Прихильники альтернативної історії стверджують, що Польща могла б відновити незалежність у листопаді 1918 року незалежно від того, чи до влади прийшов би Юзеф Пілсудський, Роман Дмовський чи Вінцентій Вітос. Згідно з цим наративом, будь-хто міг перейняти кермо влади у загарбників, навіть славнозвісні теща чи пан Зенон із овочевого магазину. Росія була охоплена громадянською війною, а Німеччина та Австро-Угорщина закінчували своє існування як монархії.

Проблема полягає в тому, що навіть в обличчі агонії Другого Рейху німці змогли подбати про свої інтереси на окупованих територіях. У країнах Балтії, наприклад, підпорядковані Берліну солдати і чиновники перебували аж до осені 1919, забираючи та вивозячи все, що тільки можна: їжу, свійські тварини, предмети культурного призначення, промислову техніку і т. д. Важко теж говорити про цілком вільну Латвію чи Естонію, якщо на їх землях довгі місяці після закінчення Першої світової війни все ще перебували іноземні війська.

Схожі плани мало німецьке командування у Варшаві, тим більше, що через територію центральної Польщі, у тому числі через створене окупантами Варшавське генерал-губернаторство (ВГГ) проходила залізниця до Німеччини. Нею можна було перевезти не тільки тони картоплі чи капусти, але і тисячі солдатів. Штаб-офіцер у столиці ВГГ так записав у своєму щоденнику 10 листопада 1918: «Їм (полякам) не вистачає зброї… не мають жодного кулемету, ані жодної гармати. На кулемет мають по 10-20 набоїв. […] Я спокійний. Ми, німці, мусимо тут витримати найдовше з усіх східних формувань, так, щоб війська з України і Північної Росії могли спокійно повернутися додому».

Як дамоклів меч, над територією ВГГ (від Ломжі через Варшаву до Каліша) висів сценарій, в якому перехідний період між Варшавським генерал-губернаторством та незалежною Польщею триватиме щонайменше кілька місяців. Важливо те, що німці зробили практичні кроки, щоб показати, що вони господарі у Варшаві. На початку листопада вони зміцнили особовий склад Цитаделі двома артилерійськими батареями та озброїли до зубів найважливіші споруди: наприклад, Королівський замок оточила частина полку офіцерських аспірантів з Яблонної, солдати виставили рушниці на десятках вікон і гранати на підвіконниках. Навіть військові госпіталі отримали підкріплення у вигляді додаткових партій гвинтівок і гранатів.

Перешкодили їм в цьому Ради Солдатів, які масово створювалися 9 листопада у варшавських частинах і вибрали своїм штабом Палац Намісника (зараз - Президентський палац). Радом набагато менше, ніж командування хотіло обікрасти з усіх запасів вмираюче ВГГ. Найважливішим для них була ефективна і швидка евакуація німецького гарнізону з Варшави. Цим скористався Юзеф Пілсудський.

Майбутній Начальник повернувся з Магдебурга до столиці вранці 10 листопада, а ввечері зустрівся з делегацією, обраною Центральною Солдатською Радою (ЦСР, так називалися німці, які проводили свої ради в Палаці Намісника). Короткі, але напружені переговори завершилися домовленістю про умови виходу німецьких солдатів з міста. Відповідно до нього, вони повинні були між іншим: видати полякам зброю і військову техніку, залізничний рухомий склад і засоби зв’язку, а також утримуватися від насильства у власних рядах. Натомість Пілсудський задекларував, що польська сторона надасть потяги, на яких німці повернутися до Рейху.

Як саксонські колоністи стали поляками

Маршал зробив посередником між собою та Центральною Радою Іґнація Боернера, заступник коменданта в Легіонах і Польській Військовій Організації, а також свою людину для спеціальних завдань. Звідки такий вибір? І ким була та людина, котру сьогодні пам’ятають – якщо згадують взагалі – радше як покровителя варшавського мікрорайону Боернерово?

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Його прадід, Єжи Кароль, оселився разом з родиною в Плоцьку на межі XVIII і XIX століть, після падіння Першої Польської Республіки. Боернери походили з Саксонії і прибули на цю територію в рамках прусської колонізаційної кампанії, тому у них не було жодних причин, щоб до Польщі мати якісь особливі сентименти. З часом, правду кажучи, кордони змінилися, і Плоцьк опинився в Королівстві Польському, підпорядкованому Росії, але Єжи Боернеру було ще далеко до польської ідентичності. Йому більше підходило бути вірним підданим царя. Проте свого сина Іґнація Кароля він виховав якщо не як на польського патріота, то принаймні як людину, яка симпатизувала полякам. І хоча росіяни вшанували Іґнація спадковим дворянством, він підтримував прагнення поляків до свободи, зокрема Січневе повстання.

Едвард, син Іґнація, який продовжував сімейні духовні традиції (як і його батько виконував обов’язки пароха), був уже повноправним поляком. Він не лише брав участь у змові за незалежність, але також брав участь у Січневому повстанні як цивільний начальник Здунської Волі. В одній із військових частин воював також його брат.

У такому оточенні і в такій родині наш герой був навіть приречений на польську тотожність.

Президент Островецької Республіки

Як пише біограф Іґнація Боернера Єжи Кохановський, «майбутній «президент», полковник і міністр виховувався [...] в атмосфері одночасно романтичного культу нещодавнього повстання [він народився у 1875 році], так і протестантського раціоналізму, поваги до знань і шанування ближніх».

Додаймо, що біографія Боернера могла б успішно слугувати типовою біографією представника покоління непокірних, яке не мирилося з поділами Польщі. Влада звернула на нього увагу вже в гімназії в Каліші, зокрема за публічні розмови польською мовою був виключений зі школи. Потім прийшло захоплення соціалізмом – щоб більше дізнатися про життя робітників, він рік працював на ливарному та машинобудівному заводах у Валбжиху – навчання у Вищій Технічній Школі в Дармштадті, нарешті праця на посаді інженера у Варшаві та місті Островець-Свєнтокшиський.

Równolegle Ignacy wciąż prowadził działalność propolską. Początkowo legalną: w Darmstadt współtworzył sekcję Czerwonego Krzyża, służącą pomocą polskim więźniom i emigrantom politycznym. Do tego stanął na czele Polskiej Czytelni, ale ciągnęło go do konspiracji. W 1899 roku wstąpił więc do Polskiej Partii Socjalistycznej („stałem się członkiem tajnej organizacji, osłoniętej już wtedy aureolą jakiejś »nieznanej wielkości«, »poświęcenia«, »bohaterstwa«”), gdzie dał się poznać jako sprawny organizator, radzący sobie w trudnych, jeśli nie ekstremalnych warunkach.

Przykłady? Proszę bardzo: od przeprowadzenia w Ostrowcu kilkutysięcznej demonstracji 1-majowej, przez koordynowanie lokalnych akcji bojowych PPS (np. kradzież dynamitu z magazynów kopalni „Zygmunt” i skok na kasę powiatową w Opatowie), po przewodzenie na przełomie 1905/1906 roku tzw. Republice Ostrowieckiej.

Ten szczególny twór zorganizowali PPS-owcy, przejmując tymczasowo rządy w Ostrowcu Świętokrzyskim i okolicach. Na terenie „republiki” powołali do życia polskie władze, wprowadzili polski język urzędowy, nie zapomnieli też o wsparciu potrzebujących, którym dostarczali węgiel i jedzenie.

Buntownikom nie było dane długo cieszyć się sukcesami: w połowie stycznia dwa carskie pułki piechoty spacyfikowały rewoltę, a Boerner („Prezydent Republiki Ostrowieckiej”) musiał ratować się ucieczką do Galicji. Tam pozostał, z przerwami na pobyty w Niemczech i Szwajcarii, do wybuchu I wojny światowej, ciesząc się względną stabilizacją życiową (z żoną Zofią doczekał się syna Włodzimierza) i zawodową (prowadził biuro techniczne we Lwowie).

Gdy zaborcy rzucili się sobie do gardeł, przerwał obiecującą karierę inżynierską na rzecz służby w Legionach Polskich i Polskiej Organizacji Wojskowej.

Pod czerwonym sztandarem

Co ciekawe, Boernerowi nie zawsze było po drodze z Piłsudskim, którego poznał na początku XX wieku. Znacznie dłużej pozostał wierny socjalizmowi i gdy Komendant oraz jego najbliżsi współpracownicy skupili się na budowie kadr do zbrojnej walki o niepodległość (najpierw w Związku Walki Czynnej, potem Związku Strzeleckim), Boerner krytykował ich za marginalizowanie czerwonego sztandaru.

Drogi obu panów, przynajmniej te polityczne, rozeszły się tak bardzo, że w 1912 roku Boerner opuścił szeregi PPS i przeszedł do tzw. PPS-Opozycji. Partia ta stała na stanowisku, że dbanie o interesy robotników nie może być tłem dla działań paramilitarnych (Boerner mówił z przekąsem „soldateska”) i powinno być co najmniej tak samo ważne.

W 1914 roku rozłamowcy z PPS-Opozycji wrócili na łono macierzystej formacji. Sam Boerner zaś w obliczu zbliżającej się wojny zrewidował swoje poglądy i w ramach „Strzelca” ukończył kurs podoficerski. Zaraz potem ruszył na front i w legionowym mundurze walczył m. in. pod Limanową, Łowczówkiem i Kostiuchnówką.

За цей час він став довіреною людиною Пілсудського, якого використовував для різних секретних місій. Про їхні стосунки того часу свідчать такі епізоди: коли у 1915 році Комендант шукав емісара, який мав би з’явитися у Варшаві перед нападом німецьких військ і дати вказівки своїм людям у столиці, то він обрав власне Боернера. У свою чергу, коли в грудні 1915 року австрійці вигнали Іґнація з армії за його участь у політиці, бригадир взяв заступника коменданта під захист і довів до скасування його звільнення. Тож коли Пілсудський надихнув т. зв. кризу присяги (липень 1917 р.), Боернер добре знав, на чий бік стати. Так як і інші, був інтернований загарбниками в селі Бенямінув. Крім того, він отримав сумнівну честь (хоча, мабуть, пишався б нею), а німецькі та австро-угорські військові записали його в чорний список небезпечних офіцерів. У результаті він залишався за колючим дротом до червня 1918 року.

Поручник Спокій

І це власне його у листопаді 1918 року Пілсудський призначив офіцером зв’язку в справах контактів з Центральною Солдатською Радою. Враховуючи не тільки те, що Боернер був його перевіреним емісаром (з часом вони навіть говорили до себе на «ти»; Пілсудський щонайбільше кільканадцять осіб допустив до такої ввічливості), то ще й розмовляв німецькою без сліду іноземного акценту та знав, як розмовляти з німцями, - він розумів, що вони хочуть якомога швидше повернутися додому. А перш за все Боернер «мав неймовірну самовпевненість, міг говорити так, ніби за ним стояла незмірна сила, і його було важко збентежити будь-якими аргументами».

Боернер без проблем впорався з першим завданням, яке поставив перед ним Пілсудський, — забезпечити спокій між Радою, що засідала в Палаці Намісника, і натовпом поляків назовні. За його наказом кількадесят студентів оточили палац кордоном. Боернер дав їм зброю (Центральна Солдатська Рада переказала йому 20 гвинтівок), а наприкінці він сам вийшов до натовпу і закликав припинити кровопролиття. Люди розійшлися.

Протягом наступних кількох днів Боернер став «головним пожежником Варшави», гасячи пожежі на лінії Польща - Німеччина. З одного боку, він мав охолодити гарячі голови солдатів Центральної Ради, які, почувши про вдавані вбивства німців, вчинені поляками, хотіли вирушити із збройною помстою. З іншого боку, паралізував інтриги німецького командування, спрямовані на те, щоб звести в тінь ЦРС і відновити контроль над варшавським гарнізоном.

Він також брав участь у польсько-німецьких переговорах щодо запуску залізничного транспорту, який був затриманий окупантами. Без цього неможливо було евакуювати приблизно 30 000 іноземних солдатів і чиновників, які перебували в столиці...

А як виглядало 11 листопада з перспективи самого Боернера? Протягом всього дня, який сьогодні вважається символічним для відновлення незалежності, він провів у Палаці Намісника, заспокоюючи німецьких солдатів. Він згадував: «Постійно хтось заходив [до Палацу], переважно офіцери переодягнені в цивільний одяг, котрі розповідали нестворені історії про вбивства, які чинилися над німцями. […] Щохвилини мені доводилося звертатися до них [солдатів Центральної Ради] зі словами: «Meine Herren! Blos Ruhe, Ruhe und nochmals Ruhe» (нім.: Мої Панове! Тільки спокій, спокій і ще раз спокій). У зв’язку з цим серед німців він отримав прізвисько «Поручник Спокій».

Це всі гумористичні акценти, адже коли ввечері до будинку долетіли звуки стрілянини, частина Ради підтримала негайне відправлення делегації до Цитаделі з проханням до дислокованих там підрозділів щоб «вийшли і почати наводити порядок силою багнетів і куль». Боернеру вдалося придушити повстання в зародку — він взяв із собою трьох членів ради, об’їхав з ними всю Варшаву, щоб на власні очі переконатися, що німці у місті знаходяться в безпеці, а будь-які перестрілки мають випадковий характер.

Через декілька днів, увечері 16 листопада, дізнавшись про різанину в Бялій і Межиріччі, де від рук німецьких солдатів загинуло кількадесят представників Польської Військової Організації та польських цивільних, він зрозумів, що це може бути прелюдія до маршу війська, що стоять за Бугом (Обер-Осту) на Варшаву. Він не збирався чекати на них: після згоди Пілсудського та з участю представника Центральної Солдатської Ради він почав телефонні переговори з Солдатською Радою в Бресті (де знаходилася централь Обер-Осту).

Цілонічні переговори дали результат: німці зупинили наступ своїх військ. «А загроза була реальною», – як переконував представник Бреста: «Ви, [німці] у Варшаві в небезпеці, тому ми вирішили прийти вам на допомогу. […] Залізничні лінії знову будуть укомплектовані. Якщо поляки погодяться – то добре, якщо ні – візьмемо силою»...

Багато років від того часу Боернер згадував листопад 1918 року як найважливіший місяць у своєму житті.

Нехай підсумком служать слова генерала Станіслава Шептицького, тодішнього начальника Генерального Штабу Війська Польського. У 1921 році він стверджував: «Саме Майор Боернер своєю справністю, тактовністю, спокоєм, енергією, словом, усією своєю особистістю довів до спокійної евакуації німецьких військ із Варшави — цей же успіх сприяв у ці важкі часи розпочати роботу з організації держави, уряду та армії».

– Томаш Чапля

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Олеся Ґераль