках інформаційної кампанії з метою показати Німеччину лідером у наданні військової допомоги Україні, було опубліковано список усього, що було відправлено з цієї країни як військова допомога.

Суто військове значення мають сучасні зенітні комплекси «Ірис-Т», яких було поставлено один (sic!), а також добре відомі, але не випробувані в реальному бою гаубиці калібру 155 мм (PZH2000) у кількості 14 одиниць, застарілі зенітні комплекси «Гепард» у кількості 32 одиниць, для яких, до слова, бракує боєприпасів, а також 500 «Стінгерів» та 900 «Панцерфаустів-3». Решта поставок – це переважно допоміжне обладнання, безсумнівно, необхідне для ведення бойових дій, але набагато менш «смертоносне», якщо використовувати старий термін часів вагань щодо того, чи варто постачати Україні щось, окрім касок. Все це на суму 2,5 мільярда євро – 2 558 391 406 євро, якщо бути точним.

Завершім презентацію персонажу номер один рішучим закликом Крістофа Гойсґена до порядку, адресованого американському керівництву: «Байден може сприяти створенню глобального союзу держав, заангажованих у дотримання норм міжнародного права. Це вимагатиме зміни мислення з боку Сполучених Штатів: вони повинні будуть систематичніше координувати дії зі своїми партнерами та трактувати дотримання норм права як основу всіх своїх дій». Іншими словами: ви, безумовно, великі, багаті та потрібні нам для захисту, але не думайте, що ви можете вивищуватися цим, тому що саме ми знаємо, що слід робити.

«Німці ангажуються. А ви, американці?»

Настав час представити вам другий персонаж. Він матиме дещо гумористичний характер, хоча також не позбавлена педагогічного аспекту. Перед нами Зімтє Мьоллєр, 39-річна заступниця міністра оборони в уряді Олафа Шольца, вчителька французької та іспанської мов за освітою, яка віддала перевагу кар'єрі в СДПН перед викладанням у Вільгельмсхафенській гімназії. В результаті вона отримала роботу в Міністерстві оборони, хоча, ймовірно, могла опинитися й в інших міністерствах, як це буває у випадку з партійними призначеннями. Вона використовувала свій викладацький талант, щоб пояснити американцям, що таке «Zeitenwende». І треба визнати, що зробила це з невимушеним белфастським акцентом, що, мабуть, трохи приголомшило її колеги в Міністерстві оборони США.

З офіційним візитом до Вашингтона Мьоллер вирушила у листопаді минулого року. Перед приїздом вона вирішила надіслати своїм майбутнім співрозмовникам пояснення, про яке йдеться. Однак, якби вона обмежилася лише надсиланням! Вона вирішила його опублікувати! Можливістю скористалася відома Атлантична рада США. На її сайті з'явився текст під назвою «Що таке Zeitenwende?», написаний Сімтьє. У ньому вона проголосила, що для того, щоб зрозуміти цю епохальну зміну, потрібно спочатку зрозуміти різницю в концепціях безпеки між двома країнами. «Німецька концепція змін через торгівлю не була результатом ані жадібності, ані нічим новим», – написала Мьоллєр, посилаючись на Томаса Пейна, одного з батьків американської революції проти Британії, який вважав, що вільна торгівля припинить війни. Досить оригінальний спосіб захисту щодо будівництва «Північного потоку-2»...

Потім віцеміністр продовжила розповідати про те, що Німеччина планує робити в рамках «Zeitenwende», не звертаючи особливої уваги на той факт, що з моменту знаменитої промови канцлера Шольца минуло вже дев'ять місяців, і використання майбутнього часу поступово починає бентежити спостерігачів. Серед досягнень - постачання Україні системи «Ірис-Т», реактивних систем залпового вогню та гарматних гаубиць, які «вирішальним чином вплинули на перелом у війні». Так, один зенітний комплекс, п'ять пускових установок і чотирнадцять гарматних гаубиць, половина з яких зазвичай перебувала в ремонті, мали переломити хід війни.

Пані Мьоллєр, напевно, не усвідомлювала, наскільки буфонадним було це перерахування. Це б чудово звучало на мітингу прихильників німецьких соціал-демократів, спраглих запевнень у тому, що їхня країна лідирує у відсічі путінській агресії, але в очах професіоналів з Міністерства оборони США це викрило слабкість і некомпетентність їхньої гості. Однак не переймаючись цим, вона закінчила на справді вражаючій ноті, прочитавши американцям лекцію про те, що «трансатлантична співпраця – це не просто бажання, а необхідність для збереження ліберального світового порядку, а отже, й нашого способу життя в наступному десятилітті. Німеччина прагне до цього. А ви?». Можу собі уявити, з яким збоченим задоволенням люди з Atlantic Council опублікували цей текст...

Два «персонажі», згадані вище, безсумнівно, дуже відрізняються один від одного. Перший політично далекий від канцлера Шольца, другий – дуже близький до нього. Перший представляє досвід і політичний аналіз на високому рівні, а другий не має жодного досвіду, та й рівень його аналізу є скоріше шкільним. Однак є дещо, що їх об'єднує: спосіб мислення. Переконання, що американці повинні прислухатися до німців, тому що останні мають рацію і право, а перші – лише силу.

Чим ще могла керуватися пані Мьоллєр, коли замість того, щоб сформулювати просте і ввічливе речення на кшталт «Я хотіла б представити моїм американським колегам, на чому полягає наша «Zeitenwende», вона вирішила написати: «ось що Сполученим Штатам потрібно знати про цей термін у цей вирішальний момент для Німеччини»? Можна, звичайно, припустити, що в ній далася взнаки манера вчительки, яка звикла говорити тоном, зрозумілим і близьким її учням. Більш інтелектуально витончений Гойсґен висловився делікатніше, сказавши, що Америці доведеться змінити свій спосіб мислення, але чи не є це, по суті, вираженням тієї ж самої позиції? Переконання, що є хтось, хто вчить, і хтось, кого треба вчити, хтось зрілий і відповідальний, та хтось непередбачуваний у своїх рішеннях і реакціях. Хіба є щось, чого ми не знали?

«Багатополярний» світ Шольца

Нарешті, найважливіший персонаж: канцлер Олаф Шольц. Людина, яка, напевно, дуже хотіла б наслідувати німецьку традицію довготривалого перебування на посаді канцлера, що дозволяє проводити стабільну політику. І, напевно, саме тому він уникає надто чіткого формулювання своїх думок, віддаючи перевагу гаслам і певній двозначності. Це не означає, однак, що у нього немає планів. У розлогій статті, опублікованій у грудні минулого року в «Foreign Affairs», він представив «Zeitenwende» всьому світу, адже тектонічний зсув у політиці зачіпає не лише Німеччину, зрештою, він зачіпає всіх.

Його текст був набагато виваженішим і спокійнішим, ніж тексти першого і другого персонажів. У ньому не відчувається зарозумілості чи бажання повчати когось, а тим паче Сполучені Штати. Можна сміливо припустити, що він залишає це своїм помічникам. Найважливішим меседжем тексту був заклик до того, щоб світ знову не ділився на блоки, і питання «як ми, як європейці та Європейський Союз, можемо залишатися незалежними гравцями у все більш багатополярному світі?».

У Німеччині приходить усвідомлення, що Сполучені Штати були єдиною наддержавою у світі, яка хоч і обмежувала своїх союзників власною силою, проте забезпечували їхню безпеку. З іншого боку, на той час усвідомлення загроз значно зменшилося, і, можливо, багато хто щиро вірив, що світ знову буде в безпеці й що єдине, що варто робити, – це звинувачувати світового поліцейського у зловживанні своєю владою. Зростання сили та значення Китаю, а також помилки в міжнародній політиці, допущені за часів Буша-молодшого і Барака Обами, зробили цю ситуацію справою минулого. Цілком можливо, що світ знову буде розділений на два великі блоки (Китай і Росія відкрито прагнуть до цього) і групу нейтральних держав, які будуть менш відкрито ставати на чийсь бік. Однак, зрештою, ніхто не залишиться поза «блоком». Ну, хіба що такий гігант, як Індія.

Олаф Шольц інтенсивно намагається протистояти цьому. Він як мантра повторює слова «багатополярний» світ і не хоче ставати під прапор табору, очолюваного Америкою, як це видно, наприклад, з його ставлення до Китаю. Він робить це з певною надією на те, що після того, як цей новий світ викристалізується, Німеччина сама по собі та Німеччина як країна, що керує Європейським Союзом, стане одним з найважливіших полюсів цього нового багатополярного світу. Це гра з великими ставками. У згаданій вище статті він писав: «Наша демократія, безпека і процвітання залежать від відданості спільним правилам. Саме тому Німеччина має намір стати гарантом європейської безпеки, як цього очікують від нас наші союзники, будівничим мостів в Європейському Союзі та прихильником багатосторонніх рішень глобальних проблем. Це єдиний спосіб для Німеччини успішно пройти через геополітичні пороги нашого часу».

Це німецька версія концепції «стратегічної автономії» Макрона, тільки про неї не говорять прямо і голосно, бо німці, на відміну від французів, воліють робити, а не говорити. Загальноприйняті правила, звісно, полягають у тому, щоб тримати Вашингтон у вузді, адже Пекін більше говоритиме про них, ніж застосовуватиме, і ніхто йому цього не заборонятиме. Європейську безпеку і надалі гарантуватимуть американці, яких європейці на чолі з Німеччиною дуритимуть постійною модернізацією бойового потенціалу, як зараз Берлін дурить їх «Zeitenwende». Наведення мостів всередині ЄС полягатиме на умиротворенні незгідних. Багатосторонні рішення глобальних проблем полягатиме на нав’язанні співпраці з Китаєм. Зрештою, один із соратників Шольца нещодавно сказав, що той факт, що «Wandel durch Handel» з Москвою не вийшов, не обов'язково означає, що те ж саме не вийде з Пекіном...

Чудові плани, але на заваді їм може стати реальність. Фактом є, що на оголошений у промові «Zeitenwende» фонд у сто мільярдів євро, який має йти на розвиток Бундесверу, через рік ще не витрачено ані євро, тоді як інфляція вже встигла з'їсти кілька відсотків з нього. Фактом є, що неодноразово обіцяні 2% оборонних витрат у бюджеті, ймовірно, не будуть досягнуті до 2026 року, а після цього можуть знову впасти. Фактом є, що реальні поставки озброєнь в Україну – пропорційно до сили економіки – у випадку Німеччини в рази менші, ніж допомога з США.

Німці побоюються, що наступником нинішнього президента США знову стане Дональд Трамп і цього разу він фактично змусить їхню країну та Європу взяти на себе відповідальність за власну безпеку. Однак, дивлячись на політику Джо Байдена, можна припустити, що президент-демократ також наполягатиме на цьому. І це буде «Zeitenwende», яке Олафу Шольцу та його колегам буде дуже важко проковтнути.

– Роберт Богданський  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклав Юрій Ткачук