Коли чиновники з нідерландського соцзахисту «виявили» у Ніколь так званий перенесений синдром Мюнхаузена (MSBP) - їх сімейне життя дуже ускладнилося. У світі медицини такого типу розлади особистості зустрічаються відносно рідко, проте не в Нідерландах чи Німеччині. Такий діагноз там відносно популярний, і на його підставі можна законно відібрати дітей у батьків.

Проблеми родини Шіф почалися від… запору 16-місячної донечки Олівії. На цю невинну, хоч і неприємну недугу батьки відреагували миттєво. Два незалежних лікаря, в двох різних містах поставили однаковий діагноз і призначили лікування. Але коли лікуючий лікар-гастроентеролог пішов у відпустку, на допомогу втрутилася його колега, яка зазвичай займається іншою сферою медицини. Лікар поставила під сумнів пройдене лікування та наказала його припинити. Коли дитині ставало все гірше, Ніколь вирішила хоча б частково повернутися до попередніх рекомендацій спеціаліста. Таке рішення, за словами сім’ї дитини, винятково обурило лікарку, котра вирішила припинити співпрацю з матір’ю дитини та повідомити служби соцзахист про її «підозрілу» поведінку.

Від того часу життя родини почало ускладнюватися згідно з передбаченою процедурою.

Юристи: у вас немає шансів

В домі Ніколь і Джаспера з’явилися представники організації Veilig Thuis (VT) – нідерландська установа соціального захисту, яка відслідковує зловживання у стосунку до дітей. Спочатку вони спокійно натякали, що дівчинку ще раз треба оглянути в лікарні, цього разу в Амстердамі. Через кілька днів лагідна просьба змінилася на беззаперечний наказ.

З розповідей родини виникає, що причиною зміни тону став аналіз медичної карти матері дитини. Представників VT налякав довгий перелік обстежень жінки і її візитів у лікарів. Як потім виявилося, початкові підозри щодо розладу особистості, відомого як перенесений синдром Мюнхгаузена (MSBP), на той момент вже став стовідсотковим діагнозом.

Цей розлад особистості полягає, наприклад, у тому, що людина затруює власну дитину, вмовляє їй хвороби, щоб бути у центрі уваги.

Навіть не допомогли пояснення бабусі дитини про те, що мати Ніколь періодично повинна проходити обстеження через генетичну хворобу легень, якою хворіють члени її родини. Крім того, дівчина давно займається екстремальними видами спорту, зокрема ультрамарафонами, що також стосується систематичних візитів у спеціалістів. Для чиновників справа була очевидною: розлад особистості, і це не лише у матері дитини, а й у бабусі, котра, на думку лікарів з VT, занадто часто супроводжувала Ніколь до медиків. Таким чином, вихована на подібних зразках, Ніколь, ймовірно, також шкодить своїй дитині.

Виконуючи рекомендації, Ніколь звернулася з донькою до лікарні в Амстердамі, де вона могла бачитися з нею лише протягом певного часу, завжди в присутності наглядача. Звісно, емоційний стан дитини почав погіршуватися. Жінка, не зважаючи на наслідки, вийшла з лікарні на власну просьбу. Разом з чоловіком вони ще раз домовилися зі службою соціального захисту, пропонуючи встановити камери у своєму домі і згодилися на контрольні візити медсестер у будь-який час доби, головне — не відділяти їх від дочки.

Їм наказали негайно повернутися до лікарні в Амстердамі і повідомили, що тільки тоді будуть можливі будь-які переговори.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Подружжя незалежно звернулося до кількох юристів, щоб оцінити свої можливості в протистоянні з чиновниками соціальних служб. Їм не залишили жодних ілюзій. Всі відповіли: «у вас немає шансів».

Тоді вони вирішили залишити країну. Шукали можливу дорогу до втечі з Європейського Союзу, тому обрали Велику Британію. Однак там виявилося, що їх нідерландський досвід може повторитися. Оскільки, поспішно переглядаючи інтернет, вони натрапили на історії голландців, які вже знайшли притулок в Польщі, вони вирушили до країни над Віслою.

Тим часом голландська система правосуддя за своїми громадянами видає європейський ордер на арешт, а дитину вносить до міжнародної системи як викрадену особу.

«Вся наше життя перед цими подіями відбувалося навколо Олівії. Це ж перша дочка моєї сестри і перша онучка моєї матері. Кожен з нас в телефоні має сотні її фотографій і відео. Тому довго ми не вірили в те, що відбувається. До сьогодні нам важко у це повірити», – зізнається у розмові з Тижневиком TVP Даніель, брат Ніколь.

MSBP легко «заразитися»

Історія цієї родини – це не поодинокий випадок. Перенесений синдром Мюнхгаузена в Нідерландах чи Німеччині діагностується значно частіше, ніж в інших країнах. Якщо в Польщі, з населенням понад 40 мільйонів, за рік діагностують кілька таких випадків, то в Нідерландах, населення якої складає понад 17 мільйонів мешканців, за даними нідерландських журналістів, у 2016 році було виявлено близько 100 випадків.

Що цікаво, за словами психіатрів, інформація про цей розлад ще досі знаходиться на стадії досліджень і в основному розпізнаються важкі фази захворювання, які можуть призвести до госпіталізації чи навіть смерті.

Професори Домініка Берент, Антоні Флорковскі і Піотр Ґалецкі описують цю хворобу так: «Перенесений синдром Мюнхгаузена (Münchausen syndrome by Proxy - MSBP) - це психічний розлад, потенційно летальна форма фізичного насильства над дітьми (Фрідман, Реснік 2007) або іншими, також дорослими, які перебувають під опікою особи із згаданим синдромом. Патологічний емоційний зв’язок, як правило, прив’язує біологічну матір, яка страждає на MSBP, з її дитиною - жертвою MSBP. На вигляд лагідна та любляча мати насправді не приймає свою дитину. Вона відчуває внутрішню потребу сприймання її іншими особами як таку, що страждає від хвороби. Зацікавлення та співчуття, які отримують батьки дітей, що насправді хворіють - це для неї свого роду психологічна нагорода. Мати викликає у жертви симптоми хвороби, наприклад, подає отруту, виснажує голодом, спричиняє інфекції, душить до втрати свідомості, а в більш лагідних формах MSBP – розповідь лікарям про вигадані симптоми чи фабрикація неправильних результатів досліджень». Таким чином, звинувачення когось у подібному розладі має невідворотні наслідки.

Хворобу вперше описав англійський педіатр Рой Мідоу в 1977 році. Він також створив термін MSBP. Але саме в Англії почали повторно вивчати майже 260 раніше діагностованих випадків синдрому. І виявилося, що припущення Мідоу були помилковими. Між іншим на підставі його діагнозів невинним матерям відбирали дітей і вони потрапляли в тюрму, іноді з довготривалими судовими вироками. Жінок було виправдано, але їх зв’язок з дитиною часто був назавжди розірваний.

Німецька соціолог, д-р Бернадетт Жонда, у своїй праці «Межі інституційного втручання щодо синдрому замісного комплексу Мюнхгаузена в Німеччині - презентація випадків», опублікованій 10 років тому, описала шокуючі історії дітей та їх матерів, яким були приписані серйозні розлади особистості. Вона водночас визнала, що «діагнозування MSBP у одного з батьків у Німеччині є одними з найефективніших »методів« для того, щоб відібрати дитину від сім’ї». Як вона підкреслила, в одному з відомих їй випадків достатньо було анонімного дзвінка до клініки, де мати була зі своєю хворою дитиною, щоб привернути увагу лікарів до MSBP. «Діагноз був »підтверджений« лікарем з іншої клініки, який на очі не бачив ані матері, ані дитини. Незважаючи на це, його письмовий коментар мав характер експертизи в судовому засіданні».

Наступні випадки, які згадувала соціолог, так само шокують, але дослідниця вбачає спільний механізм. «Ситуація, в якій відбувається розлука дитини з матір’ю, в більшості випадків схожа: хвороблива дитина, невизначений діагноз або його відсутність, відчайдушна мати, що переймається життям дитини і повна надії, що лікар, який про неї дбає, знайде шлях порятунку. Але цей лікар (чи працівник служби у справах молоді) певного дня повідомляє, що згідно з прискореним судовим рішенням мати негайно втрачає право на подальший контакт з дитиною незалежно від того, чи вона ще годує дитину грудьми, чи вже ні».

Цей синдром може бути «діагнозом» як у матері немовлят, так і старших дітей. Близько 20 років тому німці могли прочитати про 9-річного Аенеаса, якого без будь-якого попередження забрали з дому. Його матір помістили в психіатричному закладі з діагнозом MSBP. Вважалося, що жінка симулює свою власну хворобу, а також піддає дитину зайвим медичним процедурам. Мати переконувала, що після укусу кліща вона заразилася бореліозом з численними ускладненнями. На її пояснення не звертала уваги жодна установа, а офіційну медичну документацію ігнорували.

Її син заразився цією самою хворобою ще в лоні матері і страждав від численних захворювань, яких не вдалося легко вилікувати. Проте іншої думки була вчителька в школі, яка вважала хлопця симулянтом. Коли його мати вимагала прикладати до нього більшу увагу, керівництво школи сповістило Jugendamt (установа у справах молоді), і той вже знав, що робити. Він не відступив навіть тоді, коли жінку було виправдано з усіх звинувачень. Їй дозволили лише листуватися з сином, і то раз на місяць. Зрештою Аенеас ніколи не повернувся додому, а мати померла від хвороби, яку, за словами урядової установи, вона симулювала.

Синдром установ

Батьки, які розповідали про схожі справи у ЗМІ, потрапляють у пастку. З одного боку вони здобувають підтримку глядачів та читачів і тиснуть на установи у справах соціального захисту, а з іншого - підтверджують діагноз, оскільки їхня поведінка пояснюється як бажання бути у центрі уваги. І це однин із важливих симптомів синдрому.

Д-р Йонда також показує логіку розуміння організацій типу Jugendamt та їх прихильників. Батьки, які борються за повернення своїх дітей додому, часто отримують зауваженням, що їм не варто перейматися тим, де перебувають їхні діти. «Головне, що вони здорові».

Звісно, твердження, що подібні організації практикують виключно жахливі методи, а всі лікарі - неуки, - необґрунтовані. Німецький Jugendamt, норвезький Barnevernet чи нідерландський Veilig Thuis так само часто критикують за повільність, особливо коли виявляються випадки реального насильства над дітьми. Це трапляється також і в Польщі. Якби польські служби відповідно вчасно реагували, можливо, не відбулося б трагедії 8-річного Камілька з Ченстохови, якого побив вітчим.

На жаль, протягом багатьох років чути також про зловживання владою західних громадських організацій під час «відстежування» провин щодо дітей. Щораз частіше доводиться чути про надмірну старанність чиновників, яка подиктована не стільки безкомпромісною турботою про благополуччя дитини, скільки рутиною та лінню. Забрати дитину – це найпростіший вихід, причина завжди знайдеться, якою б дивною вона не була, а процедури, які дозволяють вільно інтерпретувати або ігнорувати медичну документацію та навіть судові рішення, забезпечують необмежену безкарність. Урешті-решт, «чого ти хвилюєшся, де твоя дитина, головне - щоб вона здорова була».

Крім того, за кожною дитиною йдуть гроші. Для багатьох це - основна причина, що накручує цей «бізнес». За словами Войцеха Поморськєґо, засновника Польського Товариства «Батьки проти Дискримінації Дітей в Німеччині», ще 10 років тому Jugendamt «отримував в середньому від 6 до 10 тисяч євро на місяць на опіку за однією дитиною».

У Польщі, як зізнаються втікачі з Нідерландів, ще все нормально, бо «тут не ставлять бездушні закони понад людьми».

Але чи буде так само в «Об'єднаних Штатах Європи», коли ми приймемо частину звичаїв, що панують в інших країнах Союзу? Як позитивні, так і вражаючі, коли пережитий синдром Мюнхгаузена можна нерідко приписати власне цим установам.

–Славомір Цедзинський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

  – Переклад Олеся Ґераль
Автор є журналістом сторінки i.pl