Я заглянув у майбутнє. Це було не складно. Зрештою, що зараз складно? Усе, що мені треба було зробити, це завантажити з інтернету. Ось буквально й усе.

Звісно, я завантажив весь текст. Читачі думають, що йтиметься про штучний інтелект, і вже почали перевіряти, наскільки автор буде компетентним у цьому питанні? Але одразу зазначу, що він не має їх жодних! Не бійтеся, будь ласка. Крім того, я за жодних обставин не наважився б писати про штучний інтелект, адже навіть із людським розумом нині вистачає клопоту. А в цьому випадку йдеться ще й про колективний інтелект, тож справа стає тим паче небезпечною. Так, в одному з перших абзаців документа про майбутнє я знайшов інформацію, що він створений силою «колективного розуму». Дедалі більше заглиблюючись у читання, тим частіше, із певним шоком, я нагадував собі про це.

Цитату про «силу колективного розуму» я, звичайно ж, вирвав із контексту. Тобто ці слова в документі є, але для їхніх авторів вони означають щось зовсім інше, ніж для мене. Вони написали це з гордістю, а я ж бо прочитав це із занепокоєнням. Можливо, тому що контексти ми маємо зовсім інші. Я живу в селі, куди переїхав через свою нелюбов до життя в місті. Вони живуть у містах і дуже їх люблять, але хотіли б перетворити їх на такий собі місько-сільський гібрид. Прагнуть зберегти відчуття великого міста, додавши трохи рустикальності. Утім не надто багато, мабуть, аби не було неприємного запаху. Село в місті без смороду гною й «так званих шкідників» (знову ж таки, це вирвано з контексту, але попереджаю: далі цього буде ще більше...), де мешканки та мешканці взаємодіятимуть із фермерками й фермерами, вироблятимуть і споживатимуть разом, а в перервах між цим обговорюватимуть постгуманізм. Ось ідеальний образ «їстівного міста» майбутнього.

Зауважте, що тут я маю пояснити поставлені лапки, оскільки вони є тільки моїми. Автори, чи, можливо, краще було б написати особи авторів «звіту, що підсумовує процес, який тривав кілька місяців» (цитата вирвана з контексту, але тут вона, на мою думку, є дуже доречною), пишучи про «їстівне місто», жодного разу не використовують лапок. Я не хотів би висміювати цього терміна, тим паче, що звіт був підготовлений за кошти відомого німецького політичного фонду та Управління міського озеленення великого воєводського міста на півдні Польщі, тож він, безумовно, містить лише серйозні матеріали. Я також із задоволенням сприйняв би таку назву в переносному значенні, що дотепно вказує на ідею міста, яке їсть те, що вирощує, але в цьому випадку доречними були б лапки, яких у тексті відповідно знову немає. Однак оскільки далі йтиметься про магічні практики, це викликає в мене занепокоєння. Проте не будемо випереджати самі ці випадки, оскільки «дослідження в Німеччині свідчать про значне зниження чисельності комах». Це ще одна цитата, вирвана з контексту, яку я знайшов у теоретичній частині звіту, де обґрунтовувалися зусилля зі своєрідного прищеплення села міському організму, тому вона сама здається мені вдалим заохоченням для прочитання. Крім того, хочу висловити сподівання, що створення їстівних міст у нашій країні сприятиме зростанню чисельності комах у дружній країні. Це важливо. Однозначно.

Тепер настав час для образу містосела (я сам придумав це слово, тому не використовую лапок) майбутнього, тож цитата буде довшою, бо вона має передати бачення. Зайве казати, що й вона також була жорстоко вирвана мною з контексту. Власне, ось вона.

«У центрі міста в скляних хмарочосах працюють гідропонні та водоростеві ферми. На дахах і в промислових приміщеннях – аквапонні ферми. У підвалах і підземних переходах – угіддя для грибів та комах. Уздовж вулиць ростуть фруктові дерева та кущі, на клумбах – декоративні їстівні рослини, у парках – плодові дерева та лікарські трави. Невеликі міські ферми трапляються на відкритих територіях і пустирях, тоді як великі агропарки знаходяться в межах міста. Чоловіки та жінки зазвичай вирощують їжу на балконах, подвір'ях, присадибних ділянках та в громадських садах».

Частково цей підхід здається мені знайомим, адже сам колись вирощував на своєму балконі різне (але не те, про що ви подумали). Однак мені не зрозуміло, чому гідропонні ферми й вирощування водоростей мають розташовуватися тільки в скляних хмарочосах, а не в промислових приміщеннях, а також чому в цих хмарочосах не можуть бути розміщені й аквапонні ферми. Бачення варшавського Мордору, де замість офісного планктону живуть риби та водорості, є справді спокусливим. Як і бачення підземних переходів і підвалів, заселених грибами й комахами. Щоправда, у мене складається враження, що таке заселення в деяких темних і вологих місцях уже почалося стихійно, у дикий спосіб і без жодного теоретичного підґрунтя, що, здається, помічають і особи авторів, коли додають, що їхнє бачення є «ретрофутуристичним» (лапки мої), тобто поєднує в собі елементи минулого з тим, що ще тільки має з’явитися та настати.

Підбадьорює той факт, що майбутнє не будується на пустому місці. Їжа навколо нас, люди, які бажають її вирощувати, знайдуться, а споживачів багато, тож нам просто потрібно скористатися цим фактом та організувати все належним чином. На допомогу нам приходить концепція соціального сільського господарства (ССГ), або сільського господарства, що підтримується громадою, тобто коли ризик виробництва продуктів харчування розподіляється між тими, хто їх вирощує, і тими, хто їх споживає. Концепція проста, як божий день.

Сьогодні фермер сам виробляє та продає, і якщо він вирощує щось неякісне, то змушений або знижувати ціну, або згодовувати це худобі. Звичайно, якщо він виростить щось надзвичайно вдале або якщо ціни підуть вгору, він буде у виграші та заробить більше, але це не факт. Таке життя. Його ризик трохи пом'якшується погектарною дотацією, але лише трохи. ССГ робить інакше: фермер прив'язує себе до людей-споживачів, які платять йому за рік наперед, потім, не кривлячись, отримують те, що він вирощує. При цьому вони беруть на себе зобов'язання працювати на фермі. Я цього зараз не вигадую.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Хтось злостивий назвав би це оберненим кріпацтвом, але я, на щастя, не злостивий. Натомість уявляю собі розмови при прийомі товару: «Пане, але ж ці буряки гнилі?!» – «А чи Ви тиждень тому приходили їх сортувати? Ні? Тоді не нарікайте!».

Звернімося до доречно вирваної з контексту цитати, щоб прояснити цю ситуацію: «На такій основі в системі ССГ вибудовується взаєморозуміння й солідарність між мешканками та мешканцями й фермерками та фермерами». І все стає зрозуміло.

На щастя, обмін між селом і містом необов'язково має мати суто товарно-грошового/соціальний характер, але може бути доповнений також інтелектуальним/духовним виміром. І тут міські жителі могли б узяти суворий реванш над недосвідченими сільськими жителями, які нічого не підозрюють та які були запрошені в компанію як надбудова. Достатньо створити міську ферму, яка (тут цитата вирвана з контексту) «може бути місцем для роботи в широкому сенсі з людьми». Крім самої праці, з іншого боку, «можуть розглядатися теми урбаністичної агроекології та цінності, пов'язані із цією ідеєю, постгуманістичні та антропологічні питання».

І тут ви, аграрії, і попалися! Тому що це все про цінності. І у вас, напевно, є якісь тварини там, у селі, так? І ви думаєте, що ви вищі за них, так? Тож послухайте розмову про постгуманізм, заведіть друзів серед тих, хто виготовляє агропродукцію чи компост, візьміть участь у воркшопі з рослинного фемінізму й побачите, чия візьме гору й чи наступного разу не посортуєте буряків самотужки!

Також можна скористатися досвідом Будинку Утопії в Новій Гуті, де, як з'ясували автори звіту, уже деякий час розробляється концепція «їстівного» району. І, як це часто буває при роботі над концепціями, виникає потреба в ширших консультаціях із громадськістю. У цьому випадку – консультаціях щодо майбутнього саду, створеного на даху утопічного будинку. Я вже традиційно вириваю цитату з контексту: «Із часом почали виникати дилеми: скільки з цього садівничого простору має бути відведено під їстівні для людей рослини, а скільки – під запилювачі, і чи є сенс взагалі вирощувати їстівні культури? Відповідей на ці та подібні запитання ведучі очікують від гостей і відвідувачів літературних зустрічей, що відбуваються на даху Дому Утопії». Так, на одному з етапів проєкту їстівної Нової Гути виникли сумніви, чи їстівна вона насправді. І чи не краще все-таки споживати щось інше. Автори звіту з повагою ставляться до такої деструктивної позиції, як бачите, адже будівництво майбутнього ще на початковій стадії і хто не проти цього, той з нами, але з часом я не був би настільки впевнений, що подібні відхилення толеруватимуться. Наразі, однак, «кооперативна модель відкрита для широкого кола членів і не примушує до зміни ідентичності». Цю останню цитату я вирвав із зовсім іншого контексту, але тут вона теж є ідеально доречною.

Огляд подій у звіті переноситься до Варшави, де ця «кооперативна модель» втілюється в життя. Це не просто модель, тому що в запланованому кооперативі з'являється щось, що Абрамовським і не снилося, а саме земельна ділянка, на якій розігруватиметься подальша історія цієї подорожі в майбутнє. Вирву з контексту дві цитати: «Щоб краще підкреслити її енергетичну ауру, ми дали їй ім'я Адама (Adamah)». Як пояснили учасники проєкту Бієнале Пусток («Biennale Nieużytków»), «це слово, узяте з івриту, означає землю, з якої була створена перша людина». Адама, із цієї точки зору, є не просто землею для обробітку чи іншої людської діяльності. Вона стає повноцінним суб'єктом, активною учасницею процесу та нашою співчленкинею. Разом із нею ми формуємо міжвидову спільноту, колектив людсько-нелюдських суб’єктів, у якому чутливість, турбота один про одного, діалог та емпатія стають практикою».

Тут люди, обдаровані примітивним почуттям гумору й недосвідчені в управлінні людськими-нелюдськими колективами, напевно, почали б ставити запитання, а як саме відбуватимуться збори кооперативу і як саме колега Адама буде доносити свою волю до інших членів кооперативу. Проте немає нічого простішого, ніж відповідь на це запитання: звісно, що через свого представника! У правовій реальності, у якій стоп'ятдесятирічні бабусі вирішують долю свого майна через кураторів, це нікого не має дивувати. Тим більше, що комунікація з такою півторастолітньою людиною була лиш певною мірою складною, а спілкування з ділянкою відкриває цілу низку спокусливих можливостей. Цей контекст вимагає відповідної цитати, тож я не стримуюся: «Знання про її потреби представник/представниця черпатиме з широкого кола осіб, які спілкуватимуться з Адамою, використовуючи етнографічні, етнобіологічні, шаманські (магічні) методи та новітні технології (зокрема й за підтримки штучного інтелекту)».

Отже, майбутнє знову зустрілося з минулим (ретрофутуризм!), а шаманські практики стануть поживою для штучного інтелекту, за допомогою якого односелець теж зможе реалізувати свою суб'єктність. У мисленні кооператорів, які розробляють статут, такий підхід ґрунтується на кооперативному праві, де йдеться про членство «осіб з обмеженою можливістю чинити правові дії або тих, хто не матиме такої можливості», що означає «осіб із тяжкими формами інвалідності». Однак на місці Адами я відчув би себе трохи ображеним...

Тим часом на осінь заплановані установчі збори кооперативу (будемо сподіватися, що Адаму вдасться вгамувати), а потім реєстрація в Національному судовому реєстрі (KRS), що, імовірно, призведе до зіткнення нашої закостенілої правової системи з прогресивним постгуманізмом, представленим в особі людей із кооперативу. Не приховую, що я з цікавістю чекатиму на результат цього зіткнення. Передбачаю народження великої суспільної кампанії за розширення прав власників земельних ділянок. Які юридичні можливості криються в цій суперечці! Якби, наприклад, удалося налагодити зв'язок з інвестиційними територіями, ми нарешті дізналися б, чи варто будувати Центральний комунікаційний порт (ідеться про польський мегапроєкт спорудження транспортного вузла «Солідарність» – О.У.) тому, що цього хоче земля, яка бажає розмістити сучасні злітно-посадкові смуги, чи тому, що може вона хоче лежати пусткою, час від часу палячи на собі траву. Боротьба за отримання довіреності на земельні ділянки для ЦКП була б справді захопливою. Тоді з'явилися б спритні меценати, які почали б їздити країною, збираючи довіреності від шаманів, оснащених терміналами зі штучним інтелектом, за допомогою яких вони передавали б волю щодо більш привабливих земельних ділянок, розташованих у найцікавіших та інвестиційно найбільш привабливих місцях. На мою думку, щойно юристи побачать у цьому можливість для своїх клієнтів, наша правова система почне змінюватися, щоб зробити це можливим. Проте це побічна тема. Є більш важливі питання.

Коли я читав цей звіт, то відчув, як у двох місцях тексту в мене стискається серце. Перший раз, коли я дійшов до опису того, як майбутні кооператори планували своє спільне життя разом з Адамою, і, аби наблизити її до того, що вони знають самі, вони займалися вигадуванням свят, які могли б відзначати, коли вони будуть разом обробляти землю. Тоді я усвідомив, що це не буде, з їхньої точки зору, обробітком землі, а скоріше створенням «харчової зони». Тобто те, що функціонувало в житті людини тисячоліттями, треба, на їхню думку, переосмислити. А якщо переосмислити, то оформити так, щоб у ньому можна було жити, а якщо оформити, то дати відповідні свята, бо старі свята, зрештою, не підходять для світу майбутнього.

Другий раз це відбулося, коли я прочитав про те, що запропоновані у звіті дії є особливо важливими «у кризові моменти, такі, як війна чи пандемія». Тоді я усвідомив передчуття загрози, яка супроводжувала мене протягом усього читання. Екзистенційної загрози, спільної як для мене, так і для авторів звіту, якій кожен із нас протистоїть, як може.

Я пам'ятаю початок 80-х років, коли я та сотні таких, як я, мешканців великих багатоквартирних будинків, купували або позичали лопати в сусідів та вирушали зі своїх під'їздів за кілька десятків кроків прямо до садибних пустирів для того, щоб обробити їх і їсти продукти, які ми вирощували власноруч. Це був час великих надій і великої скрути, час першої Солідарності, час «уведуть війська, не введуть», час невизначеності й страху, який завершився введенням воєнного стану. Відважно махаючи лопатою та саджаючи помідори, я тоді, напевно, не усвідомлював, що долаю свій екзистенційний страх перед загрозою, перед власним майбутнім. У мене таке враження, що цей страх є в нашому житті й сьогодні, а після пандемії та під час війни в Україні він значно посилився. Тільки тепер мало просто вирощувати помідори, потрібно ще приховувати свої страхи під науковими шатами та шаманськими практиками. Приховувати для того, щоб вони не здавалися такими банальними. Треба показати собі й світові, що ти будуєш нове славне майбутнє, у якому «віднині не буде страху», і робити це треба в зухвалому, але й водночас наповненому розпачем прагненні. Це потрібно, аби самому впоратися зі світом, із майбутнім, із самим собою. Із власною долею.

– Роберт Богданський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксана Усатенко

Джерело:
https://pl.boell.org/sites/default/files/2023-06/spoldzielcza-farma-miejska_raport.pdf