Для вибулих англійців, чемпіонів світу з 1966 року, це стало потрясінням. Вони не лише програли в Хожові з рахунком 2-0, а й на «Вемблі» зіграли внічию 1-1 і вилетіли, зайнявши друге місце в групі. Шок. Тоді англійці попрощалися зі своїм легендарним тренером, сером Альфом Ремсі, який стояв за найбільшими успіхами британців.

Як говорили тодішні англійські спортсмени через багато років, вони були шоковані не так своїм вибуттям, як тим, що вони зазнали поразки від поляків, які, на їхню думку, не вважалися серйозними супротивниками у світовому футболі. Щоправда, це були олімпійські чемпіони, але великий професійний футбол ставився до Олімпіади зневажливо, називаючи її аматорським чемпіонатом світу. Хоча ми знаємо, що футбольні команди з країн так званої народної демократії мали мало спільного з благородними ідеями аматорства.

Підписуйтесь на наш фейсбук Пізніше ті ж гравці з Англії говорили, що успіхи поляків на чемпіонаті світу 1974 року, який проходив у Німеччині, показали їхню поразку на «Вемблі» у зовсім іншій перспективі. Проте 17 жовтня 1973 року в Лондоні ніхто не очікував, що команда біло-червоних у найближчому майбутньому стане провідною збірною світу.

Але окрім футбольної перспективи, матч на «Вемблі» мав ще й соціальну перспективу. Люди, вимушені жити в умовах реального соціалізму, думали про реальні перемоги, про успіхи свого народу.

Перемогти у «руских»

Від самого початку існування Польської Народної Республіки спорт давав можливість проявляти патріотичні почуття, особливо в поєдинках зі спортсменами «братнього» СРСР. І навпаки, поразка від росіян сприймалася вболівальниками болісніше, ніж невдача у змаганнях з іншими суперниками.

Таку символічну роль відіграв пам'ятний хокейний матч, який відбувся 8 квітня 1976 року у рамках чемпіонату світу на арені «Сподек» у Катовицях. Радянська команда роками випереджала польську, іноді навіть на кільканадцять очок. Але цього разу останні перемогли з рахунком 6-4, спростивши чехам шлях до здобуття чемпіонського титулу. Нашим ця перемога нічого не дала, вони вилетіли з групи. Але донині це досягнення вважається однією з двох найбільших сенсацій в історії хокею. Потреба перемогти в матчі проти СРСР, а згодом і радість від цього були сильно затьмарені обов’язком «оспівування» радянських гравців. Безсумнівно, багато з них були видатними спортсменами, але ніщо так не дратувало, як підлабузництво в офіційних оглядах і коментарях.

Для людей, чия молодість і доросле життя припало на п’ятдесяті роки минулого століття, найважливішою футбольною подією став матч, який Польща виграла у СРСР. Це була справді сильна збірна, до складу якої входив Лев Яшин, що досі вважається одним із найкращих воротарів в історії.

У 1956 році радянські футболісти стали олімпійськими чемпіонами, а трохи пізніше, у 1960 році, збиралися підкорити перший чемпіонат Європи. Коли 20 жовтня 1957 року їхня команда виходила на поле в Хожові, вони були явними фаворитами. І програли з рахунком 2:1, а два переможні голи забив Герард Цеслік, 1927 року народження, тридцятирічний футболіст, який рік по тому завершив кар’єру у збірній. Для покоління двадцяти-тридцятилітніх поляків футболіст із Сілезії, один із найвидатніших в історії польського футболу, у той день став справжньою легендою. Скільки разів у дитинстві нам доводилося слухати про феноменальні голи Цесліка та неймовірну атмосферу матчу, хоча наші батьки знали про цей тріумф лише з радіотрансляцій, газет та майже двохвилинного уривку Польської кінохроніки. Щоб було ще веселіше, коментар ПКХ закінчується словами: «Ми тринадцять років чекали цього дня». Тобто з 1944 року, від маніфесту Польського комітету національного визволення і створення Польської Народної Республіки – принаймні так трактували ці слова у 1957 році поляки.

Схожу радість післявоєнне покоління відчувало від успіхів польських боксерів в епоху Фелікса Штамма, який був тренером національної збірної з 1936 року. Вони буквально гамселили «руских», тож символічний вимір спортивних успіхів набув приємного буквального характеру. Чемпіонат Європи з боксу, який проходив у Варшаві 1953 року у десяти вагових категоріях, приніс Польщі 5 золотих, 2 срібні та 2 бронзові медалі. У фіналі поляки тричі (Зенон Стефанюк, Юзеф Кружа та Зигмунт Чихла) побили радянських боксерів, подарувавши своїм співвітчизникам додаткову і жодним чином не приховувану радість. Подібною була реакція на успіхи легкоатлетів і велосипедистів. Особливо важливою була перемога Станіслава Круляка в Велогонці миру.

Очікування на командний успіх

Але правда була такою, що успіхів було небагато, особливо в командних видах спорту. Країна оговтувалася від величезних воєнних руйнувань. Потрібно було відновлювати не лише спортивну базу, а й загалом майже все. Успіхи почали приходити у наступні роки, разом із покращенням якості життя. Спортом починали займатися дедалі молодші вікові групи, яких меншою мірою торкнулася війна та повоєнні злидні.

Стандарти життя в Польській Народній Республіці часто суттєво відрізнявся від того, що було нормою в країнах Західної Європи, а спорт був однією з можливостей покращити свої побутові умови. У спорт інвестувала армія, міліція і передусім велика промисловість ПНР. Там, де була промисловість, там був і висококласний спорт. Важливу роль у розвитку велосипедного спорту відіграло село і народні спортивні колективи. У сільській місцевості через чверть століття після війни найдешевшим і найзручнішим транспортним засобом був велосипед, тому талантів не бракувало, адже на ньому їздило чимало громадян. Схожа була ситуація зі спідвеєм. Протягом певного часу Польща була найбільшим виробником мотоциклів, поки одного дня ця галузь не була знищена за волею політичного рішення. Мотоцикл був популярним і поширеним засобом пересування, знайти талановитих спортсменів було відносно легко. А спідвей був і залишається найпопулярнішим мотоспортом у Польщі.

На зламі шістдесятих та сімдесятих років досягати спортивних успіхів почало покоління, народжене в Польській Народній Республіці. «Народжені у ПНР» — це пропагандистський термін. Він означав людей, які були повністю сформовані «соціалістичною системою цінностей» і вважали «ідеали пролетаріату» своїми ідеалами. Вони хочуть формувати своє майбутнє і майбутнє своєї «Батьківщини – Народної Польщі» згідно із вказівками «робітничого класу» і, насамперед, відповідно до «провідної сили нації» — Польської об'єднаної робітничої партії. Кожен, хто народився і виріс у ПНР, до кінця життя може жонглювати такими цитатами, які фактично ні тоді, ні зараз не несуть ніякого конкретного змісту. Це був просто пропагандистський набір слів.

Народжені у ПНР

Молоде покоління виявилося досить стійким до цієї пропаганди. Більше, ніж академії «на честь когось», їх цікавив рок-н-рол, відомий у Польській Народній Республіці як біг-біт. Молодіжну музику намагалися опанувати та контролювати до початку вісімдесятих років. А після воєнного стану її використовували як вентиль для розрядки соціального напруження. Слід також пам’ятати, що молоді люди також були активними учасниками соціальних протестів у 1968 та 1970 роках. Активну участь і в перших, і в других, всупереч легенді з «Людини із заліза», брала як академічна, так і робітнича молодь.

Спорт для молодих людей, «народжених у Народній Польщі», яких ми тут назвемо поколінням «Вемблі», давав, перш за все, шанс інтегруватися у дворі будинку та в школі. При чому у другому випадку група формувалася також навколо своїх лідерів, що обиралися найчастіше за тими ж таки принципами, що й у дворі.

Влада у великих містах, таких, як Варшава, організовувала турніри для дворових команд, які користувалися великою популярністю. Ігри проходили у кількох вікових категоріях. Ці змагання були придумані в основному для того, щоб боротися з проблемою хуліганства, яка справді була вагомою у п’ятдесятих та шістдесятих роках. Відлуння цих клопотів глядач може легко побачити у чудовому серіалі «Громадянська війна». Інтеграція навколо дворової команди була настільки сильною, що гра у футбол стала одним із елементів, які гуртували середовище молодої демократичної опозиції – гданських лібералів і Руху Молодої Польщі.

Це не було новинкою. Під час Великої депресії американські робітники гуртувалися навколо вуличних бейсбольних матчів. Багато дослідників, істориків та соціологів саме у цій грі вбачають один із механізмів, що вплинули на подальшу силу американських профспілок.

У ПНР молодих чоловіків об’єднував переважно футбол. Спочатку вони грали у дворових командах, пізніше – з кінця 1970-х років – виникли неформальні змагання так званих аматорських команд-сімок, які згодом навіть набули офіційного статусу, а місцеві газети анонсували такі змагання.

Невпинна жага успіху

Але поляки були і залишаються спраглими великих успіхів, особливо в командних видах спорту. Спочатку «Легія» і «Гурнік» наприкінці шістдесятих почали досягати успіхів у єврокубках. Потім прийшло олімпійське золото 1972 року (по дорозі вдалося викинути з гри росіян, які вважалися фаворитами). У 1973 році на перемогою стала нічия на «Вемблі».

У 1974 році ми стали третьою футбольною командою світу, а польські волейболісти стали чемпіонами. Саме вони були першою польською командою, яка досягла такого успіху в групових видах спорту. Через два роки, перемігши у фіналі збірну СРСР, вони стали олімпійськими чемпіонами. На тлі цих перемог футбольні уболівальники залишилися розчарованими лише срібною медаллю на Олімпіаді.

Відсутність медалі на аргентинському мундіалі 1978 року була сприйнята як провал. У свою чергу, повторення німецького успіху та третє місце на чемпіонаті в Іспанії у похмурому 1982 році – році воєнного стану, зігріло серця поляків. Особливо приємним був поєдинок, коли на шляху до півфіналу команда отримала переможну нічию з росіянами.

До цих успіхів потрібно додати ще чудові досягнення велосипедистів, передусім Ришарда Шурковського та Станіслава Шозди. Багаторічне лідерство Ірени Шевіньської в легкій атлетиці, прекрасні рекорди бар’єристок Гражини Рабштин і Тереси Сукнєвич, забіги Броніслава Маліновського, штовхання ядра Владислава Комора. Стрибки у висоту Яцека Вшоли та з жердиною Тадеуша Слюсарського і Владислава Козакевича. У випадку останнього олімпійське золото у Москві супроводжувалося ще й красивим жестом.

Подібна жага успіху з’явилася і в ІІІ Речі Посполитій. Дев’яності роки були періодом трансформації, а ще – справжньої соціальної кризи. Трибуни футбольних стадіонів стали ареною для більш драматичних видовищ, ніж саме поле. Приглушувані емоції суспільства знаходили вихід через агресію серед фанатів. Спорт переживав кризу, бракувало великих успіхів, які могли б об’єднати людей. Проривом стали перемоги Адама Малиша. Раптом виявилося, що у якійсь спортивній дисципліні поляк може показати клас. Ми маємо свого кумира. Дуже важливу роль в інтеграції суспільства відіграв феномен «малишоманії». Незабаром естафету від Малиша перейняв Каміль Стох. Раптом виявилося, що епоха потепління приносить нам набагато більше медалей у зимових видах спорту, ніж часи, коли у нас бували справжні морози. Але, на щастя, у гру повернулися волейболісти, меншою мірою волейболістки. Саме вони зараз найкраще об’єднують навколо себе спільноту польських уболівальників.

– Гжегож Сєчковскі

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук