– Кемаль Ататюрк відсторонив Османів від влади. Проте якби не він, Туреччини не було б узагалі. Саме він створив Туреччину заново, і за це йому потрібно дякувати, – так описала Мустафу в інтерв'ю турецькому телебаченню людина, яка мала всі підстави сприймати створення як самої Турецької Республіки, так і її творця якнайгірше. Це був Ертугрул Осман, сьомий султан у вигнанні.

Розкидані по всьому світу члени родини Османоглу – саме таке ім'я вони колективно прийняли – зберігають династичні принципи тих часів, коли вони правили імперією. Хоча шансів повернути собі трон у них немає, та вони й насправді не думають про це, старший із родини, як і раніше, залишається головою Дому Османів.

Небажання можна було б зрозуміти: із виникненням республіки Османи втратили не лише владу, але й батьківщину. Усій гілці султанської родини, себто 156 особам, було наказано негайно покинути країну. Принц із правом престолонаступництва змушений був виїхати протягом 24 годин, жінкам і наступникам нижчого рангу давався на це тиждень. Таке рішення прийняв Мустафа Кемаль Паша, який був обраний президентом 29 жовтня 1923 року (у день проголошення республіки).

Для лідера немає більшого компліменту, ніж визнання з боку його ворогів. Заслуги Ататюрка були визнані не лише нащадком султанів, але й лідером Греції, одвічним ворогом турків. Елефтеріос Венізелос, що був прем'єр-міністром аж вісім разів у період із 1910 по 1933 рік і якого греки вважають найвидатнішим грецьким політиком ХХ століття, подав кандидатуру Ататюрка на здобуття Нобелівської премії миру в 1934 році. І це все – попри роки воєн і поразку, завдану грекам у Малій Азії військами Кемаля за десяток років до того.

"Мир у країні, мир у всьому світі"

У листі до Нобелівського комітету в Осло Венізелос написав так: "Протягом семи століть весь Близький Схід і Європа були ареною кривавих воєн, спровокованих Османською імперією. (...) Національний рух на чолі з Мустафою Кемаль Пашею й створення Турецької Республіки поклали цьому край". Далі він підкреслив, що Туреччина, змирившись зі втратою значної частини своїх колишніх земель, стала "справжнім оплотом миру на Близькому Сході". "Ми, греки, – додав він, – століттями втягнуті в криваву конфронтацію з Туреччиною, першими відчули наслідки цих великих змін. Ми простягнули руку відродженій Туреччині, яку вона щиро прийняла. Людина, яка зробила такий великий внесок у справу миру, – це Мустафа Кемаль Паша, президент Турецької Республіки".

Із початку XX століття Греція й Туреччина з перемінним успіхом воювали одна з одною. Розпад Османської імперії, слабкість Туреччини та перспектива її розділу, до чого після Першої світової війни готувалися, до речі, Англія та Франція, породили в Греції надію на захоплення частини турецьких земель – від узбережжя Егейського моря далі на схід. Так було б відтворено принаймні частину проєкту стародавньої Великої Греції. Панував неабиякий оптимізм, адже грецькі війська посувалися вперед. Аж до Думлупінару в провінції Кютахья, де вони були розбиті 30 серпня 1922 року.

Мирний договір, підписаний Туреччиною роком пізніше в Лозанні з великими державами та її сусідами, закріпив існування держави й визначив основні принципи її існування, включаючи кордони, функціонування турецьких проток та обмін населенням. У 1930 році Греція й Туреччина підписали угоду про дружбу та співробітництво, але, як це часто буває, домовленості на урядовому рівні не відповідали суспільним настроям. Для греків Ататюрк і досі залишається ворогом. Проте Венізелос бачив все це дещо інакше.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  У своєму листі до Нобелівського комітету прем'єр-міністр Греції не згадує про заяву, яку турецький лідер зробив три роки тому під час однієї зі своїх поїздок по Туреччині, хоча важко припустити, що він не міг її не знати. "Якби, – як сказав тоді Кемаль, – я мав описати політичні цілі Республіканської народної партії (РНП, партії, яку він заснував і яка сьогодні є головною опозиційною партією в країні), я міг би висловити їх коротко: ми працюємо заради миру вдома й миру в усьому світі".

Пашо, урятуй Туреччину!

Ці слова в лаконічній формі "Мир у країні, мир у всьому світі" стали девізом турецької зовнішньої політики (це гасло, звісно ж, розміщено на сайті МЗС), але, перш за все, вони увійшли в повсякденний вжиток. Як і інше висловлювання Кемаля: "Щасливий той, хто може називати себе турком". Попри те, що фраза, на перший погляд, може видаватися тривіальним висловом, позбавленим сенсу, вона такою не є. У такий спосіб Ататюрк, якого мало знали та читали за межами Туреччини, підкреслював відчуття змін, які надходили після скасування султанату. "Турок" – це громадянин республіки. У багатонаціональній імперії він був не "турком", а "мусульманином", тому що жителі Османської держави ідентифікували себе за релігією, що була більш важливою в той час, аніж етнічна приналежність. Пробудження національної свідомості, хоча й не піддається вимірюванню, стало, таким чином, однією з основ нової Туреччини".

Кемаль Ататюрк – один із трьох європейських лідерів, які після Першої світової війни захистили свої країни від зазіхань сусідів. Вони мали багато відмінностей, але їх об'єднував військовий статус, а Юзефа Пілсудського та фінського маршала Карла Густава Еміля Маннергейма до того ж об'єднував спільний ворог – Росія, спочатку царська, а потім радянська. Однак жодному з них не доводилося стикатися з таким фундаментальним завданням, яке випало на долю Кемаля Паші. Жодному з них не довелося будувати державу з нуля, на руїнах попередньої імперії, навіть найменші залишки якої довелося знищити.

Кемаль узяв на себе виняткову відповідальність, знаючи при цьому, що часу в нього вже немає. Якщо Туреччина має місію вижити у ворожому світі, де держави та сусіди тільки й чекають на момент, коли її можна буде розірвати на частини, реформа повинна відбутися в найкоротші терміни. Її не можна розкласти на довгі роки, тому що держава може не вижити впродовж цього часу.

Чому саме він? Уже наприкінці Першої світової війни Кемаль набув виняткового авторитету. Після битви на півострові Галліполі, де турки розгромили британські війська, які в основному складалися з австралійських і новозеландських солдатів, що зазнали величезних утрат, він прибув до Стамбула (місто на той час усе ще мало назву Константинополь, яка не змінювалася з часів Візантії) з лаврами переможця. Солдати любили його, люди захоплювалися ним, останній султан Мехмед VI Вагідеддін, безумовно, теж його цінував. Інакше він не поклав би на плечі Кемаля завдання, яке сам уже не міг виконати. "Пашо, ти зробив країні велику послугу, і ти вже обійняв своє місце в історії. Проте тепер ти можеш зробити ще більше: урятувати цю країну", – сказав султан Кемалю під час його останньої аудієнції перед від'їздом на фронт, де той повинен був провести інспекцію військ.

Султанський наказ стосувався воєнних завдань. Мехмет VI, звичайно, не міг собі уявити, як далеко зайде Кемаль у роботі над порятунком Туреччини. Володар не знав, що через кілька років, 1 листопада 1922 року, султанат буде скасований, що Османська імперія після 623 років існування (ба навіть довше, якщо враховувати колишні доосманські держави турків) припинить своє існування, а її місце займе республіка. І що він сам покине Туреччину ще до того часу, як республіканська влада накаже виїхати всім османам.

Освоїти новий світ

Створення республіки змінило в Туреччині все, починаючи з основ, тобто з державного устрою, та закінчуючи вищезгаданим почуттям ідентичності. Важко навіть виділити зміни менш і більш важливі, тому що навіть таке, здавалося б, тривіальне питання, як введення європейського одягу, мало велике значення. Зрештою, вона впливала на формування нової моделі життя й допомагала увійтив новий світ та призвичаїтися до нього.

Усе було однаково важливо. Запровадження парламентської системи з президентом, що обирався парламентом. Запровадження виборчого права жінок. Скасування султанату й халіфату. Ліквідація релігійних братств, судів і шкіл. Секуляризація. Перетворення візантійського храму Святої Софії, який із моменту захоплення Константинополя був мечеттю, у музей. Перехід на західний календар. Перенесення святкового дня з мусульманської п'ятниці на християнську неділю. Перейменування Константинополя на Стамбул. Загальна освіта. Новий закон, заснований на швейцарському (цивільному) та італійському (кримінальному) кодексах. Перенесення столиці в крихітну тоді Ангору, історичну назву якої було змінено на Анкару. Латинський алфавіт на місці арабської мови, який використовувався протягом століть. Реформа мови, щоб повернутися до найчистішої форми турецької, без надмірних запозичень з арабської. Європейський одяг для чоловіків як припис, а для жінок лише як рекомендація. Кепка або капелюх замість фески, яка широко використовувалася з початку дев'ятнадцятого століття, коли було заборонено носити тюрбани.

Додаймо до цього імена й пробудження національної свідомості – незамінні чинники в сучасній державі. Навіть османи в еміграції прийняли прізвища. Їхні колишні піддані теж повинні були це зробити. Це тоді Мустафа Кемаль-паша став Ататюрком – "батьком турків", як його тоді сприймали турки. Ісмет, найближчий товариш, отримав прізвище Іненю, від назви річки, де він переміг у важливій битві.

Основи, на яких ґрунтувалися держава й суспільне життя, були представлені в образній формі шести стріл Ататюрка. Республіканізм, націоналізм, секуляризм, реформізм, егалітаризм та етатизм стали ідейними основами кемалізму. Теоретично вони існують і сьогодні, хоча життя й час верифікували їх користь, забравши зі списку, наприклад, етатизм.

Туреччина протягом декількох десятків років пройшла, як хтось колись влучно зауважив, шлях, на проходження якого іншим країнам було потрібно понад століття. Однак Кемаль заздалегідь вважав, що для того, щоб діяти ефективно, потрібно діяти швидко. "На відміну від інших, я не вірю, що реформи можуть бути зроблені повільно, щоб люди могли звикнути до змін", – такими роздумами політик ділився у своєму щоденнику ще в 1918 році, коли йому навіть не снилося, які величезні завдання на нього чекають.

Дипломатія та любов

«Паша» було вжито в значенні генерала, хоча це слово означало в Туреччині не тільки вищих воєначальників, а й високопоставлених чиновників адміністрації. Кемаль був учасником Балканських воєн і війни в Лівії, де він воював у званні полковника. Переможцем битв при Галліполі та Думлупінарі. Головнокомандувач у війні країни за незалежність. Творець нової Туреччини, сміливий і винахідливий реформатор, її перший президент. Національний герой.

У центрі Салонік, колись другого за величиною міста імперії та вже більше ніж сто років другого за величиною міста Греції, на бічній вулиці стоїть невеликий будинок, над яким майорить турецький прапор. Ще у 1920-х роках, під час правління Венізелоса, грецька влада в знак дружби подарувала його Туреччині. Саме тут у 1881 році народився Мустафа (тоді ще не Кемаль, це ім'я буде додано пізніше, коли він піде до школи), син чиновника.

Коли саме він народився, невідомо. На той час у Туреччині використовувалися два різні календарі, і в записах цивільного стану немає анотації, у якій була б записана дата народження Мустафи. Через роки було прийняте рішення про визначення 19 травня датою символічного дня народження Кемаля, тому що саме цього дня в 1919 році почалася війна за незалежність. Між іншим, він сам запропонував таке розв’язання.

Мустафа Кемаль закінчив військове училище в місті Монастир (нині Бітола в Македонії – О.У.) і академію в Константинополі, служив у різних частинах, зокрема на території Сирії, куди його направили як покарання за участь в антимонархічному русі. Під час служби він подружився з офіцерами, які згодом стануть його вірними товаришами не лише в боях, але й також у реформуванні держави. Усе це привело його до формування думки, яка стала девізом не тільки його самого, але і його наступників. "Помиляються ті, хто вважає, що військові повинні триматися якомога далі від політики", – записав якось він у щоденнику.

Однак неприємності не були настільки серйозними, щоб нашкодити Кемалю в кар'єрі офіцера й дипломата. У 1913 році – після Лівії та ще перед Галліполі – він став військовим аташе в Софії. Там він вів жваве соціальне життя та познайомився з жінкою, яка, за словами інсайдерів, була коханням усього його життя. Дімітріна Ковачева була дочкою військового міністра, тому її батьки добре знали та, імовірно, навіть любили Кемаля. Однак про шлюб із мусульманином не могло йти мови.

Кемаль, коли його запитали через багато років, чи був він коли-небудь закоханий, коротко відповів: "Закоханий? А чи був у мене на це час?".

У маленькому будиночку в лісі

Думаю, часу в нього справді не було, хоча через його життя пройшло кілька жінок. Найбільш загадковими були стосунки з Фікріє, племінницею вітчима, – вельми нетрадиційний зв'язок як для того часу, адже в Ангорі вони без весілля жили разом. Фікрія, яка раніше розлучилася зі своїм чоловіком, офіційно виступала в ролі помічниці Кемаля. Коли він одружився з Латіфою Ушакізаде, сучасною, освіченою в Парижі світською дівою з багатої Ізмірської родини, Фікрія покінчила життя самогубством. Кемаль ніколи у своїх спогадах не повертався до цього епізоду.

Шлюб із Латіфою не був успішним і тривав лише два роки. Це не дивно, адже Кемаль укладав його з, так би мовити, дидактичних причин. Він вважав, що повинен показати туркам, яким у новій Туреччині має бути сучасний шлюб сучасних людей. Отже, вони часто двоє виступали разом на публіці, слугуючи зразком для інших, але в домашніх умовах зразком подружнього щастя вони аж ніяк не були. Близькі бачили це. Латіфе згадувала, що коли одного разу вона скаржилася другові сім'ї, то почула у відповідь: "Ти вийшла заміж не за чоловіка, а за тигра. Тигра не приручити".

Чого в сімейному житті Кемалю мало б вистачити, так це дітей: тринадцять усиновлених (дванадцять дівчаток і один хлопчик), тому що своїх дітей у нього не було. Із них чи не найбільшої популярності здобула Сабіха Гьокчен, перша в Туреччині жінка-пілот і одна з перших у світі жінок, які стали пілотами винищувачів. Стамбульський аеропорт на азійському березі Босфору був названий на її честь. Аеропорт на європейському березі названий на честь її батька.

Кемаль весь свій величезний авторитет отримував завдяки власним досягненням. Він жив скромно, не розраховував на пишноти та блиск і більш охоче, аніж у президентському палаці Чанкая в Анкарі, зупинявся в отриманому від друзів в подарунок невеликому будиночку в сусідньому лісі (на його місці сьогодні стоїть нова величезна резиденція, побудована для президента Реджепа Таїпа Ердогана). Він дуже любив бенкетувати там у чоловічому колі, що побічно, імовірно, посприяло його смерті. Річ у тім, що Кемаль ще з юності мав слабке здоров'я. У нього були проблеми з нирками, пізніше - з печінкою, він страждав від безсоння. Труднощі й тяготи військових кампаній і невпинної праці задля держави зробили свою справу, і звичка щодня пити пляшку раки, звичайно, не покращувала його самопочуття.

Кемаль як президент, будучи в Стамбулі, перебував у султанському палаці Долмабахче, де, однак, мав для використання не великі кімнати, а лише дві скромні кімнати. Там він і помер 10 листопада 1938 року. Кожна турецька дитина знає, що це сталося вранці, о 9.05, тому що щороку цієї ж хвилі життя в Туреччині на хвилину завмирає. Йому було 57 років. І, як чудово висловився один користувач інтернету, смерть – це єдине, що Кемаль зробив неправильно у своєму житті, тому що він пішов занадто рано.

– Тереза Стилінська

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад українською – Оксана Усатенко