Цей роман був широко відомий на Заході у 1980-х роках. Відомий англійський письменник Ґрем Ґрін визнав його найкращою книгою 1981 року в Англії. Але його перше польське видання побачило світ лише у 2011 році. Сьогодні, в контексті драматичних подій на Близькому Сході, «Мінотавр» Беньяміна Тамуза стає все більш актуальним.

Одним з його важливих сюжетів є меандри єврейсько-арабських відносин в Ізраїлі. А найкраще характеризує ці стосунки німецьке слово «Hassliebe» (можна перекласти як «любов-ненависть»), принаймні до такого висновку приходить читач після прочитання роману.

Шпигунський роман

Проте «Мінотавр» – це насамперед морально-психологічна проза. Його головний герой – Олександр Абрамов, агент Моссаду та витончений інтелектуал, який грає на віолончелі. Загалом музика (як і література) керує його уявою. Це для нього ключ до пізнання реальності.

Батьківщина Олександра – Палестина. На початку 1920-х років там оселилися його батьки: єврей-підприємець із Російської імперії (з теренів нинішньої України) та швейцарська аристократка. Два десятиліття потому їхній син бере участь у війні за незалежну ізраїльську державу.

Здавалося б, у Олександра все в порядку. В особистому житті він є чоловіком для своєї дружини, батьком для своїх дітей, а в професійному плані – шпигуном, який зразково виконує таємні місії, доручені йому країною, якій він служить. Однак настає переломний момент. У день свого 41-го дня народження, перебуваючи в Лондоні, він бачить в автобусі жінку (а точніше дівчину, адже їй на той час було близько сімнадцяти), в яку закохується. Він встановлює з нею довгострокові стосунки, але тільки через листування. Не відкриває своїй музі, хто він. При цьому він стежить за нею і навіть втручається в її життя (з катастрофічними наслідками), користуючись можливостями, які надає його професія. Але він не може присвятити себе їй, це спричинило б ускладнення.

Підписуйтесь на наш фейсбук І тут ми підходимо до слабкої сторони Олександра. Коротко описує це його друг дитинства Нахман, коли вони, вже обоє дорослі, співпрацюють. Нахман є радником міністра оборони Ізраїлю. Ознайомившись з особистою справою Олександра, він стверджує, що хоча його характеристика загалом точна, психологи, які його досліджували, не помітили в ньому однієї важливої риси – «меланхолії, схильності до відмови від життя, загравання зі смертю».

Це спостереження Нахмана є ключем до назви книги Таммуза. Олександр почасти опиняється в образі Мінотавра. Звичайно, він не те чудовисько, яке знаємо з давньогрецької міфології. Людина з головою бика в даному випадку є алегорією. І тільки в цьому сенсі Олександр має в собі щось гібридне. Він наділений фізичною силою, якою іноді жорстоко користується (вбивство бедуїна), і водночас великою чутливістю. Ця подвійність веде його до безодні...

Альтер его автора?

Чи Олександр Абрамов – це альтер его автора «Мінотавра»? Це питання не голослівне, але нехай воно залишиться без відповіді.

Беніамін Тамуз народився з прізвищем Камерштейн у Харкові в 1919 році. Його батьки емігрували разом з ним до Палестини, коли йому було п’ять років. Він здобув освіту в солідних івритських школах. Під час Другої світової війни був членом десантно-штурмових підрозділів Пальмаха, воюючи разом з британськими військами проти німецьких військ на Близькому Сході. Потім як репортер брав участь у війні 1948 року, в результаті якої була створена держава Ізраїль. Тамуз вивчав право та економіку в Тель-Авівському університеті, а потім історію мистецтва в Сорбонні в Парижі. Окрім писання, займався скульптурою.

Зробив кар’єру публіциста та редактора. Був пов’язаний із найстарішою газетою на івриті «Гаарец» (заснував при ній дитячу газету «Гаарец Шелану»). У 1971-1975 роках жив у Лондоні, де обіймав посаду радника з питань культури посольства Ізраїлю у Великій Британії. У 1979-1984 роках він був письменником-резидентом в Оксфордському університеті. Помер у Тель-Авіві в 1989 році.

У молодості він ненадовго зв’язався з комуністичною партією, що діяла в Палестині. Тоді втягнувся в так званий «ханаанський» рух, хоча пізніше, і це треба чітко підкреслити, віддалився від нього або просто з ним порвав.

Спадкоємці біблійної землі

«Ханаанці» були єврейською громадою в Палестині, активною у сфері політики та культури в період формування основ ізраїльської державності. Вони пропагували концепцію юдейської нації, точніше єврейської нації, як спадкоємця народів, що населяли біблійну землю Ханаан. У цьому середовищі побутували думки, що це набагато більший географічний простір. Вказувався пояс земель на Близькому Сході під назвою Родючий півмісяць, який включав навіть територію стародавньої Месопотамії.

«Ханаанський» рух припускав, що те, хто є євреєм, визначалося територіальною приналежністю, а не релігійною чи ідеологічною ідентичністю. Тому євреїв діаспори вважали чужорідним тілом без коріння. Так само ставилися до юдаїзму та сіонізму.

Якщо у випадку сіонізму справа здається зрозумілою – ця ідеологія народилася в Європі в 19 столітті, то такий підхід до юдаїзму може викликати здивування. Йдеться все ж таки про релігію, яка має близькосхідне походження.

Так, але на 70-му році після Різдва Христового стався перелом в історії світу: війська Римської імперії, придушуючи повстання євреїв, зруйнували другий єрусалимський храм. Таким чином, єврейське храмове богослужіння закінчилося. Священиків замінили рабини. Євреї пішли в світ. Під час перебування за кордоном, їхня релігія зазнала змін, які повністю відрізняли її від віри Мойсея, яку вони сповідували до знищення другого храму в Єрусалимі.

На відміну від сіоністів, які прагнули репатріювати євреїв з діаспори, «ханаанський» рух підтримував інтеграцію єврейського населення Палестини з... арабами. Однак для досягнення цієї мети необхідно було подолати бар’єри, які виникли між ними протягом двох тисячоліть. А цими бар’єрами, на думку «ханаанеїв», були іудаїзм та іслам.

«Ханаанський» рух керувався вірою в те, що в давні часи предки євреїв і арабів становили спільноту народів, яку необхідно було відбудувати у 20 столітті як альтернативу сіоністському проекту.

За словами ізраїльського лінгвіста Рона Кузара, «ханаанські» ідеї прийшли від європейських «ультраправих», особливо італійського фашизму. І слід визнати, що фактично їхні прихильники, намагаючись реконструювати давнє минуле Близького Сходу, пішли шляхом, подібним до того, яким йшли італійські фашисти, які, у свою чергу, надихалися римською античністю.

Інтригує вплив «ханаанізму» на творчість єврейських художників з Палестини кінця 1930-х рр. Наприклад, присутня в їхніх роботах візуалізація примітивізму, що виражає захоплення стародавнім язичництвом (або, прямо кажучи, ідолопоклонством) народів Близького Сходу. Прикладом може служити скульптура Іцхака Данціґера «Німрод». У поляків це може викликати асоціації з творчістю Станіслава Шукальського, яка зверталася до націоналістичних і неоязичницьких ідей.

Плід старовинного дуба

Повернемось до «Мінотавра». У романі відлуння «ханаанізму» лунають у снах Нікоса Тріанди. Це грек з Александрії (єгипетське місто, що символізує космополітизм епохи еллінізму), який науково займається культурами Середземноморського басейну. Одного разу, перебуваючи в Ізраїлі, його починають підозрювати в контактах з грецьким православним священиком, якого звинувачують у допомозі арабським терористам.

Нікоса допитує Олександр Абрамов. Складається враження, що він знаходить у ньому споріднену душу. Коли Нікос розповідає про те, що об’єднує народи Середземноморського басейну в кулінарії: «Олія в гумусі та бобах, баранячі ребра печені на вогні або мариноване виноградне листя, фаршироване рисом і м’ясом, усе це мені пропонували в Афінах, Александрії, Лімасолі, Єрусалимі і Тель-Авіві. І я знаю, що те саме запропонували б мені також в Дамаску, Константинополі та Тунісі». Потім додає: «Я не звичайний левантинець з грецьким корінням, а плід старовинного дуба».

Варто на кінець процитувати фрагменти «Мінотавра», що розкривають «ханаанські» дилеми Олександра щодо єврейсько-арабських відносин. Ось одна з його думок: «Араби, над якими я, правду кажучи, знущаюся, тому що вони потрапили в мої руки переможеними і зв’язаними, – хто вони, як не ті самі араби, які працювали у дворі нашого будинку? Це ті самі араби, разом з якими я ганявся за зайцями».

Далі читаємо про тугу Олександра: «Я б віддав десять друзів американців, англійців чи французів за дружбу з арабом. Я можу пити віскі з європейцем, мати з ним бізнес, укладати з ним контракти, тому що, врешті-решт, держава Ізраїль – це фактично європейський філіал на Сході. Зате з арабом я можу повернутися сюди й котитися по землі, вдихати запах із печі, в якій горить кізяк, збирати й жувати лободу, бігти до обрію й знаходити там своє дитинство чи сенс життя, які тепер майже невловимі, навіть у цьому місці, де височіє пагорб мого дитинства».

Звичайно, «ханаанська» ідея є аісторичною, ретроспективною утопією (як і польське неоязичницьке «рідновірство»). Тому її реалізація не мала шансів на успіх. Але те, що Беньямін Тамуз написав у «Мінотаврі» про єврейсько-арабські стосунки, не відривається від реальності. Думки Олександра Абрамова – не просто літературний вимисел. Ймовірно, в них більше правди, ніж у повідомленнях ЗМІ, які зводять конфлікт між євреями та арабами до простої західної історії про боротьбу добра і зла. І це незалежно від того, яку роль відіграють обидві сторони цього протистояння.

– Філіп Мемхес

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян

Беніамін Тамуз «Мінотавр», переклад з івриту на польську Міхала Собельмана, видавництво Claroscuro, Варшава, 2021