Уагадугу, столиця Буркіна-Фасо. Натовп стоїть перед великим, скоріше ексклюзивним авто: кузов пронизаний кулями, вікна вибиті, на сидінні видніє кров. Всі у витягнутих долонях тримають смартфони і увічнюють картину.

Це не сцена з сенсаційного фільму, а лише остання подія в Буркіна-Фасо. Владу в державі перейняли військові. Ніхто не знає, де знаходиться президент, на вулицях акції протесту, видно російські прапори.

Правлять путчисти

Перевороти в Африці відбуваються не від сьогодні, однак за останні півтора року їх було аж шість – лише в районі савани Сахель. Почалося все в Малі, пізніше був Чад, знову Малі, Гвінея, Судан, а нещодавно Буркіна-Фасо.

У серпні 2020 року військо Малі використало суспільне невдоволення після парламентських виборів, котрі частина мешканців визнала сфальсифікованими. Хунта тоді арештувала президента і змусила його відмовитися від влади.

У Республіці Чад у квітні 2021 року правлячий тридцять років президент Ідріс Дебі загинув під час боїв із повстанцями на півночі Чаду. Після його смерті військові відмінили конституцію і розпустили парламент, а в крісло президента посадили сина покійного Дебі.

У березні 2021 року у Нігерії військові безуспішно пробували захопити владу, а вже у вересні це вдалося зробити у Гвінеї.

Через місяць у Судані кілька найвищих генералів захопили владу в країні, зриваючи договір про поділ влади між військом і цивільними. Цей договір передбачав перші вільні вибори.

Країни, в котрих сьогодні правлять військові хунти, створюють довгу смугу від західного узбережжя Африки до Судану на сході. Під сумнівною та нелегальною владою путчистів знаходиться близько 114 мільйонів людей.

Інтенсифікація насильства у регіоні насторожила владу інших країн. У п’ятницю, 28 січня, президент Гани Нана Акуфо-Аддо завив, що те, що діється на заході континенту «загрожує миру, безпеці і стабільності всієї Африки».

Стількох переворотів не було – протягом півтора року – від 1999 року. Генеральний Секретар ООН Антоніо Гутеррес назвав це «епідемією державних переворотів».

Де президент?

Черговий показовий держпереворот стався кільканадцять днів тому – 23 січня цього року у Буркіна-Фасо.

Ця держава у самому серці Африки, яка від півночі межує з Малі, так само як і сусід, роками має проблеми з радикальними ісламістами. З 2015 року в Буркіна-Фасо від рук джихадистів загинуло щонайменше 2 тисячі осіб. Там викрадають людей, нападають на села, залякують людей. У 2016 році в столиці Буркіна-Фасо, Уагадугу, стався теракт, під час якого терористи взяли в полон 176 людей. 34 вбили.

Місяцями у країні зростає розчарування через напади джихадистів. Люди вимагають відповіді від Франції, присутність котрої в країні, як самі стверджують, їм зовсім не допомагає (до французької тематики ще повернемося).

22 січня в столиці спалахнули протести. Люди вийшли на вулиці й почали вимагати від влади остаточної розправи над ісламістами.

Наступного дня ввечері поблизу резиденції президента сталася стрілянина. В околиці було чути багато пострілів. Зранку люди перевірили місце інциденту. Побачили проціджений пістолетними кулями автомобіль. Вікна були вибиті, а на сидінні пасажира можна було зауважити багато слідів крові.

Ще того самого дня Міністр національної оборони Бателемі Сімпор заявив, що ніякого перевороту немає. Але вже через кілька годин державне телебачення часткового поінформувало, що президента Роча Марка Кристіана Каборе заарештовано. По всій країні почалися проблеми з інтернетом. Було зрозуміло, що сталося щось дуже важливе, але майже добу не було жодних новин.

У понеділок, 24 січня, на каналі президента у Твіттері з’явився запис із закликом піддатися: «Наш народ переживає важкі часи. На цей момент мусимо захищати наші демократичні норми. Закликаю усіх тих, хто взяв у руки зброю, скласти її в інтересах народу». Немає однак жодного підтвердження, що автором тексту був фактично Каборе.

За даними французького агентства, котре поінформувало про це також 24 січня, президент, прем’єр-міністр, міністри і інші державні чиновники затримані у військових казармах і немає з ними жодного контакту.

Цю інформацію частково підтвердили через кілька годин. На державному телебаченні військові поінформували, що президента відсунуто від влади, парламент розпущено, а конституцію обмежено. Державний переворот здійснила організація Патріотичний Рух Охорони і Відбудови (ПРОВ), на чолі якої ста Пол-Генрі Сандаого Даміда. Що цікаво, ПРОВ - це організація, про яку у Буркіна-Фасо ніхто раніше не чув.

Хунта оголосила, що в країні впроваджується комендантська година, а державні кордони закриваються. Сам Пол-Генрі Сандаого Даміда у телевізійному виступі сказав, що «вирішив прийняти свої обов’язки перед історією» і додав, що державний переворот відбувся «без будь-якої фізичної сили до арештованих, які знаходяться у безпеці і з повагою до їх гідності».

Оголосив також, що незабаром будуть розписані нові вибори, але вже за кілька днів (28 січня) таємничо заявив, що «Буркіна-Фасо повернеться до конституційного порядку тоді, коли будуть сприятливі умови».

Експерти застерігають: якщо світ буде надалі на це пасивно приглядатися, то незабаром за Буркіна-Фасо підуть наступні країни. Буде так, оскільки вони змагаються з такими ж проблемами: бідність, безробіття, а останніми роками радикальний іслам.

Десятки мільйонів людей у всій Західній Африці і Сахель було переселено, а кількадесят тисяч померло. Водночас місцеві ватажки їздять дорогими автомобілями, а своїх дітей віддають у закордонні школи. Сахель це бомба уповільненої дії.

Джихардисти використовують всі місцеві напруження, конфлікти і суперечки між центральною владою, військом і окремими регіонами. Кажуть, що ісламісти вже з’являються біля Берега Слонової Кістки, Ґани і Республіки Бенін. Слід пам’ятати, що контролюють також значну частину північної Ніґерії.

В Африці без змін

Африканський континент, на жаль, вже навчив світ, що десятиліттями вибухають так збройні конфлікти. Однак те, що діється в Африці останніми роками – це вже не те, що ми бачили раніше – особливо якщо йдеться про держави Сахель і держави Західної Африки.

Все почалося в 2011 році, коли на півночі Африки почалися протести під назвою «арабська весна».

Проте нагадаємо собі: у 2011 році уряди Тунісу, Єгипту і Лівії були скинуті. Особливо Єгипет і Лівія були у дуже складній ситуації. Лідер Лівії Муаммар Каддафі був вбитий під час замаху 20 жовтня 2011 року. Війська НАТО допомагали у поваленні диктатора, а на його пошути, коли він тікав з Тріполісу, особливо кинулися французи. Тоді здавалося, що все відбулося справедливо. Помер тиран, який десятиліттями керував Лівією міцним кулаком.

Лівія без «правителя», котрий був немилосердний до ворогів, зміг одночасно тримати під контролем усі сили, які бажали підштовхнути до повстання в країні, поринула в хаос. Це відкрило можливості мафії в Африці та Європі, контрабандистам, які торгують людьми і торговцям зброєю. Через Лівію йшов шлях, по якому вихідці з центру Африки доходили до Європи.

З Близького Сходу почали прибувати радикальні мусульмани, котрі шукали прихильників у переповненому насиллям регіоні. Це був час, коли на території Іраку набирала свою силу Ісламська Держава, головною метою котрої було утворення халіфату і запровадження законів шаріату у всіх підконтрольних їй сферах.

Не буде перебільшенням сказати, що саме тоді загорівся Сахель. Ісламські радикали почали з’являтися в Сомалі, Малі, Нігері, Буркіна-Фасо та Нігерії. Вони швидко здобули популярність у бідних країнах. У червні 2014 року ІДІЛ оголосила про створення власного халіфату. Незабаром ісламісти з Африки почали старатися створити емірат, який був би «філією» Ісламської Держави.

Тільки французи розуміють

Французи вже давно остерігали від загрози радикального ісламу, який набуває щораз більшої підтримки в Сахель та Західній Африці. Ці території колись були французькими колоніями – з цього приводу є підвищена зацікавленість Парижа в тому, щоб не втратити свою сферу впливу.

Але в той же час схоже, що Франція – чи не єдина, хто розуміє проблеми, перед якими стоїть регіон. Для решти світу - це часто тільки пісок і бідність. Водночас є реальна загроза і вона має вплив на значну частину африканського континенту та Європу.

У 2013 році французьке військо втрутилося у Малі в рамках операції «Сервал». З рук радикальних мусульманських груп вдалося відбити північну частину країни. Наступного року Париж вирішив розширити свою дію на інші країни регіону. До співпраці з Францією долучилася т. зв. група «G5 Sahel», тобто Буркіна-Фасо, Чад, Малі, Мавританія і Ніґер. У 2014 році почалася операція «Бархан», котра ведеться до сьогодні.

В останні місяці стосунки між французькими командуючими і владою окремих країн Сахель стають більш напруженими. Франція має претензії, що її партнери перекладають весь тягар боротьби з терористами на плечі французьких солдатів, і що вони самі перестали цікавитися. У той же час звичайні мешканці країн Сахель все більше незадоволені присутністю Франції, які кажуть, що Франція їм зовсім не допомагає, а ісламісти все ще є величезною загрозою.

Кінець із вмиранням

У такій ситуації президент Франції Еммануель Макрон оголосив, що має намір вивести більшість військ з Африки у першому кварталі 2022 року. Водночас задекларував, що французи будуть там присутніми в рамках «більшої міжнародної операції».

Рішення Макрона про вихід з Африки і зростання напруження в регіоні Сахель приводить на думку Афганістан, де – відразу після рішення американського президента Джо Байдена про пришвидшене виведення американських військ – владу перейняли таліби. Порівняння може трохи і перебільшене, здається цілком логічним. Ісламісти, котрі в Сахель вже кілька місяців зростають у своїй силі, тільки чекають, щоб захопити територію, котру все ще допомагає контролювати Франція.

Французи вже не хочуть помирати за Африку (від 2014 року на Чорному Континенті загинули 43 французькі солдати), місія «Бархан» стає все менш популярною, тому для Макрона, який збирається стартувати в виборах (президентські вибори відбудуться у квітні) становить щораз більшу проблему.

Тим більше, що ситуація зовсім не покращується. І хоча міністр оборони Франції Флоранс Парлі заявила, що «зараз не час ставити під сумнів заслуги військової участі Парижа в Сахелі», то багато експертів говорять про провал французької операції.

«З початку участі французьких військових у регіоні ситуація погіршилася. Немає жодного прогресу», - повідомив інформаційному агентству AFP Джеремі Кінан, науковий працівник Школи східних і африканських досліджень у Лондоні.

За останні місяці Франція виграла одну справжню баталію – дипломатичну. Париж прагнув інтернаціоналізації місії «Бархан». Але так не сталося. Кілька сотень солдатів прибули до Малі з Данії, Естонії, Чехії та Швеції. Правляча в Малі хунта зустріла їх надзвичайно холодно.

Цього року Угорщина, Португалія, Норвегія, Румунія та Литва планували відправити туди свої війська, але їхні місії залишаються під сумнівом. «Ми дізналися, що тимчасовий уряд Малі чи також генерали відповідальні за державний переворот вчора ввечері видали публічну заяву, в якій знову повторили, що Данію не вітають в Малі. Звісно, що ми цього не дозволимо, тому вирішили вивести наших солдатів додому», - поінформував наприкінці січня міністр закордонних справ Данії Джеппе Кофод. Швеція також прийняла рішення про виведення війська.

Франція гостро відреагувала. Французький міністр закордонних справ Жан-Ів Ле Дріан скритикував хунту як «невідповідальну» і назвав її «безправним, жадібним влади режимом» і застеріг, що «Париж зробить висновки».

Стосунки між Парижем і Бамако вже багато років тому погіршилися. Коли у травні 2021 року в державі стався державний переворот, нова військова влада Малі на чолі з Ассімом Гойта заявила Франції, що остання повинна перестати втручатися у справи регіону і «затримати для себе свої колоніальні рефлекси».

На цей момент путчисти контролюють де факто тільки 30 відсотків території Малі; решта підконтрольна владі джихадистів. Зовнішня допомога необхідна, щоб держава могла функціонувати, але хунта її не потребує. Звичайно, що можна зрозуміти прагнення до суверенності та упередження до колишньої метрополії, але річ в тому, що тероризм – це транснаціональна проблема, а не лише внутрішня проблема Бамако.

Коли я закінчую писати цей текст, влада Малі визнає посла Франції у цій країні за persona non grata. Як далі буде розвиватися ситуація в Сахель? Все йде в найгіршому з можливих напрямків.

Російський гравець

Пазли в Сахель починають укладатися в одне ціле. Упередження щодо Франції та відкидання допомоги країн Євросоюзу збігаються зі зростаючою симпатією до Росії, котра вже розпихується в чергових країнах.

Вже кілька тижнів говорять, що Малі веде переговори з найманцями з «приватної» групи Вагнера. «Приватної», оскільки фактично вона підконтрольна військовій розвідці і очолює її підполковник-пенсіонер ГРУ Дмитро Уткін. Група Вагнера протягом багатьох років була неофіційним «озброєним плечем Москви». Проте дехто стверджує, що вагнерівці вже в Малі.

Державний переворот у Буркіна-Фасо також з самого початку мав проросійське звучання. На вулицях, де з’являлися люди з лозунгами підтримки військової хунти, можна було побачити російські прапори та голоси, які закликали до зближення з Росією або навіть заохочували росіян до безпосередньої участі в країні. Говорили також про вигнання французів і припинення зв’язків із Парижем.

Росія раптом згадала про Африку? Можливо Москва і не збирається далі пасивно спостерігати за китайсько-американським суперництвом на Чорному Континенті. Її інтерес до Африки має довгу історію, яка почалася під час холодної війни. Після розпаду Радянського Союзу росіяни деякий час не думали про Африку. Кілька років вони повертаються і роблять це у своєму стилі, використовуючи найманців та «військових інструкторів».

Протягом останніх двох років Росія підтвердила, що має намір збудувати кілька військових баз: на Мадагаскарі, в Судані, Єгипті, Еритреї, Мозамбіку і в Центральноафриканській Республіці (ЦАР).

У серпні 2018 року Росія і ЦАР уклали договір про військову співпрацю. ЦАР, хоч і є однією з найбідніших країн світу, має багаті поклади сировини і лежить в серці Африки, що робить її привабливим пунктом на карті Африки для інших країн.

Російські війська в ЦАР з’явилися вже в грудні 2020 року – офіційно на запрошення державної влади. Хоча Росія заперечила, що нібито відправила до Африки солдатів, але фактично вагнерівці вже там.

A9 Відносини між Центральноафриканською Республікою та Росією дедалі більше поглиблюються. Настільки, що минулого року міністерство освіти оголосило, що вивчення російської мови може стати обов’язковим для студентів університету Банґі, і, можливо, навіть «основною мовою». Хоча державною мовою в ЦАР є французька мова, останнім часом вона стає все менш популярною. Президент Фостен-Аршан Тудері звинувачує Францію в неофіційній підтримці колишнього президента Центральноафриканської Республіки Франсуа Бозізе, що призводить до бунту в країні.

Проте присутність російського контингенту несе з собою страждання звичайних людей. У травні минулого року в ЗМІ з'явилася інформація про російські злочини в Центральноафриканській Республіці. За даними французьких слідчих і групи співробітників ООН, група Вагнера вчиняла розбій, грабежі, зґвалтування та вбивства мирних жителів.

За офіційними даними Кремля, у Центральноафриканській Республіці зараз перебуває 500 військових радників, котрі не беруть участі у бойових діях. Насправді там близько 2 тисяч висококваліфікованих солдатів. Проте будь-які спроби дізнатися правду про присутність Росії в Африці закінчуються трагічно. У 2018 році вбили трьох незалежних російських журналістів, які досліджували тему фінансових зв’язків Кремля з Центральноафриканською Республікою.

–Анна Щепанська
–Переклад Олеся Гераль