Україна офіційно заборонила імпорт нафти та інших видів палива з Російської Федерації лише місяць тому. Тепер вона заявила про те, що не буде продовжувати контракт з «Газпромом» на транспортування газу до Південної Європи. Хоча подібні погрози були й у 2019 році, економічний прагматизм переміг, й, попри те, що країни перебувають у стані війни, контракт залишається в силі та діятиме ще один рік.

Більшість читачів можуть бути шоковані, але Кремль щомісяця сумлінно і регулярно перераховує на українські рахунки гроші за розподіл сировини. І ці суми в рази перевищують ті, що отримувала Варшава за подібну ж послугу.

Київ віддавна має плани щодо енергетичної незалежності. Але кожен наступний проєкт закінчувався величезним провалом. І хоча ніхто не говорить про це вголос, російський газ – у дуже завуальованій формі – продовжує живити українську економіку з 2014 року, а російська нафта заправляє українські танки.

Угорщина качає пальне в Україну

– Відтепер паливо невизначеного походження, тобто паливо з Російської Федерації, не буде допущено на український ринок. «Це ще один важливий крок для захисту наших національних інтересів та суверенітету», – заявляв у середині травня 2023 року Микола Колісник, заступник міністра в Міністерстві енергетики України.

Як таке можливо, що цей указ з'являється лише через півтора року після початку бойових дій (а насправді майже після дев'яти років від їх початку, оскільки українці вважають, що перебувають у перманентному військовому конфлікті з 2014 року)?

Київ, щоправда, давно запровадив ембарго на імпорт палива з Росії, але він ніколи не перевіряв, країну походження сировини, що продається через посередників. Іншими словами, він закривав очі на російське паливо. Ні для кого не секрет, що на цьому заробляють не лише великі корпорації, а й українські громадяни.

Таким чином, заборона це фікція, яка хоча б примарно повинна була створити видимість незалежності від Росії. От тільки такої незалежності ніколи не було. До війни майже весь імпорт палива в Україну надходив зі сходу та півночі. Тобто, з Москви та Мінська. Причина була банально проста – це паливо було дешевше. Та сировина задовольняла аж 75% загальних потреб країни.

10% походило з НПЗ в литовському Мажейкяй (належить Польщі), але транспортувалося через Білорусь. «ORLEN Lietuva» на українському ринку пального у 2021 році займало 10% ринку дизельного пального (690 000 тонн) та 11% ринку бензину (265 000 тонн). Таким чином, після початку війни маршрут постачання довелося змінити, а це було аж ніяк не просто, оскільки пропускна спроможність залізниць у Польщі має свої обмеження. А ще слід пам'ятати, що у нас і на сході є різна ширина колії.

Ці ¾ ринку потрібно було чимось заповнити. Морські поставки відійшли на другий план, оскільки порт Одеси був заблокований російським флотом. Тому Польща почала відігравати величезну роль. Але, що цікаво, крім «Orlen», одним з найбільших постачальників легального пального є угорський державний гігант «MOL». Пальне (переважно дизельне) постачається в Україну продуктопроводом з Тисауйвароша (трубопровід побудовано між 1976 і 1978 роками, в місті раніше працював нафтопереробний завод).

Цікаво, що нафта, яка постачається з Росії через українську територію, потрапляє на нафтопереробний завод в угорському місті Сазхаломбатта. Таким чином, Україна спочатку збирає плату з Москви за транспортування нафти, а потім цими грошима розраховується з Угорщиною, яка постачає їй продукти, виготовлені з російської нафти.

Варто пам'ятати, що Росія знищила майже всі українські паливні бази та нафтопереробний завод у Кременчуці. Раніше в Україні налічувалося загалом шість нафтопереробних заводів, але вони все одно були застарілими та непридатними для професійної роботи вже багато років. Єдиний досить добре функціонуючий НПЗ, кременчуцький, був «знищений» ворогом на самому початку війни. Росія фактично позбавила Україну власних паливних потужностей, але, варто зазначити, ніколи не наважувалася атакувати міжнародні трубопроводи. Українці, своєю чергою, їх теж не підірвали.

– Слід зазначити, що регулярні постачання палива в Україну мають важливе значення не тільки для транспорту, але, перш за все, для нормального функціонування громадян, міст і звичайного життя, – пояснює д-р Міхал Пашковський, старший аналітик Інституту Центральної Європи й публіцист Інтернет-порталу «Polon». – Росія зруйнувала величезну частину українських електростанцій та електромереж. Тому люди покладаються на електрогенератори, для яких в основному потрібне дизпаливо (дизель).

Мережа посередників

Ситуація з газом ще гірша. Це зумовлено двома причинами. Перша – це постачання. Адже якщо нафту можна привозити цистернами із заходу та півдня, то для транспортування блакитного палива потрібні газопроводи. А по-друге, й це, мабуть, найважливіша причина – наявність і походження сировини.

До війни Україна на 100% залежала від російського газу. І навіть якщо вона купувала його з колишніх азійських радянських республік, таких як Узбекистан чи Туркменістан, то доставка й так повністю відбувалася через російську територію. Жодна країна Європейського Союзу не була в такій ситуації, за винятком невеликої Словаччини.

Що гірше, структура газових брокерів була вкрай мутною. У 1990-х роках таку роль між російським «Газпромом» і українським «НафтоГазом» відігравала компанія «ІНТЕРА», а у 2006–2009 роках – «РосУкрЕнерго».

– Відповідно до російсько-українських договорів, що поклали край газовій кризі 2006 року, до продажу російського газу в Україні були залучені дві компанії: «РосУкрЕнерго» і «УкрГазЕнерго», – пояснював Аркадіуш Сарна у своєму аналізі для Центру східних досліджень. – Компанія «РосУкрЕнерго» наполовину належала «Газпрому» та українським підприємцям Дмитру Фірташу (45% акцій) та Івану Фурсіну (5%), тоді як «УкрГазЕнерго» наполовину належала «РосУкрЕнерго» та «НафтоГазу».

Тоді Україна отримувала сировину не з російських джерел, але, за посередництва Росії, газ надходив з країн Центральної Азії. Купувала вона його також не безпосередньо від «Газпрому», а у його посередників. Ланцюжок постачання виглядав наступним чином: «Газпром» купував газ в азійських країн на основі довгострокових контрактів. Потім видобуту з власних джерел сировину разом із центральноазійським газом він перепродував компанії «РосУкрЕнерго», яка займалася його транспортування до українського кордону, й потім продавала газ компанії «УкрГазЕнерго», відповідальній за розподіл палива в Україні.

Газова дипломатія

І найголовніше: українська економіка завжди була неймовірно енергоємісткою, а тому дуже вразливою до коливань цін на сировину. І слід пам'ятати, що Росія охоче використовувала газ як інструмент політичного тиску на Київ, або знижуючи ціну (якщо при владі були проросійські сили), або підвищуючи її чи навіть блокуючи постачання (коли відбувався прозахідний поворот, як у випадку з Майданом, але перші такі кризи відбулися ще в 1992 році, тобто одразу після проголошення Україною незалежності).

Все це зумовило, що, хоча Україна офіційно не купує російський газ з 2014 року (тобто з моменту першої агресії), на практиці вона все одно його купує. Тільки через посередників і дорожче.

– Такі країни, як Австрія та Словаччина, роками продають Україні свої надлишки, – пояснює Домініка Таранко, директорка Енергетичного та кліматичного форуму Спілки підприємців та роботодавців. – Однак Київ має покривати витрати на транспортування, які у випадку контракту з Віднем сягали до 30% від загальної собівартості.

Заробити на транспортуванні

Однак транзитний контракт між Україною та Росією закінчується наступного року. Міністр енергетики України заявив, що продовження п'ятирічного контракту на транзит газу до Європи є малоймовірним.

От тільки подібні заяви Україна робила й п'ять років тому. Тоді переговорна драма тривала, в буквальному сенсі, до останньої хвилини, адже пролонгацію контракту вдалося підписати за 24 години до його закінчення. Звісно, величезну роль тут відіграв Європейський Союз, який лобіював позитивне завершення переговорів у 2019 році. І хоча сьогодні ситуація зовсім інша, до того ж значна частина країн ЄС унезалежнилася від російського газу, все ще залишаються країни, які не уявляють свого існування без нього. Так, газопровід, що проходить через Україну, забезпечує близько 95% потреб Словаччини та майже половину потреб Австрії (тобто тих країн, у яких Україна роками купувала газ, який нібито не був російським).

Захід робить все можливе, щоб отримувати нафту з альтернативних джерел. Він домовився з Азербайджаном про збільшення поставок з Баку. Велика кількість газу зі США чи Катару надходить через морські газові термінали. Проте російська сировина надалі залишається найдешевшою.

Варто також додати, що Україна за ці роки заробила на транзиті енергоносіїв набагато більше, ніж, наприклад, Польща. «За транзит російського газу серед європейських країн Польща отримує найменше. Україна заробляє на транзиті 2-3 мільярди доларів на рік, тоді як ми отримуємо малу частину цієї суми», – це розрахунки експертів, зроблені ще на початку 2021 року.

Д-р Пашковський каже, що точні суми доходів складають комерційну таємницю, але час від часу оцінки, подібні до наведених вище, з’являються у відкритому доступі.

Чи зможе зруйнована економіка України так просто відмовитися від легких московських грошей?

Невдалі спроби

І найголовніше питання: чи готова вона реально відмовитися від сировини зі Сходу. Адже попри запевнення перших осіб держави про енергетичну незалежність, згідно з Індексом енергетичної безпеки, підготовленим експертами Ягеллонського інституту, Україна посідає останнє місце серед усіх європейських країн за рівнем забезпеченості енергоресурсами (до уваги беруться природний газ, вугілля, нафта та моторне паливо). Це майже вдвічі гірше, ніж у Болгарії, яка не менше узалежнена від Росії.

Питання енергетичної незалежності від Росії вже неодноразово підіймалося в Україні. Про будівництво термінала скрапленого газу на узбережжі Чорного моря було оголошено ще у 2010 році. Тобто 13 років тому. І хоча проєкт був затверджений у серпні 2010 року, його будівництво навіть не розпочалося.

Через два роки почався бум видобутку сланцевого газу. Нідерландський концерн «Shell» навіть вирішив пробурити перші свердловини в Харківській і Донецькій областях, але невдовзі відмовився від своїх планів.

Водночас інший нафтовий гігант «Exxon Mobile» вирушив на освоєння шельфу Чорного моря для розробки Скіфських родовищ (в українських територіальних водах). Тут, окрім газу, йшлося і про нафту. Справа закінчилася лише тестовим бурінням.

Сьогодні чимало говориться про те, що Україна повинна інвестувати значні фінансові ресурси у відновлювані джерела енергії, що вона все ще має потужний ядерний потенціал і може фінансувати його розвиток коштом видобутку рідкісних корисних копалин. Ось тільки ніхто не знає, як довго триватиме війна. Не лише з Росією, але й із власними слабкостями.

Адже сьогодні «масштаби здирництва, корупції та безкарності чиновників є найбільшими в історії», – б'є на сполох Федерація роботодавців України. А така ситуація – це найбільший ворог здорової економіки та ефективних економічних перетворень. Але це вже тема для зовсім іншої статті.

– Кароль Васілевські

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук