ТИЖНЕВИК TVP: Яку найціннішу річ дала вам місія?

ДОМІНІКА ОЛІВА-ЖУК: Перш за все, місії розширили горизонти мого мислення. Зараз я більш відкрита до світу та інших людей. Коли я була на своїй першій місії в Болівії, у мені зароджувався спротив через поведінку деяких її мешканців. Мені знадобився деякий час, щоб зрозуміти, що їхня поведінка має своє обґрунтування, це частина їхньої культури, ментальності та реалій, в яких вони живуть. І що важливо, це зовсім не означає, що їхнє сприйняття речей є гіршим за наше. Завжди потрібно дивитися на все з точки зору конкретного життєвого контексту.

Варто нагадати, що те, що є нормою для нас – європейців, не мусить бути таким очевидним для жителів Африки, Азії чи Південної Америки. Наприклад, доступ до електроенергії, води чи їжі. Колись одна із наших волонтерок сказала, що більшість людей у світі мають лише стільки, скільки ти можеш помістити у свій рюкзак. А дехто навіть менше. Тому, дивлячись з матеріальної точки зору, ми повинні бути вдячні за те, що маємо, тим часом ми схильні постійно скаржитися. Варто брати приклад з убогих жителів Африки: незважаючи на крайню бідність, вони радіють кожному дню і спокійно дивляться в майбутнє. Вони радіють від того, що трапляється на їхньому життєвому шляху, і не хвилюються заздалегідь, не будують планів на випередження. Вони живуть сьогоднішнім днем. Натомість ми постійно плануємо та намагаємося захистити себе, навіть від тих речей, на які ми не маємо впливу. Ми були б спокійнішими та щасливішими, якби довірили своє життя Господу. Я намагаюся так робити, бо це найкраща інвестиція.

Підписуйтесь на наш фейсбук Для одних місіонерське волонтерство – це покликання, для інших – можливість отримати нові навички чи пізнати нову країну. А як це було у вашому випадку?

Спочатку я справді ставилась до цього як до можливості отримати новий досвід і пережити пригоду. Лише згодом я зрозуміла, що це мій життєвий шлях. Бажання поїхати на місію у мене з’явилося ще у роки ранньої молодості. Я хотіла поїхати в Африку, обираючи конкретні країни: Анголу, Мозамбік – бо я вивчала португальську мову і дещо знала про ці країни; Конго, Малі, Чад – бо знаю французьку, і нарешті Камерун, де я маю друзів. Також мене приваблював теплий клімат і екзотична природа. Пізніше я дізналася, що волонтер сам не обирає кінцевий напрямок своєї місіонерської роботи. Він можете сказати про свої побажання в заявці, але це вам не туристичне агентство. Йому пропонують певну країну, і він або погоджується, або ні.

«Знак зверху» я отримала ще до того, як дізналася, куди поїду. Я вирушила до Іспанії зі своєю подругою Касею, і в Мадриді ми пішли на месу до єзуїтів. На вході нам дали листки паперу з піснями, і там був фрагмент листа св. Франциска Ксаверія. Кася розсміялася, показуючи мені останнє речення цього листа: «Ось я, Господи, що мені робити? Пошли мене, куди хочеш, а якщо така Твоя воля, то навіть до індіанців». Це здійснилося. Сестри Служебниці Дембіцькі, які керували дитячим будинком у місті Тупіса в Болівії, попросили прислати волонтерок. Вибір випав, зокрема, і на мене. На мене чекала подорож у гірську місцевість, розташовану майже на 4000 метрів над рівнем моря, з суворим кліматом. На мить у мене виникли сумніви, хоча б тому, що я не знала іспанської, але вони швидко минули. У місії я провела загалом вісім місяців. Акліматизація тривала недовго, і я швидко відчула себе як вдома. Я зрозуміла, що перебування у цьому місці має глибшу мету та сенс.

Чим ви там займалися?

У дитячому будинку в Тупісі на той час проживали 70 вихованців. Їх доглядали чотири монахині та дві жінки, які, зокрема, займалися готуванням їжі чи пранням, тому там бракувало робочих рук. Тож разом із ще однією волонтеркою я робила там майже все: ми водили дітей до школи, допомагали робити домашнє завдання, організовували для них додаткові уроки, наприклад, з англійської мови, основ інформатики, образотворчого мистецтва, театральні чи спортивні заняття, а наприкінці дня ми дбали про те, щоб діти повечеряли та лягли спати у відповідний час. Йшлося передусім про те, щоб бути з ними поруч та приділяти їм трохи уваги. Наприклад, увечері почитати їм казку перед сном або обійняти. Кожна дитина потребує такого тепла, потребує, щоб її помітили, проявили до неї любов.

Хоча бувають винятки з правил. Я помітила, що один 9-річний хлопчик, Елісео, був дуже замкнутим і довго тримався від мене на відстані. Не хотів говорити, тим більше обійматися. Звичайно, латиноамериканцям з болівійських гір потрібно багато часу, щоб зблизитись із новими людьми, але йому цього часу потрібно було значно більше. З часом він почав потроху відкриватися. Наприклад, одного разу він приніс мені зошит і попросив, щоб я запитала його про пройдений на уроці матеріал. Іншого разу він мені щось сказав. Ніби нехотячи, але було помітно, що він хоче викликати мій інтерес. Лід остаточно розтанув, коли одного вечора я прийшла до кімнати хлопців, щоб традиційно почитати їм книжку перед сном. Тоді я сіла на його ліжко. Коли я почала читати казку, він міцно стиснув мене за руку і тримав, поки я не закінчила читати. Наші стосунки стали близькими, і ми досі підтримуємо зв’язок.

Зрештою, всі діти з цього будинку були чудові. Я зустріла там своє 25-річчя, але не очікувала, що проведу його в ліжку. У мене були проблеми зі шлунком. Болівійці їдять багато жирної їжі, і через два місяці мій шлунок здав. Увечері я встала і спустилася вниз до зали, де діти співали польською «Sto lat». Потім мені вручили листівки. Особливо мене зворушила листівка від Давіда, прикрашена так рясно, як це було можливо, з янголятами та паперовими квітами і таким текстом: «З днем народження, сеньйорито Домініко, нехай вас благословить Бог, я зробив цю листівку, бо ви моя найкраща подруга, і крім того, що ви є нашою подругою, ви позичаєте нам багато книжок, щоб ми навчилися читати. Дякую за все!». Цього було достатньо, щоб відчути себе в цьому місці як вдома. Мені було важко повертатися до Польщі.

Але з’явилися нові виклики. Ви також їздили на місію до Палестини – це непроста територія, на якій триває релігійний конфлікт. Які у вас спогади з тієї подорожі?

Я їздила в Палестину разом зі своїм чоловіком. Ми познайомилися на волонтерському проєкті. Нас поєднали місії, тому що ми маємо абсолютно різну освіту: я історик і португальський філолог, а мій чоловік – інженер-електротехнік. Спочатку у мене були сумніви, чи така спільна поїздка є хорошою ідеєю. Нам потрібно було ділити роботу і вільний час двадцять чотири години на добу, чого ми раніше не робили. Проте побоювання швидко минули. На місці виявилося, що ми чудово доповнюємо одне одного у своїх обов’язках.

Нас відрядили допомагати в Домі миру у Вифлеємі, яким керують сестри-єлизаветанки. Вони вже багато років приймають у своєму центрі в Єрусалимі маленьких християн, які з різних причин не можуть жити у своїх сім’ях. Ми провели там більше місяця, було важко отримати візу на довший термін. В основному ми допомагали в побутових справах: починали з того, що будили дітей вранці, потім стежили, щоб вони поснідали – зазвичай на сніданок були пластівці з молоком, до школи їм пакували піту з хумусом, а потім потрібно було переконатися, що всі безпечно сіли в шкільний автобус. Тоді разом із сестрами ми брали участь у Святій Месі, зазвичай вдома, але одного разу, саме у день нашої другої річниці шлюбу, ми пішли на ранкову Євхаристію в Грот Різдва Христового, що стало особливим досвідом.

Зазвичай діти поверталися зі школи близько 13:30. Потрібно було простежити, щоб усі зняли шкільну форму і одягли домашній одяг. Потім вони робили домашні завдання. Тут ми не могли стати у пригоді вчителькам, адже заняття проводилися арабською мовою. Одного разу Насрі, найстарший хлопець із тих, що жили в будинку, намагався навчити нас вимовляти деякі літери. Незважаючи на наші спільні зусилля, деякі звуки залишилися для нас занадто складними, зате ми всі чудово провели час. А ось у Насрі цілком непогано виходили звуки «п» і «б», які в арабській мові не розрізняються. Тому ми переважно допомагали дітям робити завдання з англійської чи французької. Також ми намагалися організувати їхнє дозвілля. Часом це були навчальні ігри, часом спорт, іноді фільми чи заняття з мистецтва. На жаль, досить часто виникали проблеми з вихованням. Їх було важко стримувати, щоб вони не побилися під час гри. Але врешті-решт нам вдавалося помирити конфліктуючі сторони. Стіна за дві вулиці від центру зловісно нагадувала про реальний конфлікт, який не так легко залагодити...

Варто згадати, що у цьому будинку був мусульманин Омар, у якого були золоті руки. Він побудував більшість приміщень, було видно його прив’язаність до цього місця та його мешканців. Він часто заходив до нас вечорами, приносив із собою кальян, чайник з арабською кавою, іноді смачну кнафу (палестинський пиріг з козячим сиром і фісташками), а ще він був майстром барбекю. Він ніколи не давав нам відчути, що він сповідує іншу релігію. Окрім того, що він пив безалкогольне пиво, він нічим від нас не відрізнявся.

Але євангелізація є важливим елементом місіонерської діяльності. У чому вона полягає на практиці?

Фактично для цього було створено Салезіянський місіонерський волонтерський рух «Молодь світові». Він був заснований у 1997 році молодими людьми, захопленими розповідями місіонерів. Більшість із них виконують роль вчителів і вихователів – ми працюємо переважно з салезіянами, згромадженням, заснованим у XIX столітті отцем Іваном Боско, чиєю спеціалізацією є робота з бідною молоддю. Отець Іван Боско створював так звані ораторії, тобто громадські центри – місця, де молоді люди отримували дім, церкву та спортивний майданчик, могли поїсти, вчитися, молитися та розважатися.

Щодо освіти – варто згадати про один із наших важливих проєктів – «Усиновлення Любові». Його основною метою є забезпечення освіти бідним дітям і молоді з різних частин світу. Все почалося в Найробі. У 1998 році там було створено проєкт Karinde Childlove. Співпрацю ініціював салезіянин, о. Генрик Ющик, чиє серце було небайдужим до долі дітей, які жили у нетрях Найробі, особливо до їхньої освіти. Сам проєкт створив мирянин Джозеф Мугаї – 20 років тому він потрапив у серйозну аварію, після чого пережив навернення. Він просив Бога повернути йому здоров'я, і його прохання було почуте. Він хотів якось подякувати і вирішив допомагати бідним дітям вчитися читати і писати. Незабаром після цього він познайомився з згаданим священиком-салезіянином Генриком Ющиком, який допомагав йому з навчальними матеріалами. Священик прийняв частину дітей до початкової школи та надав контактні дані місіонерського волонтерського руху. Проєкт почав динамічно розвиватися. Зараз діти в Карінде мають понад 60 прийомних батьків, які спонсорують їх навчання.

Таким чином, в дусі Євангелія ми допомагаємо бідним та соціально вразливим, забезпечуємо їжею, ліками, утримуємо будинки для дітей вулиці та одиноких матерів, будуємо школи, інтернати та колодязі. Для нас розмова про віру починається тоді, коли задовольняються базові потреби людини, хоча б такі, як голод чи доступ до освіти. Ми не відокремлюємо благодійної допомоги від розмов про Господа. Волонтери їдуть свідчити про свою віру. Вони показують, як жити з цими цінностями щодня, наприклад, під час виконання обов’язків, відпочинку, у радості та в горі. Коли про свою віру свідчить мирянин, це викликає у молоді ще більшу цікавість і притягує її до Господа Бога.

Мабуть, це нелегко – передавати віру, коли в Церкві панує сум’яття. На Заході у неї проникають нові ідеології, а в країнах, що розвиваються, досі поширений релігійний синкретизм – поєднання засад християнської віри з язичницькими.

Справді, в місіях можна побачити релігійний синкретизм. Іноді віра трактується як щось магічне. Наприклад, у Болівії люди приносять на Різдво фігурки дитятка Ісуса і священник посвячує ці фігурки. Посвячення не матиме сили, якщо він не доторкнеться до кожної з них і на фігурку не потрапить свята вода. У свою чергу, в Африці популярний звичай носити вервицю на шиї. Така собі потреба маніфестувати віру і доторкатися до чогось нематеріального. В Андах досі живе культ Пачамами, тобто Матері-Землі, яка дарує урожай на полях і родючість. Колись в рамках культу приносили в жертву дітей. Коли Перу було християнізоване іспанцями, Пачамаму почали ототожнювати з Дівою Марією. Для мешканців не є проблемою спочатку піти до церкви і помолитися, а потім принести дар Пачамамі – для них ці речі не є взаємовиключними. З іншого боку, їхня віра в Бога дуже проста, жива і щира. По їхній повсякденній поведінці видно, що вони звертаються до Ісуса чи Марії, наприклад, у привітаннях чи благословеннях. Під час меси там багато співають і танцюють, через це меса може тривати дві, а то й три години. Відчувається, що вони вигукують свою любов до Бога. У цьому є якась сила.

У країнах, де працюють місії, ми спостерігаємо більше священничих покликань, наприклад, в Африці. Донедавна в її східній частині була одна провінція салезіян, яка включала чотири країни. Зараз Танзанія стала окремою провінцією, тому що таких центрів стає все більше і потрібно було створювати нові структури. В салезіянських осередках дедалі частіше працюють лише місцеві священники. Польські місіонери передали естафету і ця Церква вже розвивається самостійно з низової ініціативи. Запроваджено частково європейські звичаї, але місцеві священики відіграють тут провідну роль. Тому не дивно, що місіонери з Африки все частіше приїжджають євангелізувати до Європи, де віра поволі занепадає. Колись це може стати нормою.

Місії – це не лише євангелізація, праця та самопожертва, а й ризик. Ми пам’ятаємо про трагічну смерть жінки з волонтерської місіонерської служби Сальватор – Гелени Кмець із Лібйонжа, убитої в Болівії у 2017 році. Вона загинула в ніч на 25 січня від ножових поранень під час нападу на дитячий притулок у місті Кочабамба. Чи можна уникнути таких небезпечних ситуацій?

Таку ситуацію неможливо передбачити. Це була випадкова подія, яка може нас спіткати де завгодно, навіть у Польщі. Волонтер є дорослою особою і усвідомлює, що він їде в місце, де безпека може бути певним чином обмежена. Ми намагаємося мінімізувати цей ризик, коли це можливо. Наприклад, у нас був місіонер у Чаді, якому була потрібна підтримка, але він сказав, що не братиме на себе такої відповідальності, бо знає, що це місце несе загрозу.

Ми не відправляємо людей в зони якихось військових дій чи внутрішніх конфліктів. Якщо щось подібне починається, ми постійно моніторимо ситуацію і за потреби евакуюємо волонтерів в інше, безпечніше місце. Наприклад, два роки тому, коли у нас були волонтери в Ефіопії, на півночі країни почалися заворушення, які швидко перекинулися на південь. Коли вони наблизились до столиці, ми вирішили перевести наших волонтерів на об’єкт у Кенії, і там вони завершили цю місію. Здоров'я та життя посланців є нашим пріоритетом.

На зручності на місці, мабуть, також не варто розраховувати.

Люди, які приходять у волонтерство, загалом розуміють, що умови не будуть комфортними, наприклад, доступ до води чи електрики буде ускладнений. До цього вони готові. Меншою мірою вони готові до гнучкості у завданнях, які вони мають виконувати. У них є бачення, що вони їдуть рятувати світ, але на місці виявляється, що їм потрібно робити досить прозаїчні речі. Ми намагаємося підготувати наших волонтерів, щоб вони усвідомлювали, що саме місіонер вирішує, що найпотрібніше в конкретний момент. Ті, хто вирушають на волонтерство, повинні мати відчуття, що те, що нам здається правильним, не завжди виправдовує себе в тамтешніх умовах. Що стосується рис характеру, то волонтер, безперечно, повинен бути сміливим і відкритим до людей іншої культури. У нагоді стане позитивне мислення і психічна стійкість, адже деякі ситуації можуть бути складними і вибивати з рівноваги.

Діяльність Салезіянського місіонерського волонтерського руху «Молодь світові» вражає. Волонтери працюють на місіях у понад 40 країнах на чотирьох континентах. На сьогодні реалізовано понад 450 проєктів у сферах освіти, медичної допомоги та розбудови інфраструктури в найбідніших частинах світу. Якими із них ви найбільше пишаєтеся?

Двома проєктами, реалізованими у салезіянській технічній школі Don Bosco Boys’ Town у Найробі в Кенії. Там панує велика бідність і безробіття, що породжує злочинність, веде до залежностей та ризику ВІЛ/СНІДу. З такою буденністю стикаються молоді люди з нетрів Кібери в Найробі, населення якої, за даними ООН, становить близько мільйона мешканців. Лише 20% з них мають доступ до електрики чи проточної води. Молоді люди не мають роботи. Тому була створена школа, яка не лише дає освіту, а й є для них виховним центром.

Нашим завданням було дообладнати школу та майстерні. Зокрема, ми розширили механічну майстерню, в тому числі придбали прилад для вимірювання геометрії коліс і чотириколонний автопідйомник та автоопори. Учні можуть працювати на такому ж обладнанні, яке вони використовуватимуть на своїх майбутніх робочих місцях. Викладачі були в захваті, казали, що таке обладнання, яке було куплене для відділення автомеханіки, вони бачили лише в підручниках. Також з’явилося нове обладнання на швейному відділенні. У тому числі восьмиголовкова комп’ютерна вишивальна машина, завдяки якій на футболці можна вишивати малюнок, попередньо розроблений на комп’ютері, у восьми примірниках одночасно. Крім того, є комп’ютерна в’язальна машина, завдяки якій можна буде робити светри, а також петельна машина. Ще ми придбали комп'ютери для офісної роботи.

Я радію, що могла координувати цей проект на місці та особисто бачити радість студентів. Вони були дуже щасливі, що можуть навчатися в цій школі. Протягом багатьох років Boys' Town є закладом професійної освіти, який високо цінується. 80% випускників знаходять роботу. Це для них великий шанс залишити нетрі та збудувати краще майбутнє. Це справді мотивує мене працювати далі.

– розмовляла Моніка Хробак, журналістка Польського Радіо

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук