Шлюб між мистецтвом і політикою – це зв’язок, відомий ще на світанку цивілізації. Не було й немає політиків, які б не зміцнювали свій авторитет візуальним, музичним та вербальним (не завжди текстовим) обрамленням. І саме перше з цих умінь, тобто вплив на свідомість через органи зору, охоплює найширший спектр можливостей.

І який розмах!

Від пам’ятників (починаючи з пірамід), через одяг правителів (золоті мантії, плащі зі шлейфами, корони та інші ідеї для додавання смертним людям божественності), до таких деталей, як печатки, персні, спеціальний папір та інші форми підпису, призначених виключно для правлячої чи впливової особи (світської чи духовної).

Чільне місце в пропагандистському наборі посідають живопис, фотографія і те, що вже кілька десятиліть балансує між театром і традиційною творчістю, тобто перформанс.
Митці, що продаються ідеології або є оплачувані тими, кому залежить на її розповсюдженні, часто відмовляються від свого таланту для пропаганди, втрачаючи тим самим шанс на «безсмертя».

Підписуйтесь на наш фейсбук Це трохи несправедливо – адже т.зв. трасфери з однієї партії до партії конкуруючої останнім часом стали нормою.
Але не думайте, що моральне ставлення типу «хамелеон» в минулому вважалося осудним. Траплялося, хоч і рідко, що винятково талановитим творцям пробачали їх гнучкий хребет.

На Заході без змін

Епохальний приклад – Жак-Луї Давид (1748-1825). Офіційний художник часів Французької революції розпочав свою кар’єру як улюбленець Людовіка XVI, за кару смерті якого він проголосував у 1792 році як депутат Національного конвенту. Ледь сам уникнув страти. Трохи пізніше, ув’язнений і судимий за свою ганебну дружбу з Робесп’єром, він отримав свободу (а, можливо, і життя) завдяки амністії та черговій зміні керівництва Франції. Тепер уже коронований імператор Бонапарт, який також цінував майстерність Давида, призначив його своїм придворним художником. Художник знову не виявив політичного інстинкту, або диявол історії був проти нього: після падіння Наполеона його улюблений портретист мусив утікати до Брюсселя, бо всі ті, хто голосували за страту короля в часи Французької революції, підлягали до довічного вигнання з країни. Там Давид помер, так і не дочекавшись повернення колишньої слави.

Щоб доповнити розмах візуальної творчості Жака-Луї Давида треба згадати, що він також створив моду, яку підтримували вожді революції – зачіска а-ля Тит, вбрання (звичайно, чоловіче), що нагадує солдатську форму, тільки більш сексуальне: обтислі штани та високі черевики до середини стегна, трохи в стилі легендарних мушкетерів.

Додам тільки, що цей найбільш ідейно гнучкий художник народився 275 років тому.

Гірше мав у житті Ґюстав Курбе (1819-1877), наступник втягнутих у революцію своїх попередників.

Ще в юності Курбе зв’язався з політичними активістами. Так, він пропагував реалізм (новаторський напрямок того часу), але його нонконформізм змусив його вийти далеко за межі мистецтва. Брав активну участь у Паризькій комуні (тримісячне революційне повстання народу Парижа в 1871 р., яке оцінюють залежно від переконань: від хаотичної анархії до підтягання під марксистську теорію та зачатки диктатури пролетаріату).

Курбе, який під час повстання був «воєнним делегатом», отримав суворе покарання. Перебував у в’язниці – адже його звинувачували в інспіруванні руйнування Вандомської колони (символу бонапартизму, як вважали комунари). Окрім тюремного ув’язнення, з нього стягнули витрати на відновлення пам’ятника. Що зробив художник? Як тільки вийшов у 1873 році із в’язниці, емігрував до Швейцарії, де чотири роки пізніше і закінчилося його життя.

Не пробачити?

Двадцять років тому, а саме 8 вересня 2003 р., у віці 101 років померла Берта Хелен Амалі Ріфеншталь, відома під ніжним іменем Лені.

Свою кар’єру вона починала як танцівниця, а коли травма змусила її залишити сцену, переключилася на іншу творчість. Кіно!
Середовище, яке головний ідеолог нашого східного сусіда вважав найважливішим. У наших західних сусідів на початку ХХ століття також цей новий вид мистецтва був популярним і процвітаючим. Як би там не було, німецький кінематограф виніс на світову висоту експресіонізм німого кіно.

Однак Ріфеншталь належала до іншої епохи та стилю. Після недовгого флірту з німим кіно її зірка заблисла в 1930-х роках. Вона увійшла в історію як... хто? – новаторка, візуальна революціонерка чи опортуністка, що продалася кримінальній ідеології? Відомо, хто її фінансував. Відомо також, що вона мала талант – акторський, художній і... самоуправління.

Як ми сьогодні сприймаємо її та її досягнення?

Після Другої світової війни судилища над нею не було. Після чотирьох років перебування під вартою у Франції її визнали тільки «прихильницею нацистів». Довгий час навколо неї панувала змова мовчання, але вона також заперечувала свої погляди. Не вибачалася, не била себе в груди, навіть удавала, що не знала про жорстокість своїх «земляків». У 1950-1960-х роках, не отримуючи фінансування на фільми, зосередилася на фотографії.

Освітлена ідеологією

Почнемо з родоводу. Вона народилася в 1902 році, під час Першої Великої війни була вже свідомою людиною. Гарненька, добре складена дівчина, з дуже нордичним типом краси, вона вміла використовувати переваги своєї зовнішнішності. Плюс наполегливість, плюс сильний характер.

На рубежі 1920-1930-х років вона встигла знятися в кількох фільмах про спорт. Програла Марлен Дітріх у боротьбі за головну роль у «Блакитному ангелі» (1930), але незабаром «взяла реванш». Вона не тільки зіграла головну героїню, але й поставила фільм «Блакитне світло» (1932). Історія чистої, як сльоза, наївної та ізольованої від місцевої громади Хунти якось пророчо виглядає, дивлячись на подальшу долю Лені.

Того ж року ще одне ідеологічне випромінювання вразило розум Ріфеншталь. Вона почула промову фюрера на мітингу. І одразу запропонувала йому свої режисерські послуги. Як вона виконала цю обіцянку – про це трохи пізніше.

Мене вражає подібність кар’єри митців у різних галузях, які, долучившись до тоталітарної ідеології, підкорювали їй свої творчі бачення. Деякі люди заплатили за поступки переважаючим у певний час переконанням, на інших (як на Давида, згаданого вище) нічого не вплинуло.

Феміда і голос суспільства загалом виявилися доброзичливими до тих, хто через мистецтво давав волю своєму спротиву (часто виправданому) будь-якій несправедливості – навіть якщо це був бунт унаслідок «шляхетної дурості». Однак для тих, для кого головними були прибуток, кар’єра чи страх остракізму, пощади не було.

З Лені та іншими видатними митцями, яких спокусила заперечувана сьогодні пропаганда, існує проблема. У мистецькому сенсі вони піднялися на вершину своїх досягнень. Але це сталося завдяки допомозі, дотаціям, піару, а головне – завдяки підтримці тих, до кого дослухалися. Більш того – їхня думка була як вирок.

Фройляйн Ріфеншталь мала особливі заслуги для Райху, знявши документальний фільм про націонал-соціалістичний рух, який вважається шедевром пропаганди. «Торжество волі» (прем’єра 1935 р., знятий під час з’їзду НСДАП 1934 р.) триває майже дві години.

Заборонений після Другої світової війни, він досі вважається класикою пропаганди ХХ століття. Перш за все, впливає на емоції. Для цього використовує досягнення німого експресіоністського кіно, в якому німецькі творці були майстрами. Нічні видіння, масовий психоз, блискуча гра зі світлотінню, крупні плани значущих предметів (наприклад, патронташів) і облич. Перебільшені, заповнюють цілий екран. Все це захоплює уяву глядача. Якщо додати фігуру Гітлера в сяючому сяйві та маршируючі колони йому «вірних», оточених німбами – хіба можна протистояти силі цього образу?

Берлін 1938

Однак не «Тріумф волі» визначив позицію Лені в історії кінематографа.
Її класична робота – документальний фільм про Берлінську Олімпіаду 1938 року, досі не втратив своєї естетики.

Здавалося б – ось геніальна художниця, для якої захоплива тема затьмарює політичну перспективу. Вона бачить піднесеність, злети, красу. Лені, втілення тодішньої «спортсменки» (порівняймо: Млодзякувна у «Фердидурке» Ґомбровича), все ще суперздатну (хоча вже немолоду, 34-річну), закваліфікували до олімпійської лижної збірної Німеччини на Олімпіаді в Берліні. Вона відмовилася. Натомість обрала менш очевидний конкурс: кінозйомки. І зробила блискучу картину візуально скорочено і виразно: «Олімпія».

Ці сцени, цей монтаж були потужними.

Говорили, що Ріфеншталь – це не про нацистську пропаганду, а перш за все про майстерність оператора та показові кадри спортсменів. Але... вона не соромилася знімати парад учасників Олімпіади перед Гітлером: руки витягнуті в характерному жесті фашистського вітання. І тут по спині пробігають мурашки.

Варто нагадати, що 90 років тому про комп’ютерні ефекти ніхто ще й не мріяв. Навіть прийоми кінематографічного монтажу не були очевидні для широкої публіки. Те, що показували на екранах кінотеатрів, здавалося справжнім. Але на показах «Олімпії» в США Лені нашкодила сама собі, публічно заперечуючи повідомлення про «Кришталеву ніч» у Німеччині. Компенсацією за цю невдачу стала надана їй Германом Герінґом земельна ділянка для будівництва власної кіностудії. У вересні 1939 року разом зі знімальною групою Лені відвідала Польщу. Носила тоді форму Вермахту. Озброєна, як і личить елегантній жінці, невиразно – з маленьким пістолетом і маленьким багнетом на поясі, вона документувала хід військової кампанії в Польщі.

Вона була схожа на героїнь власних фільмів.

А коли Рейх окупував Францію, вона надіслала Вождю вітальну депешу.

Довгі роки її життя допомогли, щоб справу закрили за давністю. Адже мало хто доживає до 100 років. У жовтні 2002 року влада Німеччини вирішила припинити справу, порушену проти Ріфеншталь циганами-в’язнями концтаборів. Справа затихла завдяки похилому віку режисерки.

Сцена на сходах Одеси

Вона була не єдиною, хто вірив у нацистську ідею. Інші митці з творчим генієм також брали участь у подібних п’янких кримінальних політичних танцях. І навіть якщо вони свідомо не служили вбивчій системі, вони залицялися до тоталітаризму, вбачаючи в ньому надію на кращий світ. А також для власного благополуччя.

Початок 20 століття ознаменувався багатьма революційними змінами, особливо після Першої світової війни. Про потрясіння в Західній Європі знали багато, коментували і реагували негативно чи захоплено. Але інформації про те, що відбувається на сході, як казали – у совітів, майже не було.

Між тим, там теж були видатні митці, особистістю подібні до пані Ріфеншталь.
Я згадаю найвідомішого.
Автор шедевра 1925 року, який вважається найкращим фільмом усіх часів.

Німий фільм «Броненосець „Потьомкін”» режисера Сергія Ейзенштейна (1898-1948) прославив бунт моряків проти царського режиму в 1905 році. Картина виявилася блискучим підсумком позачасових ідей: людської гідності, цінності кожного життя та свободи, рівності та братерства. Все це в дусі безкорисливості. Однак, окрім цих ідей, запозичених із часів Французької революції, глядачі різних років і естетичних канонів були в захваті від візуальних цінностей сцен, які однаково добре працювали в нерухомій фотографії.

Ейзенштейн започаткував «золотий вік» радянського кіно. Не кажучи вже про те, що до цього фільму поверталися творці багатьох пізніших творів, звісно, вже зі звуком.

Фотомонтажний крик

Тепер про велику кар’єру одного з тих, хто оспівував революцію, а потім – її жертва. Його доля дещо збігається з біографією Ріфеншталь, але є принципові відмінності.

Олександр Родченко (1891-1956), на кілька років старший за Ріфеншталь, син прачки та безземельного селянина, який став театральним бутафором, експериментував з абстрактним живописом ще в 1920-х роках. Почав співпрацювати з журналом «ЛЕФ», потім «Новий ЛЕФ». Він шукав форму, спосіб вираження своїх поглядів і духу часу.

Саме тоді він відкрив для себе фотографію, свої бачення та переконання втілював у фотомонтажі.

Першими роботами були колажі з прес-фото: обкладинки для збірки віршів Володимира Маяковського (якого він обожнював і яким захоплювався), для журналів, присвячених кіно; плакати з рекламою кінохроніки Дзиґи Вертова. В історію увійшла реклама ленінградського відділення видавництва «Госиздат»: голова дівчини, яка вигукує слово «книги», написане у вигляді туби. Щоби повідомлення було ще гучніше, крикунка прикладає руку до рота. Ніби кричить до глухих. Так воно і було – вона пропагувала освіту, яка завдяки новій радянській владі стала благом, доступним для всього народу. Обличчя цієї жінки – майже символ тієї епохи.
Хто вона? Ліля Брік, дружина поета Осипа Бріка, муза конструктивістів, коханка Маяковського.

«Leica» в руках лівака

Коли Родченко купує свій перший фотоапарат «Leica», він відчуває осяяння: адже світ побудований так, як думають конструктивісти!
Упорядкований.
Прекрасний своєю новою технічною естетикою. Абстракційний. Щоб це побачити, потрібно просто змінити свої людські звички – дивитися знизу, згори, забути про лінію горизонту. Саме зміна ракурсу зробила ці фотографії революційними.

Протягом двох десятиліть митець не розставався з фотоапаратом. Працював на замовлення і на себе. Він знімав десятки, сотні фотографій щодня; відбирав з них успішні кадри. У нього були свої улюблені мотиви. Сходи, димарі, крани, шестерні, заводи, сучасна архітектура; спортивні паради, портрети творчих людей (більшість з них оголені, з окурками в зубах).

Тоді були створені шедеври та знакові твори. У піднесеному тоні.

Форми доповнюються тінями, людські тіла часто перетворюються на абстракції, кадри динамічні, пропорції спотворені. Ось хлопець піднімається по драбині, вид знизу; великі ноги на передньому плані. «Сходи», інший канон: діагональний ритм кроків, темний силует жінки з дитиною на руках, продовжений тінню. Складно не асоціювати цю сцену з кадрами (зробленими чотирма роками раніше) на одеських сходах з фільму Ейзенштейна «Броненосець „Потьомкін”».

Спортивні теми трактуються настільки ж інноваційно – тут вони відповідають баченню Ріфеншталь. Пафос і віра в можливості людини. Захоплення фізичною красою, підготовленістю та силою. Найяскравіша з них: «Стрибок» (1932). Компактне людське/нелюдське тіло, що летить у небо над хмарами. Неперевершена досконалість фотографа та стрибуна.

У групових сценах Родченко ніби візуально «змагається» з Лені Р. Вона документує Олімпійські ігри в Берліні, він – спортивні змагання в СРСР, з тим самим націоналістично-тоталітарним спотворенням. Що не заважає милуватися красою композиції.

Кінець життя приніс революціонеру розчарування. Його давні друзі від нього відсунулися, його виключили з мистецьких товариств, у нього закінчилися замовлення.

Коня також будемо рекламувати

Оспівування недавнього минулого? Зовсім ні, подібні сценарії відбуваються в кожну епоху і в кожній системі. Для розваги згадаймо Стародавній Рим.

Імператор Калігула надав сенатський титул коню на ім’я Інцитат. Кінь жив у мармуровій стайні, харчувався з ясел зі слонової кістки, а в корм йому досипали золоті пластівці. Однак правителю було недостатньо, щоб висловити коню свою вдячність, Інцитат отримав будинок зі слугами, прикрашений і обладнаний відповідно до його стану. Однак сенаторська гідність, надана тварині, не означала віру імператора в здоровий глузд коня, а скоріше доводила відсутність довіри до сили розуму інших членів сенату.

Чекаємо, хто буде наступником коня.

– Моніка Малковська

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян