Радянська агресія 17 вересня 1939 року стала драматичною несподіванкою для польського уряду, армії та всього суспільства. На жаль, це виявилося сумною несподіванкою і для польських дипломатів у Москві. Їхній виїзд із СРСР, хоч і гарантований міжнародним правом, виявився проблемою, хоча й до війни нашим дипломатам в СРСР було нелегко. За ними пильно стежили, а їхні контакти з місцевим населенням зводилися до мінімуму. Так було в Москві, де було розташоване посольство, а також у Києві, Мінську та Ленінграді, де працювали генеральні консульства.

Після 17 вересня 1939 року радянська влада вирішила, що немає потреби застосовувати міжнародні конвенції до працівників польських установ: оскільки Польщі як держави більше не існує, польського уряду не існує, то не існує також польських дипломатів.

Нічого не знали?

На жаль, польська влада не мала жодної інформації про таємний протокол до пакту Ріббентропа-Молотова, що можна зрозуміти (французи та англійці дізналися про це, але до Варшави вони жодної інформації не передали). Але, як не дивно, вона не припускала, що СРСР може захотіти напасти на Польщу. Це стверджував наш посол у Москві Вацлав Ґжибовскі, який, хоч і перебував у Москві з 1936 року, дуже погано розумівся на совітах. Як зазначили Марек Корнат і Маріуш Волос у своїй книзі «Юзеф Бек», 8 вересня Ґжибовскі написав у телеграмі до Міністерства закордонних справ у Варшаві, що «Совєти зайняли позицію абсолютного стримання і нейтралітету». А 9 вересня він повідомив, що «Совєти зайняли очікувально-нейтральну позицію». Таке мислення було дуже наївне.

Підписуйтесь на наш фейсбук Тим часом 11 вересня Кременець, де знайшли притулок МЗС і всі дипломатичні представництва, покинув радянський посол Микола Шаронов. Про це писав посол США Ентоні Дрексель Біддл-молодший, а в романі «Wrzesień ambasadora» («Вересень посла») його зустріч із бразильським дипломатом на одній із вулиць Кременця представлена так:

«Він подивився – це був посол Бразилії зі смаглявим обличчям, що розмовляв французькою мовою з виразним португальським акцентом.
– Вітаю сердечно, – усміхнувся Ентоні.
– Повертаєтеся з міністерства?
– Так, звичайно…
– А Шаронова не бачили?
На обличчі Ентоні з’явилося здивування.
– Я бачив його більше години тому. Сказав, що має дозвіл тимчасово виїхати до совєтів.
– Ну так… – явно обурився бразилець. – Він проїхав повз мене на своїй машині. Близько п’яти валіз на даху та ще кілька, прикріплених до бортів автомобіля. Так багато багажу для подорожі, яка повинна тривати один-два дні?
– Дійсно… – кивнув Ентоні. – Але може він відвозить дружину і дітей.
– З ним був його військовий аташе, цей полковник…»
Ясно, що до Польщі Шаронов не повернувся.

Того ж дня Юзеф Бек писав маршалу Едварду Ридз-Сьміґли, що чутки про можливість поділу Польщі між Німеччиною та СРСР нереалістичні. Але що цікаво – майор Рафал Протасовіцкі, начальник 2-го відділу Головного штабу (розвідка) консульства в Мінську, передавав інформацію про скупчення сил Червоної армії на польському кордоні. Про це він писав у звіті, написаному у жовтні 1939 року в Парижі. Невже це та інші попередження не дійшли до польської влади?

16 вересня Бек надіслав інструкцію послу Ґжибовскому, в якій просив звернутися до Молотова «із запитанням, чи може в нинішній складній ситуації Польща розраховувати на: 1) закупівлю продовольства, 2) санітарних матеріалів, 3) транзит військових матеріалів із країн-союзників». Він додав: «сприймаю це як опитування» щодо того, якою буде реакція Москви.

Але, як показує те, що писав Бідл, співробітники нашого міністерства вже не були настільки впевнені, що за східним кордоном все ідеально. Ось розмова посла з високопосадовцями МЗС у Кутах 16 вересня:

«– Я думаю, що нас найбільше хвилює те, що діється у совєтів», – нарешті сказав Стажевскі. – У них проводиться мобілізація. Ми знаємо, що вони зосередили велику кількість підрозділів навпроти Тарнополя...
– Звідки ви знаєте?
Стажевскі засміявся.
– У нас все ж таки є власна розвідка, – пробурмотів він. – Наші підрозділи Корпусу охорони прикордоння також повідомляють про те, що знають і бачать. А іноді знають багато.
Лубєньскі погасив недопалок у попільничці.
– Царська Росія чи більшовицька Росія – це одне й те саме, – сказав він. – У них такі ж наміри. По-перше, вона хоче домінувати у Балтійському морі. Крім того, мусить повернути Литву, Латвію та Естонію. По-друге, хоче контролювати Дарданелли, щоб легко відправляти свої кораблі в Середземне море. І, нарешті, по-третє, хоча це в довгостроковій перспективі, захопити Індію. Решта – дрібниці. Хоча для нас можливий напад на Польщу точно не був би такою дрібницею…»

Міхал Лубєньскі був директором офісу Бека, Павел Стажевскі – особистим секретарем міністра. Що насправді думав сам Бек? Вищезгадана розповідь посла Бідла показує, що під час його останньої розмови з польським міністром 16 вересня в Кутах вони про совєти взагалі не говорили.

17 вересня: війна з Росією

Польське посольство в Москві розташовувалося на вулиці Спиридоновка, 30/1, на розі Великого Патріаршого перевулка і поблизу Патріарших прудів, відомих з «Майстра і Маргарити», у великій будівлі, зведеній на початку ХХ ст. в якій раніше розташовувався Наркомат закордонних справ, тобто радянський еквівалент Міністерства закордонних справ (тоді радянських міністрів називали «наркомами»), а згодом – Верховний суд. Саме там працював Вацлав Ґжибовскі.

Посол згадував ніч з 16 на 17 вересня 1939 року так: «Мені раптово зателефонували серед ночі. Подзвонили з кабінету заступника наркома Потьомкіна, щоб повідомити, що він хоче передати мені важливе повідомлення радянського уряду, і запитали, чи можу я приїхати до нього о третій годині ночі. Я глянув на годинник: була 02:15, незвичайний час для таких запрошень. Але я відповів, що приїду».

Посол сів у машину і поїхав на Кузнецький міст, 5, до штаб-квартири Наркомінділу, як тоді називалося МЗС СРСР. По прямій відстань становила понад два кілометри, а вночі машина подолала її за десять хвилин.

Ґжибовскі увійшов до великої будівлі колишнього Дохідного дому – Першого російського страхового товариства.

«Я був готовий до поганих новин, але новини, які мене чекали, були ще гіршими. Потьомкін зачитав мені чернетку ноти Молотова про те, що польська держава перестала існувати, тому радянський уряд наказав своїм військам перетнути кордони Польщі. Я різко протестував проти брехні, вказуючи на приклади Сербії та Бельгії, які були окуповані під час попередньої війни, але ніхто не визнав, що вони перестали існувати як держави. Я категорично відмовився прийняти ноту, заявивши, що можу лише повідомити уряд про радянську агресію. Коли я вийшов з кабінету Потьомкіна, було три тридцять. О п’ятій годині п’ять хвилин я надіслав міністру Беку телеграму «клер» (або «кларіс», тобто відкритим повідомленням – ред.), яка дійшла до нього лише об одинадцятій ранку. Радянські війська вторглися через кордони Польщі о п’ятій ранку того ж дня», – згадував він.

У ноті говорилося наступне: «Польсько-німецька війна виявила внутрішнє банкрутство польської держави. За десять днів військових дій Польща втратила всі промислові райони та культурні центри. Варшава як столиця Польщі більше не існує. Польський уряд розвалився і не подає ознак життя. Це означає, що польська держава та її уряд фактично перестали існувати, а отже договори, укладені між СРСР і Польщею, втратили чинність (...) Радянська влада не може залишатися байдужою, коли однокровні брати українці й білоруси живуть на польській території, кинуті напризволяще, вони залишилися без захисту. Враховуючи цю ситуацію, Радянський уряд наказав командуванню Червоної Армії видати наказ про перехід кордону, щоб подбати про життя та майно жителів Західної України та Білорусії. Водночас Радянський уряд має намір докласти всіх зусиль, щоб звільнити польський народ від лиха війни, до якого його загнали його божевільні вожді, і дати йому можливість жити в мирі».

Ситуація була подвійно складною через те, що радянська влада зі зрозумілих причин не хотіла сприяти контакту Ґжибовського з польським міністерством закордонних справ, а міністр Бек перебував у Кутах і мав дуже обмежені можливості діяти та контактувати із закордоном. Проте, як тільки він дізнався про радянський напад, надіслав інструкцію польському послу: «Сьогодні радянські війська в ряді пунктів перетнули кордони Польщі. Будь ласка, протестуйте негайно, вимагайте пояснень і виведення військ з території Польщі».

Потім Бек надіслав телеграму польському консульству в Чернівцях, тодішня Румунія, наказавши відправити депеші до посольств у Парижі, Лондоні, Римі, Вашингтоні, Токіо та Бухаресті: «Сьогодні радянські війська вчинили агресію проти Польщі, перетнувши великими силами кордон у ряді пунктів. Польські війська чинили збройний опір. Зіткнувшись з перевагою сил [противника], відступають. Ми висловили протест у Москві. Ця акція є класичним прикладом агресії». А потім з’явилася ще одна вказівка – польським дипломатичним представництвам організувати «протест проти радянських інсинуацій» про те, що польська держава розпадається. Міністр надіслав Ґжибовскому телеграму: «Наші війська чинили активний опір радянському вторгненню. Я цілком схвалюю поведінку посла. Будь ласка, вимагайте паспорти і виїжджайте з Москви».

Усе це означало, що Міністерство закордонних справ визнало стан війни між Польщею та СРСР. Про це свідчить вживання слова «агресія» та розпорядження Ґжибовскому. Колишній міністр закордонних справ Ян Шембек через кілька місяців писав: «Ми у стані війни з Росією самим фактом агресії. (…) Для існування воєнного стану його офіційне оголошення не є необхідною умовою. Російсько-японська війна 1904 року чи польсько-німецька війна 1939 року є класичними прикладами цього».

Проте промова президента Іґнація Мосьціцкого від 17 вересня була дещо м’якшою. Він заявив, що «наш східний сусід вторгся на наші землі, порушуючи чинні угоди та одвічні принципи моралі». Слово «війна» не згадувалося. Так само у випадку з наказом маршала Ридза-Сьміґли: «Совєти увійшли. Наказую загальний відхід до Румунії та Угорщини найкоротшими шляхами. З більшовиками не воювати, хіба що вони заатакують або будуть намагатися роззброїти наші війська. Завдання Варшави та міст, які мали оборонятися від німців, – незмінні. Міста, до яких наближаються більшовики, повинні домовитися з ними про відхід своїх гарнізонів до Угорщини чи Румунії.

Сьміґли також не писав про війну, він навіть не вживав слова «агресія», і не дуже зрозуміло, як міста, розташовані далеко від угорського чи румунського кордону, мали вести переговори про відхід військ до цих країн. Львів (а точніше генерал Владислав Лянґнер, який керував його обороною) уклав з радянською владою угоду про те, що офіцери виїдуть до якоїсь нейтральної країни, але радянська влада її розірвала одразу після підписання.

Втручання німецького посла

У Москві та інших містах польські дипломати опинилися у пастці. Вони повинні були виїхати без проблем – польський посол у Берліні Юзеф Ліпський виїхав через Данію після 1 вересня 1939 року, а потім через Швецію та Латвію дістався Польщі і навіть зустрівся з міністром Беком у Кутах. Як пише білоруський історик Ігар Мельнікаў, влада «інтернувала» співробітників Генерального консульства РП у Мінську. Також є спогади про те, що «незадоволені» радянські громадяни увірвалися до будівлі польського дипломатичного представництва і зірвали табличку з польським орлом на вході. І тоді в коридорі консульства з’явився співробітник НКВД.

Зрештою наші дипломати змогли покинути Радянський Союз лише після рішучого втручання декана дипломатичного корпусу в Москві посла Німеччини Фрідріха фон Шуленбурга. Єжи Лоєк писав у своїй книзі «Агресія 17 вересня 1939 року», що позиція фон Шуленбурга виявилася незвичайною і дивовижною. Німець вимагав від радянської влади негайно виконати міжнародно-правові зобов’язання щодо польської місії та поважати дипломатичні звичаї.

Перед тим радянська влада вимагала дозволити своїм дипломатам залишити Варшаву (нагадаймо, що посла Шаронова там уже не було), і це фон Шуленбург завдяки своїм контактам із Верховним командуванням Вермахту допоміг в евакуації всього радянського персоналу (62 людини) за межі оточеної Варшави та його ви’їзду через Кьоніґсберґ до СРСР. І саме цей аргумент мав переконати Молотова.

Викрадення консула

У Києві на розі вул. Грушевського (тоді Кірова) і Шовковичної (тоді Лібкнехта) стоїть гарний одноповерховий будинок. До війни тут знаходилось Генеральне консульство Речі Посполитої. Саме тут із 17 вересня перебували польські дипломати та генеральний консул Єжи Матусіньскі.

Матусіньскі був на зовнішньополітичній службі з травня 1926 р. Він працював заступником начальника Генерального консульського відділу Міністерства закордонних справ. У 1933-1935 роках був генеральним консулом у Піттсбурзі (1933-1935), у 1935 році в Нью-Йорку, в 1935-1937 роках в Ліллі і з 1937 року в Києві.

Наші дипломати мали виїхати з Москви до Гельсінкі. 1 жовтня 1939 р. о 2 годині ночі Єжи Матусіньского викликали до штабу Уповноваженого наркома закордонних справ СРСР при уряді УРСР для обговорення питання його перевезення до Москви. Незважаючи на те, що дороги було лише 350 метрів, він поїхав автомобілем у супроводі двох водіїв.

Співробітники консульства чекали їх до 6 ранку, потім відправили одного з двірників перевірити, чи автомобіль консула все ще стоїть перед штабом. Совєти не випустили двірника з будівлі, але він побачив, що машини немає. О 9.00 полякам вдалося додзвонитися до того штабу – їм повідомили, що Матусіньского ніхто нікуди не викликав.

Посол Ґжибовскі попросив декана дипломатичного корпусу Шуленбурга та його заступника, італійця Ауґусто Россо, втрутитися. Спочатку заступник комісара Владімір Потьомкін сказав, що нічого не знає про долю консула. Пізніше в розмові з Шуленбургом сказав, що Матусіньскі «не в наших руках». Тому Ґжибовскі вирішив, що дипломати мають покинути цю країну, не виясняючи справи, і поїзд до Фінляндії вирушив 10 жовтня.

За словами проф. Войцєха Скури, який розслідував справу, влада СРСР визнала Матусіньского шпигуном. Після агресії Німеччини проти СРСР один із звільнених із в’язниці поляків розповідав, що зустрів викраденого водія з польського консульства, який розповів йому, що Матусіньского ув’язнило НКВД. У 1942 році з’явилася ще одна подібна інформація.

Відомо, що коли консул прибув до воріт представництва Наркомату закордонних справ, з автомобіля, який стояв поруч, вийшли шестеро чоловіків у цивільному. Обшукали поляків і відвезли до тюрми на вул. Короленка (сьогодні Володимирська). Потім викрадених привезли на залізничну станцію поза містом, де вони провели ніч у тюремному вагоні. 10 жовтня потяг приїхав до Москви, і поляків відвезли до слідчого ізолятора НКВД на Луб’янці. Про це повідомив перший водій консульства Анджей Оршиньскі, звільнений у 1941 році, якому вдалося приєднатися до армії генерала Андерса. Другий водій, Юзеф Личек, також був звільнений (обидва були амністовані після агресії Німеччини проти СРСР), але він помер за нез’ясованих обставин.

***

Угода Сікорського-Майського від 30 липня 1941 р. відновила дипломатичні відносини між Польщею та СРСР. Проте жодної згадки про стан війни між двома країнами у ній не було. У додатковому протоколі уряд СРСР гарантував «амністію» польським громадянам: політичним в’язням і засланим, позбавленим волі в тюрмах і трудових таборах СРСР, а також військовополоненим. Якщо згадана «амністія» для військовополонених (що було само по собі дивним словосполученням), він все ж визнав цей стан.

17 липня 1942 року голова Польського військового суду Станіслав Шурлєй спеціальним циркуляром постановив, що з 30 липня 1941 року СРСР не слід розглядати як ворога – тобто до укладення угоди ця країна ворогом була.

Відновлена була діяльність польського посольства в будинку на вул. Спиридоновка, а після перенесення дипломатичного корпусу до Куйбишева саме там розташувалося польське представництво. Але його діяльність тривала недовго. Після відкриття Катинського розстрілу в квітні 1943 року радянська влада розірвала дипломатичні відносини з Польщею і закрила посольство 25 квітня 1943 року, а його співробітники покинули Куйбишев 5 травня того ж року.

У 1945 році посольство повернулося на вулицю Спиридонівка (щоправда, тоді з адресою Великий Патріарший Провулок, тимчасово перейменований на вулицю Адама Міцкевича), але тепер воно представляло іншу польську владу – повністю підпорядковану Москві.

– Пьотр Косьціньскі

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян

Під час написання тексту автор використовував, серед іншого, дослідження «Викрадення радянською владою голови польського консульства в Києві Єжи Матусіньского в 1939 році», що вміщено у книзі «Польська дипломатія на Сході в ХХ – на початку ХХІ століття» під редакцією Г. Стронського і Ґ. Серочинського (Ольштин-Харків, 2010); дослідження «Як більшовики викрали польського консула у вересні 1939 року» Ігара Мельнікаўа (Нова Східна Європа, 10.03.2023); книгу проф. Єжи Лоєка «Агресія 17 вересня 1939 року» (багато видань, перше за часів ПНР розповсюджувалося підпільно); книгу Марека Корната та Маріуша Волоша «Юзеф Бек» (Варшава, 2021); власний роман «Вересень посла» (Варшава, 2022).