«Опозиція повинна знайти кандидата, здатного перемогти Реджепа Ердогана», – сказав Алі Бабаджан, засновник і лідер Партії демократії та прогресу (DEVA). У цих словах не було б нічого дивного, адже невелика і ще досить молода група Бабаджана перебуває в опозиції, якби не той факт, що їх сказав чоловік, який багато років був одним із найближчих соратників нинішнього президента Туреччини. Разом з Ердоганом він заснував Партію справедливості та розвитку (ПСР), був міністром економіки, переговірником у переговорах з Євросоюзом і віце-прем’єром. Неважко помітити, що назва партії Бабаджана за формою посилається на назву ПСР, хоча її зміст має бути противагою. DEVA в перекладі з турецької означає «допомога».

Алі Бабаджан не єдиний. Цікаво, що від Ердогана відмежувалися не діячі другого плану, а колишні лідери. Наприклад, Абдулла Ґюль: давній політичний товариш, співзасновник AKP, найвірніший із вірних, бо саме він віддав Ердогану посаду прем’єр-міністра. Завдяки йому 14 березня Реджеп Ердоган зможе відзначити двадцятиріччя свого правління. Лояльність Ґюля згодом була винагороджена постом президента, на якому він віддячився Ердогану неоціненними послугами, прийнявши всі його ідеї та концепції. Ідилія тривала до тих пір, поки Ердоган, нехтуючи амбіціями Ґюля, не вирішив сам стати президентом. Тоді стався розрив.

Підписуйтесь на наш фейсбук Або Ахмет Давутоглу. Він приєднався до команди Ердогана, коли ПСР вже була партією влади, спочатку як його головний радник, потім як керівник дипломатії, і, нарешті, як лідер партії та прем’єр-міністр. Його вважали сильною стороною команди Ердогана. Неоосманська політика зміцнення зв’язків з країнами, де колись простягалася імперія, – це його ідея. Розрив стався, коли Ердоган як глава держави почав обмежувати повноваження глави уряду. Давутоглу пішов і через кілька років заснував власне угруповання – «Партію майбутнього».

Стріли кемалізму

Чому я починаю історію двадцяти років правління Ердогана з його опонентів? Бо у цьому проявляються такі суттєві риси героя цього тексту, як вміння гуртувати навколо себе людей і водночас безсоромно їх позбуватися. Почуття вдячності у політика не є якістю, яка особливо цінується, але вітається якийсь її мінімум – доказ того, що він все ж таки проявляє людські якості.

А Ердоган мало кому так сильно зобов’язаний, як Абдуллі Ґюлю; мабуть, лише Фетхуллаху Ґюлену, ісламському священнослужителю, завдяки якому, точніше: завдяки його впливу в багатьох впливових колах, починаючи з судової системи, він зумів зміцнити свою владу у важкі перші роки. Сьогодні своїм смертельним ворогом він вважає Ґюлена, який тим часом покинув Туреччину й оселився в США. А Абдуллою Ґюлем перейматися не мусить, оскільки колишній соратник повністю відійшов від політики і не становить загрози.

Додамо безжальність, також у дотриманні наміченої лінії, що, з іншого боку, означає послідовність у досягненні мети. Це, безсумнівно, плюс, як і вміле визначення цілей і розподіл їх реалізації в часі (навіть якщо ці цілі нам не обов’язково подобаються). Додамо терпіння, наполегливість та обережність. Без цього Реджеп Ердоган на порозі свого правління міг би легко зазнати поразки в сутичці з могутніми кемалістами, вірними баченню Туреччини, створеному Мустафою Кемалем Ататюрком. Але якби він не порвав зі старими канонами, то не зміг би сьогодні виконувати роль посередника між Росією та Україною. А йому це дуже потрібне.

Кемалістські основи Туреччини складаються з шести так званих стріл Ататюрка: республіканізм, секуляризм, націоналізм, реформізм, народна влада та державництво. І хоча, наприклад, етатизм перед обличчям реалій економіки давно втратив сенс, деякі стріли до Ердогана були незаперечними.

Візьмемо хоча б секуляризм. У створеній на початку 1920-х республіці не було місця для релігії в суспільному житті, і не тому, що Кемаль, за словами наближених до нього, був абсолютно байдужий до ісламу. Справа в тому, що іслам був одним із стовпів Османської імперії. Султан був також халіфом, лідером мусульман. Якщо нова Туреччина хотіла порвати з імперією, вона повинна була також порвати з ісламом.

Курди, армія та хустки

У перші роки після приходу ПСР до влади, коли в житті Туреччини від президента, через судову систему, ЗМІ та освіту до армії все ще панували кемалісти, Реджеп Ердоган діяв дуже обережно. Він не говорив ні про відбудову держави, ні про місце ісламу, ні про амбіції у світі. Він більше адміністрував, ніж керував, продовжував політику попередньої влади, не підважуючи місця Туреччини поруч із Заходом і в НАТО. Однією з головних цілей залишався вступ Туреччини до Європейського Союзу. Початок переговорів у жовтні 2005 року про вступ був безсумнівним успіхом. Вони і досі тривають, формально не переривалися, але практично саме так і є. І більше ніхто, навіть сам Ердоган, в них не вірить.

Сьогодні вже мало хто сумнівається, що переговори з ЄС йому були потрібні переважно для внутрішнього використання. Ердоган одним махом досяг кількох цілей. Він показав співгромадянам, що Європа ставиться до Туреччини під його правлінням з більшою повагою, ніж до Туреччини його попередників (хоча Туреччина отримала статус кандидата за Бюлента Еджевіта в 1999 році), а йому особисто вона видала свого роду свідоцтво про моральність. Європейські політики видали, з повним переконанням. В Ердогані вони побачили політика нової епохи, такого, який би очистив Туреччину від демонів минулого, таких як надмірний вплив військових чи повне заперечення існування курдів як окремої нації. Ісламіст? Але ж ні, зовсім ні.

Ердоган вміло підкріплював цей імідж, посилаючись на права людини, права меншин і права жінок. Згода на використання курдської мови, нехай обмежене, в засобах масової інформації чи освіті дійсно була кроком вперед, як і пізніше прийняття створення Курдської партії (сьогодні одна з головних опозиційних партій). Про визнання національних устремлінь курдів не могло бути й мови, але тоді в Європі вважали, що Ердоган виходить на новий шлях. Тим більше, коли він запровадив цивільний контроль над армією, яку судами та звинуваченнями заспокоїв і позбавив впливу. Те, що в Європі сприймалося як ознака демократизації, насправді було позбавленням від опонентів на шляху до захоплення повної влади.

Що ж до емансипації жінок, то тут шлях проклав Ататюрк, надавши їм право голосу ще в 1930 році (на місцевих виборах, а через чотири роки на загальних виборах) і відкривши їм доступ до освіти. Правління Ердогана нічого нового не принесло, а ідеї, які він висував, як-от законодавче підпорядкування жінки, як слабшої істоти, опіці чоловіка, пішли в протилежному напрямку і не були впроваджені в життя.

У версії Ердогана турбота про права жінок зводилася до війни за хустки, які з 1980-х років (заборона була введена після військового перевороту 1980 року) не дозволялося носити в державних школах, університетах і офісах. Це була перша серйозна битва між кемалістами та Ердоганом і його партією, яка ознаменувалася тоді масовими протестами та закриттям університетів для студенток у хустках. Конфлікт дійшов до вищих ешелонів: коли кемаліст Ахмет Недждет Сезер очолював державу, на церемонії в Президентському палаці представників ПСР запрошували без дружин, оскільки майже всі вони закривали волосся.

Віхи

Цей перший відкритий, хоча й надалі обережний, конфлікт є однією з віх правління Ердогана. Справа не тільки не тривіальна, але й має значення символу – символу присутності ісламу в суспільному житті. День, коли в жовтні 2013 року чотири депутатки з’явилися в парламенті в хустках, вважається історичним моментом для ПСР. «Кожен має поважати рішення наших сестер», – із вдячністю сказав сам прем’єр-міністр Ердоган. І це дійсно був прорив. Коли 14 років раніше депутатка Мерве Кавакчі прийшла в хіджабі на перше після виборів засідання парламенту, її не допустили до присяги і попросили залишити зал. Її також позбавили турецького громадянства, яке повернули лише через роки.

Мабуть, найважливішою віхою була перша: стати мером Стамбула – хтозна. Це був 1994 рік, на місцевих виборах перемогла ісламська група Рефах, Партія добробуту, справжньою сенсацією стала її перемога в Анкарі та Стамбулі. Реджеп Таїп Ердоган став зіркою та надією партії. Лідер Рефаху, старий і досвідчений Неджметтін Ербакан, через кілька років стане прем’єр-міністром, змушений буде піти у відставку під тиском генералів-кемалістів, а партія буде оголошена поза законом. Доля Рефаха стала попередженням для Ердогана.

Так само й друга віха: в’язниця. У 1998 році він був засуджений до 10 місяців ув’язнення за публічне декламування старого вірша з ісламським підтекстом. Відсидів чотири місяці. В очах прихильників ісламізму це йому зовсім не зашкодило.

Третя віха: Партія справедливості та розвитку, заснована влітку 2001 року, консервативна, а не ісламська, як заявляє Ердоган, щоб захистити її від гніву кемалістів. Через рік, восени 2002 року, ПСР осягла 34 відсотки голосів, більше половини місць у парламенті і взяла владу. Ердоган, як особа, що мала судимість, не може балотуватися, але після зняття заборони він отримує місце на додаткових виборах. Абдулла Ґюль дає йому посаду прем’єр-міністра.

Наступні віхи: 2005 рік: початок переговорів з Європейським Союзом. 2007: Абдулла Ґюль стає президентом, що де-факто, хоч і не де-юре, дає Ердогану свободу правління. По всій Туреччині відбуваються масові демонстрації на захист секуляризму держави. Воєначальники попереджають Ердогана.

2008 – 2011: афера Ерґенекон – суди над воєначальниками, журналістами кемалістських ЗМІ (серед інших затримано 83-річного Ільхана Сельчука, колишнього очільника газети «Cumhuriyet»), науковцями, ректорами університетів, звинуваченими в участі в таємних організаціях, які прагнуть повалити уряд. Перед судом постає кілька сотень людей; виносяться суворі вироки. 10% офіцерського складу потрапляє у в’язницю. ПСР та її лідер позбавляються свого найнебезпечнішого противника.

2013: навесні бурхливі протести у Стамбулі, спровоковані планом забудови території парку Ґезі, восени звинувачення у корупції проти кількох міністрів, а також Ердогана та його родини. У підслуханій розмові прем’єр-міністр і його син обговорюють необхідність приховати 30 мільйонів доларів. Ердоган стверджує, що за всім стоїть Фетхуллах Ґюлен.

2014: Реджеп Ердоган стає президентом. Змінюється характер президентури, яка перестає бути церемоніальною функцією. Через рік проводиться референдум про розширення повноважень президента. Турки підтримують. У 2018 році Ердоган переобраний, з повнотою влади.

2016, 16 липня: військовий переворот. Невдалий. Ердогана рятує опір тисяч простих людей. Він звинувачує Ґюлена в організації перевороту. Відтоді він намагається переконати американську владу видати цього інтелектуала та теолога, а владу інших країн – закрити мережу шкіл, якими керує Ґюлен по всьому світу. Без ефекту.

2019: Візантійський храм Божественної Премудрості, Айя-Софія в Стамбулі, знову стає мечеттю, як за часів Османської імперії. Це відбувається з повним схваленням, а можливо навіть за ініціативою Реджепа Ердогана, який, звичайно, приходить на першу молитву. За 20 років його правління в Туреччині були побудовані сотні мечетей. На пагорбі над Стамбулом зведена найбільша в Туреччині мечеть Камліка, яка вміщує 63 тис. осіб.

Перед святкуванням сторіччя

Однак, мабуть, найважливішою віхою для Ердогана була б перемога на президентських виборах, які мають відбутися в червні. Якби він залишився на посаді, то отримав би всю пишність святкування сторіччя Турецької Республіки, яке відбудеться 29 жовтня, у річницю її проголошення. Послідовник ісламу та ісламізму, який певною мірою зумів поставити під сумнів справу її секуляристського творця Мустафи Кемаля-паші, переможця під Ґалліполі – яке задоволення! Аж надто очевидно, що Ердоган давно налаштований на це і що він цього дуже бажає.

У перші роки свого правління, коли кемалісти завдяки президенту зберегли певну владу і все ще мали великий вплив у суспільстві, Реджеп Ердоган ніколи не заходив так далеко, щоб критикувати Ататюрка. У міру розширення його влади його повага до засновника республіки зменшувалася. Ердоган не завжди з’являвся на урочистостях, бо, за його словами, це було непотрібно, він уже назвав республіку «справою двох п’яниць» (тим другим був Ісмет Іньоню, найближчий соратник Кемаля), він уже змінив президентський палац Ататюрка Чанкая на гігантський Білий палац в Анкарі, одну з найбільших будівель у світі.

День Республіки завжди був днем Ататюрка – коли той ще жив і сам брав участь у святкуваннях, і коли після його смерті (помер у 1938 році) вшановували лише велич його діяльності. Святкування вже багато років проводяться перед мавзолеєм Ататюрка в Анкарі. Цікаво, чи наважився б Ердоган, упевнений у власних досягненнях, перенести їх в інше місце – туди, де можна вшановувати республіку, забувши про її творця. Може в Стамбул? Хоча Стамбул не має нічого спільного ні з заснуванням республіки, ні з війною Кемаля за існування Туреччини, але саме це може бути його великою перевагою.

Проте все залежить від виборців, а вони дедалі стриманіші. Трагічний землетрус впливає на політичне становище Ердогана – неефективна, повільна рятувальна операція, недбале будівництво, яке спричинило руйнування багатьох будівель. Хоча, якщо протягом 20 років він міг справлятися з дуже складними ситуаціями – після справи парку Ґезі, після державного перевороту, після підозр у корупції, не виключено, що цього разу йому знову вдасться здивувати. Я впевнена, що він докладе всіх зусиль.

– Тереза Стилінська
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори