Зміст газети може багато розповісти про місце її видання. Ізраїльська газета для англомовних читачів «The Jerusalem Post» серед своїх найважливіших рубрик має розділ археології. Поруч з розділом думок, бізнес-розділом або розділом, де зібрані новини зі світу. Це не є поширене явище, оскільки ЗМІ зазвичай більше уваги приділяють новинам, спорту та, зрідка, культурі.

Історія – це зброя

Звичайно, враховуючи, що територія Ізраїлю є одним з найбагатших на розкопки регіонів світу, де раз у раз робляться відкриття, які запалюють уяву вчених і вражають звичайних людей, це не повинно викликати подиву. Однак сумнівно, що мова йде лише про те, як були зроблені найстаріші у світі сандалі, знайдені в Іспанії, або про те, зі скількох цеглин складався тунель, побудований біля фортеці Мегіддо чотири тисячі років тому. Археологія в Ізраїлі – це зброя. Від неї залежить найглибша легітимність до права жити саме тут, а не деінде.

Коли Махмуд Аббас, лідер Палестинської автономії, виступав в ООН у травні цього року, вшановуючи пам'ять так званої Накби (катастрофи), вигнання його співвітчизників після війни 1948-1949 років, що призвела до створення держави Ізраїль, він також звернувся до археології. За його словами, немає жодних доказів того, що пагорб, на якому розташована мечеть Аль-Акса, має якесь відношення до євреїв. Він заявив, що стіна аль-Бурак і пагорб, на якому розташована мечеть, належать виключно ісламській громаді.

Аббас, звичайно, використовував арабські назви та посилався на ісламські традиції. Для нас ці місця більше відомі як Храмова гора й Стіна Плачу. Для євреїв, незалежно від того ортодоксальних чи ні, такі заяви викликають жах. У людей, вихованих в юдеохристиянській традиції, вони зумовлюють, м'яко кажучи, почуття здивування. Ось вам і світ на виворіт.

Аббас також заявив, що палестинці є нащадками стародавніх ханаанців, тому їхня присутність на територіях нинішнього Ізраїлю давніша за присутність євреїв, які вже тоді поводилися агресивно й виганяли законних власників з їхніх територій.

Промова Аббаса, очевидно, викликала гнівну реакцію в Ізраїлі. Вона суперечила історичному наративу, який сягав біблійних часів і здавався непорушним фундаментом, на якому будувалося право євреїв на повернення територій. Аббас, але, зрештою, не він один, намагався розповісти світові, що вони, палестинці, тут господарі, а прибульці, які узурпували землю, що тисячоліттями належала палестинцям, навіть якщо їх тоді ніхто так не називав, – це чужинці.

Подібний наратив я почув з вуст палкого юнака, який розмістив в Інтернеті монолог, в якому розповідає про емпатичну арабську сім'ю, яка прийняла чужинця, який потім під покровом ночі вбиває її членів і заволодіває їхнім будинком.

Цей сугестивний чоловік з темними, серйозними й сповненими болю очима риторично запитував глядача, як би він почувався в такій ситуації, якби залишився єдиним вцілілим членом цієї родини. І що б він робив. Він мовчав і дивився в камеру, бо на його розповідь напрошувалася лише одна відповідь – битися б до останньої краплі крові.

Ізраїль – це місце, де стикаються дві великі історії, розділені на багато менших елементів, єврейський та палестинський наратив. Нещодавній напад ХАМАСу та ізраїльська відплата показали, наскільки сильно ці наративи резонують у світі. Зрештою, щось спонукало людей в європейських і американських містах вийти на марші з палестинськими прапорами всього лише день після того, як бойовики ХАМАСу холоднокровно вбили сотні мирних жителів.

У випадку з послідовниками ісламу, можна стверджувати, що тут йдеться про спільність культури та релігії. Але це пояснення не працює стосовно до нерелігійних людей або для християн – чому? Щось підказує іншим людям розміщувати зірки Давида на своїх профілях у соціальних мережах в той час, коли ізраїльська армія безжально пацифікує Сектор Гази, де поряд з тисячами членами ХАМАСу та їхніх поплічників живуть тисячі звичайних людей, які їх не підтримують, але й не мають можливості протестувати, тому помирають, затиснуті між двома воюючими сторонами. Неможливо, щоб ці прихильники не пам'ятали, як Авраам сперечався з Богом, щоб той не руйнував Содом: «А що, якщо знайдеться там десять праведних?».

Як одні, так і другі вірять в єврейський чи палестинський наратив. То вони, незалежно від миттєвих емоцій, є тією призмою, через яку заломлюється сприйняття світу кожного. Ці наративи присутні практично в усьому. Виступи політиків та активістів – це лише вершина цього айсберга. Можливо, не найважливіший, адже промови політиків зазвичай слухають інші політики або ті, хто хоче стати політиком. Натомість справжній наратив формують руїни, розкопки, музика, смаки, запахи, ландшафти, рослини...

Мир та свобода, ідилія й надія

Палестинський наратив можна добре реконструювати, прочитавши кулінарну книгу з простою назвою «Палестина», яку видано у 2020 році, в тому числі й у Польщі. Її написав народжений в Єрусалимі палестинець, відомий лондонський ресторатор і шеф-кухар Самі Тамімі, який є бізнес-партнером іншого відомого лондонського шеф-кухаря й автора кулінарних книг Йотама Оттолегі, єврея, який також народився в Єрусалимі.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Вже саме зіставлення цих двох персонажів має ідеологічну та політичну цінність. Тут єврей і палестинець не лише живуть у дружбі, але й працюють разом. Їхня дружба проявляється у спільному створенні кулінарної книги під назвою «Єрусалим», яка представляє кулінарний бік їхнього улюбленого рідного міста, базари та звичаї якого для них важливіші, ніж суперечки про те, кому належала Храмова гора. Їм навіть легше, бо вони обидва нерелігійні, а тому історії біблійних часів не торкаються їх безпосередньо, не кажучи вже про те, що вони обидва живуть у Лондоні, далеко від бомб, ракет і людей з ножами.

Ця дружба – це перший і основний меседж палестинського наративу, який дуже добре резонує в пострелігійних і постісторичних суспільствах багатого Заходу, де люди не можуть уявити собі, що можна за щось боротися, вони просто цінують хорошу їжу і гарний настрій.

Тому, хто дивився репортажі про теракти ХАМАСу, може здатися, що це важко зрозуміти, але основний меседж книги про палестинську кулінарію – це мир та свобода. У гущавині захопливих рецептів, завжди поміщених у природний контекст повсякденних життєвих практик, допитливий читач натрапляє на історії про те, як живуть палестинці, як вони хотіли б жити та що їм в цьому стоїть на заваді.

До прикладу, про стіну, що розділяє єврейську та палестинську частини, розповідається так: «Ізраїльтяни називають її стіною безпеки, тому що вона покликана захистити їх від нападів палестинців. Палестинці, з іншого боку, розглядають стіну як бар'єр, що обмежує їхню свободу, перешкоджає вільному пересуванню людей і загрожує землі, на якій стоять палестинські ферми й ростуть оливкові гаї».

Неможливо не помітити, що загроза, спричинена будівництвом стіни, звичайно, згадується, але набагато важливішим видається обмеження свободи та загроза для землі, яка представлена в ідилічній формі. Хто з нас не сумує при думці про оливкові гаї та хто не протестує проти технократичного й політичного втручання в цю ідилію, втілену 12-метровою бетонною стіною?

В уривку про Наблус, місто, де панують солодощі, й саме таким його запам'ятає читач цієї книги, з'являється наступне речення: «Історія міста, однак, аж ніяк не є легкою; воно сильно постраждало під час другої інтифади 2002 року й досі бореться з ізраїльською окупацією».

Якби хтось хотів почерпнути знання лише з цієї книги, то не дізнався б, що друга Інтифада складалася з сотень нападів, у яких загинули майже тисяча невинних єврейських жертв, і майже три тисячі палестинців були вбиті під час операцій з умиротворення, причому значна частина з них, безумовно, не були безневинними, оскільки брали участь у нападах. Жертвою тут є місто, яке сильно постраждало й досі бореться, але, зрештою, там і надалі можна з'їсти легендарний десерт «кнафе», випити міцної кави й відчути «карамельний аромат підігрітого сиропу, що розноситься вулицями, яким поливають у пекарнях м’який на смак сир».

І знову ж таки, на сенсорному рівні відчувається дисонанс між ідилічним образом лінивого проведення часу за солодкою випічкою та міцною кавою, а безжальністю гнобителів. Світ свободи та миру: буденність, важка праця та маленькі радощі протиставляється світу страждань, насильства й відчуження. Подібно в наративі про ініціативу під назвою «Намет націй», що діє поблизу Вифлеєму, яку винайшла одна палестинська родина, що бореться з ізраїльською бюрократією, яка хоче відібрати їхню землю. Родині успішно вдалося зупинила цей процес у суді й зараз веде адміністративне провадження (яку всіляко затягують чиновники), запрошуючи групи та окремих волонтерів із Заходу приїхати і взяти участь у зборі врожаю, допомогти на фермі або відвідати семінари про мир і співпрацю.

Їхнє послання таке: «Ніхто не змусить нас ненавидіти». Про тих, хто змушує ненавидіти, не згадується, але одне можна сказати напевно: ця палестинська сім'я є втіленням мирного ставлення до світу та ближніх. Ще один меседж, який чітко виражений у тексті, – це посил надії. Так, зрештою, звати доньку описаних фермерів, яка вивчає міжнародне право в галузі прав людини.

Якби хтось запитав мене, яке відношення цей конкретний уривок має до кулінарії, я б не зміг відповісти. Але він, безумовно, має багато спільного з образом Палестини, який автор і його видавництво хотіли б прищепити своїм читачам: спільнота, сповнена миру та надії.

В'язниця, переслідування, вбивства дітей

Однак настав час для сильнішого послання про утиски, яких зазнають палестинці від Ізраїлю. Він міститься в уривку про риболовство, який дає привід для опису ситуації в Газі. У ньому міститься фраза, яка зробила велику кар'єру в західних умах і працях: «Це одне з найбільш густонаселених місць у світі. Його часто називають найбільшою у світі в'язницею просто небом».

Зовсім недавно, вже після нападу ХАМАСу, його використав професор Гарвардського університету Стівен Волт, відомий представник школи «реалізму» в міжнародній політиці. Якщо автор кулінарної книги й відомий політолог з відомого американського університету одночасно називають щось подібним чином, це означає, що наратив був впроваджений ефективно.

Тож закінчується наратив про мир, дружбу та надію, й починається історія про переслідування, яка – як і в кулінарній книзі – ретельно відокремлена від фактів тероризму. Один з аспектів цієї історії є досить приголомшливим для людини, вихованої та вивченої в Європі, тож виникає питання, чи не було б краще для палестинців, якби вона залишилася в межах арабської мови, і чи не ознаменував би переклад цього повідомлення англійською мовою процес розмивання позитивного іміджу, який, по суті, формується в західній свідомості – умовно кажучи, завдяки різного роду кулінарним книгам.

Насамперед йдеться про глибоко антисемітське послання, і не таке, що намагається кинути тінь на опис ситуації в Ізраїлі, чесно показуючи помилки й жорстокість тамтешніх сил безпеки, які євреї дуже часто сприймають як ознаку антисемітизму. Ні, мова йде про послання, якого не посоромився б використати Альфред Розенберг [один з головних ідеологів нацизму – прим. перекл.]: темне, згубне, дегуманізуюче.

Відео, яке зараз опишу, я передивлявся багато разів й не міг повірити в його автентичність. Його поширив акаунт у Твіттері, присвячений кампанії проти Ізраїлю. В ньому оповідач – араб з привабливою зовнішністю, з коротко підстриженою чорною бородою, пропорційною головою і великими, щирими очима, переконливо говорить і, видається, знаходить спільну мову з глядачем.

Відповідаючи на питання, чому Захід підтримує Ізраїль, його монолог швидко перетворює в інше питання, чому люди Заходу прагнуть, щоб євреї залишалися на одвічній палестинській землі Ізраїлю. Він звертається до глядача, щоб побудувати з ним певний зв’язок, і переконує його, що насправді цей глядач, європеєць, так само ненавидить євреїв, як і оповідач.

Каже, що Європа завжди ненавиділа євреїв, бо вони вбивали християнських дітей, щоб використовувати їхню кров для випікання маци, що європейці не могли терпіти запах і присутність євреїв, тому врешті-решт вбили 6 мільйонів з них, а решту вигнали на Близький Схід, щоб перекинути цю проблему на арабський світ. І тепер, коли палестинці намагаються позбутися непроханих гостей, Захід дивиться на це з несхваленням, бо не хоче, щоб «вони» повернулися. Відео закінчується довгим, промовистим поглядом.

Правила Твіттеру невблаганні, і за мить з'являється ще одне відео, на цей раз молодої та красивої американки, яка розповідає про те, як ізраїльтяни вбивають палестинських дітей. Мимохідь вона розповідає про те, що повідомлення нібито бойовики ХАМАСу вбили учасників музичного фестивалю в пустелі це фікція. Я зупиняю перегляд, бо раніше бачив фотографії цієї різанини, до того ж кожен споживач пропаганди має свою межу витримки.

Тоді я згадую, що, зрештою, в програмному документі ХАМАС від 1988 року говориться, що саме євреї спричинили Другу світову війну, щоб збагатитися, продаючи зброю, а «Протоколи сіонських мудреців» розглядаються там як історичне джерело. Сучасне відео просто спирається на навчальну програму правлячого угруповування Сектора Гази.

Залишається відкритим питання, чи його творці та спонсори (відео зроблено професійно) зробили помилку, переклавши його англійською мовою, чи вони просто відчули, що настав час звернутися до нішевих груп в Європі, й, можливо, підштовхнути їх до розвитку, оскільки старий континент вже готовий прийняти старі, добре знані ідеї.

Історичні землі та детермінація громадян

А яким є єврейський наратив щодо Ізраїлю? Їх є багато. Перший міститься в пісні створеній наприкінці XIX століття «Га-Тіква», яка визнана за гімн Ізраїлю: «Поки глибоко в серці / Душа єврейська б'ється — / І до краю Сходу вперед / Око на Сіон глядить». Ще задовго до Герцля [Теодор Герцль – провісник створення єврейської держави й засновник Всесвітньої сіоністської організації – прим. перекл.] існувала туга за власною країною, а історична земля Ізраїлю була для нього єдиним таким місцем.

Відомий діалог між майбутнім першим президентом Ізраїлю Хаїмом Вейцманом і Міністром закордонних справ Великої Британії Артуром Бальфуром, коли на запитання, чому Ізраїль і Єрусалим мають бути місцем для поселення євреїв, Вейцман відповів, що «Єрусалим був нашим у той час, коли на місці Лондона стояли болота».

Після Голокосту з великою силою зазвучав аргумент про те, що нація, яка ось-ось зникне з лиця землі, повинна мати місце на землі. Однак для створення держави одного цього аргументу було б недостатньо, якби не військова сила та рішучість людей, які боролися проти переважаючих сил своїх арабських сусідів. Тоді, у 1948 році, виявилося, що євреї, яких раніше вважали нездатними до збройної боротьби, були добре організованими та рішучими. Те ж саме підтвердилося й в наступних війнах.

Таким чином, єврейський наратив – це, з одного боку, історія Голокосту та неймовірних страждань, а з іншого – історія про те, що Голокост не вдався, бо брати вбитих змогли відстояти свою державність зі зброєю в руках, а сам факт того, що вони існують, живі, вже є доказом їхнього тріумфу.

. Такі почуття панують не лише в самому Ізраїлі. Польська перформерка Катажина Козира зняла фільм про те, як вона народжує дитину, яка, за її сюжетом, є продовженням життя членів її роду, вбитих під час Голокосту. Вся дія відбувається в Берліні, і той факт, що нове життя з'являється саме там, звідки прийшов фашизм, є доказом перемоги тих, хто мав бути скреслений з книги життя.

Цивілізація, демократія та нормальність

Військові успіхи Ізраїлю викликали повагу у світі, а про доблесть його спецслужб ходили легенди. Удар по цій легенді, коли підготовка до нападу ХАМАСу вранці 7 жовтня не була виявлена, є, мабуть, однією з найболючіших плям у цьому наративі, який ставить на перший план доблесть, професіоналізм та ідейність військових.

Проте, історія євреїв, які, прибувши на землю обітовану, змогли побудувати там цивілізацію, що організаційно й технологічно перевершила те, що змогли зробити їхні арабські сусіди, і, що не менш важливо, змогли зберегти функціонуючу демократію, є сильним акцентом в образі Ізраїлю в очах західних суспільств.

Він функціонує паралельно з образом Ізраїлю як нормальної західної країни, де всі добре говорять англійською, відпочивають в нічних клубах, п'ють вино та переймаються кліматичною катастрофою, що насувається. Країни з хорошим зв'язком, пристойними дорогами й, на перший погляд, яка нічим не відрізняється від Західної Європи чи США. За винятком хіба що всюдисущих молодиків у військовій формі, які недбало носять штурмові гвинтівки...

Парадоксально, але цей образ сучасної та технократичної західної країни тепер може обернутися проти Ізраїлю в цьому конфлікті, тому що після початкового шоку, коли всі, крім пропалестинських пропагандистів, з жахом спостерігали за повідомленнями про сотні невинних жертв і співчували їхнім сім'ям, настав час, коли нещадна військова машина почала діяти й розпочала пацифікацію Сектора Гази.

Картинка

Отже, з точки зору палестинського наративу, зараз нічого не слід робити, окрім як чекати, поки ЗМІ покажуть більше відео знятих з дронів, що пролітають над зруйнованими будинками.

Таких відео буде багато. До них додадуться повідомлення про жертви серед цивільного населення, в тому числі дітей, що неминуче при проведенні військової операції такого масштабу в густонаселеному районі. Глядачів не хвилюватиме, що люди, які сидять у руїнах своїх будинків, можливо, голосували за ХАМАС у минулому і, можливо, вийшли на вулиці в останні дні, щоб відсвяткувати загибель ізраїльтян. Їм також буде байдуже, що ХАМАС розміщує свої військові склади або укриття поруч або навіть у підвалах шкіл чи лікарень.

Спрацює картинка. Руїни, плач дітей, відчай дорослих. Палестинський наратив про прагнення до миру, про дружбу та братерство, про те, що всі ці благородні почуття зазнають несправедливих утисків, може виявитися сильнішим за історію людей, які врятувалися від Голокосту, створили та захистили державу, а тепер намагаються дістатися до терористів, які вбили їхніх близьких.

Tylko zwycięstwo tej narracji wcale nie będzie prowadziło do pokoju, o czym zapewne ani zachodni politycy, ani opinia publiczna, która będzie w najbliższych tygodniach powoli przeciągana na stronę palestyńską, nie zechcą pamiętać. От тільки перемога цього наративу зовсім не призведе до миру, про що, ймовірно, не захочуть пам'ятати ані західні політики, ані громадська думка, яку в найближчі тижні повільно перетягуватимуть на палестинську сторону.

– Роберт Богданський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук