Колись мій знайомий сказав, що волів би мати костюм з бістору, ніж татуаж, оскільки завжди можна відмовитися від носіння такого костюму, а татуажу складніше позбутися.

Треба нагадати, що трикотаж бістор – це тканина із штучного волокна. У 70-х і 80-х роках ХХ століття польська швейна промисловість залила торгівлю костюмами бурякового та сливового кольору з цього матеріалу. Костюм з бістору швидко став символом безсмаку і некомпетентності польської швейної промисловості.

Щоб було ще смішніше, рішення про будівництво потокових ліній бістору і закупівля ліцензій була прийнята під впливом «спостереження» торговців, котрі купували цей продукт на Заході, приватно привозили до Польщі і продавали на базарах і в комісійних магазинах. Мода на трикотаж бістор швидко минула, потокові лінії і жахливі костюми залишилися.

Ця історія пригадалася мені тоді, коли на упаковці для переробки пластикових виробів я побачив старанно складений на стерті пляшок по мінеральній воді костюм, повністю зроблений з поліестеру. Цілком можливо, що раніше цей костюм був пляшками по мінеральній воді.

Згодом після цього я комусь розповідав цю історію, і мені сказали, що костюм треба вкинути у змішане сміття. Чесно кажучи, я був обурений. Як це! Це виріб повністю виготовлений із пластику. У ньому немає ні грама, ні міліметра натурального волокна. Тільки пластик. Ну якщо з ПЕТ-пляшки можна було зробити костюм, то можливо, з костюма можна було б зробити пляшку. Ну, може, тільки кришку.

Я задаю це питання як дослідницьку і раціоналізаторську проблему в одному. Якщо ми боремося, то давайте боротися до кінця.

Заняття з матеріалознавства

Під цим смітником думаю: що і куди маю викинути. Чи має бути змішане, чи штучне? Скляне чи штучне? На щастя, метал попадає там, де пластик. Найбільша проблема з різними упаковками, які поєднують в собі папір, псевдопапір, метал, пластик і Бог знає що ще. Ястараюся як можу, але не завжди знаю. Чи не було б екологічно чистим, якби виробники зобов’язувалися вказувати мені, куди все викидати? Оскільки бірки на одязі перетворилися на телефонні книги, то я не бачу причин не розробити знаки, які вказують, куди що кидати. Маємо цікавіші справи, ніж аналіз якоїсь упаковки.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Колись штучне хутро плюшевого ведмедика було неекологічним хутром, воно було просто штучним. Зараз це - екологічне хутро, а натуральна шкіра – неекологічний матеріал. Звичайно, я розумію, що з’явилися інші критерії оцінки. Те сьогоднішнє визначення «екологічний» має означати «етичний», тобто отриманий без страждань тварин і так далі. Можна навіть погодитися з таким аргументом, посилаючись на питання моралі, і навіть змиритися і погодитися з тим, що носимо взуття, котре було виготовлене неморально, тобто шкіряне взуття. Однак назвати штучне хутро екологічним продуктом складно, тому що це не так. Може бути меншим злом, але тільки тим. Ну і питання - куди їх викинути.

Колись ми вважали шерсть, бавовну та льон натуральними тканинами. У 1960-1970-х роках вони були символом повернення до природи. Сьогодні виявляється, що штучні волокна мають бути найкращими для клімату, оскільки для їх виробництва використовується менше води. Смію засумніватися, що хімічна промисловість дуже дбайливо ставиться до навколишнього середовища. Не маю сумнівів, що буває щедрим спонсором деяких організацій.

Я знаю таких, котрі не прасують одяг з огляду на дбайливість про клімат, але щороку подорожують на великі відстані (звичайно, літаком). Так само, як ця німецька пара з «Останнього покоління», яка після своїх «екологічних» ексцесів, тобто знищення музеїв, не прийшла на засідання, оскільки полетіла на відпочинок до Азії.

Що шукав пацюк серед скляного сміття?

Кілька років тому у відділенні невідкладної допомоги в лікарні я розмовляв з однією жінкою. Ми фактично були приречені один на одного. Нас поєднала нас спільна стійка для крапельниці. Під час розмови з'ясувалося, що жінка була активісткою якоїсь групи «зелених» і по суті читала мені лекції на різні теми з циклу «як жити в гармонії з природою». Мушу визнати, що в першій частині розмови я був відносно пасивним, тому що моя крапельниця ще не подіяла, і я краще себе почув приблизно на половині дози. Жінка реагувала навпаки. Тож на півдорозі наших крапельниць ролі помінялися.

Саме тоді жінка звернула увагу на екорізноманіття на прикладі пацюка, який відвідує її сегмент у зеленій частині столиці, на чому вона дуже наголошувала.

«Ми не хочемо його вбивати», — твердо пояснювала, хоча й не так, як на початку дискусії. – «Ми не можемо втручатися в його екосистему. Це ми тут чужаки.
«Проте я захищав би свою екосистему», – сором’язливо зауважив я, хоча й сміливіше, ніж на початку розмови.
«Ні»! – почала говорити та жінка, а скоріше кричати напівшепотом. – «Це ми втручалися в його природне оточення».
«Ні, шановна пані, це може прозвучати цинічно, але я б убив того пацюка, хоча сумніваюся, що він був лише один. З ними потім просто не впораєшся», - сказав я і не очікував розуміння з другого боку.
«Ми спробуємо співіснувати», — прошепотіла жінка з моральною вищістю.

Перевагою розмов у відділеннях невідкладної допомоги є те, що вони колись закінчуються. Моя крапельниця закінчилася.

Нещодавно під час аварії інтернету, монтажник показав мені погризені пацюками кабелі у колодязній ямі, тому що вони були винуватцями наших проблем. – «Я вам кажу, вони полюблять ці кабелі. Вони їдять їх як десерт», - ствердив він.

Тож можна сказати, що пацюки також мають доступ до Інтернету і не задовольняються лише сортованим сміттям. Нещодавно я бачив, як щур нищив контейнер із скляним сміттям. Хіба це не цікаво?

Екологічна Польська Народна Республіка

Нещодавно ми робили телепрограму про те, як у Польській Народній Республіці ми парадоксально жили більш екологічно. Тоді людей до цього змушували обставини, спричинені життям у системі економічної нестачі. Кожен продукт, який ще міг бути корисним, часто мав кілька десятків застосувань, тому що спосіб використання випливав з потреб і творчості уяви даної особи.

Для домогосподарки упаковка з кефіру була формою для холодцю, а для городника – місцем для розсади. Прочитану газету можна було використовувати на сотні способів. Для пакування в магазині, як підкладку в шухляді. Домогосподарки викладали ними свої відра на сміття. Деякі люди використовували газету як сніданковий пакет. Ми знаємо з фільмів, що гангстери вирізали газети так, щоб нагадували стос банкнотів. Те, що потрапляло в сміття, було вже повністю використане.

З другого боку була промисловість, яка страшенно забруднювала навколишнє середовище та була затратна. Оскільки марнувала, то з’явилося поняття вторинної сировини, яка фактично була промисловим сміттям. Офіційно тільки з неї, з цієї вторинної сировини, могли користуватися лише «приватники». І цим скористалися, створюючи високоякісну продукцію.

У середині 1970-х років багато говорили про певного «приватника», який використовував для свого виробництва речі, знайдені ним на звалищах (тобто сміттєвих баках) великих промислових підприємств. Коли про це всі довідалися, його суворо покарали, і ним дуже ефективно зайнялася Податкова Інспекція. З промисловими підприємствами нічого не сталося, котрі на такі смітники викидали повноцінні напівфабрикати.

Зараз трохи змінилося, але в основному все залишилося так само. Купуєте пральну машину і відразу відомо, що через п’ять років вона опиниться у смітнику. Будь-який ремонт значно перевищить її вартість. Це стосується практично всіх промислових товарів. Чи екологія полягає в тому, що після відносно короткого періоду використання предмет має бути вивезений на звалище для електронного сміття?

З того, що я бачу, більшість людей у своєму повсякденному житті хочуть діяти неінвазивно та не втручатися в природне середовище. Але їм також важко зрозуміти, що вони повинні повністю взяти на себе витрати - особливо коли справа стосується продуктів, які можна використовувати довше, тому що технологічні зміни не настільки революційні, щоб їх час від часу міняти. Але хто би цим переймався?

– Ґжеґож Сєчковські

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Олеся Ґераль