У 1933-1945 роках німці вкрали щонайменше 600 тис. цінних творів мистецтва, що належали єврейським та іншим колекціонерам. У цьому процесі брали участь багато мистецтвознавців і арт-дилерів. Тепер вчені відкривають коричневе минуле відомих і часто шанованих антикварів, що мешкають у т.зв. «німецькомовному квадраті», тобто Австрії, Ліхтенштейні, Німеччині та Швейцарії. Вони також проливають світло на похмурі таємниці арт-дилерів післявоєнного періоду. Особливо йдеться про торгівлю витворами мистецтва суперечливого походження, приховування викрадених творів мистецтва чи укривання торгової документації часів Другої світової війни.

Наведені нижче приклади є лише верхівкою айсберга.

Кар'єра Адольфа Вайнмюллера

Адольф Вайнмюллер, який народився в 1886 році у Файстенгаар, що у Верхній Баварії, був лісником за освітою, але з 1921 року був також власником невеликої антикварної крамниці у Мюнхені. У 1931 році вступив до НСДАП. Після приходу до влади Адольфа Гітлера в 1933 році Вайнмюллер пішов на підвищення – очолив Асоціацію німецьких антикварів і торговців творами мистецтва. Ця асоціація була частиною Палати образотворчих мистецтв Третього рейху, однієї з семи палат, що охоплювали музику, театр, письменництво, пресу, радіо та кіно, які разом утворили Палату культури Рейху. Її очолив міністр пропаганди і громадської просвіти Третього рейху Йозеф Ґеббельс.

У 1934 році, лише через рік, Вайнмюллер допоміг розробити «Закон про професію аукціоніста», завдяки якому вдалося швидко виключити євреїв з цієї професії та призвести до закриття їхніх аукціонних будинків.

Підписуйтесь на наш фейсбук У 1936 році був заснований Художній аукціонний дім Адольфа Вайнмюллера, який незабаром став найбільшим салоном такого типу в Третьому рейху. У 1938 році, після погрому євреїв, відомого як Кришталева ніч, усі єврейські галереї, антикварні магазини та аукціонні доми в Третьому рейху були закриті, і, звичайно, їхня власність була захоплена. Вайнмюллер взяв під свій контроль аукціонний дім Самуеля Кенде у Відні та найняв Франца Кіслінґера, експерта найстарішого у світі аукціонного дому Доротеум і водночас члена НСДАП, близького соратника Каєтана (Кая) Мюльманна.

Його до речі теж варто згадати, адже в нацистській системі влади це був не будь-хто. Під час війни Мюльманн у ранзі штандартенфюрера СС був державним секретарем і головою Головного департаменту науки та освіти уряду Генерал-губернаторства, а також головою організації під назвою «Dienststelle Mühlmann» (Офіс Мюльманна). Відповідає за пограбування та вивезення творів мистецтва з окупованої Польщі.

В аукціонному домі Адольфа Вайнмюллера (так само як, наприклад, у Доротеумі) була продана колекція Фріца Маннгеймера, вкрадена у Нідерландах. У спогадах Ханне Лєнц, мистецтвознавця, яка працювала на Вайнмюллера, і дружини повоєнного німецького письменника Германа Лєнца, можна прочитати, що деякі предмети, які продавалися в цьому відділенні, були представлені таким чином, що неможливо було ідентифікувати власника.

З середини 1941 року Вайнмюллер разом з істориком мистецтва Гансом Поссом неодноразово відвідував Протекторат Богемії та Моравії. Найчастіше обидва чоловіки їздили до Праги, щоб «роздобути» експонати для Музею фюрера (Führermuseum) у Лінці, створюваного з награбованих творів мистецтва. Найчастіше вони знаходили предмети в штаб-квартирі гестапо в Празі і відбирали найцінніші предмети, награбовані у чеських і словацьких євреїв. Серед них були не тільки картини, а й меблі.

Після війни Вайнмюллер повернувся до Мюнхена і знову відкрив антикварний магазин. У 1958 році його власником став Рудольф Ноймайстер, але салон працював під тією ж назвою до 1970-х рр. Мистецтвознавець д-р Ян Сьвєчінський припустив, що в 1960-х антикварний магазин Вайнмюллера продав цінну скульптуру з польських колекцій. Проблема, однак, у тому, що у своєму тексті він говорить про філіал у Відні, якого не існує з 1950-х років. Помилка? Я надіслала компанії запитання про аукціони 1960-х років та особи потенційних продавців. У відповіді сказано, що компанія оцифрувала каталоги зі своєї штаб-квартири в Мюнхені за 1936-1943 роки та у Відні за 1938-1944 роки. Про аукціони 1960-х років не згадується.

Вайнмюллер стверджував, що каталоги, які документували його діяльність під час війни, згоріли під час бомбардувань. Тому важко з'ясувати, що сталося з «придбаними» ним творами мистецтва. Тим часом десятки книг мирно спочивали в підвальному сейфі. У 2014 році їх виявили та дослідили німецькі історики. Спалахнув скандал, можливо, більший, ніж розкриття у 2013 році колекції Гільдебранда Ґурлітта.

Дивовижна колекція Ґурлітта

Гільдебранд Ґурлітт (1895 р.н.) був мистецтвознавцем. У 1925 році став директором музею в Цвікау. Однак через п'ять років він втратив роботу через своє походження – його бабуся була єврейкою. І через свою любов до модернізму. Тож він переїхав до Гамбурга та влаштувався на роботу в місцеве товариство художників, але й тут швидко втратив свою посаду, коли преса звинуватила його в «заєвреюванні середовища».

Тоді він зайнявся торгівлею мистецтвом. У 1937 році Ґеббельс вирішив використати його знання та навички, щоб продавати «дегенеративне мистецтво» за кордоном. У 1938 р. Ґурлітт був призначений до міністерської комісії, яка займалася торгівлею «дегенеративним мистецтвом». Відтоді Ґурлітт подорожував країною в пошуках цінних експонатів. За його оцінкою, їх конфіскували з музеїв, вивозили або викуповували у власників-євреїв, ймовірно, за надзвичайно вигідною ціною.

У 1939 році Ґурлітт продав 125 робіт у галереї Фішера в Люцерні. У 1943 р. він приєднався до «Sonderauftrag Linz» – художньої комісії Фюрермузею в Лінці. Водночас збагачував власні колекції. На аукціонах і торгах він купував роботи різних епох, від 16 до 20 століття. Зберігав їх у Франції.

У червні 1945 р. заарештований союзниками. Однак через кілька років суди встановили, що він не співпрацював з нацистами, а тільки був їхнім «симпатиком». Реабілітований Ґурлітт повернувся до мистецтвознавства. Він був директором Товариства образотворчого мистецтва в Дюссельдорфі та виставляв роботи зі своєї колекції, наприклад, на виставці «Deutsche Kunst» у Люцерні в 1953 році. Він помер після автомобільної аварії в 1956 році.

Колекцію успадкував його син Корнеліус. Разом із сестрою він контрабандою перевіз до Німеччини з Франції роботи, куплені його батьком і збережені у французького арт-торговця Рафаеля Жерара. У лютому 2013 року колекцію виявила... поліція – Корнеліуса підозрювали в податкових злочинах. Колекція з 1406 картин оцінюється в мільярд євро.

У Німеччині вони пройшли ретельне дослідження походження, через підозри, що походять від мародерства. 14 робіт німці визнали «явно вкраденими». У німецькому реєстрі «Втраченого мистецтва» я знайшла 91 предмет, який пройшов через руки Гільдебранда Ґурлітта.

Після смерті Корнеліуса Ґурлітта в 2014 році його колекція потрапила до художнього музею Берна. Станом на грудень 2021 року 38 картин цієї колекції визнано викраденими.

Міжнародний бізнес Бруно Лозе

Лозе (1911 р.н.) був доктором мистецтвознавства та членом СС. З 1940 року він також був людиною Германа Ґьорінґа в Парижі. Він працював в Оперативному штабі Розенберга (Einsatzstab Rosenberg – Альфреда Розенберга, визнаного злочинцем і страченого в Нюрнберзі в 1946 році), який протягом чотирьох років збирав вантажівки, наповнені цінними речами, що належали євреям, депортованим до таборів смерті. Лозе особисто брав участь у конфіскації понад 30 тис. картин. Для маршала Рейху він вибирав найцінніші, наприклад, «Міст Ланглуа в Арлі» Вінсента Ван Ґоґа та «Хлопчика в червоній шапочці» Рембрандта, викрадені з колекції Ротшильда.

Після Другої світової війни Лозе був заарештований. Три роки провів у в'язниці. Протягом цього часу допомагав американцям ідентифікувати викрадені твори мистецтва, які зберігалися на складі в Мюнхені. Він свідчив проти Ґьорінга на Нюрнберзькому процесі. Нарешті був звільнений у 1950 році. І наступні кілька десятиліть торгував краденими картинами.

На початку цього століття з'ясувалося, що всі ці роки він переховував картину Каміля Піссарро «Le Quai Malaquais et l'institut, Printemps» (Набережна Малаке та Інститут, весна), викрадену 1938 року у Відні у Самуеля Фішера.

У 1940 році картина була продана як твір Поля Еміля Пісарро у віденському Доротеумі – найстарішому аукціонному домі у світі, заснованому на початку XVIII століття імператором Францем Йосифом. Потім вона пройшла через руки німецьких торговців: Ойгена Прімавесі (у Відні) і Ганса Лянґе (у Берліні). Тут її слід зникає.

У 2001 році Ґізела Фішер, онука Самюеля, зареєструвала картину в Art Register Loss (реєстр втрачених творів мистецтва). А Йоакім Піссарро, правнук художника, натрапив на каталог, який доводить, що «Le Quai Malaquais» була виставлена на виставці в Лозанні в 1984 році як «власність швейцарського колекціонера». Тому пані Фішер запідозрила, що Бруно Лозе міг бути причетним до крадіжки картини. Її адвокат зв'язався з Лозе, але не зміг отримати жодної відповідної інформації. Почув лише, що його співрозмовник «старий, хворий і нічого не знає».

Через кілька років, у 2007 р., з пані Фішер зв'язався проф. Джонатан Петропулюс, американський вчений, який спеціалізується на пошуку викрадених нацистами творів мистецтва, і Пітер Ґріберт, син співробітника Лозе з оперативного штабу Розенберга. В обмін на 18% знайденого вони повідомили про місце зберігання картини, що належала її дідові.

Завдяки співпраці служб з Мюнхена, Цюріха та Вадуца стало відомо, що у 1978 році Бруно Лозе заснував у Ліхтенштейні трест із торгівлі витворами мистецтва Schönart Anstalt і... подарував йому 14 предметів. Таким чином він скористався місцевими правилами, які дозволяли приймати активи «сумлінно».

Служби знайшли «Le Quai Malaquais et l'institut, Printemps» у сейфі в банку Цюріха, орендованому Schönart Anstalt. У 2007 році картина була повернута сім'ї Фішер на підставі угоди.

Варто також згадати, що після смерті німецького торговця мистецтвом у швейцарському банку знайшли не лише картину Піссарро, а й 14 інших шедеврів таких авторів, зокрема, як Альбрехт Дюрер, Клод Моне, Огюст Ренуар, Альфред Сіслей, Оскар Кокошка та Ян ван Кессель. Кожна з картин коштує кілька мільйонів євро.

Слідчі встановили, що виставка в Лозанні 1984 року, яка стала приводом для обшуку, називалася «L'impressionnisme dans les collections romandes» і проходила у «Fondation de l’Hermitage» (Фонді Ермітажу). Крім живопису Піссаро, там були виставлені роботи Коро, Моне, Ренуара і Сіслея, які також належали Лозе. Офіцери також знайшли документи, які свідчать про те, що в 2006 році німецький мистецтвознавець виставляв на аукціон три картини зі своєї колекції в галереї Фішера в Люцерні.

Підозрілі операції в «Lempertz»

Аукціонний дім «Lempertz» у Кельні почав свою підозрілу діяльність ще до війни та перед Голокостом. У 1937 році він виставив на аукціон 228 предметів, що належали Максу Штерну, арт-торговцю з єврейським корінням, чия галерея була закрита за рішенням Палати образотворчих мистецтв Третього Рейху, за законом, до якого інший герой цієї історії, Вайнмюллер, мав безпосереднє відношення. Аукціон досі викликає багато суперечок, і деякі дослідники вважають його «примусовим продажем». Але також є багато ознак того, що Макс Штерн все ще може бути його таємним учасником.

У 1939 році цей же аукціонний дім продав колекцію єврейського колекціонера Вальтера Вестфельда, заарештованого нацистами. Серед інших на аукціон виставлялися роботи Пітера Пауля Рубенса, Каміля Піссарро, Карла Шпіцвеґа.

У 1942 році Вестфальд був депортований до концентраційного табору Терезін, а через рік його перевели до Освенцима, де він і помер. Дата смерті колекціонера невідома. Його визнали загиблим у 1945 році, після звільнення табору.

У середині 1960-х років «Lempertz» разом з аукціонними домами Лео Шпіка в Берліні та Вайнмюллера в Мюнхені виступили посередниками, мабуть, ненавмисно, у продажу 113 непрестижних творів із колекції Германа Ґьорінга. Ці артефакти виставив на продаж Халлдор Зьонер, генеральний директор Баварської державної колекції картин, який приховав їх походження.

У травні 1981 року на аукціоні було продано від 20 до 30 картин Альберта Шпеєра. Він також був високопоставленим нацистським політиком і міністром. За освіту та зв'язки його називали «архітектором Гітлера». І саме його мистецьку колекцію продано під грифом «приватна колекція». У цьому випадку про несвідому причетність аукціонного дому не могло бути й мови. Ім'я власника приховано навмисно.

***

Подібні історії, які час від часу оприлюднюються, викликають шок, але й провокують питання про торгівлю мистецтвом у Європі. Чи ми вже все знаємо про післявоєнну діяльність нацистських торговців мистецтвом? Чи справді ми знаємо долю непрестижних картин із колекцій, викрадених сановниками Третього Рейху? Як просувається процес повернення майна спадкоємцям довоєнних власників? Скільки картин підозрілого походження могло пройти через відомі аукціонні доми? Після Другої світової війни більшість із них не несли жодної відповідальності за свої дії, а деякі навіть процвітали, продовжуючи торгувати вкраденими артефактами.

– Малгожата Борковська
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

Бібліографія:

„Kunsthandel im Nationalsozialismus: Adolf Weinmüller in München und Wien” – Meike Hopp
„Die Bilder sind unter uns. Das Geschäft mit NS-Raubkunst” – Stefan Koldenhoff
„Art Dealers Network in the Third Reich and The Post War” – Jonathan Petropoulus. „The journal of contemporary history” Vol 52 nr 3.
https://claremontca.blogspot.com/2009/06/dept-of-found-art.html
„Grabieżcy kultury i fałszerze sztuki” – Jan Świeczyński. „Wydawnictwa Radia i Telewizji. Warszawa 1986”. str 122
„Sprawa Adolfa Weinmüllera. Nowy skandal ze zrabowaną sztuką?” – Andrzej Pawlak. Deutsche Welle, 03.06.2014
„Looted Paintings Found in Nazi Dealer Safe” – „Der Spiegel” 06.06.2007
„Latami handlował skradzionymi po wojnie obrazami. Gdy zmarł, dzieła Picassa czy Moneta znaleziono w tajnej skrytce” – Anna Arno, „Wysokie Obcasy”, 06.10. 2021